Слово взяв Руслан МЕЛЬНИК, член комісії:

– Казначейство протягом року не проводить платежі, тоді як у засобах масової інформації повідомляє, що затримок із коштами немає, бо з усіма нібито розраховується. Натомість потім, як було 2012-го, неосвоєні кошти, які область отримала  в кінці року, відправляються назад  до Києва. Пригадуєте? Саме так сталося із 26 млн. грн. державної субвенції, що торік повернулися до центру з Буковини! Але ці факти замовчуються. Тому пропоную повторно заслухати голову держказначейства області на  сесії обласної ради. Щоби ситуація з поверненням не повторилася цього року. А про те, що платежі не проводяться у повному обсязі, свідчать конкретні приклади.

У селі Великий Кучурів, що на Сторожинеччині, зривається здача в експлуатацію другого дитячого садка, бо казначейство не  проводить платежі виконавцям робіт. Іншими словами, з сільського бюджету не перераховуються кошти на рахунок виконавця робіт.  У Михальчі того ж району така  заборгованість становить понад 300 тис. грн. На жаль, подібні дії казначейства спонукають сільських голів не перейматися жодними капітальними роботами, що й нівелює діяльність органів місцевого самоврядування.

Якщо у голови казначейства є письмові вказівки з Києва не проводити кошти – то це одне, – наголосив депутат, – а якщо він виконує усні вказівки або це його самодіяльність, то треба вживати відповідних заходів.

Члени постійної комісії обласної ради з питань будівництва, архітектури, транспорту, зв’язку, житлово-комунального господарства та надзвичайних ситуацій одноголосно підтримали пропозицію колеги заслухати Голову казначейства на черговій сесії.

Вл. інф.

Запис Казначейство: проводить платежі чи ні? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Принаймні, ось так виглядає текст подяки  від директора ТзОВ «Букекспо», депутата обласної ради В.Т. Берчі, знятий із сайту Обленерго:

Відмоніторило, себто знайшло цю «подяку» на сайті Обленерго Буковинське громадське об’єднання (БГО). Нагадаємо, воно було створене наприкінці минулого року після конфлікту Обленерго з газетою «Версії». До нього увійшли представники 15-ти  громадських організацій краю з метою представленя та захисту законних прав та інтересів громади Буковини щодо отримання якісних, прозорих і доступних послуг у такий соціально важливій сфері як електропостачання – та інших житлово-комунальних послуг.

Ця знахідка на сайті Обленерго приголомшила як БГО, так і депутатів обласної ради.

Лідія АНЦИПЕРОВА, координатор БГО та проекту «Право на світло»:

– Спочатку я просто очам своїм не повірила. Перезнявши «подяку», розповсюдила цей шедевр.  Подумалося: це, мабуть, тоді, як БГО приймало резолюцію публічного обговорення щодо роботи Обленерго, представники якого, до слова, не з’явилися на зустріч, голова правління п. Шекета приймав подяку від цілого депутатського корпусу.

До речі, жодних реквізитів – вхідних і вихідних даних, як і дати – цей, з дозволу сказати документ, немає. Зате на ньому печатка підприємства (а не облради!) і підпис…

Володимир ВАКАРЮК, голова ГО «Європейський рух», член БГО:

– По-перше, такі неграмотні, з дозволу сказати, документи, на сайті поважного підприємства – дивна річ. Адже там немає жодних вихідних даних. Навіть невідомо, коли писалася подяка: може, 3 роки тому?  По-друге, немає і вхідного номера реєстрації Обленерго. А така потужна організація мала би знати про те, що існують правила документообігу. Наразі виникає запитання: а чи не діють вони так свідомо, щоби не реєструвати і скарги споживачів? По-третє, Брежнєв теж любив чіпляти собі зірки…

Руслан МЕЛЬНИК, член постійної депутатської комісії з питань будівництва, архітектури, транспорту, зв’язку, житлово-комунального господарства та надзвичайних ситуацій обласної ради, яка саме і вивчала діяльність Обленерго:

– «Подяка» – обурлива. Зловживання службовим становищем з обох сторін. І з’явилася вона саме перед тим, як депутатський корпус має розглядати питання «Про створення тимчасової контрольної комісії облради з електропостачання та здійснення розрахунків за спожиту електроенергію на території Чернівецької області».

