Проте те, що відбулося на сцені 31 травня — це зовсім інша історія! Народний драматичний театр ім. Григорія Агєєва під керівництвом Івана Даніліна перетворив класику на динамічний вир подій, діалогів та неймовірних перевтілень. Відірвати очей від сцени було просто неможливо!

Ця вистава підкорює формою та атмосферою. Режисер майстерно поєднав драматургію з неймовірним технічним наповненням. Окремої уваги заслуговує світлове оформлення: динамічні контрасти та точкові акценти створювали відчуття ігрового простору, де кожен крок героя — це хід у небезпечній простір. Музичний супровід не просто доповнював дію, а диктував цей божевільний темп, перетворюючи розмови XVII століття на актуальний, живий перформанс.

Актори буквально тримали енергетичний запал від першої до останньої секунди. Вони видавали живі, гострі, динамічні емоції. Це було сміливо, гучно, часом провокативно, але неймовірно талановито!

Браво, Театре!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Тартюф»: як режисер Іван Данілін та Народний драматичний театр ім. Г. Агєєва переосмислили Мольєра… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

14 березня 2026-го у Міському палаці дітей та юнацтва відбулася тепла і хвилююча подія — зустріч з нагоди 81-ї річниці Театр юних чернівчан. До зали прийшли вихованці різних років, батьки, друзі театру, шанувальники сцени. Для багатьох це була не просто урочиста подія, а справжня зустріч поколінь — людей, яких у різні роки об’єднав театр.

На сцені панувала особлива атмосфера: звучали спогади, виступали юні актори, а глядачі знову переживали знайоме відчуття — коли театр народжується просто тут і зараз, між сценою та залом.

Театр з довгою історією

Театр юних чернівчан — один із найстаріших дитячих театральних колективів Буковини. Його історія розпочалася у 1945 році, коли після воєнних років у Чернівцях створили театральну студію для дітей і підлітків. За десятиліття існування через театр пройшли сотні юних акторів, багато з яких згодом пов’язали своє життя з мистецтвом, освітою або культурою.
Театр став справжньою творчою школою — місцем, де діти вчаться не лише акторській майстерності, а й співпраці, відповідальності, сміливості говорити зі сцени про важливі речі.
У 2011 році колектив отримав звання «Зразковий художній колектив», а у 2016 році — почесне звання «Народний художній колектив».
Сьогодні у театрі працює кілька вікових груп, і на сцені одночасно можуть виступати десятки дітей.

Душа театру — Інна Даніліна

Невід’ємною частиною історії театру є його керівниця і режисерка — Інна Даніліна.

Під її керівництвом театр набув виразного творчого стилю: вистави часто поєднують драматичне слово, пластику, музику, документальні тексти. Теми вистав — історична пам’ять, свобода, людська гідність, дорослішання.
Серед відомих постановок театру —
документальна вистава «GENOCIDE», створена за щоденниками свідків Голодомору;
театралізоване прочитання книги «З аудиторії — за колючі дроти», присвячене репресованим студентам Чернівецького університету;
вистава «Обрані, нарвані, юні і запеклі» за поезією Сергій Жадан;

вистава «Резонатор душі» за творами Ольги Кобилянської.
Такі постановки не лише розкривають талант юних акторів, а й допомагають молоді осмислювати складні сторінки історії.

Творчий тандем: Іван Данілін

Важливою частиною творчої команди театру є режисер і актор Іван Данілін.
Він працює у різних театральних проєктах, створює сценічне та музичне оформлення вистав, а також займається педагогічною роботою з молоддю. Його постановки відзначаються продуманою сценографією, увагою до звуку і деталей.
Разом з Інною Даніліною він формує творчу атмосферу театру — простір, де діти не просто грають ролі, а проживають їх.

Театр, що об’єднує покоління

Ювілейна зустріч 14 березня ще раз показала: театр — це не лише сцена і вистави.
Це спільнота людей, яких об’єднує пам’ять про перші ролі, хвилювання перед виходом на сцену, оплески глядачів і дружбу, що часто триває все життя.

У цей день у залі знову відчувалося те, про що часто говорять вихованці театру:
ТЮЧ — це більше, ніж гурток. Це справжня театральна родина.

І коли завершувалася святкова зустріч, у залі ще довго не розходилися люди. Хотілося поговорити, пригадати свої ролі, свої вистави, свої перші виходи на сцену. Бо для багатьох Театр юних чернівчан — це не просто гурток чи студія. Це частина життя, частина юності, частина серця.

Щира подяка керівникам і працівникам ТЮЧ за відданість мистецтву, за терпіння і любов до дітей, за вірність театральним традиціям, які передаються від покоління до покоління. Завдяки таким людям театр живе — і продовжує народжувати нові історії, нові голоси, нові мрії.

І навіть маленькі деталі цього вечора стали символічними. Колись після вистав на юних акторів чекали пиріжки з капустою — прості, домашні, як сама атмосфера театру. Цього разу їх замінили пиріжки з вишнями. Можливо, це теж знак часу: традиції залишаються, але кожне покоління додає до них свій смак.

Театр юних чернівчан живе вже понад вісім десятиліть — і, без сумніву, попереду в нього ще багато прем’єр, оплесків і нових зустрічей. Бо справжній театр народжується там, де є талант, пам’ять і любов. А цього у Театрі юних чернівчан завжди було і є вдосталь. Браво!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Театр юних чернівчан: 81 рік творчості… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Є зустрічі, після яких світ неначе фокусується по-новому. Нехай не надовго, але це відчуття є ще і зараз. 3 грудня відчинилися двері в світ театру – прийшла на зустріч циклу «Брама», яка цього разу була присвячена мистецтву сцени, акторській майстерності та режисурі. Гостем вечора був Іван Данілін, актор і режисер, добре знаний кожному чернівецькому поціновувачу театру. Модератором і автором циклу мистецьких зустрічей традиційно був письменник Максим Дупешко.
Питання про Театр. Про Театр, як шлях, як сенс, що одного дня оформився у просте слово «Пішли…». Так само, як у «Божественній комедії» Вергілій звертається до Данте й веде його крізь темряву до світла, так і в професійному шляху Даніліна з’явилася людина, за якою він пішов без вагань. Це був Григорій Володимирович Агєєв — керівник народного театру, перший учитель, який, почувши в приймальній комісії фразу «Цей хлопчик хоче поступати на режисера», просто сказав: «Пішли». З того моменту почався шлях, що визначив усе подальше життя митця.

П’ять років Данілін добивався, щоб театр носив ім’я Григорія Агєєва, — і добився, адже пам’ять про вчителя для нього не формальність, а внутрішній обов’язок і глибока вдячність. Іншою ключовою постаттю став народний артист України Володимир Адольфович Сніжний у Рівному, людина, яка стала другим дороговказом і знову підтвердила: учителі живуть далі у своїх учнях…

На зустрічі Іван Данілін говорив про народження персонажа, про магію сцени, про режисерські рішення, які іноді здатні повністю змінити постановку. Питання були і від гостей зустрічі:
— як пішов у актори;
— як прийшов до режисури;
— роботу в театрі імені Ольги Кобилянської;
— творчі пошуки й «профнепридатність», яка виявляється не вироком, а точкою зростання;
— роботу в театрах Рівного та Чернівців;
— великий вплив театру ляльок, який, за його словами, вчить точності, пластики і театр ляльок, як більш умовний, часто виступає джерелом сценічної свободи та метафоричності.

Згадали і про фільм «Ти — космос» Павла Острікова, де головну роль виконує непрофесійний актор Володимир Кравчук. Саме у таких акторів переважає відсутність штампів, природність і ефект документальної присутності — коли в кадрі бачиш не гру, а людину.

