Широка громадськість подробиць не знає: влада такими таємницями з нею не ділиться. Лише професор Чечетов вирішив нас трошки просвітити. Відсемафоривши своє у парламенті, він на публіку сказав, що саботують колишні «помаранчеві». Прізвищ не назвав. Але чомусь пригадалося, що на Майдані стояли не лише «полум’яні революціонери»: під завісу до них долучився й Микола Янович. Постояв поруч з Юрієм Луценком і Юлією Тимошенко.

Нині Юра сидить в чоловічій колонії, Юля – у жіночій (водночас лежачи в лікарні). Тож саботувати вони аж ніяк не можуть. Та й про які реформи йдеться? Якщо про пенсійну, то підвищення пенсійного віку для жінок жодної користі бюджету не принесло, тільки сприяло соціальній напрузі в державі. Про «реформу» медицини говорить уже той факт, що українці репродуктивного віку вимирають швидше, ніж населення найбідніших країн третього світу. А «реформи» в освіті плодять невігласів з атестатами Q дипломами, не здатних два слова написати без помилок. Якщо це реформування, то що ж тоді зветься деградацією?

Обкрадені та зубожілі українці доходять уже до межі терпіння. А тут ще Міжнародний Валютний Фонд вимагає від київських «реформаторів» помітно збільшити комунальні тарифи як умову для отримання чергової позики. Кажучи чистою «діржавной мовой» наших урядовців, нещасному народові підготовлений «новоричний підарунок». Мало того, що знову зростає податковий тиск, ще й за газ і воду споживачам доведеться платити більше. Простолюд багато, що може витримати, але зачистку своїх спорожнілих кишень – навряд чи. Недарма зарубіжні експерти прогнозують на 2013 р. серйозні соціальні потрясіння в Україні. Запобігти вибухові може тільки успішне реформування ключових сфер життя, але ж до нього влада й не підступала.

Реформи бувають успішними лише тоді, коли мають суспільну підтримку. Або здійснюються дуже швидко – доки народ розгублений – та вже невдовзі починають приносити позитивні результати для більшості. В Україні ж реформаторські балачки ведуться два десятиліття, а позитивних результатів катма. Проїдається спадщина минулого, нові ж виробництва практично не створюються. Натомість збудовані палаци високопоставлених злодіїв, банки та офіси олігархічних концернів. А ще ринки, супермаркети, готелі, сауни, розважальні центри, стадіони.  І храми, де їхні спонсори  намагаються замолити свої гріхи. Нерідко – смертні. Все, як у братів-росіян.

Але Україна не має таких запасів сировини, що дозволяють Росії жити трохи краще від нашого, так само проїдаючи створене предками. І там базікають про реформи замість їхнього проведення. Інколи складається враження: українська та російська псевдо-еліти викликали одна одну на змагання з остаточної деградації своїх держав. Утім, росіяни у більш виграшній позиції: їм вистачить грошей, щоби скупити українських горе-реформаторів з усіма їхніми бебехами. Аби потім розвалитися разом. Проте народам-сусідам такий сценарій зовсім не до душі. Вони ще скажуть своє слово. Обов’язково.

Ігор БУРКУТ

Запис Про «новорічні підарунки» від урядових саботажників спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Коли в маленьких Чернівцях аж двічі на тиждень відбуваються публічні заходи з обговорення (радше – зі спробою пропагування) питання федералізму в Україні, то це, очевидно, комусь потрібне. Спершу це був «круглий стіл» із керівником проекту «Українська федерація» громадського руху «Український вибір» Михайла Павліва, а пізніше – презентація книги Володимира Павліва «У пошуках Галичини».

Відповідь на питання «кому це потрібне» лежить на поверхні – у розісланому організаторами «круглого столу» прес-релізі.  Заходи відбувалися в рамках проекту «Українська федерація», заснованого громадським рухом «Український вибір» (голова – Віктор Медведчук). Метою проекту, переконують організатори, є «діалог суспільства з науковою та політичною  елітою країни в контексті реформування держави», і такі «круглі столи» плануються в усіх регіонах України.