Як на мене, поява саме зараз цієї, з дозволу сказати, подяки – це не тільки маніпуляції та бажання вплинути на думку депутатів, а й чистої води корупція. Директор приватного підприємства, депутат обласної ради від Партії Регіонів вирішує з керівником іншого приватного підприємства – монополіста свої приватні справи й розраховується за це такою потрібною «Чернівціобленерго» подякою! Бо імідж останнього доволі зіпсований стосунками зі споживачами через надання неякісних послуг.

Цікаво, хто дав право депутату Берчі дякувати від імені депутатського корпусу? Та чи не поділяє його думку фракція Партії Регіонів, членом якої він є? Зрештою, це ми побачимо під час завершення 16-ї сесії обласної ради VI скликання, яка має відбутися, і де розглядатиметься, зокрема, питання створення тимчасової контрольної комісії з роботи Обленерго, такої потрібної простим громадянам і споживачам різних форм власності.

Депутат Мельник наголошує, що такі факти треба «рубати на корню», а для цього слід розглядати їх на сесійному засіданні й давати оцінку, щоби в майбутньому депутатам не кортіло вирішувати «шкурні» справи за рахунок депутатського мандату.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, “Версії”

Запис Знахідка на сайті Обленерго – хто кинув тінь на депутатів? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

фото Ігоря КОНСТАНТИНЮКА

Родина буковинців Дмитра та Інни Паліїв своїй професії завдячують і сімейним щастям. Адже познайомила їх саме робота. Молода дізнавачка працювала тоді в Сторожинецькому райвідділі міліції, а начальник слідства з Глибокої приїхав до колег ділитися досвідом. Симпатичній дізнавачці зателефонував аж через три місяці – надто вона йому видалася норовливою. Запросивши на каву, попередив: якщо запізнишся – можеш не чекати, мене вже не буде. Вона з’явилася за хвилину до призначеного часу. Бо ще під час першої зустрічі вирішила: він буде її чоловіком. А за півроку зіграли гучне весілля.

Тепер вона – старший слідчий слідчого відділення Шевченківського РВ УМВС України в Чернівецькій області, майор міліції. Він – заступник начальника організаційно-методичного відділу слідчого управління УМВС України в Чернівецькій області, підполковник міліції. І жодного дня не було їм нецікаво разом.

Від Омара Хайяма – до протоколів і речових доказів

Мало хто уявляв, що вишукана красуня з філфаку, яка зачитувалася Пушкіним і Хайямом, невдовзі, замість ліричних віршів, вимовлятиме сухі міліцейські терміни: «речдок», «крадіжка майна», «порушення кримінальної справи» тощо.

Що найкращим подарунком, який замовлятиме чоловікові, аби привіз з самої столиці, буде не книжка чи прикраса, а… жіночий міліцейський галстук.

А далекого 1996-го, коли Інна вперше вдягнула форму, вся родина пишалася дівчиною. Адже у формі в її рідному райцентрі тоді ходили лише дві жінки: начальниця паспортного стола і Інна.

Тепер рідні добре знають, що робота слідчого – це не лише красива форма. Це нічні чергування, виїзди на затримання, погрози злочинців, обмаль часу на родину і постійна тривога. Тато досі телефонує доньці після кожного добового чергування: як пройшло, чи все спокійно.

А вона взяла свій ліризм у жорсткі лещата військового життя і встигає все: розслідувати справи на роботі, впорядковувати документацію, тримати в ідеальному порядку житло, незрівнянно готувати смачнючі котлети або голубці на щодень, і влаштовувати розкішні застілля на родинні свята, і читати захопливі пригодницькі повісті з 10-літнім сином, допомагати йому з уроками, щотижня відвідувати батьків… І тільки чоловік-міліціонер може зрозуміти, чому дружини до ночі немає з роботи, скільки триває затримання злочинця і оформлення цієї події.

Інна Зима (тоді ще не Палій) на роботі 

У слідчі – просто з шоколаду

Дмитро, відслуживши в армії, почав міліцейську кар’єру з пожежної служби, яка тоді була в системі МВС. Командував відділенням – машиною з п’ятьма пожежниками. Влітку 1994-го гасив потужну пожежу на Луганській шоколадній фабриці, і досі пам’ятає, як його чоботи були по кісточки в розтопленому шоколаді. «Одного чудового весняного дня вирішив, що буду слідчим», – згадує Дмитро. Прийшов на прийом до слідчого управління, повідомив про своє бажання. Через тиждень його викликали і взяли помічником слідчого. Здібному хлопцеві запропонували навчатися на юридичному факультеті ЧНУ, який він згодом закінчив з відзнакою. Був у першому випуску магістрів юрфаку ЧНУ.