Іван Данілін закінчив акторську освіту, а також магістратуру з режисури — саме це дозволило йому поєднати дві ролі: актора й постановника. Нині він очолює Народний драматичний театр ім. Г. В. Агеєва при Центральному палаці культури Чернівців і водночас керує дитячою театральною студією «Бу-Бу-Бу». Як актор, Данілін грає Гамлета у постановці Володимира Петріва на сцені Рівненського обласного драматичного театру… Участь у Незалежній театральній лабораторії, вистави  «За годину» за новелами А. Шніцлера, «Пісок з урн» за поезією Пауля Целана режисера Олега Мельничука. Іван Данілін долучався до фестивалю Meridian Czernowitz як режисер і актор театральних перформансів та поетичних читань.  Пригадали і документальний фільм «Виживуть тільки закохані. Траян Попович та інші». Фільм присвячений діяльності мера Чернівців Траяна Поповича, якому 1941 року вдалося врятувати від загибелі близько 20 тисяч чернівчан єврейського походження. Перформанс «Запалювання ліхтаря», міні-вистава «Трояндова легенда»… Водночас — здатність бачити за межами сцени, виховувати, створювати простір, де живе творчість…

Наприкінці зустрічі Іван Данілін презентував фільм «Будучність України», створений за сценарієм загиблого відеооператора Максима Шварцмана. Це фільм-пам’ять, фільм-вшанування сміливості, болю й віри в майбутнє.

Зустріч із Іваном Даніліним — це завжди досвід: людський, творчий, емоційний. Це щирість, якої часто не вистачає в сучасному світі…
І, виходячи з тієї зустрічі, я подумала: добре, коли людина має  своє «пішли». Свою людину, за якою варто йти.
Свій шлях, який відкривається з одного короткого, але вирішального слова.

А такі митці, як Іван Данілін, нагадують:
Театр — це не професія. Це сенс. Це спосіб бути. 

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Вже вдома я переглядала світлини з вистав, де грав Іван, де він  режисер…  шляху, який триває. Дякую Івану Даніліну за позицію, за щирість і за власне кредо: служити Театру, як Богу…

Запис Театр, що стає сенсом: історія одного вирішального слова… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

11 квітня  о 17:00 у Центральному палаці культури (Театральна площа, 5, великий зал) відбудеться прем’єра вистави за цим твором Народного драматичного театру ім. Григорія Агєєва та дитячої театральної студії «Бу-Бу-Бу». Вхід вільний. 

Книжка була створена в рамках українсько-німецького проєкту «Вчимося пам’ятати». Її автори: Анна Ямчук, Микола Кушнір, Наталя Герасим, Анна Тарновецька. У цьому виданні на основі спогадів очевидців, архівних матеріалів та фотографій відтворено історію Голокосту в Чернівцях. Ідея створення книжки у вигляді графічного роману виникла саме через пошук нових способів роботи зі школярами в музейному середовищі. «Піжмурки зі смертю» – це водночас художнє видання і підручник, тому може використовуватися як для самостійного читання, так і для практичної роботи під час уроків. 

Підготовка вистави за мотивами книги – це вже наступний крок у рамках нового проєкту «Стежками пам’яті». «Для нас ця вистава, – говорить його координаторка, керівниця освітніх програм Чернівецького музею історії та культури євреїв Буковини Анна Ямчук, – неймовірно важлива не лише тому, що «оживлює» книгу, а є ще одним дієвим способом роботи зі школярами. Ми ставили собі за мету провести повноцінний освітній захід. Для цього розробили додатковий сайт https://www.pizhmurky.com/ та готуємо міні-виставку». 

Після завершення заходу організатори також запрошують всіх охочих долучитися до обговорення. 

«Таку форму роботи активно використовують за кордоном, – додає Анна Ямчук, – зокрема, в Дюссельдорфі, де 6 квітня також відбудеться прем’єра вистави за цією книжкою».

За словами режисера-постановника Івана Даніліна, «Піжмурки зі смертю» – це розповідь про чотирьох чернівецьких дітей, які пережили Голокост, історія про втрачене дитинство. 

«Коли дорослі «граються» в свої жорстокі ігри, – додає Іван Данілін, – найбільше страждають найнезахищеніші. Ми присвячуємо цю виставу всім маленьким, наївним,  безневинним, радісним та щирим, які загубили свої іграшки, втратили мрії та віру й вимушені виживати у жорстоких реаліях війни. І, що важливо для кожної дитини, – після болючих втрат, жорстокості та поневірянь знайти в собі той промінчик віри, щоби вирости справжньою Людиною».

Проєкт «Tracks of Memory» фінансується коштом Федерального міністерства закордонних справ Німеччини в рамках програми «Розбудова співпраці з громадянським суспільством країн Східного Партнерства» 2024 р. 

Запис Вчимося пам’ятати: у Чернівцях презентують виставу за книжкою про Голокост спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Організатори стверджують, що «одного року ми проведемо Стус-Фест в українських Донецьку та Горлівці, де жив та працював Василь Стус» – і так буде. А тим часом всеукраїнський та міжнародний фестиваль, ініційований театральною спільнотою DSP (dsptheatre.com.ua) – поетичним театром України під керівництвом Алекса Боровенського – охоплює американське Чикаго, польську Варшаву, французький Нант, австралійську Канберру та навіть антарктичний острів Галіндез. І звісно, українські Київ, Дніпро, Черкаси. І Чернівці. Тут цієї суботи відбулися перформативні читання «Василь Стус. «Небезпечновільнілюди».

Вірші, листи до сина, щемливі слова про матір, дружину, дитину – на сцені розкривався глибокий і трагічний світ людини, яка не пішла на компроміс із системою…

Дійство втілили актори Народного драматичного театру ім. Григорія Агеєва на сцені міського Центрального палацу культури. Яким чином чернівчани долучилися до справи, яка охопила 20 країн, 50 подій і 7 континентів, розповідає режисер постановки Іван ДАНІЛІН:

З Алексом Боровенським ми ближче познайомилися, коли разом були на Лабораторії режисерів. Бачилися на фестивалях, перетиналися, співпрацювали. Коли зародився фестиваль Стуса – створили групу у соцмережах, де спілкувалися, і в результаті спілкування в нас виникали ідеї. Більшість подій Стус Фесту відбуваються в Києві, серед них легендарна вистава за віршами Стуса «Стусанина». А для Чернівців вирішили втілити перформативне читання.

“Сама композиція була задумана раніше – щоправда, в іншому рішенні, – продовжує Іван Данілін. – Її готували студенти, тексти виголошували напам’ять, вправляючись у дисципліні «сценічна мова». Тут же ми працювали вже з акторами, готувалися тижні зо два… Втілили на сцені чернівецького ЦПК.
Звісно, хочеться цю першу спробу, перформативні читання перетворити на повноцінну виставу – як уже ми робили з «Граждою» за текстом Олега Михайлова. Але поки готуємо бенефіс до ювілею нашого актора Ігоря Федоровича Дем’янюка – «Дон Кіхота», а ще працюємо над історіями Голокосту за коміксами Миколи Кушніра і Анни Ямчук «Піжмурки зі смертю». Тому зробимо це – а вже після квітня, можливо, знову повернемося до Стуса”.

Зрештою, Стус-Фест – подія щорічна, та й обмежуватися лише січнем (місяцем, коли народився поет) зовсім не обов’язково. Стусові пасуватиме і квітень, і травень, і будь-який інший місяць року. 

Вл. інф.

Запис «Стус-Фест»: від Антарктиди до Чернівців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Інна Даніліна, керівник ТЮЧ Міського палацу дітей та юнацтва м. Чернівці, викладач основ акторської майстерності оголосила на своїй сторінці у ФБ: «4 лютого вже протягом 79 років наш Театр Юних Чернівчан відзначає свій День Народження!!! Цього року театральний капусник переноситься на березень, але… Саме 4 лютого ми запрошуємо всіх чернівецьких театралів на виставу ТЮЧ за поезією Сергія Жадана! В цей день народження у нас надважлива місія! Ми запрошуємо Вас прийти до нас на виставу і привітати з Днем Народження ТЮЧ підтримкою нашій дорогій випускниці Палацу, колезі Вікторії Шубкіній!  Нагалошуємо! Вхід на виставу вільний!!! Долучитися до доброї справи Ви зможете задонативши у скриньку чи по QR коду!!!Будь який внесок має велике значення!!!». 

Ще один рік свої тримаються за своїх,
Нічні вогні схожі на пташині хвости…
Що робить смерть? Роз’єднує всіх,
Ламає мову, мов залізничні мости.

І коли мова, ніби хребет, розбита вщерть,
Нею все одно пишуть, щойно минає шок…
Поети, вони, як лисиці – першими чують смерть,
Першими брешуть на місяць, який ще не зійшов.