Попри те, що захід, окрім  журналістів, політологів і практиків державного управління, відвідав навіть «найтитулованіший з них – колишній міський голова Чернівців, а нині народний депутат Микола Федорук» (пряма цитата зі втішених цим організаторів), підтримки ідея федералізму в Чернівцях не здобула. Федорук, мовляв, був «традиційно обережним» у виступі, а представники «Свободи», на думку федералістів, «традиційно спробували використати дискусію виключно для партійної пропаганди». Більше того, «з Федоруком фактично солідаризувався його давній опонент Борис Артемович Руснак», а досвідчений політолог Ігор Буркут натякнув організаторам на застарілість їхніх ідей, наголосивши, що «подібні непрості питання обов’язково треба обговорювати, проте рішення про майбутній устрій України, як і про її місце у світі, прийматимуть молоді люди – вже після того, як нинішнє покоління політиків зійде з політичної арени».

Заклик виступаючих – зокрема, головного редактора газети «Київський телеграф» Володимира Скачка, заступника директора Чернівецького регіонального центру перепідготовки та підвищення кваліфікації держслужбовців Сергія Гакмана, професора ЧНУ Олександра Сича – «чітко розрізняти федералізм та сепаратизм» не отримав відгуку в учасників заходу, оскільки чіткості в цьому розрізненні так ніхто і не знайшов.

Другим заходом, який називався презентацією книг Володимира Павліва, а насправді був спробою презентатора так само «поговорити про федералізм», стала його зустріч з чернівчанами в Літкафе. Павлів презентував третє видання відомої, створеної в співавторстві «Енциклопедії нашого українознавства» і нову власну книгу «У пошуках Галичини».

І хоча частина учасників презентації пам’ятали Павліва як співавтора покійного Олександра Кривенка і прихильника так званого проекту «Україна», ліричні спогади не перекрили жорстокої реальності. Сьогодні Павлів уже далеко не той, що був. Він відкрито зізнався, що проект «Україна» для нього безповоротно закритий.

Тому й акцентував на «необхідності усвідомлення галичанами своєї ідентичності як шляху до створення громадянського суспільства». Тобто йшлося  про той же федералізм. Очевидно, на межі з сепаратизмом.

Автор вважає, що причиною безуспішності проекту «Україна» є відсутність справжньої еліти, яка ідентифікувала б себе з якимись визначеними категоріями. Тому є потреба, на його думку, сприяти формуванню такої еліти на території, де ще існують найбільш сприятливі для цього умови, – у Галичині. Він пропонує творити свій, галичанський світ, відкинувши інші частини України. Гарна обгортка для отруйної цукерки.

Та ідеї Володимира Павліва, як і натхненника ідеї українського федералізму Віктора Медведчука, розбилися об жорстке несприйняття. Під час зустрічі В.Павліва з чернівчанами відомий на Буковині блогер Роман Жахів здійснив над ним обряд екзорцизму (процедуру вигнання бісів та іншої погані з одержимої ними людини за допомоги молитви та певних ритуалів освяченою в християнському храмі водою). Якщо по-простому – Павліва облили свяченою водичкою.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Мирослава Кавецка, доктор філології Люблінського католицького університету Яна Павла ІІ:

– Можна порівняти досвід України з досвідом Польщі. У нашій державі завжди були і є різні еліти, які перебувають і в конфронтації, але в якийсь момент усі вони усвідомили, що саме ідея соборності має об’єднати Польщу. Я розумію розчарування й загальні настрої пана Павліва. Але я знаю, що ніхто з польської еліти ніколи б собі не дозволив сумніватися в її соборності.

