Програма візиту була насиченою та змістовною. У центрі уваги — знайомство з діяльністю Івано-Франківського обласного центру, обговорення сучасних підходів до організації гурткової роботи, проведення конкурсів і змагань технічного спрямування. Особливий інтерес викликала можливість побачити фрагмент змагань із радіоелектронного конструювання — напрямку, який сьогодні набуває особливої ваги.

Під час круглого столу учасники ділилися власним досвідом організації роботи гуртків, проведенням змагань з інженерно-технічних наприямків,  а також із зацікавленням перейняли напрацювання колег. Обговорили сучасні підходи до навчання, обмінялися ідеями щодо проведення конкурсів і змагань технічного спрямування. В обговоренні взяли участь Інна Плотнікова,  методист ОЦНТТУМ, керівник ГО «Медіастудія «АІДА»; Олександр Глевко — керівник радіотехнічного гуртка ОЦНТТУМ на базі Молодійського ліцею Чагорської територіальної громади, вчитель фізики; Дмитро Старинський,   керівник гуртка «Цікаві механізми» Чернівецького ЦЮТ ім. Леоніда Каденюка; Тетяна Спориніна, керівник гуртка ОЦНТТУМ, учитель  ліцею №11 «Престиж» м. Чернівці. Кульмінацією зустрічі стало підписання меморандуму про співпрацю. Це не лише формальний крок, а передусім — основа для майбутніх спільних проєктів, освітніх ініціатив і розширення можливостей для учнівської молоді обох регіонів.

Важливою складовою візиту стала екскурсія Івано-Франківськом. Місто приємно вразило гостей своєю чистотою, впорядкованістю, рівними дорогами, зеленими доглянутими скверами. Атмосфера охайності, вишуканості й особливої шляхетності створює відчуття гармонійного поєднання сучасності та культурної глибини.

Щиро вдячні краєзнавиці та чудовому екскурсоводу Кристині Тимошів за надзвичайно цікаву й насичену розповідь про Станіславів, архітектурні особливості Івано-Франківська та його австро-угорську спадщину, а також про унікальні ковальські традиції міста. У її оповіді оживали постаті засновника міста Анджея Потоцького, митрополита Андрея Шептицького, Івана Франка, художника Осипа Труша та інших визначних діячів, пов’язаних із цим краєм. Особливим враженням стала екскурсія підземеллям міської ратуші, під час якої звучали містичні історії та легенди, відкриваючи ще одну, глибшу грань міста.

Подібні зустрічі мають значно ширший зміст, ніж просто обмін досвідом. У час, коли Україна утверджує свою силу і майбутнє, розвиток технічної освіти стає стратегічним завданням. Саме у гуртках, лабораторіях і творчих майстернях формується інженерне мислення, здатність до інновацій, практичні навички, які визначатимуть конкурентоспроможність держави. Саме в співпраці народжуються рішення, що формують майбутнє.

І цей візит — ще одне переконливе свідчення того, що українська освіта має силу єднання, глибокий зміст і впевнену віру в завтрашній день.

©Тетяна Спориніна,
фото автора і з архіву ОЦНТТУМ

Запис Обмін, що творить майбутнє: зустріч позашкільників Чернівців та Івано-Франківська спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Спільнота, народжена понад пів століття тому в Римі, в Україні мала осередки у Києві та Львові. Це не був фонд чи структурована організація, учасники спільноти не оперували цифрами – вони просто збиралися у свій вільний час разом, купували їжу і пригощали безпритульних, або спілкувалися з дітьми у скруті, опікувалися іншими потребуючими.

На початку 2022-го перші фури від спільноти Св.Егідія прибули в Україну вже за два тижні після повномасштабного вторгнення рф, і за півтора року війни таких гуманітарних вантажів надійшло уже 108. Це 15 тис. продуктових наборів щомісяця, це 40 тис. упаковок інсуліну, якого так бракувало у перші місяці великої війни, це одяг, ковдри, засоби особистої гігієни, матраци на понад 1 млн євро, це мережа підтримки для 1400 потребуючих дітей… Так, тепер, коли допомога стала такою масштабною і вийшла далеко за межі приватних ініціатив, спільнота фіксує усе в цифрах і ретельно звітує перед доброчинцями і суспільством.

В Івано-Франківську спільнота Святого Егідія діє від 2003 року, і досі це була група людей, які зосередилися на служінні людям похилого віку, бідним та бездомним – тим, кому найбільше бракує безкорисливої любові та дружби. Адже в щоденних клопотах нам часто бракує часу (чи бажання?) на невеличкі жести любові до ближнього.

Тож Спільнота Св. Егідія своїм прикладом намагається показати красу християнського принципу, згідно з яким, „більше щастя – давати, ніж брати“ (Дії 20, 35). Адже завжди є чим поділитися. Для тих, хто найбільше потребує, іноді достатньо кілька хвилин уваги, щирої усмішки, співчуття…

Раніше представники Спільноти щосереди в Івано-Франківську „відвідували“ бідних людей на вулицях міста (у районі Катедрального собору та вокзалу), пригощаючи їх канапками та гарячим чаєм, а також щонеділі приділяли час людям похилого віку та молоді геріатричного пансіонату міста. Влітку для самотніх потребуючих людей влаштовували міні-пікніки з гітарою, баяном, сопілкою, а взимку їм доносили радість Різдва разом із традиційним Різдвяним обідом.

Після повномаштабного вторгнення Спільнота відкрила Центр допомоги Св. Егідія – Дім дружби. Сюди й завітали журналісти-учасники престуру «Громади Івано-Франківщини в умовах воєнного стану. Виклики та вікна можливостей», організованого Харківським пресклубом. І це не просто гуманітарний центр для вимушених переселенців, а місце і спосіб з ними ближче познайомитися, подружитися. В результаті багато з тих, хто прийшов сюди по допомогу – потім самі долучаються до волонтерства і можуть реалізувати себе у справах. Таких є вже близько чотирьох сотень, кажуть представники спільноти.

І хоч осередки Спільноти діють лише в Києві, Львові та Івано-Франківську, та допомога від Св.Егідія надається в кожній області. Краматорськ, Словянськ, Буча, Харків… – відкривається форма реєстрації для потребуючих, літніх людей, після зв’язку з ними і уточнення деталей їм відправляються пакунки з допомогою. Допомагають медзакладам, вивозять людей із зони активних бойових дій. Після звільнення Ірпеня – започаткували там проєкт для дітей до 10 років «Школа миру», в якому працюють з травмованими війною малюками і де дають їм те тепло і відчуття родини, спільноти, які вони через брак часу не можуть отримати, наприклад, у школі…

Гостей із престуру приймали в Домі дружби колеги-журналісти, які тут волонтерять:  спецкор телеканалу «Еспресо» в Івано-Франківській області Іван Харук і кореспондент «Громадського радіо» Євген Савватєєв. Розповіли про центр і його бенефіціарів, показали продуктовий набір, який наразі видається. І запросили до співпраці у всіх містах і містечках, де немає цієї спільноти, але є люди з милосердними серцями, готові до служіння бідним.

Маріанна Антонюк,

фото авторки і з фейсбук-сторінки Спільноти Св.Егідія в Івано-Франківську

Запис Не просто «гуманітарний центр», а справжній Дім дружби спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Козацьке мітотворення здатне на диво. Козацькі полковник Іван Богун, гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Мазепа, Павло Полуботок і Кирило Розумовський ніколи б не здогадалися, як можна використати їхні прізвища у міжнародній політиці ХХ сторіччя. Це історія спершу закоренілого бурлаки, шахрая, воєнного авіатора і морського піхотинця, коханця заміжньої жінки, а відтак – авантюриста-бонвівана, вправного спекулянта національною ідеєю, а ще – пристрасного автомобіліста. І все було б чудово, якби не його народження на Підавстрійській Галичині, еміґрація до США, військова кар’єра як чужинця і громадянина, удаваний лобізм українського питання, бажання стати новим володарем України. Він досі фігурує у таємних досьє ФБР, ЦРУ, МІ5 та МІ6, а ще – НКВД, Сиґуранци і ґестапо. Це історія американця українського походження Якова Макогона (1880–1956), яка ще не дочекалася ані фільму, ані роману, а біографії – й поготів»./з сайту https://www.istpravda.com.ua/ /

Презентація книги – це знайомство із автором, його книгою, дискусії, актуальні питання і відповіді на них,  автограф-сесія. На цю зустріч зібралися  друзі,  науковці, колеги, студенти, історики, шанувальники книги, шанувальники творчості Івана Монолатія, краєзнавці, дослідники. Майже дві години інтелектуальної розповіді, розмови, діалогів про героя чи/або/та антигероя Якова Макогіна, про майже  детективні, несподівані  пошуки із зверненням в різні архівні  установи. Розмови точилися від естетики може трохи і авантюрного твору до реалізації цього більш як трьохлітнього проекту.  Звернули увагу і на оформлення книги, де використані графічні роботи Михайла Дмитренка. Образ Макогіна досить цікаве джерело ідей і для майбутнього фільму, припустили, що книга може бути навіть  окремим курсом програми про безпеку. На політичній сцені головний герой виступає у двох реальностях – в одній ми пам’ятаємо, хто він насправді, цей Яків Макогін, не-американець, а другий – ідентифікується з запропонованим йому і ним самими образом і лейтенанта морської піхоти, морського навідника, стрілка, нащадка українського гетьмана Кирила Розумовського, «претендента на український престол», людини, що фінансувала і чернівецьку газету «Час», видавала пропагандистичні книжки про Україну різними європейськими мовами…

Ким був і/або ким не був Яків Макогін. На сайті zbruc.eu є передрук розділу книжки Івана Монолатія «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2023).  Публікація з люб’язного дозволу автора і видавництва.

МАКОГІН Яків (27. 09. 1880, с. В’язова, нині Жовків. р-ну Львів. обл. – 13. 01. 1956, м. Бостон, шт. Мас­сачусетс, похов. на Арлінґтон. нац. військ. кладовищі, шт. Вірджинія, США) – військовик, гро­мадсько-політичний діяч, меценат. За деякими даними, був нащадком козац. родів Розумовських і Мазеп. 1903 емігрував до США. 1905–21 служив у Корпусі мор. піхоти США, працював для амер. розвідки. У 1920-х рр. подорожував Європою, де зустрічався з укр. політ. діячами, зокрема з урядів УНР і ЗУНР, УНДО в екзилі й ОУН. 1931 на власні кошти заснував у Лондоні, згодом – у Женеві та Празі Укр. бюро з метою зібрання і популяризації інформації про Україну та її народ. Бюро видавало неперіод. бюлетень «The Bulletin», який безкоштовно роз­силало на 250 адрес у Великій Британії та ін. країнах. М. надавав фінанс. підтримку Музею визв. боротьби України у Празі, на проведення укр. наук. і культур. заходів, видавн. справу, закордонні відрядження науковців із Зх. України, стипендії студентам тощо. На поч. 1940-х рр. відійшов від актив. участі в укр. справах. Колекція мист. творів, ікон, богослужб. книг, архів. документів, зібрана М. і його дружиною, від 1976 зберігається в Укр. інституті Америки (Нью-Йорк).