Пишуть знаками, серед яких ми живемо.
Але знаки змінюються, як і кожен із нас.
Змінюється все… Змінюється почерк…
Змінюється письмо – в ньому все більше
Присутній минулий час…

В минулому часі згадуються імена,
В минулому часі більшість дієслів,
В минулому часі пишуться території,
А ось війна пишеться в теперішньому
І з маленької в кожному з листів…

В теперішньому говориться
До нічних гостей,
Темрява додає ваги словам,
І чоловіки так називають своїх дітей,
Ніби дають імена рікам і островам.

Коли кожна літера в слові ніжність –
Важлива й нова,
Коли врожаєм відходить письмо старе.
Вчись говорити так, ніби твої слова –
Останнє, що почує той, хто завтра помре…

Браво! Дякуємо за виставу! Дякуємо за підтримку благодійної ініціативи.

…І навіть якщо ця зима буде тривати роками,
навіть якщо світ болітиме кожним вдихом – 
будь його диханням і руками,
будь голосом його, будь його сміхом.
Маєш тепер бачити за тих, хто не бачить,
Маєш тепер любити за тих, хто не любить,
Цієї зими навіть дерева стоять, неначе
вони теж втомилися, вони теж, як люди.
Будь продовженням його збитих пальців,
будь закінченням його довгих речень.
Зимове небо над вами вранці
складається з доказів і заперечень.

Сергій Жадан

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s. 5 лютого 2024-го на сторінці ТЮЧ на ФБ читаємо:

Спільно нам вдалося зібрати “46 140 грн.”

Запис Благодійна вистава за поезією Сергія Жадана «Обрані, нарвані, юні і запеклі» у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Відомо ж: усі ми любимо казки. Особливо повчальні, як ось ця – за п’єсою Ігоря Білиця з твору Світлани Лінинської.

Що нас вабить у різдвяній історії про святкову випічку? Це – нагадування: бути щирим, відкритим і доброзичливим до людей. Бо тільки це визначає сенс нашого життя і нашої діяльності. Адже гірчить не тісто. Гірчать людські жадібність і лукавство.

Так сталося з Паном Сирником – знаменитим на все місто пекарем. Він злукавив – відмовив маленькій Орисі. Різдвяної ночі дівчинка прийшла до пекаря, просила смаколиків до святкового столу. «Все розкупили, мій робочий день завершився», – відрізав Пан Сирник. Хоч мав про запас один різдвяний пампушок…

Відтоді, з тієї лукавої відмови посипалися на пекаря неприємності. Пан Сирник втратив смак, перестав розрізняти запахи. Впав у відчай. Ще б пак: під загрозою його професійна репутація!…

Як здолати негаразди? – Щиро попросити вибачення в Орисі та її мами! А чудодійним почастунком – варенням, приготованим Орисею з любов’ю, Пан Сирник вилікувався від несподіваної недуги…

Пан Сирник у виконанні нового молодого артиста театру Степана Кінела – повчальний перонаж . Як і всі герої нової вистави «Різдвяний пампушок», яких втілюють артисти Тарас Козловський, Світлана Ковальова, Яна Тараненко, Антоніна Берна, Юлія Квятковська, Олекса Григорчук.

Перші глядачі допрем’єрного показу вистави – учні Чернівецького ліцею №15 захоплено сприйняли казку, яку підготували до різдвяно-новорічних свят режисер-постановник Іван Данілін, художниця-постановниця Наталія Балабан, авторка музичного оформлення Оксана Рошка, художник з освітлення Володимир Калінін, майстри художньо-постановочної частини Олена Юрченко, Любов Чайка, Галина Хмель, Мар’яна Швець, Орест Старощук.

У вирішенні режисера-постановника Івана Даніліна маємо доцільне зважене поєднання розваги ( як же театр ляльок без неї?..) і дидактики. Репліки городян про Орисю та її маму, яку нещодавно приїхали в місто, відсилають маленьких і дорослих глядачів до тих сотень мама та їхніх дітей, які через війну опинилися в Чернівцях. Повчальні теми звучать у піснях Оксани Рошки, авторки музичного оформлення вистави.

І цього разу, після попередньої прем’єри – «Бравого вояка Швейка», театр дав можливість глядачам безпосередньо спостерігати за грою лялькарів. Це ставить високі вимоги до драматичної гри акторів. З цим завданням вони чудово справляються.

У виставі «Різдвяний пампушок» – лише одна (майже ростова…) лялька Орися. Актриса Яна Тараненко, яка «оживлює» Орисю, зуміла передати людські риси характеру, поведінки дівчинки Орисі.

Орися отримала різдвяний пампушок! Маленькі чернівчани (і дорослі також…) можуть насолоджуватися виставою «Різдвяний пампушок».

Олена ЧАЙКА

Запис РІЗДВЯНА ІСТОРІЯ про щирість, відкритість і добро спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Актори вистави: Тарас Козловський, Яна Тараненко, Антоніна Берна, Світлана Ковальова, Юлія Квятковська. Також буде і другий образ Швейка у ролі Олексія Григорчука. Версію роману для театральної постановки створила Світлана Новицька. Художник-постановник – Наталія Балабан, художник зі світла – Володимир Калінін, художник костюмів – Еріка Гулей, композитор – Оксана Рошка.

Велика доба потребує великих людей. На світі є невідомі скромні герої, не увінчані славою Наполеона. Марно ви шукали б їхні імена в історії. Та коли проаналізувати, – їхня слава, можливо, затьмарила б навіть славу Александра Македонського. У наші дні на вулицях Праги можна зустріти чоловіка в приношеному вбранні, який, власне, і сам не уявляє свого значення в історії нової, великої доби. Він скромно йде своєю дорогою, нікого не турбує, і до нього не чіпляються журналісти з проханням про інтерв’ю. Коли б ви запитали, як його звуть, він би відповів дуже просто і скромно: «Я Швейк…»… Я дуже люблю цього бравого вояка Швейка і, змальовуючи його пригоди під час світової війни, переконаний, що всі ви сповнитесь симпатією до мого скромного, невідомого героя. Він не підпалював храму богині в Ефесі, як це зробив отой дурень Герострат, щоб потрапити до газет та шкільних хрестоматій.

АВТОР /Ярослав Гашек/

«У той час як тут короля били тузом, далеко на фронті королі били один одного своїми підданими»…

Ми з окружним начальником завжди, бувало, говорили: «Патріотизм, почуття обов’язку, самовдосконалення — це найкраща зброя на війні». Нагадую вам про це саме сьогодні, коли наші війська вже ось-ось перейдуть кордони...

Дякую за виставу! Наслідком Першої світової війни була трансформація кількох імперій. “В ході австро-німецького наступу в червні 1915 року до Галичини вступає солдатом 91-го Будейовицького піхотного полку (насправді Богемського; серед чотирьох полкових батальйонів лише один дислокувався в Будвайсі, нині Ческе Будейовіце) колишній журналіст-фрілансер, анархіст і богеміст Ярослав Гашек. Сюди ж проліг і маршрут його літературного героя“, – Іван Банах “Доба Франца-Йозефа: галицький рахунок. V.” Будь-яка війна це не лише величезна трагедія і важке випробування, а й час великих змін, яким можна скористатися або згаяти…

Браво! Дякуємо! Миру нам і  перемоги!

Більше фото з вистави за посиланням – «ПРИГОДИ БРАВОГО ВОЯКА ШВЕЙКА, АБО ПРО МАЛЕНЬКУ ЛЮДИНУ ПІД ЧАС ВЕЛИКИХ ПОТРЯСІНЬ» РЕЖИСЕРА ІВАНА ДАНІЛІНА.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис Прем’єра вистави «Пригоди бравого вояка Швейка, або Про маленьку людину під час великих потрясінь» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Режисер – Інна Даніліна.
Сценічне та музичне оформлення – Іван Данілін.