Блогер Роман Жахів:

– Завданням таких діячів є підготовка світоглядного підґрунтя для подальшого розділення України на дві (щонайменше), підконтрольні різним господарям території, без народу, але з населенням. Адже, проводячи аналогію з людиною, після ампутації значної частини тіла новоявлений каліка втрачає здатність сам про себе дбати, а потребує сторонньої допомоги. От потенційні опікуни з Кремля і Білого дому використовують давню методику окупаційної політики: «Поділяй і ґаздуй». Для цього треба вустами своїх же «пророків» переконати нас, українців, що ми не цілісний соціальний організм, а тим більше не однорідний сегмент генетично, культурно і духовно спорідненої спільноти, яка називається українською нацією.
Цікаво, якби таких павлівих переполовинили, комфортно б їм велося чи ні? А з українським народом вони готові провести такий злочинний експеримент чи принаймні підготувати операційний стіл для цього.
Та українці не дадуть проводити над собою подібні досліди і дадуть належну оцінку будь-яким намаганням себе скалічити.

P.S. Священик, у якого ми запитали, що ж ото діється з такими сепараторами, дав однозначну відповідь – одержимість бісами.

Літературознавець, ведуча Літкафе Інга Кейван:

– Для мене проект «Україна» існував, існує і буде існувати – хто б що не говорив. Україна для мене  – це не лише якесь політичне, географічне утворення. Україна – це така екзистенція. Коли я на різних факультетах читала культурологію, то розмову про Україну завжди починала з мізинської культури, знайденої на Чернігівщині, а це 18 тис. років до нашої ери! Там  знайшли 6 музичних інструментів,  перший календар – це свідчення того, що люди мислили, у них були своя наука, мистецтво. Якщо було 6 музичних інструментів – відповідно, під них виконувалися пісні, а значить – була мова… Отже, всі ці «еволюційні теорії» для мене неприйнятні й смішні.  Думаю, що світ розвивається інакше: в якісь моменти люди змінюються, досягають вершин цивілізації – а потім через якісь умови, катаклізми – та через що завгодно – бувають змушені повернутися до іншого рівня існування, але завжди залишаються збережені знання.

Це дуже важливо. Отже – мізинська культура, буго-дністровська, трипільська… На наших землях усе це було. Багато всього тут зароджувалося. Тут зароджувалися народи. Як ми можемо від цього відмовлятися? Що за поділ України? Що за ідентичності? Це неприйнятне. Особисто я можу побажати панові Володимиру Павліву, аби за кілька років він або хтось інший презентував книгу під назвою “Віднайдена Україна”

Ігор Буркут, політолог, кандидат історичних наук:

– Посилення регіональних еліт в Україні випадковістю не назвеш. Ідуть складні, ще до кінця незрозумілі процеси, які охоплюють великі простори, навіть цілі континенти. Світ постійно змінюється, і нема на те ради.

На зміну інтеграції приходить дезінтеграція, а потім навпаки – зовні це нагадує пульсацію. У відповідь на одну кризу різні регіони об’єднуються і цим долають кризові явища. Але згодом приходить нова криза, і для її подолання вони ж таки намагаються роз’єднатися. Шкода лише, що такі процеси проходять по людських долях і виграє від цієї пульсації значно менше людей, ніж програє.

Запис Відомий провокатор сам став у Чернівцях жертвою провокації спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Політологи відразу висловили побоювання, що країні загрожує роздрібненість. Мовляв, в історії надмірне зміцнення місцевих князьків завжди призводило до того, що єдина держава починала розпадатися. Як колись князі розвалили Київську Русь, а польські магнати – Річ Посполиту, так і нинішні можуть довести до розколу.

Кризові явища в житті країни неминуче ставлять її єдність під сумнів. Україна не виняток, а лише підтвердження цього правила. У сучасній Іспанії, наприклад, проблемною є не лише доля країни басків, але й ще донедавна спокійної Каталонії. У Великій Британії знову постало питання про незалежність Шотландії, а на півночі Італії активізуються прибічники створення там окремої держави. Загострюються проблеми єдності всього Європейського Союзу, швидко зростають суперечності між його найбагатшими і найбіднішими членами.