(Енциклопедія сучасної України)

Хочемо побажати Івану Монолатію презентації книги у Чернівцях, з яким Макогін був також пов’язаний своєю історією у 1930-х. Та й чернівчани пам’ятають зустрічі з  Іваном Монолатієм у Чернівцях. У 2010-го  у  в «Literatur cafe» відбулася презентація монографії івано-франківського науковця Івана Монолатія «Разом, але майже окремо. Взаємодія етнополітичних акторів на західноукраїнських землях у 1867–1914 рр.», яка побачила світ у видавництві «Лілея-НВ». У 2020-му  у Літературному целанівському центрі відбулася презентація книжки Івана Монолатія «Від Донецька до Перемишля: як сучасна література «пам’ятає» українські міста». Я впізнала обкладинку цієї книги зараз у приміщенні книгарні «Лілея-НВ». 14 жовтня 2020-го почесну відзнаку Чернівецької  державної адміністрації «Вдячна Буковина» у Чернівцях отримав історик та етнополітолог Іван Монолатій.

… Згодом, у 1927, 1929, 1930, подружжя Макогонів з’являється у тогочасній Румунії, відвідує Чернівці, намагаючись при будь-якій нагоді встановити «постійні контакти з очильниками українського національного руху».

Агенти Сигуранци вкотре констатували таке: «…регулярно щороку до Чернівців на короткий час – місяць-три місяці – приїздитиь американський підданий Яків Макогін, який своєю діяльністю та зв’язками з українськими правлячими колами на Буковині викликає у нас підозру».

«…Згідно із сучасною традицією писання життєписів, попередницями цієї книжки, сказати б, своєрідним тренуванням, стали біографії етнічних політичних акторів: єврея Якова Оренштайна – Вічний жид з Коломиї. «Українець» Мойсеєвого визнання Яків Саулович Оренштайн (Івано-Франківськ, 2015) та українця Євгена Побігущого-Рена – Homo Militaris Євген Побігущий-Рен. Історія українського офіцера в чотирьох арміях і трьох війнах (Дрогобич, 2021). Вочевидь біографістика, представлена у моїх студіях ще й особливостями життя окремих репрезентантів західноукраїнської етнополітичної сфери «кресов’янки», польської поетки Зоф’ї Марії Бессажанки та «галичанина», німецького військовика Ганса Коха, вимагала, щоб був віднайдений ще один герой, труди і дні якого вартували б ретельного дослідження.
І не лише тому, що Яків Макогін надалі залишається маловідомим загалу навіть фахівців з царин історії, міжнародних відносин й національної безпеки. Справді саме про героя цього життєпису, а не про контексти, що його оточували, існує зовсім небагато публікацій, зокрема українських – Олександра Скрипника, Степана Ґеника, Олега Румянцева, Миколи Тимошика та чужинецьких авторів – Ґжеґожа Бравна і Анджея Зємби (в останнього – підрозділ «Життєпис self-made man-a і self-made життєпис» в оригінальній за своєю ідеєю праці про лобізм для України у міжвоєнній Європі). Досі, найближче до істини, стояли біографічні довідки, які написали Микола Мушинка і Роман Кравець», – Іван Монолатій

Дякуємо Івану Монолатію за унікальну книгу, за  інтелектуальну працю, за новий, як на мене, літературний жанр цього видання. Дякую всім за чудову зустріч!

Більше фото з презентації книги за посиланням – «МАКОГІН ПСЕВДО РОЗУМОВСЬКИЙ. УЯВЛЕНА УКРАЇНСЬКА ЛЮДИНА» — НОВА КНИГА ІВАНА МОНОЛАТІЯ.

©Тетяна Спориніна, фото автора,
Чернівці – Івано-Франківськ

Запис Нова книга Івана Монолатія «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Журналістське відрядження до Івано-Франківська, звісно ж, було пов’язане з темою ковіду – недарма ж усі зараз гірко жартують, що немає ні інших тем, ні інших хвороб. Та з’ясувалося, що в сусідів, а саме – їхніх медиків – залишаються й інші клопоти, окрім найголовнішої пандемії, і навіть плани та мрії. А те, що вдалося втілити в «доковідний період», справді дуже тішить. Особливо після численних чернівецьких сюжетів про зловісні катакомби Чернівецької обласної чи безпосередніх контактів з іншими чернівецькими чи районними лікарнями, в яких переконуєшся, що варто подякувати Богові за золоті руки і світлі голови наших медиків. Усе інше в наших медзакладах, переважно – «від лукавого»…

Коли керівнику «не до лямпочки»

Директор Івано-Франківського комунального некомерційного підприємства «Центральна міська клінічна лікарня» Тарас Масляк до різних «пандемічних перипетій», можна сказати, був завжди готовий (хоча бути цілком готовим навряд чи колись можливо). Принаймні, він облаштував у підпорядкованій йому лікарні кисневу станцію.

«Станцію я зробив тому, що ми є хірургічна лікарня, і це мали би зробити усі хірургічні лікарні! Але хто то хотів думати – кожному було «до лямпочки», – каже емоційно, і одразу ж перепрошує. – Тут здавна була велика хірургія, користувалися балонами, але балони – це й небезпечно. Через це я й зробив велику кисневу бочку, станцію, ставши керівником цього закладу …надцять років тому.

Але при збільшенні кисневих точок чи не доведеться мені збільшувати об’єм станції? Бочка є на 4 тонни, а в мене зараз в добу йде майже 2 тонни кисню! Взагалі держава мала би подумати про заводи з вироблення кисню. Кисень ми беремо у Львові, і якщо цьому заводу, не дай Бог, щось станеться, то і в Чернівцях, і в Хмельницькому, і у Львові, і у Франківську всі люди, які потребують кисню, можуть втрапити у дуже плачевну історію. Я деколи не сплю і чекаю, поки мені привезуть кисень. Ми неодноразово зверталися до всіх вищестоящих структур: губернаторів, прем’єрів… і толку поки нема. Це питання, яке треба вирішувати на рівні держави.

Бо кисневі концентратори – це кльово, але вони не дають той кисень, який дають кисневі станції. Кисневих концентраторів маємо також десь 25 чи 30, але для важких хворих має бути подача кисню професійна і автоматична».

Центральна клінічна – «перша ковідна»

Лікарня – багатопрофільна на 470 ліжок. Дотепер тут функціонували відділення хірургії, судинної неврології, терапії, приймальний покій, відділення детоксикації тощо. На базі цієї лікарні проводилися невідкладні операції, в тому числі кардіохірургічні на відкритому серці (за минулий рік таких провели майже 200 різних: з заміни клапана, лікування інфарктів).

Та коли почалася пандемія COVID-19, тут одними з перших почали приймати пацієнтів з коронавірусом.

«Можна сказати, ми стали інфекційною, вірусною лікарнею, – констатує Тарас Романович. – У нас залишилися тільки 2 відділення, які ведуть цілодобову ургенцію: надають невідкладну допомогу з інфарктом міокарда, судинною неврологією (інсульти) і хірургічну.

Крім того, розділили лікарню на «чисту» і інфекційну, зробили окремі два входи. Зони чисті, зони перепусток, маємо контроль: працює і муніципальна охоронна служба, і наші працівники, які не були задіяні в лікуванні ковідних хворих. Ми їх долучили, щоб вони могли носити передачі від родичів тим людям, які лежать у відділеннях. Це працівники з фізіотерапії, масажисти – ми їх не відправили у відпустки за свій рахунок, а долучили до роботи. Вони нам розвантажили інших працівників і забезпечили зручність для хворих у відділеннях. Вони не отримують 300% зарплати, але отримують 120%. Тому що в будь-якому випадку контактують з людьми, які так само можуть бути контактними. Ми поставилися до цього лояльно, бо якщо говорити правду, то ніхто з нас не застрахований від ймовірності інфікування».

Тарас Масляк розповідає, що спочатку в лікарні запровадили 2 відділення для інфікованих ковідом – на близько 100 осіб, згодом почали згортати інші відділення і розгортати там «ковідні»: перепрофілювали відділення хірургічної урології, кардіології, лор-офтальмології… Загалом зараз тут 6 відділень задіяні «під ковід», і 2 листопада там лікувалися 336 людей з ковідом.

«У кого є потреба в кисні – мають доступ до точки подачі кисню, – стверджує головний лікар. – Ми зараз працюємо над тим, щоби збільшити кількість цих точок. Ми ж колись такого не планували і не могли передбачити, що буде ковід. Але ми все одно були далекоглядні,  адже ми лікарня інтенсивної терапії. Колись мали десь до 60 кисневих точок – у кожному відділенні.  Щоб за потреби невідкладної допомоги ми могли дати і на кисень 3-4 людини у відділенні. Потім додали кисневі точки – і зрозуміли, що наша мережа не витримує. І ми переробили систему на нову, і ще й зробили нову кисневу станцію. Зараз нам тільки треба збільшити кількість точок. Ми вже виготовили проєктно-кошторисну документацію, і через тиждень додамо до наявних 80 точок – ще 100».

«Екскурсія» в інфекційну зону

Коли живеш у місті, яке вже місяцями перебуває в «червоній зоні», і приїздиш у місто, яке також у «червоній зоні», то похід у «червону зону» лікарні не такий вже і страшний. Особливо коли моїм «гідом» є досвідчена і доброзичлива головна медсестра лікарні Ольга Мікула. Обидві перевдягаємося: костюм, шапочка, бахіли, рукавички, маска, щиток – усе відповідно до інструкції, яка лежить на столі в кабінеті медсестри.

Виходимо з кабінету у вестибюль. Саме прибув ліфт, його двері відчиняються і дві медпрацівниці вивозять до виходу каталку з великим чорним мішком. Підсвідомо розумію, що це тіло померлої людини – мабуть, передають рідним. Питаю в пані Ольги, вона підтверджує: «Так, люди, на жаль, помирають. Це була жінка. Супутні захворювання, значна зайва вага. На жаль…» Тим часом моя «екскурсоводка» встигає переговорити з якоюсь відвідувачкою, бере в неї передачу і вже з цією сумкою ми прямуємо в «ковідні відділення». Довжелезним підвалом виходимо до другого входу – того, на якому приймають інфікованих коронавірусом. У вестибюлі – дозатор з антисептиком.

Далі вхід у приймальне відділення, відмежований червоною лінією. Коридор, з якого двері в палати-оглядові-маніпуляційні, в кінці стіл, де ведуться всі записи. Двері в одну з палат привідкриті, там кілька ліжок, кожне з яких запнуте фіранками. Видно, що на одному з них є пацієнт.

У приймальному відділенні, як пояснює головна медсестра, хворі можуть перебувати до трьох діб до остаточного встановлення діагнозу – під наглядом медперсоналу і з наданням усієї необхідної допомоги.