“А ще раніше, в 1931–1932 роках, і йдучи щоранку на дачний поїзд, я з півмісяця, день за днем, спостерігав смерть одної бабусі під тином…З опухлими від голоду ногами, втративши сили, вона лежала під тином на шляху, що проходив близько самої колії залізниці, повз садиб люботинського дачного присілку.
Серед бур’яну, густо вкритого придорожним пилом, з дерев’яною мискою у головах, поставленою чиєюсь сердобольною душею для милостині, страшною сухорлявістю рук, з кістками, щільно обтягнутими прозорою жовто-сірою шкірою, з лячними, набряклими, мов колоди, синіми ногами й роздутим, опухлим обличчям, на якому змужнілими плямами сиділи тупі, бездумні очі, – лежала вона день за днем, жахлива, мов привид…
Агонія бабина тяглась довше звичайного тому, що прохожі, видко, хоч трохи підгодовували її своїми пожертвами. Проте, ніхто не міг врятувати її від смерті, бо всім бракувало їжі, всі голодували…”, – з щоденника Юрія Самброса.

Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Ліна Костенко

Ми обов’язково додивимося цю виставу. І коли не буде повітряної тривоги… І коли завершиться ця війна. І коли буде мир…І нашу Україну ми обов’язково будемо бачити у цвітінні! Дякую за виставу.

Більше фото з вистави за посиланням – ДОКУМЕНТАЛЬНА ВИСТАВА «GENOCIDE» У ЧЕРНІВЦЯХ…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Перервана вистава «GENOCIDE» за щоденниками свідків Голодомору у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Театралізована благодійна зустріч до 205-ої річниці від  дня народження Антона Кохановського відбулася 3 грудня 2022-го у Чернівцях.  Відвідувачі разом з акторами та оповідачем могли здійснити уявну  подорож у ХІХ століття та відкрити для себе цікаві історії, які пов’язані з Антоном Кохановським та розвитком нашого міста. Переформанс відбувся у мистецькому центрі «АРТпростір на Кохановського».

Антон Кохановський народився 17 листопада 1817 року у Тернополі в сім’ї дрібного службовця польського походження. У 1823 році батьки переїхали до Чернівців, де юний Антон здобував середню освіту. Навчання продовжив на правничому факультеті Львівського університету, потім працював у Станіславі. 1850 року Кохановський повернувся до Чернівців і став адвокатом, а вже через 18 літ очолив Буковинську палату адвокатів…

У 1873 році з нагоди 50-річного правління цісаря Франца Йозефа Антон Кохановський був відзначений
титулом барона, про що повідомили всі буковинські часописи. Ось як писала про це газета «Czernowitzer Gemeinde Zeitung».

«11 грудня відбулося урочисте засідання міської ради та всіх службовців магістрату з нагоди надання бурґомістру Антонові Кохановському титулу барона. Д-р Райс звернувся до Кохановського наступними словами: «Найвища відзнака завдяки милості і благосклонності Його цісарської високості викликала справжню радість у всього населення Чернівців. Це відзнака нашого любого і шанованого всіма бурґомістра, якого в народі вже десятки років іменують «батьком міста». Радість така велика і загальна, вона охопила всі верстви населення, всі кола суспільства без винятку, і бідних, і багатих, і молодих, і старших. Особливо тішаться з цього відзначення представники міської ради. Через нагородження свого голови і керівника вони і самі відчувають себе відзначеними. На ниві невтомної десятилітньої діяльності міська рада вітає свого бурґомістра і мені надана особлива честь донести почуття членів міської ради до шановного бурґомістра. Я не в змозі перерахувати всі Ваші заслуги перед містом. Проте, одне хочу сказати від себе і членів міської ради: Ви віддавна і постійно є яскравим прикладом вірного обов’язку і невтомної самовідданої праці на благо громади і ми всі шануємо Вас як сутність справжньої громадянської бюргерської доброчесності. Що я можу сказати про Вашу працю? Розвиток нашого міста заявляє про це чітко і голосно. Куди не глянеш, майже все виникло під Вашим покровитель ством. З Вашим іменем і Вашою особистістюпов’язані всі міські справи, деякі, природно, потребують розширення, покращення чи вдосконалення, і все ж для нашого міста це гігантський, колосальний прогрес. Наші любі Чернівці враз наближаються до міст західної культури. Все у нашому магістраті і в управлінні містом відбувається під Вашим керівництвом. І я маю наголосити ще на одному важливому моменті. Якщо би в нашому міському середовищі панував дух розбрату, в цьому залі існували б національні чи конфесійні протиріччя, тертя, то нічого не було би досягнуто. У нас постійно більшість комунальних питань вирішуються в дусі прогресу, панує злагода, і це у великій мірі заслуга нашого бурґомістра. Тому я хочу як товмач виразити почуття колег, членів міської ради і від всього серця побажати Вам, пане бурґомістре, доброї долі, довгі роки стояти на чолі нашої міської управи, бути повним здоров’я і ясного духу на благо процвітання нашого міста!»

За часи бургомістра Кохановського в Чернівцях збудували резиденцію митрополитів, міський театр, вірменську церкву, катедральний собор та будівлю Буковинського ощадного банку (тепер художній музей). Також Антон Кохановський ініціював зведення палацу для засідань буковинського крайового сейму. Завдяки старанням Кохановського у 1875 році цісар Франц Йосиф підписав указ про заснування університету. Через посаду Кохановський очолював раду шкільництва, санітарну раду, раду у справах нужденних та фонд нужденних. Був одним із засновників музичного товариства, намаганнями якого збудували філармонію. Кохановський очолював Товариство прикрашення Чернівців, головною метою якого було озеленення міста… Кохановський подарував місту другий годинник на ратуші, інакший, ніж той, що вже був на вежі…

Антон Кохановський подякував: «Я глибоко зворушений словами свого заступника, яких я не очікував і за які я щиро вдячний. З початк у міського самоврядування я отримав довіру виборців. Завжди самовіддано і невтомно працював, завжди старався, щоби в міській раді панували мир і злагода, і вони сприяли інтересам громади. Про національні і конфесійні відмінності не йшлося. І коли наше місто досягло такого значного піднесення, коли важливі справи отримали добре вирішення, то це не тільки моя заслуга. Це заслуга міської ради, наших попередників, які допомагали приймати правильні рішення. Також це заслуга працівників магістрату, які постійно працюють з великою старанністю та почуттям обов’язку. Визнання, які надав мені його Величність, є також визнанням самого крайового міста. За все це я вдячний народові, вам, вашим попередникам, які постійно мені довіряли. Правда, на початку міської автономії ми були молоді і гарячі і утримувати мир у магістраті було дещо тяжко. Перший обраний президент рицар фон Петрович залишив службу через 2 роки, після чого я двічі на 4 роки був обраний бурґомістром, але був змушений залишити управління містом, тому що був обраний головою Буковинського сейму. Оскільки я більше не займаю цієї посади, то маю честь безперервно бути бурґомістром. Настрої ум іській раді стали спокійнішими, в останні десятиліття всі зусилля направлені на мирне вирішення міських справ, на благо громади».

У 1889 році Антон Кохановський був удостоєний звання «Почесний громадянин міста Чернівці». 24 грудня про це повідомила віденська газета «Neue Freie Presse»: «Міська рада сьогодні з нагоди 25-ти річного ювілею діяльності з початку міської автономії та визнання багаторазових заслуг на ниві діяльності бурґомістра під бурхливі овації найменувала бурґомістра Чернівців Антона Кохановського почесним громадянином крайового міста Чернівці. Громадський комітет запропонував встановити у залі засідань ратуші портрет бурґомістра у повний зріст. Ця пропозиція була приязно сприйнята всіма верствами населення і згодом це було зроблено. У золоту книгу почесних громадян Чернівців додалося ще одне надзвичайно достойне ім’я».

Дякуємо організаторам, виконавцям за прекрасний перформанс – театралізовану благодійну зустріч. Дякуємо за доброчинність! Віримо в добро, чекаємо на перемогу! Україна понад усе!

Портрет Антона Кохановського від Олени Ясінської.

Свою політичну кар’єру Кохановський розпочав з 15 тисячами мешканців, а закінчив, коли місто вже має 75 тисяч чернівчан.