Тепер перевірка Дмитра Палія для всіх слідчих області – грім серед ясного неба. Вони знають: коли Палій іде  перевіряти – жодного промаху від нього не сховаєш. І документи на робочому столі та в сейфі товаришів він перевіряє так само ретельно, як і в усіх інших. Але й найфаховішу пораду можна отримати теж у нього. І навчить він краще за будь-який підручник. І все, що стосується колективу, ніколи з уст Палія не вийде за межі цього колективу.

А ще він усе вміє: будувати, майструвати, ремонтувати, штопати, пришивати ґудзики, малювати дерева на замовлення сина… Словом, робить усе – коли буває вдома. А це тепер стається все рідше.

Василь Бабчук, Дмитро Палій та Ігор Пашков на слідчих діях після пожежі в квнотеатрі ім. З. Космодем’янської

Будні

Навіть якби вони хотіли, щоби професія не втручалася в їхнє позаробоче життя – це неможливо. Бо вони – справжні міліціонери і не вміють реагувати на порушення, які стаються на їх очах, інакше.

Якось до Інни, яка була у складі опергрупи, зателефонував Дмитро з дивним запитанням: чи не зверталися ще до неї стосовно крадіжки гаманця. «Якщо звернуться, то май на увазі – я готовий свідчити», – «ощасливив» він дружину.

З’ясувалося, що коли Дмитро с сином Антоном (тоді дошкільнятком) їхав у маршрутці з заняття з англійської мови, він помітив, як злодій цупив гаманець з сумки пасажирки.  Повівся, як і належить – спіймав за руку. Але, коли вивів на зупинку, злодій почав грати на публіку й галасувати, що на нього напали. Дитина злякалася, заплакала, Дмитро відволікся – злодій втік. Щоправда, за деякий час з’явився біля Дмитрового під’їзду і попередив, що відомстить. Тоді весь дитсадок знав, що дитину можна віддавати в руки тільки батькам і нікому іншому, хто може представитися дядьками, тітками чи іншими родичами.

Пригадує Дмитро і як вони з групою колег розслідували крадіжку сумки з речами тоді ще співачки-початківки Ані Лорак. Сумку з її буса, залишеного біля ресторану «Дністер», поцупив наркоман. А тут зявилися цікаві новини: речі знайшли.

Здивував підполковник і неймовірною історією доведення вини злочинця за допомоги… метеорологів. Оскільки час скоєння злочину був відомий точно, слідчому треба було довести, що потерпілий насправді міг добре розгледіти злочинця і впізнати. Метеорологи своїми технічними засобами встановлювали тривалість дня, хмарність, видимість – і можливість розгледіти злочинця.

Також пам’ятає пожежу, під час якої 2000-го згорів кінотеатр ім. Космодем’янської. Після трьох днів розбирання згарища група слідчих, у складі якої був Дмитро Палій, установила причину пожежі – залишену увімкненою електроплитку.

Особливо пишається Дмитро Палій тим, як знайшов злочинця майже через 10 років після скоєння тим злочину. У червні 97-го міліція прийняла виклик про розбійний напад на поштове відділення №3. Саме Дмитро, який був тоді слідчим Першотравневого РВ, разом з експертами вилучав речові докази. Серед головних були сліди на дверях, за якими працівниця ховалася від злочинця. Той намагався виламати двері та залишив на них відбитки рук. Тоді затримати розбійника по гарячому сліду не вдалося. Але через 9,5 років за базою відбитків пальців злочинця ідентифікували. І, попри те, що Дмитро з 2000-го працював у Глибокій, 2003-го – в Садгорі, 2004-го – у Шевченківському, 2005-го – у Першотравневому райвідділах, у 2006-му саме він заарештував злочинця, закінчив справу і передав її до суду. За місяць до закінчення 10-річного терміну від моменту скоєння  злочину розбійник отримав свої 4 роки позбавлення волі. «Це свідчить про надійність доказів – вилучених відбитків. Тоді ми якісно зафіксували сліди злочинця», – наголошує Дмитро.

Жорсткість і сантименти

Інна вважає себе сентиментальним слідчим. «Я шкодую і потерпілих, і підозрюваних, – каже вона. – Коли попадаються неповнолітні – дуже шкодую їхніх батьків. Але я звикла дуже уважно слухати всіх, кого опитую під час слідчих дій, не перебивати. І тоді, буває, справа розкривається зовсім з іншого боку».