Сьогодні в цій лікарні не ургентний день – він в іншій міській лікарні – №1 на вул. Матейка. Тобто основний наплив хворих саме в цей день – туди. Але медики стверджують, що упродовж двох тижнів вони щодня приймали 40-50 хворих. Сьогодні прийняли “всього” 16, і це було величезне полегшення…

У приймальному відділенні

З приймального відділення хворих транспортують до інших саме через підвал, тож і ми йдемо тим самим шляхом: ліфтом їдемо в «першу терапію». Завідувачка 1-го терапевтичного відділення Любов Василівна Лосюк саме займалася «паперовою роботою» в кабінеті, тож вийшла до нас без «повного обмундирування: в халаті, шапочці, масці.

Хворі на “коридорних ліжках” у терапії, облаштованій під “ковідне відділення”

У палати так не можна. Привідкриває двері палати, хворі одразу повертають голови до дверей і питально дивляться. Не затримуємося – люди мають право на приватність у такій ситуації. Йдемо далі по коридору. Завідувачка привідкриває двері, на яких написано «Їдальня» – всередині ліжка з хворими. Навпроти, за ширмами просто в коридорі – також ліжка з хворими.

Завідувачка терапевтичним відділенням №1 Любов Лосюк

«Палати переповнені, люди лежать в коридорах, в їдальні – розгорнуто додатково 8 ліжок, – пояснює завідувачка. – Кварцуємо все, але все одно ліжка в коридорах не мають бути, адже вірус передається повітряно-крапельним шляхом… Є 10 кисневих точок– усі заповнені. Також є додаткові 5 кисневих концентраторів, які наразі також усі зайняті. Це зараз основна проблема – кисневі точки. Нерідко люди озлоблені – адже держава забезпечує безкоштовне лікування, тільки коли є позитивний ПЛР-тест. До того часу, поки тест негативний – люди самі повністю купують ліки, а це недешево.

У терапевтичному відділенні

У відділенні зараз перебуває 55 хворих – з них 38 «позитивних», 7 «негативних», а решта під питанням. Негативні – можуть бути хибно-негативні. Але епідеміологічно був контакт, клінічно виглядає, що є коронавірус, на комп’ютерній томографії є специфічні ознаки, які є тільки при коронавірусі, і на ІФА-тесті підтверджено, що є імуноглобуліни… Тому вони лежать у цьому відділенні.

Світова статистика така сама: не всі, хто має коронавірус, мають позитивний ПЛР-тест. На аналіз береться матеріал з верхніх дихальних шляхів, де не завжди можна визначити наявність вірусу…»

Ситуацію з забезпеченістю ліками підтверджує і директор підприємства Тарас Масляк: «Забезпеченість супер. Але! Відповідно до чинного законодавства і наказів Міністерства охорони здоров’я ми забезпечуємо 100% безкоштовну і діагностику, і лікування тим, у кого є підтверджений ПЛР-тест. В кого немає – а це трапляються просто звичайні пневмонії, то вони самі оплачують лікування. З майже 2 тис. пролікованих у нас 1300 – з підтвердженим діагнозом, а 700 – без. І ці люди змушені докуповувати собі ліки. Сумно, але так воно є. Так само діагностику проводити треба за електронним направленням сімейного лікаря – а багато людей цього ще не розуміють і йдуть до нас без направлення – а я відповідно не можу їх безкоштовно обстежувати».

Прибирають по-новому

Уже повернувшись із інфекційної зони, позбавившись захисних костюмів і прямуючи до кабінету головної медсестри, говоримо про лікарню.

Старша медсестра лікарні Ольга Мікула

Навіть зараз у ній триває ремонт – зокрема, на другому поверсі корпусу, де ми перебуваємо. Що потребує ремонту? Ну наприклад, каже моя співрозмовниця, «на коридорі люди не мають ходити». Зрештою, це логічно як мінімум, в інфекційних відділеннях. Але до чого тут ремонт? «В кожній палаті у нас є туалет. Як колись було 2 туалети (чоловічий і жіночий) на одне відділення, то всі ті 50 хворих зранку створювали чергу, то було прикро, – пояснює головна медсестра. – А тепер інакше. У палатах же кругом були умивальники – тобто вода підведена. Звісно, довелося забрати 1-2 ліжка з кожної палати, вже там не 6 ліжок, чи більше, як то не раз є, а лишилося 4-5, а десь і 2. Десь є палати і з душем – але це треба було ще більше площі забирати. У кожному відділенні також є туалети для людей з інвалідністю, якими можна скористатися і людям на візках. Зробили, так: двері розширили, облаштували».

А ще під час пересування лікарнею, кілька разів натрапляли на такі візочки, з якими покоївки прибирають у готельних номерах. Виявляється, у цій лікарні своя система прибирання! Санітарки не розвозять болото шваброю з брудною ганчіркою по підлозі, тут справжня стерильність!

Візочок облаштований кількома контейнерами. В більшому – ганчірки для підлоги. Вони вже вологі, просочені спеціальним дезінфекційним розчином. Їх треба просто діставати з контейнера, закріпляти на швабру і протирати підлогу. Коли ганчірка забруднилася – просто зняти її і взяти наступну. Брудну викинути в закріплений до цього ж візка мішок – його вміст потім відправляють у пральню. Інший контейнер – для ганчірок, якими протирають поверхні. Система – та сама.

«Ковід нас просто вибив, – скрушно зауважує Тарас Романович. – Є багато речей, які ми робимо. Наприклад, ми перші в Україні переходимо на прибирання клінінговою компанією. Ми виграли грант, я був по обміну досвідом в Німеччині, у нас тут повністю інша система клінінгу, логістики. І це дуже економить гроші! Минулого року ми зекономили майже 4 млн грн. І кількість санітарок при цьому удвічі зменшилася».

“Щоби щось зробити – треба хотіти це зробити і шукати можливість. А не шукати можливість, як це НЕ зробити”, – підсумовує лікар.

 «…бо з тобою є команда таких самих вар’ятів, як ти»

Тарас Масляк – хірург, який колись  17 років пропрацював завідувачем опікового відділення в обласній лікарні, а тепер вже понад півтора десятки років очолює центральну міську лікарню.  І тепер зізнається, що для нього медицина – це хобі.

«Не люблю полювання чи чогось подібного… Мені подобається сільське господарство і медицина, – сміється. – Колись я вийшов з цієї лікарні з посади «санітарки». Це свого часу була обласна лікарня, я поступив в інститут, батьки вже пішли на пенсію – і я мусив собі десь заробити пару рублів, був «розгільдяй»… Три роки пропрацював санітаром. Медицину пройшов всю, бо я тут практично жив. Потім став завідувачем відділення, і це було одне з найкращих відділень. Багато оперував. Медицина – класна штука. Мені подобається.

Свого часу побув управлінцем, і з друзями і колегами ми дуже класно і цю лікарню вирівняли, і кардіохірургію. І я пересвідчився, що управління – це також драйв.

Хірургія – це один драйв: коли ти стаєш біля хворого, і він в тебе не вмер, а живий, коли стараєшся вкласти в нього душу… А драйв в управлінні є, знаєте, коли ми, керівники, щось досягаємо.

Я дуже багато оперував, і тепер деколи оперую. Мені це дуже подобалося. Я  б і тепер оперував. Але кожен пацієнт хоче, щоби коло нього побув його лікар. Має прийти лікар, взяти пацієнта за руку і запитати: а як ваше здоров’я? А управлінець не має стільки часу…

Зараз у нас тут класний колектив, у більшості – молодий, я раджуся зі своїми лікарями. Це, як я кажу, діти, які хотять жити – і я живу разом з ними. Ми одні з найкращих по кардіохірургії. Зараз отримали ліцензію на трансплантологію. Якби не ковід, я би вже займався трансплантологією. Маю багато друзів в Америці, багато тих, хто там вчилися, і тут вчилися – і от він, цей драйв: у тому, щоб зробити кльово. Не для себе – для людей. Просто треба цим жити. І мріяти. І бути впевненим, що ти це зробив, бо з тобою є команда таких самих вар’ятів, як ти.

Людина має бути мрійником.  Я є мрійник».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії», спеціально з Івано-Франківська

Запис Чим живе Центральна міська клінічна лікарня Івано-Франківська спершу з'явиться на Медіа-Версії.

5 травня в Івано-Франківську у рамках фестивалю «Карпатський простір» відбувся круглий стіл «Політика і література: вічні заручини» за участі: Андрія Куркова, Юрія Винничука, Олександра Красовицького, Івана Монолатія, Ольги Деркачової та Володимира Єшкілєва.

Модератор: Володимир Єшкілєв, український прозаїк, поет, есеїст (Івано-Франківськ)
Андрій Курков – український письменник, журналіст, кіносценарист (Київ)
Юрій Винничук – український журналіст, письменник, редактор (Львів)
Олександр Красовицький – український видавець, генеральний директор і основний власник видавництва «Фоліо» (Харків)
Іван Монолатій – український вчений, історик, етнополітолог, краєзнавець, доктор політичних наук, професор (Івано-Франківськ)
Ольга Деркачова – українська письменниця, доктор філологічних наук, професор (Івано-Франківськ)

Говорили про письменників минулого, сьогодення і прогнозували майбутнє, про пророків,про сучасну українську літературу, про репортажі і літературу, про війну і мир, про видавців і видавництва, про те, як політики використовують письменників, поетів, а чи так само останні послуговуються політиками…

Кожний з учасників круглого столу висловив свою думку, обговорювали деякі спільні і спірні питання, але не зводили дискусію про взаємодію політиків і письменництва до якогось загального знаменника…
Політична сфера безпосередньо впливає на будь-якого автора…
І погоджуюся з Іваном Монолатієм:
«Література має сповідувати цінності людини вільної, свобідної, яка творить…».

А ось про те, що на теренах фестивалю «Карпатський простір» і доречно, і своєчасно, і обов’язково має існувати літературна платформа – це схвалили і учасники круглого столу і гості Фестивалю…

Більше фото з події за посиланням – «CПОВІДУВАТИ ЦІННОСТІ ЛЮДИНИ ВІЛЬНОЇ…»

©Тетяна Спориніна, «Версії»,
фото автора і SergyiS

p.s.
Я знайшла в Інтернеті статтю Івана Монолатія, на яку він посилася у виступі «ЧИ МОЖЛИВА ПОЛІТОЛОГІЯ СУЧАСНОЇ ЛІТЕРАТУРИ?» : «…втручання літератури у політику, і навпаки – втручання політики в літературу, є своєрідним видом взаємодії поміж практиками, формами діяльності і способами мовлення, котрі усі разом і нарізно, творять спільний світ або спільні світи…»

Запис Про «Політику і літературу: вічні заручини» на фестивалі «Карпатський простір» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цей вислів – «Чернівці – місто маленьке, та гонорове» – почула від Сергія Осачука, історика, дослідника, одного з упорядників художнього альбому «Чернівці / Czernowitz. Художній альбом / Kunstalbum», Почесного консула Австрії у Чернівцях. І саме зараз згадала його, разом із ілюстрацією зі згаданого видання, а чому – поясню пізніше.