Антон Кохановський барон Ставчанський помер 10 вересня 1906 року у віці 89-ти років. День похорону 13 вересня видався хмарним. «Над містом сіре небо, йде легенький дощ. Непривітна погода відповідає похмурому настрою містян. Купці закрили магазини, одягли жалобну одежу. В усіху становах панує урочиста тиша. Корпоративно збираються службовці для участі у похованні першого громадянина міста. Навчання у школах призупинено. Шкільна молодь разом з учительськими колективами збираються взяти участь у похорон Кохановського. Зупинено трамвайний рух. Море людей зібралося у центрі міста. Численні делегації різних благодійних товариств, Буковинської ощадної каси, Крайового музею,Буковинської місцевої залізниці, Чернівецького товариства електростанції та трамваю, палати адвокатів, товариства лікарів, громади Ставчани, всіх не перелічити.

Слово прощання проголосив бурґомістр д-р Райс:  «…Дух Кохановського не зникне. Серед всіх Твоїх численних доброчесностей сіяла твоя благородна, чиста сердечна доброта, яка і у малих, і у старих перетворилася у гасло, яке стало лейтмотивом всього Твого життя, всіх Твоїх рішень, всіх Твоїх діянь:
«Любіть великодушно, допомагайте щиро, творіть добро»…».

«Антон  Кохановський був справжнім сином ХІХ століття, який вірив у суспільний поступ і невтомно працював на громадській ниві, не «перевертаючи світ», а добиваючись мурашиною працею цілком очевидних і корисних результатів…», – Олександр Масан, «Феномен Антона Кохановського»

Ще фото з заходу  за посиланням – АНТОН РИЦАР КОХАНОВСЬКИЙ ФОН СТАВЧАН…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Антон Кохановський. Спогади» – присвячується 205-ій річниці від дня народження Почесного бургомістра Чернівців… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Серебряков Олександр – Дем’янюк Ігор
Олена Андріївна – Даніліна Інна
Софія Олександрівна(Соня) – Драганюк Альона
Войницька Марія Василівна – Ковальська Валентина
Войницький Іван Петрович – Данілін Іван
Астров Михайло Львович – Іліка Руслан
Марина – Гокера Ірина
Робітник – Ковальський Ігор

Браво! Дякуємо за виставу!

Більше фото з вистави за посиланням –  «КОЛИ НЕМАЄ СПРАВЖНЬОГО ЖИТТЯ, ТО ЖИВУТЬ МІРАЖАМИ. ВСЕ-ТАКИ КРАЩЕ, НІЖ НІЧОГО»

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис А.П. Чехов «Дядя Ваня». Вистава Народного драматичного театру ім Г.В. Агєєва у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Іван Данілін – актор і режисер, керівник народного драматичного театру імені Г. В. Агеєва при Центральному палаці культури Чернівців, і там же він очолює дитячу театральну студію «Бу-бу-бу». Щойно повернувся з Рівного і Тернополя, де 9 і 10 листопада був з театром на гастролях.
Наразі в репертуарі театру вистави: М. Гоголь «Одруження», «Записки божевільного», Х. Венгринюк «Про мого старого білого качура», «Діти SOS» – за творами дітей переселенців, А. Чехов «Дядя Ваня», Т. Шевченко «Великий льох», Н. Ворожбит «Голодомор», Ж.Б. Мольєр «Літаючий лікар», Гі Абекасіс «Приїжджий з Рангуна», І. Вирипаєв «Сни».

– Твоя дружина, Інна Даніліна, недавно на ФБ написала: «Осінь у Рівному – це вже традиція!». А в Ірени Боровець, завліта Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру, перед вашою виставою «Про мого білого старого качура» у Рівному 9 листопада, на ФБ прочитала: «Кажуть, у Чернівцях ця вистава наробила шуму. Їхати у Чернівці далеко та й сполучення «не фонтан». Тому це величезне щастя, що театральний колектив під керівництвом Івана Даніліна їде з постановкою до нас! Отже, мала сцена Рівненського драмтеатру вже цієї суботи!».
Знаю, що ти вчився в Рівному. Що для тебе Рівне? Із яким настроєм навідуєшся туди?
– Рівне для мене – це другий дім, приїжджаю туди, як додому. Бо я там учився, там моя альма-матір. Я закінчив Рівненський інститут двічі. Перша освіта – акторська, друга, нинішнього року, – магістратура з режисури.
Мала сцена в Рівненському обласному академічному муз драмі – особлива. Коли я вчився на акторському в народного артиста України Володимира Адольфовича Сніжного, всі наші пари проходили на цій сцені. Мала сцена – це як у кіно «крупний план»: глядач сидить дуже близько до тебе, він чує твоє дихання, ловить твій погляд – і ти вже нікуди не сховаєшся, мусиш бути абсолютно чесним. Ось зараз, через стільки років, повернутися на цю сцену й показати свою режисерську роботу – стало для мене великим щастям. До речі, дружина моя також вчилася у Володимира Адольфовича, тільки на рік пізніше. Для неї, як і для мене, це теж приємна зустріч – з друзями, однокурсниками, колегами.

– Театр – це пристрасть. Навіть для глядача. Сучасний театр – це живий театр. Він синтезує музику, рух, філософію, містерію, дію. Ти, Іване, і актор, і режисер. Чи навпаки: і режисер, і актор? Що для тебе наразі є первинним?
– Я багато років працював актором і вважаю, що як актор я ще не все сказав… За певних обставин почав займатися режисурою, закінчив магістратуру. Як режисер, встиг поставити в Рівненському муздрамтеатрі «Войцека» Георга Бюхнера на великій сцені – це ще під час навчання режисури. Наразі перевагу віддаю режисурі, хоча як актор у деяких своїх виставах теж беру участь.

– Театр – це режисер, актори, художники, декоратори, , бутафори, гримери, костюмери, звукорежисери, освітлювачі, робітники сцени… І водночас – це єдиний, унікальний організм, де все майстерно сплетене воєдино… Театр іноді здається химерою, вигадкою… А що є реальністю у театрі, найвищою реальністю?
– Так, театральне мистецтво – це колективна творчість. Найбільша удача – коли з тобою працює команда однодумців, або, як ми любимо говорити в колективі, – «банда» Коли всі розуміють тебе з пів слова, – тільки тоді приходить відчуття єдності. Реальністю в театрі є щоденні репетиції, репетиційний процес загалом, а потім – прем’єра, народження самої вистави. У будь-якого театру, навіть у того, що вважає себе експериментальним, є власні базові, консервативні, академічні принципи. Та якщо не «порушувати» закони, не шукати свою власну мову, то застигнеш на місці, не рухатимешся вперед. У якій пропорції «змішувати» нове і старе, кожний вирішує для себе сам. У мене один принцип: роби те, що любиш, працюй з тими, кого любиш…

– Сьогодні ти очолюєш відомий на Буковині Народний драматичний театр ім. Г.В. Агеєва Центрального палацу культури м. Чернівців. Чи є у вас свій глядач?
– Народному драматичному театру Центрального палацу культури Чернівців ще не присвоєне ім’я Г.В. Агеєва. Ми з директором Олександром Мадеєм лише працюємо над цим. Дуже хочеться, щоби театр носив ім’я мого вчителя і багаторічного режисера, керівника і натхненника цього театру Григорія Агеєва.
Щодо власного глядача, то він у нас є. Це люди, що ходять на наші вистави. Народний драматичний театр знають не тільки в Чернівцях, але й у Рівному, Тернополі, Львові, Кам’янці-Подільскому, Коломиї, Одесі…

– Два роки тому до Рівного ви привезли виставу за п’єсою Антона Павловича Чехова «Дядя Ваня». І присвятили цей показ пам’яті свого учителя, народного артиста України Володимира Сніжного. Народний драмтеатр у Чернівцях поки й не офіційно, але носить ім’я Григорія Володимировича Агеєва… Відчувається, що ти з великою повагою ставишся до своїх учителів, наставників театральної майстерності. Яку роль відіграє такий майстер, педагог у долі актора, режисера?
– Виставу за Чеховим «Дядя Ваня» я присвятив двом своїм учителям – Агеєву та Сніжному, нею ж захищав магістерську. Мої вчителі посіяли в мені те зерно, з якого я, як митець, виріс, чим і завдячую їм. Що суворіше й вимогливіше учитель, що вищий приклад його життя, то глибше твоя творча совість, чесність, переконаність, то твердіше твої митецькі принципи. А без цього не можна жити в мистецтві.