Коли Інна тільки прийшла на роботу в міліцію, начальник дізнання дав їй пораду: «Якщо не впевнена у вині підозрюваного – не доводь справу до суду, не пред’являй обвинувачення. Той, хто винен, своє знайде. А невинуватому можна зіпсувати життя». Цієї поради вона намагається дотримуватися й досі.

Саме тому після спілкування зі слідчим Інною Володимирівною навіть ті, хто боялися звертатися до міліції, дякують і кажуть, що було приємно отримати допомогу.

Високий професіоналізм і неабиякий досвід не заважають майору Інні Палій усвідомлювати реалії: жінці в міліції  добре доти, доки в неї не з’являються родина й діти. Потім виникають інші пріоритети. «Коли бачиш недоглянутих чужих дітей, то розумієш, що не маєш права допустити, аби твоя дитина хоч на кілька годин була без догляду».

І, попри все, Інна не вважає нашу систему правосуддя жорстокою. «Це лише по телебаченню повідомляють, що за крадіжку мобілки неповнолітній отримав чотири роки позбавлення волі. Насправді реальні терміни з першого разу і за дрібниці не отримують. Хто хоче потрапити грати – йде до цього цілеспрямовано. Спочатку справу закривають «по малолітству», дають попередження, проводять профілактичну роботу. За наступний проступок дають умовний термін. І аж потім, за новий злочин, людина отримує термін. Переважно таким шляхом ідуть діти з неблагополучних сімей і ті, хто в такий спосіб самостверджуються в компанії».

Про імідж міліції і населення

«Коли я прийшов у міліцію – її поважали, – згадує підполковник Палій. – Взаємодія слідства, розшуку і дільничних була реальною. Свідки готові були співпрацювати, допомагати. З роками стає важче. Якщо злочин не стосується людини безпосередньо,  вона зазвичай дотримується принципу «моя хата з краю». На жаль, падає імідж міліції».

Серед причин зміни менталітету населення Дмитро називає і соціальний чинник. Дочасним вважає він і прийняття нового Кримінального Процесуального кодексу. «До набуття ним чинності ритм роботи в міліції був звичний. Співробітники слідства працювали у більш-менш належних умовах, хоча навантаження були й великі. Після 20 листопада запроваджений інший процес – на кшталт американської системи. Різкі зміни в кримінальному процесі призвели до того, що більше як у 4 рази зросла кількість кримінальних проваджень на одного слідчого, але при цьому не збільшується кількість слідчих – як і оплата праці. Фактично керівники слідчих підрозділів райвідділів змушені в умовах нового КПК працювати сім днів на тиждень. А всі матеріали реєструвати за 24 години. Багато хто не витримує психологічно, декого не розуміє родина… Стало Набагато складніше стало.

Опергрупи змушені виїжджати і на виклики до «сусідської кішки, яка забігла в чужу квартиру», гавкаючих собак і на прорвану трубу. На щастя, оскільки в таких випадках немає складу злочину, то за ними не треба проводити розслідування.

«Населення нам менше довіряє, – констатує Дмитро. – Більшість населення чекає від нас реальної роботи із розкриття злочинів, захисту законних прав та інтересів людей. Але ж населення – цей й ми з тобою в позаробочий час»,– звертається до дружини міліціонер, який за місяць уперше провів недільний день удома…

 Династія?

Син Антон не буде міліціонером. Народився на День прокуратури, тож вирішив, що буде прокурором. А потім, коли вийде на пенсію – адвокатом. І його не бентежить, що це дещо різні напрямки діяльності: один полягає в тому, щоби обвинувачувати, а другий –   захищати. Хтозна, може, коли детальніше розбереться у цьому, вирішить, що краще просто встановлювати факти. Як тато й мама. Бо міліцейська фуражка йому дуже пасує.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії» 

Запис Родинне свято спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сьогодні комусь може здатися вигадкою виселення з України людей тільки за те, що вони… українці. Для багатьох це – події з інших життів, факти з інших доль, почуття інших людей, і, зрештою, інше минуле. Та є й ті, для кого це – завжди свіжа рана, яка гоїтиметься довго і важко, бо стосується їхніх батьків та їх самих. Вони не з підручників знають, як одного дня можна втратити все, що тяжкою працею наживала родина, і замість теплої батьківської хати опинитися в сибірському бараку.