Та що там Старий Континент! Навіть у Новому Світі не уникли подібних процесів: віднедавна населення двадцяти штатів збирає підписи за вихід зі складу США.

А яка ситуація у величезній Росії? Північний Кавказ давно живе своїм життям, і лише грубою фізичною силою вдається утримувати його у складі Російської Федерації. Зростає потяг до незалежності в Татарстані, місцева молодь вимагає розширення національних прав для корінного населення республіки. У Карелії ширшає рух за приєднання до Фінляндії, і все частіше їдуть туди громадяни сусідньої спорідненої за мовою країни, розповідаючи про своє щасливе життя і співчуваючи карелам, які живуть у одному з найвідсталіших регіонів РФ. Навіть на російській Півночі активізувався рух за відокремлення, стимульований з Норвегії. Місцеві інтелектуали твердять, що помори є окремою від росіян нацією і мають право на власну державність. Москву тривожить подібна ситуація.

Нещодавно Калінінградська обласна дума розробила проект особливого статусу для свого регіону, який в російській столиці розцінили як завуальовану спробу вийти зі складу РФ. Нагадаємо, ця область створена 1945 року на території колишньої Східної Пруссії й нині не має сухопутного кордону з іншими російськими регіонами. Економічно вона тісно пов’язана з Польщею, Литвою та Німеччиною, а її мешканці прагнуть їздити до об’єднаної Європи без віз і розвивати з нею всебічні відносини.

Отже підсилення регіональних еліт в Україні випадковістю не назвеш. Ідуть складні, ще до кінця незрозумілі процеси, які охоплюють великі простори, навіть цілі континенти. Світ змінюється постійно, і нема на те ради.

На зміну інтеграції приходить дезінтеграція, а потім навпаки – зовні це нагадує пульсацію. У відповідь на одну кризу різні регіони об’єднуються і цим долають кризові явища. Але згодом приходить нова криза, і для її подолання вони ж таки намагаються роз’єднатися. Шкода лише, що такі процеси проходять по людських долях і виграє від цієї пульсації значно менше людей, ніж програє.

Ігор БУРКУТ

Запис Україні загрожує розпад? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Люди терпіли їх занадто довго. Нарешті черговий «мажор» побив у ресторані дівчину, потягав її за волосся підлогою. Все це зняла камера спостереження й українці побачили ці кадри на екранах своїх телевізорів. Тоді масове невдоволення вихлюпнулося назовні й «мажорчик» відправився за грати. Але ж ненадовго. Вирок йому було винесено умовний, з-під варти звільнено прямо у залі суду.

Один з розумних оглядачів попередив співгромадян: тепер нас будуть безкарно ґвалтувати і палити живцем. Як у воду дивився!

Нині українці обговорюють жахливий злочин у Миколаєві, коли трійця негідників зґвалтувала й намагалася спалити дівчину. Лише випадково її вдалося врятувати. А двоє з трьох мерзотників виявилися черговими «мажорами», й їх міліція відпустила на волю.

Втім, вибух народного гніву цього разу виявився могутнім, і ґвалтівники опинилися у камерах слідчого ізолятору. Цікаво – на скільки? Адже досвід показує: органи кривосуддя вичікують, коли увага громадськості переключиться на інші проблеми, тоді справу спустять на гальмах і тишком-нишком звільнять злочинців. Як вже не раз бувало.

«Піпл усе схаває», – так псевдо-еліта оцінює народ, який вважає плебсом, черню, бидлом, «козлами». Наразі плебейства й насправді вистачає.