– Що було найважчим у твоєму становленні як режисера? Режисер, як відомо, допомагає акторам розкрити і творчий задум постановника, і розкритися самим. А як ти сам розкриваєшся, як розвиваєш себе?
– Коли пішов з обласного музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської, як актор почав грати менше, більше займався викладацькою діяльністю й режисурою. Почав ставити вистави – спочатку з дітьми, а далі й з дорослими. Як режисер, я вже поставив чотири вистави у Коломийському Franko-театрі, одну виставу в Рівному, 12 вистав у Народному драматичному театрі.

– Кілька слів про дитячу студію, з якої розпочиналася твоя режисерська кар’єра. Адже робота з дітьми – це ж трохи інше?
– З дітьми працювати важче, але надзвичайно цікаво. Ти бачиш, як вони творчо зростають на твоїх очах – і це тебе тішить. У кожну дитину треба засіяти те зерно, з якого потім щось проросте. До кожної дитини треба знайти свій підхід. Коли працюєш з дітьми, сам починаєш навчатися разом з ними. Актори – теж як діти: впадають у відчай, панікують, якщо відчувають, що під час репетицій заплуталися, зайшли до якогось дивного місця, звідки не можуть рухатися… Обожнюю працювати з такими дітьми, які готові вирушити з тобою у тривалу і небезпечну театральну «подорож».

– Хто твій улюблений письменник чи письменниця? Чи хотів би ти поставити виставу за його чи її твором?
– Я дуже люблю Чехова й Гоголя. Чехов як письменник і як драматург – лікує: «Він ставить людині діагноз, щоби та вижила». А Гоголь мене переконав у тому, що «навряд чи є вища з насолод, ніж насолода творити». Шекспіра теж обожнюю, він писав про вічне. Мрію поставити «Короля Ліра»…

–  Вдячні тобі, Іване, твоїм колегам, театру за творчість і переконливість, за  нові відчуття (кажу це як твоя постійна глядачка), за міф і реальність, за неповторність і мандрівки інтерпретаціями. І, як сказав Лесь Курбас, ідучи до театру, людина шукає загострення свого почуття життя. І ваш народний дарує таки своєму глядачу жагу до життя! Браво!

©Тетяна СПОРИНІНА, «Версії»,
фото SergyiS і з архіву Івана Даніліна

Запис Іван ДАНІЛІН про театральне мистецтво як колективну творчість і про талановиту… «бандочку» однодумців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зельма Меербаум-Айзінгер народилася 5 лютого 1924 року в Чернівцях в бідній єврейській родині, помешкання якої знаходилось на околиці міста.
Її батько Макс Меербаум, який походив з буковинського села й під час Першої світової війни воював за цісаря в австро-угорському війську, невдовзі осів у Чернівцях, де орендував маленьку галантерейну крамничку. Після його ранньої смерті від туберкульозу в 1926 р. мати Зельми Фріда вийшла заміж за Лео Айзінґера, чим пояснюється подвійне прізвище поетеси.
Зельма навчалася в єврейській гімназії Чернівців, була дуже товариською, багато читала, захоплювалася танцями й спортом, любила вилазки на природу. Завжди жвава, весела, вона немовби випромінювала радість життя.  Зельма була кузиною всесвітньо відомого німецькомовного поета Пауля Целана (обоє мали спільного прадіда по материнській лінії).
Після окупації Чернівців німецькими військами влітку 1941 року її разом з батьками було загнано в чернівецьке ґетто, а згодом депортовано в «трудовий» табір у Трансністрії, звідки нікому з них вже не судилося повернутися.
Зельма померла 16 грудня 1942 року в селі Михайлівка від висипного тифу й голодного виснаження.
Ліричний спадок Зельми Меербаум-Айзінґер налічує 57 віршів. Хоча вірші Зельми були написані нею у 15-17-річному віці, однак вони засвідчують доволі зріле літературне обдарування, що підтверджують оцінки ряду німецьких поетів (Стефан Гермлін, Карл Кролов, Улла Ган), які вважають її творчість невід’ємною частиною німецької літератури.

Я хочу жити.
Глянь, який барвистий світ!
В нім стільки є м’ячів і гарних плать.
І стільки уст чекають і горять,
Щоб пити щастя юних літ…
Автор: Зельма Меербаум-Айзінгер.
Переклад: Петро Рихло

Дякуємо акторам, режисеру Івану Даніліну за виставу.

Бвльше фото з вистави за посиланням – «НЕ ВСТИГЛА ДОПИСАТИ». ПОЕТИЧНА ВИСТАВА

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Поетична вистава за творами Зельми Меербаум-Айзінгер спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Ми відпочинемо! Ми почуємо ангелів, ми побачимо все небо в алмазах, ми побачимо, як все зло земне, всі наші страждання потонуть у милосердя, яке наповнить собою весь світ, і наше життя стане тихою, ніжною, сладкою, як ласка. Я вірую, вірую…

Браво!
Дякуємо за виставу!
Більше фото з вистави за посиланням – ВИСТАВА ЗА П’ЄСОЮ АНТОНА ЧЕХОВА «ДЯДЯ ВАНЯ»

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Прем’єра вистави «Дядя Ваня» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дія 6… 

“Закінчив Ленінградський державний інститут театру, музики та кінематографії. Жив і працював у Ленінграді,після інституту починав у Товстоногова, в БДТ… Але саме на цій сцені я народився”, – Володимир Воробйов.

Дія 7… 

Дія 8… 

Дія 9. Клятва ТЮЧ 

Нам 70!

ГИМН
(кто не знает – тот не Драмовец!)

Живя тысячелетия, мир был доволен всем,

Он думал, что на свете чудес всего лишь семь.

Но празднично и трудно в течении веков

Живёт восьмое чудо для верящих в него!

Оно – театр, – восьмое чудо света.

Каких ещё не ведала планета!

Мы веря и надеясь, судьбу берём в штыки,

Пока не чародеи, а лишь ученики.

Настанет срок и нашим свершением надежд

Мир будет ошарашен открытием чудес!

Театр нас волнует, пугает и манит,

И по ночам нам снится волшебный свет софит,

Мы счастливы сегодня желанный взять барьер!

До следующей встречи, до будущих премьер!

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис Театру Юних Чернівчан — 70 (продовження)… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Театр юних чернівчан Чернівецького міського палацу дітей та юнацтва відомий як перший аматорський дитячий драматичний колектив області.

2.02.2015. Вистава “Цирк! Цирк! Цирк!”

Художній керівник колективу: Інна Даніліна
Викладач акторської майстерностіІван: Іван Данілін
Викладач сценічного руху: Ганна Аілінчій
Викладач сценічної мови: Марина Слижук

4.02.2015. Дивіться за посиланням – Бенефіс “Восьме чудо світу”

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис Ювілей Театру Юних Чернівчан спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На вікні свіча догасала.
Мати дитинча колисала
Не в колисці, ні,
Не в колисці, але у труні.
Мертві по ровах, їх мільйони.
По німих церквах стогнуть дзвони…

Богдан Стельмах

На цвинтарі забутому сільському
Похилені від старості хрести…
Тут почесті не віддають військові
І мало хто приходить вже сюди…
Десь тут лежать батьки моєї мами,
Її маленький братик поруч спить..
А скільки їх, від голоду померлих,
По всій країні в могилках лежить…

Валентин Філонік

Шапка землі — висока могила — козацька могила,
Насип її ненько Вкраїно під небо для тих,
Кого смерть в тридцять третім скосила,
Бо нам перед ними покаятись треба,
Очистити душу за голос лякливий, за руку безсилу.
Ой шапку землі мусиш ти і я мушу принести
На цю всескорботну могилу…

Вадим Крищенко

Не погасне у сльозах свіча,
Дзвони пам’яті не замовчать.
Де могили братські без війни,
Де людей ховали без труни.
Не погасне пам’яті свіча…

Василь Василашко

24 листопада відбулася прем’єра вистави “Голодомор” у Центральному палаці культури Чернівців.
Учасники вистави: Чернівецький Народний театр ЦПК  м.Чернівці, народний театр “ТЕМП” та Чернівецький театр “УЧНІ”.