Андрія Калинку батьки назвали на честь діда – чоловіка порядного, чесного, працелюбного. Та в середині минулого століття такі люди були невгодні владі… Тож як закінчилося дідове життя і де могила закатованого чоловіка, ця родина не знає й досі.

…Це сталося 62 роки тому – 1950-го року всю родину Андрія Казимировича вивезли з рідного села Серафинці Городенківського району Івано-Франківщини на спецпоселення до сибірської тайги. Його батьки, Наталка і Казимир, щойно одружилися – й одразу до Сибіру, на спецпоселення. Довелося обживатися на чужині: Казимир купив корову, двох свиней, курей. Уже там  1954 року в них народився первісток. Але дитина померла, коли їй було лише три рочки… Потім народився Андрійко. На сталінських лісоповалах у Верхньо-Кетському районі Томської області родина перебувала десять років.

– Уже минуло понад шість десятиліть, а я й досі не позбувся важких спогадів дитинства, – каже пан Андрій. – Не можу забути трагедії нашої сім’ї – арешту, виселення, знищення дому і майна. І хоч я цього не бачив на власні очі, та, мабуть, цей жах передався мені з маминим молоком.

У Сибіру українці жили тільки з цифрами – і без надії: 10 років заслання, 20-та ділянка, 27-ий барак, 10 сімей у бараку. Та родина Калинок завжди сподівалася на повернення додому. І коли нарешті вони змогли це зробити, виявилося, що на Івано-Франківщині, замість рідної оселі, на них чекає… пустище.

– У нашому селі нас не прийняли і ми виїхали на Луганщину, – згадує Андрій Калинка. – Через кілька років знову спробували оселитися в рідному селі – і нам знову не дозволили. Батько з двома своїми братами був змушений шукати роботу на Буковині. Їх прийняли тут, у Кострижівці.

Так почалося нове, сповнене повсякденних клопотів, життя цієї родини. Нині Андрій Калинка – успішний учений, який створив породу корів «буковинський м’ясний симентал», кандидат сільськогосподарських наук, старший науковий співробітник Буковинської державної сільськогосподарської дослідної станції.

Через багато років по тих подіях  Андрій Калинка переконаний, що справедливості у ставленні влади до репресованих і реабілітованих немає: за півстоліття сім’я так і не дочекалася від владників навіть елементарного вибачення за поневіряння.

– Репресовані комуно-більшовизмом українські діти зокрема й репресовані українці загалом мали б одержати компенсацію за завдані їм моральні збитки, як, до прикладу, її отримали малолітні й дорослі бранці гітлерівської неволі. Бо ж люди, які були на висланні в ті далекі часи, їхні діти – теж морально скривджена категорія населення. Вони постраждали за українську державну незалежність, але мають за це лише довідки про реабілітацію та щомісячно 4,25(!) гривні до пенсії, – скрушно зауважує Андрій Калинка. – Але ж усі діти, яких, незалежно від віку, разом із батьками вивезли з України, й діти, які народилися у спецпоселеннях, юридично були повноцінними фігурантами відповідних постанов так званої «особливої наради при МДБ СРСР», тобто ворогами народу, які, згідно з чинними тоді законами, повинні були перебувати у місцях спецпоселень довічно. І хоча ситуація після 1956 року змінилася і репресованих реабілітували, впродовж десятків наступних років такі, як я, все одно ходили з тавром, через яке для них було зачинено чимало дверей.

Життя навчило Андрія Калинку понад усе любити свою землю, свою мову і свій народ, незважаючи ні на що. І тепер, через стільки років, уже за сучасних реалій, він уболіває за свою державу. Андрію Казимировичу не йде з голови думка: «Нині маємо фізично та духовно витолочену Україну, де російські окупанти та їхні нащадки досі вважають себе господарями становища, а «недобитки» українського народу почуваються затюканими й упослідженими. Як кажуть у народі, люби, Боже, правду: пора вже називати речі своїми іменами, інакше ми психологічно ніколи не виберемося з тяжкого російського полону».

Мама народила мене в стайні, коли всі були на лісоповалі. Пологи у себе приймала сама, відтак поклала мене в молоко, а потім загорнула в солому і свій одяг.

Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис ЯК ТО – БУТИ ЧУЖИНЦЕМ НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ? спершу з'явиться на Медіа-Версії.