Однією з фундаментальних вад української ментальності є зайва терплячість. Однак рано чи пізно терпець народу уривається, і тоді людей не зупинить ніхто і ніщо. Обурення діями наступного «мажора» може вилитися у різні форми – від суду Лінча до стихійного бунту. А справитися з розлюченим натовпом ой як непросто!

Коли люди не вірять у справедливий державний суд, вони вдаються до самосуду, що є вкрай небезпечним. Адже під гарячу руку нерідко потрапляють зовсім невинні, яких лінчують без слідства, адвокатів та прописаних законом процедур, що дають хоч якусь надію на об’єктивність і безсторонність суддів.

Один з миколаївських душогубів виявився активістом молодіжної організації Партії регіонів. Гарний подаруночок зробив своїм «партай-геноссе» у рік парламентських виборів! Опозиція витисне з цього факту максимум, тим більше, що «регіонали» свою колишню популярність втратили капітально. Хіба що в порядку контрпропаганди згадають дискредитованих членів БЮТ – мисливця за людьми Лозинського та нардепів-педофілів, справу яких сховано під сукно.

А народу залишиться чухати потилицю і міркувати – хто гірший: нинішні правителі чи їхні діточки. Мабуть, правду колись сказав радянський гуморист: не такий страшний чорт, як його малятко («не так страшен чёрт, как его малютка»)!

Запис Не такий страшний чорт, як його малятко спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Гіркі слова адресувалися всьому українському суспільству. Нас попередили: в об’єднану Європу запрошують лише справжніх європейців, що мають навички життя у правовій, демократичній державі. Тих, які звикли жити за прийнятими в пристойному товаристві правилами, знають елементарні речі й не мають дикунських звичок. Вони не лускають насіння на вулиці, не розкидають недопалки й інше сміття деінде, не справляють свої потреби в під’їздах та ліфтах. Натомість цінують обов’язковість і акуратність, ввічливість та звичайну вихованість і охайність.

Хоча ідеалізувати Європу не варто – там вистачає своїх вад і ґанджів, є й власні нахаби та нехлюї, але звичний для «совків» азіатський примітивізм не притаманний більшості корінних європейців. На жаль, з деяких «екс-будівників комунізму» він так і пре. Такого пороку необхідно позбуватися якомога швидше. Шкода, що чимало наших людей навіть не усвідомлює цього, вважаючи хамську поведінку абсолютно нормальною. Мало того. Останнім часом в українському суспільстві розповсюджується ностальгія за радянськими часами, коли такий стиль поведінки і став панівним.

Більшовики знищили мільйони людей, першочергово вбиваючи розумних, порядних, освічених. Рятуючись від такого «світлого майбутнього», мільйони втекли за кордон. А на руїнах імперії Романових запанував «торжествующій хам», як окреслив цей тип двоногих видатний російський письменник і філософ Дмитро Мережковський. Інший талановитий письменник, Михайло Булгаков, створив гротескний образ Шарикова, в якому сконцентровані найгірші риси нової панівної верстви – «побєдівшего пролєтаріата».

Коли знищується справжня еліта, їй на зміну приходять маргінали. Як закинута рілля негайно заростає будяками, так і зґвалтованим суспільством починають керувати ті, хто в нормальних умовах сидить у тюрмах та психлікарнях, або ледь животіє на соціальному дні.

Спеціалісти вважають, що для відродження елітарної частини населення необхідна зміна щонайменше п’яти поколінь. Іншими словами, має пройти не менше ста років після пріснопам’ятного 1917-го, щоб з’явилася надія на появу високоінтелектуальної та високоморальної еліти, яка зможе повести пострадянські народи у цивілізований світ. Не дай Боже, ностальгуючі «істінна савєцкіє люді» знову візьмуть гору і повторять порочне коло. Тоді вже й надій жодних не залишиться. Отримаємо від жорстокої долі все, що заслужили через свою пасивність і боягузтво.

Запис Заслужили? Отримали! спершу з'явиться на Медіа-Версії.