Режисери постановники: Марта Шумілова-Лисякова, Іван Данілін

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис “На вікні свіча догасала…” Прем’єра вистави “Голодомор” у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

5 вересня на V Міжнародному поетичному фестивалі MERIDIAN CZERNOWITZ з великим успіхом пройшла прем’єра вистави театру «Незалежна театральна лабораторія» за мотивами текстів
Христі Венгринюк «Довгі очі».
Режисер – Олег Мельничук.

Цього разу умовною театральною сценою була доволі велика площа подвір’я Міського палацу дітей та юнацтва. Декорацією до вистави природно стали і темне небо, і місяць, зорі, дерева, їх довгі тіні, осіннє листя, що пружно і, рухаючись за хвилястою траєкторією, встеляло поверхню землі.
Тексти Христі Венгринюк можна трактувати і синтезувати у власній інтерпретації, як завгодно.
Як завгодно самому собі.
І гра акторів, їх проекція світогляду автора теж не є аксіомою. Вони символічні, дуже особисті, конфіденційні, чуттєві, такі, що викликають роздуми, асоціації. Розрив з альтернативою. Певний виклик. Скоріше собі.
Все це бентежить. Але навіть і краплина інверсії є поштовхом. Діяти. Жити. Грішити. Любити. Творити…
І у цьому теж є великий сенс.

У стінах говорять, я знаю, я чую,
Складаю слова на язик і спльовую,
щоб не сказати…
Лягаю в коліно, наче в човен,
і пливу ним довгими ріками
свого тонкого зап’ястя…

000 250, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

... Часом приносять на поріг воду
І землі з чужих чобіт.
Непокарані і неприховані.
Восени їх побільшало.
Лиш ніхто не приходить близько…
…так здалеку… здалеку…
Лиш ніхто не зриває ковдри вночі
І так, щоб між складок одягу…

000 222, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

…І ніяк не можеш зрозуміти,
Де є та межа, яка лягає гострою лінією
Між реальним і реанімальним.
І далі розбиваєшся на кульки ртуті
І цілий день лиш те і робиш,
що відшукуєш їх, аби скласти в ціле
І влитися в розбитий градусник,
Який висить у дірці від вирваної батареї
Між поверхами.

000 119, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

Коли закінчуються всі звуки,
Здається, що за вікном хтось стоїть,
А ти здригаєшся у ритмі дощу,
І мені нічого не залишається,
Як прив’язати тебе до стелі
І повільно споглядати,
як ти падаєш у мої обійми…

000 129, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

…Лиш я ніяк не можу зрушити з місця,
Щоб прибігти в парі з вовком,
Може, хоч він знає цю дорогу.
Бо зовсім несила.
Бо вже зовсім несила стояти.

000 244, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

… Але і над тобою є Бог! Який попіклується про вас…
І тобі пощастило більше, ніж Йому,
Бо Він, піднявши очі, не може помолитися,
Ані Господу, ані небу…
Бо озонові діри і байдужі комети
Нагадують Йому,
що Він –
Єдиний.

000 120, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

Браво! Спасибі!

На наступний день. 6.09.2014. Діалог продовжується…

– Як почувається людина, за мотивами творчості якої поставлена вистава? Кому прийшла ідея такої постановки? Як йшов процес створення вистави? Хто фінансував постановку? Чому Ви вирішили написати ще один вірш, який звучить у фіналі?

– Після перегляду вистави я почуваюся дуже трепетно і вражена таким розкодуванням моєї творчості. Звісно, в хорошому сенсі вражена. Рівно рік тому ми зустрілися з Іваном Даніліним і я подарувала йому перший ще “гарячий” примірник “Довгих очей”, який привезли з видавництва. І хотіли поставити виставу в жовтні. Але я у жовтні я багато подорожувала з презентацією “Довгих очей”, “Хутора Америки”, а в листопаді розпочалася революція і звісно всім нам було не до вистави. І тепер можу щиро сказати, що нам всім нелегко давалася ця робота, бо війна… але ми вирішили, що можемо виставою допомогти духовно людям. Я не знала, як режисер і актори відчують мої вірші і чесно не знала якою буде вистава, для мене самої це була несподіванка велика. Фінансування вона великого не потребувала, бо ми знаходили реквізити самі: басейн знайшла я, шкіру овечі теж (власне це єдине, що знала, що буде задіяно у виставі), режисер залучив до вистави гончара Сергія Богопольського, який відіграв вагому роль у виставі. Я щиро не знаю, як йшов процес творення вистави, бо у цей час була заклопотана підготовкою до захисту дисертації, але певна, що і “Незалежна театральна лабораторія” хотіли, щоб це був і для мене сюрприз. Останні два тижні перед виставою ми спілкувалися критично мало, але я не переживала, бо ж давно впевнилась у їхній геніальності. Стосовно останнього вірша у виставі – це не вірш, це була моя відповідь акторам і режисеру у фейсбуці на питання, як я сама бачу свою збірку. Я писала відповідь просто від серця, без якоїсь великої літературної опції, але режисера так вразило це повідомлення, що він попросив його начитати і використав як кульмінацію вистави. Звісно, я була спершу цим спантеличена, бо могла ці думки оформити краще, як вірш, але напевно найбільша “фішка” саме в цій невимушеності. Для мене “Незалежна театральна лабораторія” улюблений театр вже давно і я страшенно хочу, щоб вони стали всесвітньо відомими, більше ніж за себе хочу, бо вони на це так заслуговують!

– Інно, погода сприяла всім: акторам, глядачам, фестивалю. А якби був дощ? Чи була домовленість з небесною канцелярією? Як довго тривали репетиції? Чи плануєте щось змінювати у своїй героїні?

– Працювали над виставою у червні і потім від 15 серпня і до прем’єри. Були дощі і під час репетицій, але ми продовжували роботу. Дерев над головою багато, отже дощик не так відчувався. Звичайно, хвилювалися за погоду у день прем’єри. Але за декілька днів до того, зранку, пройшов дощ, коли я прийшла на роботу, то побачила, що мокро було всюди, окрім того місця, де повинна відбутися вистава. Напевне, саме в цю мить впевнилась, що весь Всесвіт за те, щоб у нас все вийшло.))))
Працювати над роллю звичайно буду продовжувати: уточнювати, доповнювати, а ось про якісь координальні зміни – не впевнена.

– Олексію, іноді процес підготовки вистави видається цікавішим, а ніж саме представлення? Ви задоволені своєю роботою у цій виставі?

– Важливим, звичайно, є позитив й безпосередність репетиційних імпровізацій. Мій персонаж має конкретні прагнення та уподобання, іноді доволі прості, тому є нива для подальших імпровізацій, занурення в образ. Результатом задоволений. Вистава йде на “одному дихані”, навіть коли глядач ДУЖЕ різноплановий.

– Іване, як йшов процес створення вистави? Як створювався сценарій, персонажі?

– Репетиції відбувалися у дворі міського палацу дітей та юнацтва. Там грали і премьеру. Вистава народжувалася просто неба. На генеральній репетиції взагалі був 3D формат… під час прогону від вітру з дерев падало пожовкле листя. Вдень співали пташки, майданчиком ходили голуби… Грати під відкритим небом – це неймовірно, це така насолода. Створювали виставу разом: придумували персонажів, а далі вони вже існували самі. Разом вирішували ту чи іншу проблему. Були вірші, була поезія, яка надихала на певні образи, метафору, асоціації…

– Яно, чи важко перевтілюватися в образ (образи)? Процес перевтілення, абстагування… Як потім актор “виходить” із свого образу? Що було найцікавішим для вас під час репетицій і вистави?

– Перевтілюватись саме в цей образ було неважко, тому що він дещо схожий із моїм внутрішнім: такий же імпульсивний та миттєвий… Створення образу – це довгий, цікавий процесс, в який ти поринаєш і який буде бентежити тебе навіть після прем’єрного показу. Цікаво спостерігати за героями своїх партнерів і за своїм, як упродовж репетицій вони змінюються та удосконалюються. У якийсь момент починаєшь бачити свій персонаж зі сторони і тоді розумієш, що ти на правильному шляху. Але він ще тільки розпочався…

– Олеже, кому прийшла ідея такої постановки?

– ПОСТАВИТИ виставу за збіркою “Довгі очі” запропонувала Христя, а ідея “ТАКОЇ ПОСТАНОВКИ” належить театральній лабораторії.