Картина належить перу австрійського художника Франца Ксаверія Кнаппа (1809-1883) і присвячена подіям, які сталися в Чернівцях після наміру імператора Франца Йосифа І скасувати герцогство Буковина та приєднати його до Львова, тобто до королівства Галичини та Володимирії. Твір має красномовну назву: «Увечері 20 червня 1860 року в Чернівцях (протест проти скасування герцогства Буковина)» . Розглянемо його уважніше.
Без сумніву, впізнаємо Центральну площу, та ще без дивовижної краси приміщення нинішнього Художнього музею. Вона забита людьми – як восени 1988-го, коли чернівчан вивів на майдан страх за дітей, які лисіли через невідому хворобу, а правду сказати їм ніхто не хотів. На картині просто перед вікнами ратуші палає величезне вогнище. Саме так відреагували наші предки на зазіхання на свободу їхнього вибору у далекому 1860 році.

А спала мені на думку ця картина і вислів Осачука через інсайдерську інформацію з  київських джерел про те, що у столиці з’явилася ідея приєднати Чернівці до Івано-Франківська в рамках децентралізації та суцільного об’єднання. Спочатку це видалося маячнею. Та наступні події змусили замислитися. Найперше впало в око – і застрягло там смітинкою – незрозуміле поводження «Укрзалізниці», яка раптом скасувала завжди переповнений потяг Чернівці – Львів. І це було тільки початком. Далі зникли поїзди до Харкова, Рахова, Запоріжжя… На звернення обласної виконавчої влади ПАТ «Укрзалізниця» відповіла, що ці потяги, мовляв, збиткові й в товариства немає грошей на їхню підтримку. Натомість найбільший дохід приносить українській залізниці поїзд до столиці держави-загарбника, із якою воює Україна, та деяких інших міст Росії. А, може, в «Укрзалізниці» не все гаразд із менеджментом і патріотизмом?  Якби її очільники щомісяця не отримували мільйонні зарплати, то доходи підприємства від цього значно зросли б. Утім, скарги «Укрзалізниці» на нестачу грошей породжують сумніви, бо   нещодавно у ЗМІ пройшла інформація про те, що компанія інвестує понад 18 мільярдів у рухомий склад для його оновлення та модернізації. Та нині – про інше. У наших сусідів – івано-франківців, тернополян, хмельничан – поїздів у рази більше. Понад 15 транзитних потягів з’єднують їх зі столицею та іншими містами України. А чим завинили чернівчани? Адже Кабмін не може не усвідомлювати, що без відповідної інфраструктури розвиток туризму, – а саме на нього робить ставку місцева влада, – це порожній звук. Але й досі за офіційною статистикою після повеней 2008 і 2010 років не відновленими залишаються 13 об’єктів і практично відрізана від Чернівців Путильщина.

Це попри те, що виконавча влада пропонує Кабміну неймовірно привабливі проекти, які можуть назавжди з’єднати Україну з Європою, створивши новий «Шовковий шлях»  і «Дорогу з варягів у греки».  Йдеться про відновлення вузькоколійки, що зв’язувала колись Перемишль, Львів, Чернівці з різними містами та столицями Європи. А для цього достатньо тільки поруч із широкою колією поставити паралельно євроколію. Як зауважив під час свого виступу на спільному виїзному засіданні 4-х комітетів Верховної Ради в Івано-Франківську губернатор Буковини Олександр Фищук, «це не тільки нові робочі місця на західноукраїнських територіях, а, найперше, колосальні можливості для розвитку всієї країни та її представлення на політичній карті Європи в новій іпостасі».

Не  потребує особливо великих капіталовкладень, але зв’яже чорноморські та карпатські туристично-рекреаційні зони, ставши революційним поворотом не тільки в логістиці України, а й усієї Європи, відновлення закритого 10 років тому наскрізного проїзду колією, що поєднувала через географічний центр Європи прикордонні області України – Одеську, Вінницьку, Чернівецьку, Івано-Франківську й Закарпатську з окремими регіонами Словаччини, Угорщини, Румунії й Молдови, які межують з Україною. Уявляєте, які можливості відкриваються? Та все це можливе лише за сприяння Мінінфраструктури і ПАТ «Укрзалізниця».  А чи буде це сприяння? Ось у чім питання! Відчуваєте? Майже, як за Шекспіром… Бо в ньому присутня ще й апокаліптично-політична складова. Вона полягає в тому, що столичним очільникам не варто забувати: за 40 кілометрів від Чернівців, за кордоном, розпочинається Південна Буковина, а Чернівці належать до Північної частини краю. Тож, як на мене, значно далекоглядніше вкладати у квітучий край над Прутом та розвивати його, ніж віддати на поталу через зайвий мільярд, зароблений на вивозі лісу.
 Людмила ЧЕРЕДАРИК

Запис Погляд Людмили ЧЕРЕДАРИК: Чернівці – місто маленьке, та гонорове, або Про чутки, що їх журналісти спростовують чи поширюють спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«В 2017 р. чернівецьке видавництво «Книги – ХХІ» явило світові роман Максима Дупешка «Історія, варта цілого яблуневого саду», зміст якого, на мій погляд, свідчить про те, що Чернівці вкотре підтверджують, що вони є місцем творення сучасної української літератури», – пише Іван Монолатій у рецензії на роман Максима Дупешка «Історія, варта цілого яблуневого саду».

Іван Монолатій – почесний громадянин міста Коломиї, академік Академії наук вищої школи України, доктор політичних наук, професор, член Національної спілки краєзнавців України, Наукового товариства імені Шевченка, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, редактор фахового видання з політичних наук «Думка» («Прикарпатський вісник НТШ»). Іван Монолатій є автором монографій, численних публікацій періодичних та академічних видань. У 2017 році вийшли друком дві його книги:
«Діри пам’яті. Як пам’ятаючи, місто забуває» та «Перша республіка. Коломия в часи ЗУНР».

Максим Дупешко письменницьку діяльність почав ще в студентські роки. Твори Максима були опубліковані в періодичних виданнях, а також в антології молодих письменників «Під простирадлом / Піт простирадла» Письменник.
Письменник неодноразово брав участь у різноманітних літературних фестивалях, серед яких такі престижні, як «Meridian Czernowitz», Літературний фестиваль Львівського форуму видавців, «Трикутник», «Обнова-фест», «Арт-ефект».

Максим Дупешко спробував також себе як кінорежисер, екранізувавши в короткометражному фільмі своє оповідання «Кілька запитань до тебе».
Громадський активіст. Голова ГО «Європейський культурний простір». Учасник Київського безпекового форуму.
Максим Дупешко є автором роману «Історія, варта цілого яблуневого саду».

Нижче подаємо текст рецензії Івана Монолатія на роман Максима Дупешка.
Роман «Історія, варта цілого яблуневого саду» Максима Дупешка, дійсно, чарує, бентежить, відзеркалює та проектує у просторовому обсязі реальність життя, ідеалізуючи його у своїх спогадах, мріях…
Але зауважу, що рецензія Івана Монолатія так само мене зачарувала. Не менш цікаві інтонації, інтерпретації ілюзій, мрій, дійсності…

Іван Монолатій,
переможець конкурсу рецензій
«100 німецьких книг в Україні»

Програти не можна виграти.

МНЕМОТОПОСИ ЧЕРНІВЦІВ

(Рец.: Дупешко М. Історія, варта цілого яблуневого саду: роман / Максим Дупешко. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2017. – 160 с.)

Схоже, що однією з особливостей українського літературного постмодернізму стала і потреба і, водночас, мода писати про місто як пам’яттєву парадигму, його (міста) пам’ять і постпам’ять. Як тут не згадати Й. Рота, котрий ще 1924-го застерігав, що «потрібна велика самовпевненість, аби описувати міста» [9, с. 228]. Ця парадигма, актуалізована після здобуття Україною незалежності, лише тепер, після більш як двох деслюзій і мрій…ятиліть після серпня 1991 року, а також з’яви перших «міських» літературних текстів, набула того реального виміру в дослідженнях «масок пам’яті», «ландшафту пам’яті», «простору пам’яті», вибудовуючи і/або інтерпретуючи колективну й індивідуальну пам’ять як чинники ідентичностей «своїх» і «чужих».
Вже нині на полицях «післячорнобильської бібліотеки» (поняття Т. Гундорової) знайдемо тексти про топоси пам’яті Львова («Танґо смерті» Ю. Винничука), Станиславова («Фелікс Австрія» С. Андрухович) чи Коломиї («Торговиця» Р. Іваничука). Звісно, не могли вони з’явитися на порожньому місці: як тут не згадати Іваничуковий «Манускрипт з вулиці Руської», протагоністом якого став амбівалентний православно-католицький Львів з його людністю, чи ж зовсім нещодавній «Лексикон інтимних міст» Ю. Андруховича, заявлений як «довільний посібник з геопоетики та космополітики», у якому автор ще й «заплутався у переходах між реальним та вигаданим» [1, с. 3, 4]?
У паралельних світах такої «містоцентричної» парадигми віднайдемо й «Ворошиловоград» С. Жадана і «Рівне/Ровне» і «Харків 1938» О. Ірванця, присутність Міста як головного героя (нехай і символічного) у їхніх текстах лише додатково свідчить про авторські спроби відшукати пам’ять як подорож у авторське і, не дуже, минуле. До цієї ж когорти текстів слід додати й романи Ю. Андруховича «Перверзія» і «Московіада», зміст яких балансує між історією, фікцією і пам’яттю, увиразнюючи вияви ціннісно-ідентифікаційного континууму двох абсолютно неподібних міст – Венеції і Москви – їхні топоси пам’яті і контрпам’яті (у першому – «історія тіла» митця у просторі пам’яті, у другому – авторська боротьба із жахами імперської столиці й «прощання з імперією» (поняття О. Гнатюк). Ці два романи можна ще уважати прикладом ментального картографування, – тих «масок пам’яті», що їх одягають на себе і автор, і його герої.
Зауважмо, що, побіч, ґротесково-карнавальних сюжетів і забавляння в т. зв. альтенативну історію, у згаданих творах описані цілком реальні українські (а, інколи, ні) міста з реальними персонажами, однак, в різних, інколи неправдоподібних ролях. Ця обставина вирізняє «нашу» сучасну літературу від вигаданих «Міст незримих» І. Кальвіно, Макондо Ґ. Ґ. Маркеса чи ж Йокнапатофи В. Фолкнера. Воно ж і добре, і зле, бо геопоетика вимагає ще й вигадування ландшафтів пам’яті власне українською мовою і українськими авторами. Мабуть, поки-що, поодиноким прикладом такого «вимудровування» залишатиметься окупаційний роман з елементами фантастики «Одісея Шкіпера та Чугайстра» Г. Гусейнова. Цілком відмінна тональність просторів пам’яті Ялівця, що їх описав Т. Прохасько у своїх «Непрόстих» – виразно людиноцентрична.
Інший приклад темпоральних сценаріїв репрезентації колективної пам’яті – «вписування» «тіла» в просторі пам’яті прийомами художнього слова. Зокрема йдеться про твори сучасної української літератури «Забуття» Т. Малярчук (про В. Липинського), «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма» Н. Сняданко (про Василя Вишиваного) і, можливо, історико-документальний роман С. Германа «Via Романа» чи роман «Два пасинки Митрополита» Вл. Івченка (обидва тексти про А. Шептицького) (До цього переліку я б додав ще роман Г. Пагутяк «Маґнат» – про Я. Гербурта з Добромиля). В них, певною мірою, засобами художнього мовлення відбувається інструменталізація міста (одного чи багатьох) як «місця пам’яті», а цілком конкретна історична особистість маркується як носій тієї чи іншої пам’яті.
Тож підсумовуючи цей невеликий, але потрібний, вступ до проблеми, котра ще розглядатиметься, зауважмо, услід за українською вченою А. Киридон (дещо її перефразовуючи): з погляду студій пам’яті, сучасна українська література також наділена множинністю змістів, а тому має гетеротопічний вимір [6, с. 5]. Саме він, якщо послуговуватимуся міркуваннями західного авторитета Е. Саїда, дозволяє на проникнення всередину процесу мови, який вже відбувається у словах і розкриває приховане, неповне, замасковане або спотворене у будь-якому тексті [10, с. 67]. Відтак слова, а ширше – література, ставатимуть маркерами культурної топографії пам’яті.

