Охочим долучитися до дискусії слід зареєструватися через гугл-форму.

Під час заходу йтиметься про те, як румунська громада Буковини сприймає зміни в українському законодавстві, про трансформацію підходів та виклики, що постали перед нашим суспільством, якими є ключові приклади дезінформації в румунській спільноті Буковини та в Румунії, а також про те, що ми можемо зробити для побудови конструктивного діалогу та відбудови України.

Дискусію вестимуть:

Сергій Гакман – кандидат історичних наук, доцент, заступник директора Чернівецького регіонального центру підвищення кваліфікації, віце-президент БФ «Суспільні ресурси та ініціативи».

Анатолій Круглашов – професор, доктор політичних наук, завідувач кафедри політології та державного управління, директор НДІ європейської інтеграції та регіональних досліджень Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Наталія Нечаєва-Юрійчук – доцентка кафедри політології та державного управління факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, регіональний координатор Національної платформи стійкості та згуртованості.

Коли: понеділок, 29 квітня 2024 року, 12:00
Де: Блакитна зала Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (вул. Коцюбинського, 2)
Вхід вільний. Реєстрація на зустріч обов’язкова: https://forms.gle/wB2kHEMXp29qt3G56

Запис Українці і румуни Буковини: виклики – спільні, долати їх – разом! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Петро поділився також тим, що рішення балотуватися приймалося важко, у процесі тритижневої дискусії і йшло від громадськості.

– Зміст влади – служити власному народу, – наголошує кандидат. Команда Олексюка акцентує на тому, що він не працюватиме за схемами, бо не має політичних чи партійних зобов’язань.

– Петро пройшов «вогонь, воду і мідні труби». Але найважче – це випробовування славою і грішми – і він такі витримав, – стверджує довірена особа Олексюка, відомий громадський діяч Ярослав Кирпушко.

Сам же Петро Олексюк заявив, що не є технічним кандидатом й оцінює свої шанси на виборах прагматично й тверезо.

Галина ЄРЕМІЦА, «Версії»

Запис Петро Олексюк: «Зміст влади – служити власному народу» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Сьогодні мені страшно. Хоча цього почуття не було на Майдані у дні його протистояння авторитарній владі, попри те, що я не вірив у швидку перемогу. А нині страшно, бо все ті ж нікчеми, що забрехалися, визначають майбутнє моєї країни. Все ті ж різноманітні депутати, стурбовані лише одним – своєю особистою участю у майбутніх виборах. Мстиві, аморальні нікчеми, легко і просто присмокталися до чужої перемоги. Гіркої перемоги, де в плямах крові на асфальті і бруківці не було ні краплі депутатської крові».

На думку п. Глузмана, судячи з того, що відбувається сьогодні в парламенті, це були даремно віддані життя: «Гірко і страшно. Виниклі з політичного небуття Рудьковський і Ляшко, Фаріон і Мартинюк знову визначають майбутнє моєї країни. Страшне, гірке майбутнє».

Глузман зазначає, що навчився прощати, нічого не забуваючи. Саме тому залишився жити в країні, яка назвала його особливо небезпечним державним злочинцем за його таке просте і зрозуміле людське бажання говорити правду. Саме тому легко, без що ненависті, що підкочується до горла, спілкується з людьми, які відправляли на муки й смерть його тюремних товаришів Василя Стуса й Валерія Марченка.

«Але в мого бажання та вміння прощати є межі, саме тому я не став підтримувати колишніх радянських політичних в’язнів Левка Лук’яненка та Євгена Пронюка в їхньому прагненні побачити президентом України генерала Марчука, який свого часу керував тим самим «політичним» П’ятим управлінням КДБ.

Давно знаю: ненависть руйнівна. За кожним досконалим актом відплати слідує наростаюча емоційна порожнеча. Задоволена ненависть заважає жити. Та існує ілюзія: винуватець твого болю має бути покараний – тоді й твій біль стане легшим. На жаль, помста діє як наркотик: вимагає все більшого підвищення дози. Кілька днів тому телевізійна камера зафіксувала епізод професійного «полювання на кроликів». Добре екіпіровані люди з найсучаснішою стрілецькою зброєю і дорогими оптичними прицілами стріляли по мішенях, які повільно рухалися. По беззбройних мішенях. Це були не кролики. Люди. Славне було полювання, близько ста попадань за день. Побачивши на екрані телевізора тільки один епізод відстрілу неозброєних людей, я зрозумів: прощати не можна. Держава, яка практикує такі «виховні» відстріли меншини з метою корекції поведінки більшості, є злочинною державою. Президент, який очолює таку державу, не має права на прощення».