– Як працювалося і працюється з Христею Венгринюк?
– Христя – абсолютно самодостатній автор, їй не потрібно підтвердження власної самодостатньості. Тому вона й не мала на меті побачити на сцені втілення виключно своїх думок і емоцій. Їй в першу чергу було цікаво, які асоціації й образи виникнуть у театра на її поезію. Вона азартна, відкрита, на відміну від багатьох авторів, які дуже переймаються через те, що не побачили на сцені СЕБЕ. Ми впевнені, що будемо й надалі співпрацювати з Христею. З обох сторін є потреба в цьому. Маємо дуже грандіозні плани. Впевнений, що реалізуємо їх. Але що саме це буде – не скажу.

– Якщо Ви будете робити цю постановку на академічній сцені, чи буде щось змінюватися у сценарії?
– Я не зовсім розумію, що таке академічна сцена. Якщо мається на увазі традиційний сценічний майданчик, то зміни звичайно ж будуть. Ми завжди відштовхуємося від середовища в якому граємо. Стосовно “сценарію” – я б швидше назвав його партитурою, сюжетною основою, історією. Сценарій – це швидше КІНО, або “звітній концерт самодіяльних колективів області”. Отже, щодо сюжету, то в ньому змін не буде й не планується, а от щодо засобів виразності, то вони будуть відмінними від побачених, адже різний сценічний простір по-різному вимагає вмикати свою психофізику.

– Які були труднощі, перемоги, несподівані рішення?
– Про труднощі і перемоги. В Незалежної Театральної Лабораторії, як у кожного театру, який намагається бути ЖИВИМ, є свої творчі завдання, є свої планки, є територія “щенезвіданого”, але це настільки суто професійні та технічні (я б навіть сказав кухонні) категорії, що простому глядачеві й читачеві вони будуть незрозумілі й нецікаві. Виставою “Довгі очі” ми увійшли в територію, в якій ще не працювали. Зі свого досвіду скажу, що в Європі театрів, які б працювали в такому напрямку: 4-5. Я на своє щастя багато катаюся й бачу театри (від Іспанії до Польщі, від Фінляндії до Балкан). Але лякати Чернівецького глядача “філософськими сентенціями” не хотілося й ми вирішили завуалювати всі наші роздуми про 7 смертних гріхів, про ковчег Ноя, про непорочне зачаття, вигнання з Едему, про Содом і Гомору, Того, хто ходив по воді, Вавілонську вежу…  під просту, нібито комедійну історію, в якій діють смішні, недолугі, дивакуваті персонажі. Впевнений, що не всі глядачі побачили за поверхневою комедією другий план: про майстра та його 4 учнів, про їх намагання надати своєму існуванню хоч якийсь сенс, наповнити час, який їм відведено дією, про їх німе питання: “А для чого я створений?”. Також, напевно, ще менше глядачів побачило третій план вистави, в якому простежується процес еволюції людин від андрогіна до усвідомлення себе Жінкою, або Чоловіком. План, в якому людина проходить крізь всі тваринні інстинкти і стає Людиною, від гріховної пристрасті до опіку, через очищення до переродження. Ну а четвертий пласт вистави – сакральний, таємничий, який потрібен авторам і виконацям, але зовсім не потрібен глядачам, тому про нього й не скажу. І це дуже добре, що не всі глядачі зчитали всі пласти. Станіславський колись точно сформулював задачу Театру: “Під Виглядом розваги дати глядачеві можливість самопізнання”. Краще не скажеш.
Стосовно несподіваних рішень, думаю нехай скаже глядач, що для нього було несподівано. Для нас несподіваними були кожна дія й кожний крок персонажів: ми їх придумали, а вже далі вони діяли самостійно.

– Чи задоволені Ви результатом?
– Оцінювати результат – справа глядача й театральної критики, а для режисера це справа невдячна. Бути задоволеним собою – бути дурнем. Але скажу, що за жодну виставу НТЛ мені не було соромно. А ті завдання, які ми собі поставили під час роботи над виставою “Довгі очі”, виконали. Ми перейшли в інший етап, на інший рівень, отже – нові завдання, нові пошуки…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Післямова

Тепер дозволю і собі сказати,  як глядач. Який точно  не дуже обізнаний в тонкощах понять  «сценічний майданчик», «сценарій», «академічна сцена», «четвертий план»… Глядач знає, бачить, спостерігає акторів по цей бік сцени, а не у їх закулісному просторі, це точно.  Правда у випадку НТЛ це не завжди так, адже опускання занавісу теж було умовним. Мене бентежить ще той факт, що розповідь про виставу «Довгі очі» продовжується у блозі третій  день. Спочатку (у перший день) були фото і особисті  враження від вистави.  А коли 6 вересня (другий день Meridian Czernowitz) у Центральному палаці культури зустрілася випадково з Христею Венгринюк, Олегом Мельничуком та Іваном Даніліним, які на сходах другого поверху відсторонено і захоплено про щось говорили, підійшла висловити їм свою вдячність. За виставу і можливість спостерігати і проектувати на власний розсуд ілюзорний світ, який нам представили актори, режисер та автор  текстів «Довгі очі». У мене виникли до акторів, режисера деякі запитання. Я отримала їх відповіді. І ось вже сьогодні додала ці тексти…

Іноді ми загнані глибоко у свою невпевненість, у певні рамки загальноприйнятих шаблонів, але на виставі емоційний сплеск  був вражаючим…

Глядач завжди чекає зустрічі з НТЛ. Спасибі за виставу, ваші міркування, щирість, реальність життя, яке ви іноді ідеалізуєте, невизначеність, впевненість, міркування…

 

Запис Вистава “Довгі очі” за текстами Христі Венгринюк спершу з'явиться на Медіа-Версії.

1 червня Театр юних чернівчан показав прем’єру вистави «Скарби лісових ельфів» за мотивами оповідань фінської письменниці Реетти Нєємелі.
Режисери-постановники:
Іван Данилін та Інна Даниліна.

«Скарби лісових ельфів», – як розповідає Реетта Нєємелі, – об’єднує гру, фантазію, радість, дружбу, розуміння, підтримку, тепло и любов у сім’ї. Я думаю, що весь світ складається з отаких ось дуже маленьких неймовірних історій. Треба тільки нахилитися і зазирнути, або прижмуритися й зануритися, а може, навіть і залізти в якусь маленьку нірку. І тоді ти обов’язково знайдеш скарби!»

Виявляється, звичайна міська квартира може перетворитися на ліс…
На внутрішньому боці кори може трапитися мапа. І лісові ельфи за такою мапою можуть знайти скарби…
У такому лісі живуть непередбачувані, дивні, веселі, галасливі істоти, які іноді сперечаються, але загалом  живуть дружно. Навіть уночі тут може бути світло. А свої вушка слід обов’язково  використовувати за призначенням: слухати бабусь.
І тоді день, що минає, буде веселим, щасливим і справжнім…
А у скарбах – книгах з малюнками і без, які знайшли ельфи, ви прочитаєте і дізеаєтеся ще багато захопливих історій…

Фантазія і прекрасна гра акторів створили відчуття справжньої
казки, де ми всі були і героями, і виконавцями і глядачами.
Браво, ТЮЧ!

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис Театр юних чернівчан подарував «Скарби лісових ельфів» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Спектакль поставлений за новелами Артура Шніцлера:
«За одну годину», «Три еліксири» («Die drei Elixiere»), «Яка мелодія!» («Welch eine Melodie»).
Актори: Іван Данілін, Інна Даніліна, Олексій Григорчук, Ігор Константинюк. В епізодичній ролі: Анастасія Григорчук.
Режисер: Олег Мельничук.

Сила характеру часто є не що інше, як слабкість почуттів.
Артур Шніцлер

Зміна сюжетів, емоційних почуттів, історії-казки, які подібні на життя, символи, автор, герой, актор, глядач… Пройшов рік, як 18 травня у дворику Ратуші НТЛ презентували виставу «За годину»…
Інша сцена. Інша імпровізація? Але і я вже інша…
Чи можна випросити у когось годину життя?  Навіть Ангел не спромігся цього зробити…
Але година вистави – це подарунок долі.
Дякую, НТЛ!

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис «За годину» Артура Шніцлера спершу з'явиться на Медіа-Версії.