***
Символічний простір Чернівців («міста на вершині гори» [13, с. 271]) та колективна пам’ять й ідентичності його місцевих спільнот вже давно стали поняттям метаісторичним. Не беручись досліджувати його витоки, розвиток і тенденції, зауважмо, що, з одного боку, пам’ять про Чернівці як самобутній маркер набутого життєвого досвіду його містян, а з другого боку – конструювання пам’яті про Чернівці та його мешканців з метою конструювання самої міської ідентичності, мають, щонайменше, більш як двостолітню традицію. І першість тут належить власне красному письменству.
Якщо для К. Е. Францоза, Чернівці на початку своєї історії у складі Габсбурзької монархії – це «гуцульське село з псевдовізантійськими, псевдоготичними та псевдомавританськими будівлями» [8, с. 9-10], а вже потім – «найсимпатичніше, найпривітніше місто австрійського Сходу» [12, с. 107], то для Ґ. Дроздовського, це місто – «осердя провінційних форм і звичок» [4, с. 25], котре «належало багатьом націям» [4, с. 17]. Цей мулькультурний топос, міф Чернівців окреслив Ю. Андрухович, сказати б, різносюжетно: «місто, на яке поклав Око (в Його випадку Всевидюче) Бог» і «одне з тих місць, де утопія не дратує, а тішить» [1, с. 450]. Це й зрозуміло, адже місто, в якому «дзеркальний короп приправлений перцем мовчав п’ятьма мовами» [2, с. 53], а потім стало «затонулим містом» (Р. Ауслендер) [2, с. 338], незважаючи на трагічність своєї долі у ХХ столітті, витворило культурологічний тип містянина окреслений як Homo сzernoviciensis, вкотре доводячи живучість спільної, «чернівецької», пам’яті [14, c. 9 (ненум.)], що її характериними рисами можна вважати «уповільнений час […] та приголомшливу зустріч з образом міста, якому довелося пройти всі стадії совєтизації та провінціалізації…» [13, с. 272].
Не вдаючись до підрахунку й аналізу авторів та їх творів, створених у Чернівцях чи їм присвяченим (у відомому дослідженні про Чернівці як літературне місто, П. Рихло вказав 27 найвідоміших авторів та подав переклади їх текстів [8, с. 18]), зауважмо, що про Чернівці як місто, а водночас «місце пам’яті» писали автори різних вір і народів, увиразнюючи своїми текстами етнічне і конфесійне розмаїття міста і регіону. Досі крайніми точками, ба полюсами таких текстів у ХХ ст. були роман-фікція «Горностай з Чернополя» Ґ. фон Реццорі (1958) і ретро-детектив «Срібний павук» В. Кожелянка (2004).

***
В 2017 р. чернівецьке видавництво «Книги – ХХІ» явило світові роман Максима Дупешка «Історія, варта цілого яблуневого саду» , зміст якого, на мій погляд, свідчить про те, що Чернівці вкотре підтверджують, що вони є місцем творення сучасної української літератури і, водночас, той факт, що авторська «особиста історія в декораціях минулого» (с. 2) цілком може бути «мовним» інструментом осмислення сучасної політики пам’яті, репрезентувати роль пам’яті в історії окремого узятого міста.
Власне вже з перших сторінок роману категорії «місто» і «пам’ять» уміло використовуються автором, який окреслює свою історію «міста з украденою душею» (с. 2); цілком іншого міста, або такого, що ніколи не існувало (с. 5); міста, яке обрало свого головного героя, бо він його не обирав (с. 9); міста з «іншим» запахом (с. 11); міста, в якому «румунські няньки співали німецьким дітям українських колискових» (с. 12); міста, яке хоче повернути собі обличчя (с. 53). Тому, побіч окремих зовнішніх «краплень» (виходу поза межі міста), оповідь наратора описує хронотоп, місце дії якого «ніколи не змінювалося – це були Чернівці» (с. 55).
Гадаю, що це не випадково, адже у ХХ-му столітті («…де сталося найбільше вбивств за всю історію…» (с. 13) саме міста були епіцентрами епохальних змін на лише на геополітичній шахівниці, а й у долях і свідомості пересічних городян. Саме про ці зміни і розповідає роман М. Дупешка. У цьому задумі немає нічого нового, адже сучасна західна гуманітаристика вкотре наголошує на необхідності актуалізування теми взаємодії політики і літератури, вивчення важких і трагічних сторінок європейської історії через призму саме художнього слова [17, s. 59-66]. Тим паче, що пам’ять тут виступатиме трансдисциплінарною категорією, тим, за визначенням Е. Рибіцької, «досконалим містком між літературним та історичним дискурсами» [16, s. 301]. Щоправда, з погляду літературознавства, простір і місце пам’яті можуть мати різне прочитання: для Е. Рибіцької , котра оперує передусім категоріями кризового стану історичного роману, пам’ять матиме індивідуальний вимір, що ґрунтується на особистому досвіді автора [16, s. 301], натомість К. Маґріс твердить про пам’ять як певний колективний досвід, підставу формування будь-яких ідентичностей [15, s. 201-202]. В українському ж випадку цієї проблеми, політизація літератури і/або «олітературнення» політики (читай, політики пам’яті) свідчить про необхідність вироблення смислів і цінностей, які б об’єднали українців сьогодні [7, с. 22]. Відтак смисловим полем такого об’єднання громадян України – етнічних українців та представників інших національних спільнот, громадян України – могли б виступати пам’ять, мови та ідентичність [6, с. 186].
Центральним тлом роману, без сумніву, є війна, ця, з визначенням Я. Поліщука, «невигойна рана пам’яті» [7, с. 89]. Про неї головний герой твору – Павло (Павел) Бачинський – на початку своєї оповіді так зауважив: «У поляків, українців та євреїв була своя війна. І всі ми її тоді програли. І всі ми її тоді виграли» (с. 14). Показово, що наприкінці дії роману не письменницька уява, а сам автор – офіцер українського війська – переносить читача у війну сучасну – в зону АТО, зокрема на блокпост у селі Гранітному. Вона, ця війна, в очах автора «трохи знімає провину з тих, хто жив у 30-х та 40-х століття минулого. Сьогоднішня ситуація для мене накладається на те, що відбувалося тоді» (с. 116). Адже, пишучи уявного листа до однієї з героїнь твору – Марії Бачинської – автор у 2015 р. розмірковує над її записом, зробленим 74 роки тому: «… люди починають убивати через нерозуміння. […] цілі війни починаються через небажання зрозуміти» (с. 117).
Як бачимо з твору саме військово-політичні конфлікти ХХ століття є тлом цієї оповіді, а водночас найважчими для героїв роману, а також і для автора, який висновує про сучасний російсько-український конфлікт, як свідчення того, що окупанти «прийшли не шукати порозуміння, а витісняти ваш світ іншим» (с. 118). Маємо тут опосередковані натяки на агресивну ідеологію «русского мира», методи пропаганди якого лише підтверджують давно знану тезу Р. Брюбейкера про «державу, що націоналізується». Тому пам’ять про війну як явище глобальної і техногенної руїни людства у романі М. Дупешка виступає таким собі містком, який парадоксально поєднує події нетривкого міжвоєння, Другої світової війни, Голокосту, перед- і повоєнних совєтських окупацій Буковини і загалом України, а також сучасну російсько-українську війну на Сході України, окреслену владою і політичними елітами евфемізмом «АТО».
Однією з тем роману М. Дупешка, яка взаємопов’язана і «взаємоперетікає» з проблеми війни і конфлікту, є ідеологія, яка у цьому випадку формує певною мірою пам’ять історичну. Її вияви теж є, як правило, різні: від ствердження загалом нейтрального (читай, потаємного) габсбургофільства серед окремих містян повоєнних (після Великої війни 1914–1918 рр.) Чернівців (с. 8, 13, 25) до емоційно-забарвленого твердження, пов’язаного з власним дослідом героїні роману М. Бачинської про те, що люди мусять порятуватися «від цієї війни, і від нацизму, й від комунізму, і від усякої іншої холери та чуми, яку ще наплодить стара сука Європа» (с. 43). І якщо це твердження датоване 1940-м, то цілком пророче звучать рядки, озвучені героїнею у її щоденнику ще у листопаді 1938-го: «Тепер цей нахабний берлінський осел рятує німців у Чехословаччині. […] Може, Гітлер схоче й мене, наполовину німкеню, тут рятувати, то я перша вийду і скажу, що не треба» (с. 30). Ці рядки доповнює й авторський пасаж про саму природу тоталітаризмів, який опирається на історичний факт про спільний парад у Бересті німецьких та радянських окупаційних військ 24 вересня 1939 р. (на відміну від автора, в історичних джерелах вказується день 22 вересня 1939 р. – І. М.): «Найбільші гопники ХХ століття потисли одне одному руки, послинились у поцілунках, посміялися над тілами вбитих і стали чекати нагоди помірятися своїми гарматами» (с. 34).
Зауважмо, що цими сюжетами автор привертає читацьку увагу до проблеми, яку свого часу озвучив Р. Брюбейкер, говорячи про «переобрамлений націоналізм»: надто вже схожі тут Веймарська Німеччина і пострадянська Росія, котрі, використовуючи націоналізм, провадили політику захисту прав нібито своїх «співвітчизників» [3, с. 190-205], увиразнюючи риторику щодо легітимності їхнього силового втручання і дефраґментації суверенних держав. А здійснюючи зі своїми героями таку художньо забарвлену «подорож у минуле» Європи 30-х – 40-х років ХХ століття, автор натомість враховує ще й характер суспільно-політичних процесів і чинного політичного режиму сучасних саме йому, скажімо російської агресії на Сході України у 2014–2015 рр. Зокрема для нього вплив людиноненависницьких ідеологій комунізму і нацизму відчутний і у 2015-му, бо саме вони спричинили «амнезію», якою страждала вся Центральна Європа ще півстоліття після закінчення Другої світової війни (с. 121), а тому ця війна для автора ще не закінчилася. Звертаючись у своєму щоденнику з фронту до М. Бачинської, автор стверджує: «Будь-яка війна рано чи пізно закінчується. […] Здавалося, Маріє, що тоді, в 1945 році, війна закінчилася. Але це міф. Та війна триває досі і прямо тут. […] Сьогодні я воюю на тій самій війні, яка начебто закінчилася з падінням двох атомних бомб на Японію» (с. 121). І саме тут маємо дуже важливий авторський натяк (адже він, автор, є носієм цієї картини світу), який вказує повною мірою на присутність у пам’яттєвому дискурсі «масок пам’яті», що, фактично, конструювалися унаслідок спровокованих зовнішніми чинниками (анексією Криму у березні 2014 р. і агресією РФ на Сході України від 2014 р.). А що автор використовує й «живу» пам’ять і пам’ять про пережите ним – перебування на сучасному фронті російсько-української війни (с. 117-118, 125), ситуації в зоні АТО (с. 133, 144), недолугі Мінські домовленості (с. 125), – ці «маски» мають захисну функцію у боротьбі із зовнішнім агресором (с. 144), а також свідчать про авторський пошук нових «масок пам’яті» у світі, що «стискає нас своїм інформаційним валом до розмірів інфузорії-туфельки» (с. 97).
Відтак війна й ідеологія є тими зовнішніми «світами», на тлі яких розгортається дія Дупешкового роману. Відтак процеси зовнішнього, сказати б, геополітичного порядку є фатальними для головного героя: «Те, що відбувається за тисячі кілометрів звідси, за яких кілька днів впливає й на нас. Тобі, можливо, здається, що Європа і світ великі, та це не так… І щонайгірше, з кожним днем вони стають ще меншими…» (с. 52).
А втім, внутрішній світ твору цілком присвячено не лише проблемі «міської» пам’яті, а почасти – постпам’яті, спробі руйнування вже нібито усталеного забуття про події не лише 1930-1940-х років, а й про часи після 1991-го. Адже, як висновує автор, «коли стаються якість надзвичайні події, то кожен пам’ятає не тільки те, що сталось, а й те, як саме дізнався про це і що робив у той час» (с. 97). Це спостереження він адресує передусім собі, а вже потім своєму героєві – П. Бачинському, адже, як мешканці місця пам’яті (Чернівців) вони вже живуть в історії, але нею ще не займаються. Перше свідчення цього вбачаю в характеристиці, що її дає собі головний герой, риторично запитуючи: «Які тоді були перспективи у мене, хлопця з української гімназії, поляка за національністю, чиї батьки крім польської та української – цими мовами розмовляли вдома – змушували вчити насамперед німецьку, а не румунську» (с. 8). І справа тут, вочевидь, не лише у позірному мультикультуралізмі, т. зв. «буковинській згоді», що, мовляв, сформувала знану «буковинську толерантність» яко притчу во язицех, а у тому, що «в тогочасних Чернівцях слова переходили з мови в мови, з діалекту в діалект дуже легко» (с. 14). Бо ж тут, за словами героїв твору – М. Бачинської, яка «чула всілякі мови […]: і чеську, і вірменську, і турецьку, й італійську, і, звичайно, французьку…» (с. 104), або П. Бачинського «…де кельнерки знал більше мов, ніж теперішні професори» (с. 138). Як тут не згадати Р. Ауслендер, котра поетизуючи про довоєнні Чернівці, писала: «Мирне небо на пагорбах/ оторочене буковими лісами/ […] Чотири мови/ уживаються вкупі/ голублять повітря […]» (переклад П. Рихла) [2, с. 263], або ж знову ж таки її виснування про функціонування мови у Чернцівцях: «Вона мала своє особливе обличчя, свій власний колорит. Під поверхнею мовленого лежало глибоке, широко розгалужене коріння різноманітних культур, які багатократно взаємопроникали одна в одну й давали словесному листю, відчуттю звуку й образу соки й силу» [2, с. 335]. Щоправда, описане у романі М. Дупешка, уміння «чути», вочевидь, не завжди означало «розмовляти» і/або «розуміти».
Саме тут маємо приклад того, як мова виступає ідентифікаційним чинником пам’яттєвого дискурсу [6, с. 186], позаяк, по-перше, мова дає можливість «відчути, як навіть віддалене минуле все ще присутнє в сьогоденні» (вислів В. фон Гумбольта) і, по-друге, «постійному розриву часу мова надає неперервності простору» (вислів М. Фуко) [6, с. 188].
Натомість доказом того, що пам’ять є не лише проекцією мови, а роль мови у процесі реконструкції минулої реальності залежить зокрема від збігу мовної та культурної складових ідентичності і/або історичного періоду розвитку нації [Киридон, с. 195], є авторові роздуми про «мовний» сегмент у сучасній війні Росії проти України: «Чому українці ніколи не напали б на росіян? Бо ми їх розуміємо. Ми знаємо їхню мову, А вони нашу – ні. І тут річ не тільки в мові. Бо порозумітися можна і без знання мови, але потрібно хотіти зрозуміти. […] Уміння розуміти когось крім себе, а не праця чи мовний апарат робить людину людиною» (с. 117-118). Адже, як розмірковувала в 1941 р. у своєму щоденнику героїня твору М. Бачинська, «іноді мені здається, що десь поряд стоїть вавилонська вежа і люди стали глухонімими вавилонянами, не здатними почути інших. А коли люди не здатні чути, вони хапаються за зброю» (с. 104).
Суттєвою для автора є й категорія постпам’яті місця, котре вже нині втрачене. Головний герой твору у розмові з автором роману не тішить себе ідеалізацією «буковинської толерантності» як вияву багатонаціонального міста: «Те, що люди різних національностей жили у тих Чернівцях майже без конфліктів, зовсім не означає, що це була якась суцільна мішанка. Зовсім, ні. Румуни горнулися до румунів, євреї – до євреїв, українці – до українців, а німці – до німців» (с. 50-51).
Саме тому таке міжетнічне співіснування і/чи міжетнічне протистояння знаходило своє відображення в існуванні т. зв. паралельних світів – коли представники різних народів мешкали на сусідніх вулицях чи в окремих дільницях у межах одного населеного пункту, але в щоденному житті не контактували між собою. Незважаючи на факт проживання разом, ці «паралельні світи» жили окремішньо, загострюючи опозицію «наше» – «ненаше» місто, адже національні чи загальнодержавні дати святкувалися нарізно (Натомість, так не було у родині героїв рецензованого роману: «Так уже в нашій сім’ї прийнято, що ми святкуємо обидва Різдва: і католицьке, і православне. […] ми співали і польські колядки, й українські, й німецькі» (с. 87). Цьому сприяли й багатовікові традиції, і позиції церков чи релігійних спільнот, і різні календарно-обрядові відмінності. Далося взнаки й те, що утворення спільних християнсько-єврейських чи будь-яких інших економічних, політичних і культурних товариств було надзвичайною рідкістю. Якщо ж таке й траплялося, то дуже швидко ці організації ставали лише моноетнічними. Такі ситуації можна було змодифікувати як явища «потрійного Львова» (був Львів український, Львів польський, Львів єврейський) або «квартетних Чернівців» (були Чернівці українські, Чернівці румунські, Чернівці єврейські, Чернівці німецькі), «подвійних чи потрійних», а часами і «квартетних» Станиславова, Дрогобича, Тернополя, Ярослава, Яворова та ін.
Про явище «етнічної геттоїзації» (поняття Ярослава Грицака) головний герой мовить далі: «…ці національні групи не лише святкували свої свята, співали свої пісні, говорили своєю мовою, вони й родичалися передусім між своїми», проте «…такі родини, як моя, де батько – поляк, а мати – півнімкеня-півукраїнка, траплялися не дуже часто. Хоча найлегше знаходили мову з іншими саме українці. […] А найрідше одружувалися не зі своїми саме євреї, бо мали іншу віру. І що більш віруючою була така сім’я, то менше було шансів у дітей побратися з людиною іншої національності» (с. 51). Такі ситуації, що їх час від часу використовують сучасні письменники (згадаймо, хоча б героїв з «Торговиці» Р. Іваничука), можна пояснити наступним чином. По-перше, історична ретроспектива як компонент і засіб збереження етнічної пам’яті сприяла збереженню власної (етнічної) ритміки урочистостей. По-друге, належність до кількох культур завжди була притаманна строкатим у етнічному й конфесійному відношенні регіонам довоєнної (до вибуху Другої світової війни) Європи. Їх дієвими репрезентантами яких були різні, однак «сусідські», етнічні спільноти. Тож їхні актори, власне, вимагали від членів «своїх» етнічних груп однозначності щодо «подвійної» ідентифікації, а щодо тих, які не могли і/або не хотіли виконати цієї вимоги, використовували інструментарій внутрігрупової ізоляції. Для батьків, які могли бути такими, «подвійними» чи, навіть «потрійними» ідентифікаторами, було очевидним, що вже їхні діти мусять однозначно визначитися з таким вибором (героїня твору М. Бачинська, зауважує: «Дора гебрейка, але це не має значення. Я впевнена, що вона прийме наші традиції так само, як і ми приймемо традиції її родини» (с. 87). Адже таке «нове» покоління в якийсь час починало шукати недвозначної відповіді на питання про свою національність та ідентичність. Найважче було обирати тим, у родинах яких паралельно культивувалися дві національні традиції: змішувалися тут два світи, дві культури, часом дві мови.
Така ситуація й описується М. Дупешком. Відтак головним «подразником» більш менш мирного співжиття різноетнічних містян Чернівців (в якому «торгувати вчилися ледь не з пелюшок, а основи маркетингу без усіляких дипломів знали навіть продавці перегною» (с. 92), автор вважає зміни політичних режимів і держав, адже «від постійних жонглювань владами, розпорошувалися по світах його (міста. – І. М.) люди, родини й цілі національні громади» (с. 59). Своєрідним маркером цього була зміна «кольору прапора, що майорів над ратушею» (с. 59). Тому й пропонувалося, щоби «на вежі не було жодного прапора», а був «спокій, таке собі магдебурзьке право ХХ століття» (с. 59).
Натомість символічним, зате надто вже реальним об’єднавчим фактором чернівецьких містян, була взаємодія національних кухонь. Її, вустами головного героя, автор описав як спогад, коли «… пахло мацою (тут і далі у цій цитаті – мої спостереження – єврейська кухня. – І. М.), мамалигою (молдавська/румунська кухня), червоним борщем (українська кухня), біґосом (польська кухня) та баварськими сосисками (німецька кухня). Й здавалося, що так буде завжди, що ніщо не здатне порушити гармонію цього міста […], що все законсервується…» (с. 29). Бо ж за допомогою смаків і запахів різних кулінарних потрав можна зрозуміти й певні межі міських дільниць, а у ширшому сенсі – границі культурні [16, s. 255]. Особливості приготування і споживання їжі, виступають певною мірою репрезентантами тих національних спільнот, котрі ще мешкали пліч-о-пліч у Чернівцях напередодні Другої світової війни (та й, зрештою, ще задовго до неї). А тому така усталеність, сказати б, «смакового» задоволення гарантувала, нехай і позірно, діалогову культуру взаємодію «іншостей» (поряд з одягом, музикою, анекдотами тощо). І саме вона вибудовується в тексті М. Дупешка, а оповіді П. Бачинського, як процес взаємозалежності «пам’яті мозку» і «пам’яті тіла».
Саме запахи є, як побачимо з роману, одними з тих маркерів «тіла», що закорінені в просторі пам’яті Чернівців. Бо ж, «місто мало зовсім інший запах», а тому «його вже неможливо відчути зараз» (с. 11). Цю варіативність тілесності головний герой розуміє як прояв внутрішньої природи тогочасного, західного, міста: «…вулиці були значно більш залюднені, на кожній площі був ринок з усілякими свійськими тваринами, цибулями та часниками, рибою та ковбасами. А ще люди з сіл, які пахнули сіном і гноєм, землею і травою. А ще натуральний одяг з овечого хутра, коров’ячої чи свинячої шкіри» (с. 11). Відтак, якщо у «класичному» варіанті функціонування дихотомії «свій» – «чужий» найвагомішу роль відігравали конфесійна (релігійна) і/або етнічна належності, то, тут саме запахи були ключовими для виразної конфронтації міста і села. «Міщани пахнули вогкістю своїх помешкань, чиновники – папером, милом і цифрами з рахункових книг» (с. 11). До цього додавалася й повільна, але відчутна модернізація у сполученні між містом і селом, хоча «не кожен тоді міг собі дозволити користуватися шампунями» (с. 11). Тож запахи містян і селян, які горнулися час від часу до міста, шукаючи передусім клієнтів для своїх товарів і послуг, фактично, визначали «тональність», характер сприйняття «своїх», які взаємодіяли зі «чужими». Єдиним місцем, де запах не змінився досі, автор називає берег річки Прут, що «… досі пахне камінням, мохом, хвоєю, рибою і трошки багнюкою…» (с. 11). Тож, як бачимо, тожсамості міста визначали й запахи, наявність і/або відсутність котрих додатково свідчила про особливості геопоетики «втрачених місць».
А що Й. Рот зауважував, що «міста переживають народи, що їм завдячують своїм існуванням, і мови, що ними розмовляли їхні будівничі», а «народження, життя та смерть міста залежить од багатьох законів, які неможливо систематизувати й які не коряться правилам» [9, с. 228], цікавим є показ автором діалектики окупаційних режимів – совєтського і нацистського.
Зокрема саме за першої такої окупації, «для самих мешканців життя в місті припинилося», і «саме тоді померло гарне європейське місто Чернівці» (с. 39), бо 1940-й «став для Чернівців роком погибелі», бо ж тоді місто перетворили у «забігайлівку для красноармєйца» (с. 53). В таких умовах містяни виявилися безпорадними перед хамством, брехнею, насильством непроханих «визволителів». Зосібна героїня роману М. Бачинська так записала у своєму щоденнику 29 серпня 1940 р.: «Найгірше, що ми не можемо вигнати їх звідси. Їх зовсім не мучить сумління, що вони прийшли до нашої оселі й нищать її» (с. 56). Таким робом автор показує символічне змагання за контроль над «домашнім вогнищем» кожного з тогочасних чернівецьких містян, адже боротьба з ним, як територією приватності і однією зі сфер сучасної культури, означала й отримання контролю над своєрідним соціальним й етнічним простором. Зі свого боку, містяни мусили визначатися в координатах громадянського й морального вибору: чи й надалі залишатися в оточенні «своїх», або, за якийсь час, опинитися серед «чужих». Бо, як згадував П. Бачинський, «куди було тікати нам, нашій польсько-українсько-німецькій родині? Республіки Польщі не існувало, України теж, Німеччина перетворилася на Третій Райх. А місцевим українцям, заради яких начебто й забрано Північну Буковину?» (с. 39).
Натомість за нацистської окупації, до міста повернулися румуни, «вже не ті […] яких пам’ятало місто» (с.100), котрі «уже не визнавали ніякої іншої культури, окрім румунської, і лише німецьку терпіли, зціпивши зуби» (с. 107), а тому «одразу показали своє нове звіряче лице» (с. 100), вдаючись до насильства і масового терору від якого постраждали не скільки якість архітектурні пам’ятки, а саме уже «мертве місто» з «висмоктаною душею» (с. 105), – без його єврейства. Як доказ цього, автор вкладає в уста свого протагоніста риторичне запитання: «Бо чи ж зберегло це місто душу, коли одні його мешканці дозволили окупантам чинити так з їхніми сусідами. […] Чому в цьому “толерантному” місті кожен наступного дня після приходу румунів не став євреєм, як у Копенгаґені?» (с. 105).
Йдеться, очевидно, тут про очевидців Голокосту, тих «страхітливо нормальних людей», їхню поведінку на груповому рівні в конкретній ситуації. Визнаючи, що «всяке зло на планеті твориться за мовчазної згоди так званої нейтральної частини» (с. 105), автор не звинувачує виключно українців у такій реакції на злочин, однак констатує пасивність і байдужість ще нещодавніх «сусідів» щодо порятунку ближніх: «в той час не могли постійно думати про вбивства євреїв чи про абсурдність нацистської ідеології. Нацисти десь там собі були так само, як зараз десь там є наркоторговці, педофіли чи покинуті собаки. Зло собі десь там існує, але в нас удома тепло, гарячий чай і по телевізору показують концерт. А нацисти з євреями най мастять собі голови: ми в ці брудні справи не ліземо. Ми, чесні, добропорядні громадяни» (с. 107). Цей сюжет є, на мій погляд, дуже важливим, адже увиразнює той тип «звичайних людей», що його описав Ц. Тодоров, коли «поруч із творцями зла перебувають пригноблені народи» [11, с. 194], які, зазвичай, можуть бути занадто поблажливими перед безчинствами, що відбувалися на їхніх очах. Тож автор застерігає очевидців злочину від їх пасивності, що робить зло банальним: «Такі потвори не можуть наїстися: спершу вони знищать нас, євреїв, потім перейдуть до слов’ян, потім до тих, хто пише лівою рукою, хто вірить в Ісуса Христа, хто танцює вальс, хто має правильну будову тіла, хто носить червоне…» (с. 108).
Якщо сучасні інтерпретації подій минулого є почасти свідченням «війни пам’ятей», показовою, на мій погляд, є згадка у романі участі окремих німецьких офіцерів на боці УПА (с. 122-124). Як зауважує А. Киридон, пам’ять про події минулого, зазвичай, альтернативна, а тому спогади про найважливіші історичні події є своєрідними колажами [6, с. 144, 146]. Відтак сюжет з німцем Ріхардом, дід котрого є українцем, який на запитання «А хто ти?», відповідає: «Я не знаю, хто я. Я буковинець. Я чернівчанин […] “Ich bin ein Czernowitzer”» (с. 123), свідчить, по-перше, про формування новітньої культури відповідальної та діалогічної міжсусідської пам’яті і, по-друге, про відтворення спільної чернівецької пам’яті, осердям якої є наднаціональна ідентичність.
В романі М. Дупешка уважний читач знайде цікаві, а інколи банальні, спостереження героїв твору, як-от: «кров не має жодного значення» (с. 24), «з собою нічого не забереш» (с. 32), «кохання нагадувало засушену для гербарію квітку» (с. 33), «люди не зупиняються у своїх бажаннях» (с. 44), «ми мало кому розкриваємо подробиці своїх почуттів» (с. 47), «свою історію мали не тільки люди, а й вірші» (с. 48), «нейтральна сторона не вберігає від відповідальності» (с. 123), «чи відповідають діти за гріхи своїх батьків?» (с. 142) тощо. Певною мірою ці конструкти, які промовляє у більшості випадків головний герой твору П. Бачинський свідчать про використанням автором аксіологічних аспектів старіння як незворотного фізичного процесу, зокрема старості окремої людини.
Є у тексті й згадки окремі візуалізовані у просторі маркери міської пам’яті Чернівців: символічного протагоніста твору – гору Цецино (с. 10-11), вулиці Гагаріна, Золочівську і Бережанську, героїв Сталінграда (с. 21, 40, 61), міську дільницю Клокучку (с. 40), ратушу і легендарний «будинок-корабель» (с. 49). Геть окремішніми у романі є зовнішні маркери/інституції – Берлінська стіна і Верховна рада України (с. 65-66). Окремо «виписані» у контекст твору окремі постаті та їх твори: З. Меербаум-Айнзінґер, І. Вільде, О. Довженко, М. Хвильовий, В. Стефаник, Т. Шевченко, А. Міцкевич, Ф. Кафка, Ґ. Грасс, П. Целан (с. 48, 60, 72, 83-84, 113, 158). Подекуди проглядається й інтертекстуальність, зокрема натяки на твори Р. Ауслендер чи О. Бальзака (с. 14, 27).
Доповнюють твір, хоча й по-різному, два сюжети. Перший, «Посмодерна пауза» (с. 60-71) і другий, такий собі інтелектуальний путівник туриста, який вибирається поза Чернівці, а отже, поза «своє» місце пам’яті (с. 127-128). Їх можна розглядати як певну авторську провокацію, оскільки залюблений в історію рідного краю читач знайде тут зо дві чи зо три фактологічні помилки.
Дуже важливо, що роман М. Дупешка не є багатошаровим художнім текстом, створеним за якимись вже дотепер усталеними літературними канонами. Він має досить своєрідну (хоча й знану письменникам) архітектоніку і свідчить про манеру письма автора, що не претендує на винятковість чи повноту викладу. Поза цим, «Історія, варта цілого яблуневого саду», очевидно, й була задумана як певною мірою вибірковий і фрагментарний текст про Чернівці та пам’ять міста, якого вже не існує. Тому цей роман призначений, передусім, для приватного читання. Власне це приватне письмо, яке урізноманітнює окремі академічні знання з історією конкретної людини, котра хотіла б бути почутою не лише на вершині цецинської гори, робить новий роман про Чернівці, чернівчан і не тільки, важливим путівником в культурній топографії пам’яті. Саме тому не варто нехтувати закликом автора, який стверджує: «Літери, слова, герої повинні мати своє місце. Навіть коли йдеться про ошалілий час, у якому свого місця на планеті позбулися десятки мільйонів людей» (с. 48).
Гадаю, що саме такий «олітературений» підхід до феномена міста як місця пам’яті, конструюватиме його (міста) сучасну культурну традицію, а відтак викристалізує колективну мозаїку гетеротопій пам’яті не лише мешканців сучасних Чернівців, а й цілої України.

1. Андрухович Ю. Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики / Юрій Андрухович. – К.: Meriadian-Czernowitz, Майстер книг, 2011. – 480 с.
2. Ауслендер Р. Час фенікса. Вірші та проза; пер. з нім. П. Рихла / Роза Ауслендер. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2011. – 352 с.
3. Брюбейкер Р. Переобрамлений націоналізм. Статус нації та національне питання у новій Європі; пер. з анг. О. Рябов / Роджерз Брюбейкер. – Львів: Кальварія, 2006. – 280 с.
4. Дроздовський Ґ. Тоді в Чернівцях і довкола. Спогади старого австрійця; пер. з нім. П. Рихла / Ґеорґ Дроздовський. – Чернівці: Молодий буковинець, 2001. – 256 с.
5. Дупешко М. Історія, варта цілого яблуневого саду. Роман / Максим Дупешко. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2017. – 160 с.
6. Киридон А. Гетеротопії пам’яті: Теоретико-методологічні проблеми студій пам’яті / Алла Киридон. – К.: Ніка-Центр, 2016. – 320 с.
7. Поліщук Я. Реактивність літератури / Ярослав Поліщук. – К.: Академвидав, 2016. – 192 с.
8. Рихло П. Літературне місто Чернівці / Петро Рихло, Олег Любківський. – Чернівці: Друк-Арт, 2010. – 256 с.
9. Рот Й. Вибране; пер. з нім. М. Ільтичної за ред. І. Андрущенка / Йозеф Рот. – К.: Український письменник, 2011. – 305 с.
10. Саїд Е. Гуманізм і демократична критика; пер. з анг. А. Чайпай / Едвард Саїд. – К.: Медуза, 2014. – 142 с.
11. Тодоров Ц. Обличчям до екстрими; пер. з фр. Я. Салига / Цвєтан Тодоров. – Львів: Літопис, 2000. – 415 с.
12. Францоз К. Е. Ukrainica. Культурознавчі нариси; пер. з нім. П. Рихла / Карл Еміль Францоз. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2010. – 288 с.
13. Шльоґель К. Український виклик. Відкриття європейської країни; пер. з нім. Н. Комарової / Карл Шльоґель. – К.: Дух і Літера, 2016. – 356 с.
14. Antropologia urbana. Homo czernoviciensis : Фотоальбом / упор., ред. С. Осачук. – Чернівці: Друк-Арт, 2008. – 192 с.
15. Magris C. O demokracji, pamięci i Europie Środkowej / Claudio Magris. – Kraków: Międzynarodowe Centrum Kultury, 2016. – 365 s.
16. Rybicka E. Geopoetyka. Przestrzeń i miejsce we współczesnych teoriach i praktykach literackich / Elżbieta Rybicka. – Kraków: Universitas, 2014. – 474 s.
17. Wójcicki K. Nostalgia i polityka. Esej o powrocie do Europy Środkowej / Kazimierz Wójcicki. – Warszawa: Czuły Barbarzyńca Press, 2015. – 124 s.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «…це приватне письмо, яке урізноманітнює окремі академічні знання з історією конкретної людини…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Іван Монолатій – почесний громадянин міста Коломиї, академік Академії наук вищої школи України, доктор політичних наук,професор, член Національної спілки краєзнавців України, Наукового товариства імені Шевченка, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, редактор фахового видання з політичних наук «Думка» («Прикарпатський вісник НТШ»).

У книгарні зібралися історики, колеги, студенти, друзі Івана Монолатія.
Переповідати книгу думаю не варто, краще її почитати.
«Будь-яка пам’ять – це свідчення забуття».
Вдумливо, з настроєм читати, перечитувати і щоб «діри пам’яті» не збільшувалися, а хоча б їх зупинити…

З відгуків на ФБ

– Горджуся за Івана Сергійовича теперішього і за того, що тут в Коломиї видавав у гімназійні роки часопис “Наша слава”. А таки пророчою була назва. Адже Іван Монолатій таки дійсно Наша Слава (і Коломиї, і Музею історії міста Коломиї, де починав свій шлях в кожну краєзнавчу “дірку” і в науку, і у світ широкий). Думаю, що після прочинання цієї книжки і чиновники і містяни почнуть латати ті дірки…
Михайло Арсак, директор музею історії міста Коломиї

– “(…) наше місто в більшості відомих історичних сюжетів не було сповнене духом політкультурності, ідеями співжиття і взаємоповаги представників різних культур у багатомовному місті, які б бодай у майбутньому переконливо довели, що народи-сусіди можуть досягти величезних здобутків у дусі спільної культури, що розрізнені національні і релігійні громади можуть мирно дійти до спільної ідеї ідеального міста”

(Іван Монолатій. Діри пам”яті. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2017. – 160 с.).

Не знаю, як Іваночко зважився видати цю книжечку історико-культурологічних есеїв. Тому, що Іван Монолатій не є модним автором, але є мислячим автором. Ліберальна Галичина зациклилася на Грицакові, при всій нелюбови до нього. В українському Івано-Франківську сьогодні є Монолатій (при всій нелюбови до нього).
Книжка, з якою можна сперечатися. Але – книжка, яка, нарешті. ставить проблему Івано-Франківська-Станиславова в історико-естетичну, а не політиканську площину…
Євген Баран, літературний критик, літературознавець, есеїст

Книгу «Діри пам’яті. Як пам’ятаючи, місто забуває» Івана Монолатія , дійсно, хочеться читати, перечитувати, знову до неї вертатися, хочеться проводити паралелі з іншим поліконфесійними містами. І такими, як Чернівці…

ПРО СПОМИНІВ ВАРТІСТЬ

«Чи не замислювалися ми коли-небудь, що буде колись записано до щоденника, літописника, мемуарника?.. І навіщо взагалі об’єктизувати суб’єктивне? А може наші записи пережитого стануть колись надбанням місцевих та регіональних скарбниць народної пам’яті? І лише тоді їх буде визнано джерелами перевірених справжніх, достеменних і реальних фактів. Адже історію можна спробувати відтворити на прикладі конкретної людини, того, що вона робила, думала, що її штовхало до дій, чому вона об’єднувалася в якісь групи, тобто на підставі її спогадів, мемуарів…»
Іван Монолатій, «Діри пам’яті»

Більш детально про презентацію книги в Івано-Франківську  за посиланням – ІВАН МОНОЛАТІЙ ПРЕЗЕНТУВАВ КНИГУ «ДІРИ ПАМ’ЯТІ. ЯК ПАМ’ЯТАЮЧИ, МІСТО ЗАБУВАЄ»

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS.
Чернівці – Івано-Франківськ

Запис Презентація книги Івана Монолатія «Діри пам’яті. Як пам’ятаючи, місто забуває» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Спершу розчарувалися актори і режисер Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру, які мали виступити на фестивалі з виставою «Слава Героям» за п’єсою Павла Ар’є. Але актор, на якому, так би мовити, зав’язана уся вистава, несподівано мав виїхати… аж до Китаю.

Аби не пропав фестивальний день, прикарпатці привезли іншу виставу, «За дверима бажань» за п’єсою А.Іванова, перекладеною в самому театрі українською.

Чернівецький глядач опісля минулорічної героїчної, динамічної та сучасної «Енеїди», поставленої художнім керівником театру Ростиславом Держипільським, цілком природно очікував на не менше задоволення. Коли ж дізналися про заміну вистави, дехто з глядачів навіть поздавав квитки. Ну, це право глядача.

Чесно кажучи, була спокуса написати такий собі спокійненький відгук типу «Чернівецькі глядачі три години не втримували сміху», але це було б нечесно перед моїм читачем. Пишу, як вийшло.

«За дверима бажань» – п’єса так звана «вікова»: поставлена  й музично оформлена режисером Андрієм Кирильчуком для кількох акторів старшої вікової категорії. Програмку страшно читати: три народних і два заслужених у ролях. Здавалося б, мені, як людині не надто молодій, мали би бути цікавими і перипетії дійства, і ліричні переживання героїв. Однак вже за десять хвилин відчула, що мені відверто нудно. Вистава видалася якоюсь… затягнутою. Ситуація із залицяннями найманих женихів (йдеться про звернення до шлюбного агентства) здавалася притягнутої за вуха. Звісно, кожна життєва колізія – а відтак і вистава – знаходять свого глядача, тож дехто інколи сміявся, і навіть аплодували в ході дії. Але ці лічені смішки дісталися на адресу іронічних реплік н.а. України Терези Перети та її незграбного партнера-сантехніка (н.а.України Олександр Шиманський). І точний малюнок ролі  Шелеста Тамбовського у виконання з.а. України Віктора Вітушинського так само виглядав якось… окремішно.

І лише на Форумі на канапі дізналися, що в рідному театрі вистава йде на малій сцені. Тобто розтягнута на велику сцену у просторі, вистава закономірно розтягнулася і в часі. Ну не можуть персонажі в солідному віці метушитися по сцені, аби зберегти часові проміжки між репліками та рухами!

І велика шана акторам за те, що вони приїхали й виручили свій театр і організаторів фестивалю. Мабуть, і театри, і організатори в подальшому будуть якось враховувати цей досвід при відборі на конкурс.

Оскільки ж глядачі на «Форумі на канапі» не вимовили жодного слова, професійну розмову журі з акторами та режисером залишу якось «За дверима бажань».

Особисто мені найбільше запам’ятався сантехнік…

Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач «Версій»

Запис Золоті оплески-2016: День третій. Чи можна закохатися в сантехніка?.. спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– У плані публіки та фестивальної тусовки Чернівці представлені на «АртПолі» вже дуже тривалий термін, але водночас – абсолютно пасивно,– каже Сашко Буль, який цього року буде ведучим фестивалю. – Тобто, чернівчани приїжджають, щось там п’ють, класно проводять час, привозять додому сувеніри, гарні емоції та фотозвіти… Та щоби лишити по собі ґрунтовну згадку на фестивалі… Навіть волонтерів від нас не було.

І раптом фестивальні Чернівці ніби «прорвало».

– Чернівецька публіка на фестивалі завжди була помітно яскравою, а нині чернівчани ще й активно долучилися до формування фестивальної програми, – каже Тетяна Манзюк, одна з організаторок фестивалю. – Цього року ми партнеримо з клубом «Паблік», який робитиме фестивальну кухню та нічну «Паблік-сцену» для найвитриваліших, адже музичні виступи тут триватимуть аж до ранку. Відома чернівчанка Марина Лібанова з «Букініста» цього року влаштує в нас читацьку кухню. Учасники ж проекту «Небесна майстерня» випускатимуть в небо повітряних зміїв, майструватимуть фігурки з пластику, індіанські обереги…

– Я для себе вже бачу цей формат (фестивальної читацької кухні – авт.), – каже Марина Лібанова. – Це буде небагато книжок, але будуть саме ті, які хотілося б читати влітку – веселі мандрівні історії, короткі оповідання… А ще ми писатимемо книгу про «АртПоле». Тобто, кожен зможе вписати в неї свою сторінку про те, що найбільше його вразило.

Долучилася до фестивалю і чернівецька літературна корпорація «MERIDIAN CZERNOWITZ», яка нещодавно провела у Чернівцях прес-конференцію організаторів фестивалю із журналістами.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Чернівчани на АртПолі будуть цього року активними спершу з'явиться на Медіа-Версії.