«Але я знаю й таке: цей президент був висвячений у владу половиною населення моєї країни. Що з того, що я за нього свого голосу не віддав… Мої співгромадяни захотіли зробити його президентом. А він, наш президент, зробив частину моїх співгромадян професійними мисливцями, які влучно стріляють по рухомій мішені. По будь-якій мішені».

«Моральна інфляція – природний закон деспотизму. Випадково, незаслужено отримана незалежність мало змінила нас. Сьогодні я знаю: монополія деспотичної влади не може бути усунена частково. Вчора це здавалося мені можливим. Жорстокість суспільної системи багато в чому залежить від того, якою мірою люди, що живуть у ній, переконані в її жорстокості. Ми, жителі Києва, Врадіївки та Львова, сьогодні в цьому переконані. На відміну від деяких інших наших співгромадян, ми переконані також у тому, що не слід замінювати критерії моралі холодними критеріями користі. У зв’язку з цим ставлю собі питання, яке раніше для мене не існувало: де межа пробачення? Ні-ні, я не буду просити відповіді у генерального прокурора країни, у первосвященика церкви, у глави державного комітету з суспільної моралі, який аж ніяк не є антиподом «Беркута»… Я повинен відповісти на це питання самостійно. Чітко розуміючи: ненависть дійсно руйнівна. І ще: помста – нице почуття. І таке: в моїй країні все ще жива традиція плазування й страху. Де ж вона, межа пробачення? Або інакше, мовою філософії: як практикувати терпимість стосовно поглядів і вчинків нетерпимості?».

Володимир СТАРИК, аналітик:

«На місце вчорашньої приходить влада позавчорашня.  Тож від українського народу нині залежить майже все»

Люди, яких не можна підпускати до влади – представники олігархічних кланів – сьогодні в керівництві парламенту, а отже, й держави. Чекати від них перезавантаження влади не доводиться.

Зміна системи – зміна революційна. Неможливо провести її легітимно. Хоча нині про це мріють і Захід, і багато вітчизняних політиків, на жаль, щось кардинально змінити в рамках старих законыв просто неможливо. Нові ж постанови ВР, які наразі поспіхом приймаються під керівництвом Олександра Турчинова, теж важко назвати легітимними. Вони приймаються не лише з порушенням чинного законодавства та регламенту ВР, але часто й всупереч здоровому глузду. Їх можна виправдати лише якоюсь «революційною доцільністю», тобто інтересами тих олігархічних груп, які на революційній хвилі осідлали владні крісла. Ми ще сподіваємось, що ті люди зроблять щось корисне для народу. Однак я свідомий, що справжнє перезавантаження цієї влади відбулося б лише тоді, коли ті, хто зараз при владі, мали б уже готові плани реформ.

Натомість, що ми бачимо нині? Скажімо, Закон «Про мови»: замість того, щоби взяти розроблені фахівцями і апробовані вже громадськістю проекти закону «Про функціонування державної мови в Україні та мов національних меншин», вони просто скасували закон Ківалова-Колісниченка. І замість того, щоби врегулювати мовне питання, вони його зовсім розрегулювали. Замість одного порожнього місця поставили інше порожнє місце, збуривши натомість мільйонні маси російськомовного населення. Я зачепив для прикладу мовний закон, бо ситуація в мовній сфері мені більш знайома. Однак подібне коїться в усіх сферах!

Тому повторю свою думку: від представників олігархічних кланів, які сьогодні керують парламентом, а завтра керуватимуть урядом, чекати справжнього перезавантаження влади не доводиться.

Якщо й надалі ті тисячі законів, які приймає ВР, нікому не будуть потрібні й працюють лише на збагачення певних кланів, можливо, ми прийдемо до розігнання цієї Верховної Ради і скликання Установчих зборів або Національної ради., як це робилося століття тому. Дивовижно, але тоді, в умовах війни на чотири фронти, ЗУНР та її апарат нормально працювали. І не було такої корупції, як сьогодні. Чому так? Бо тоді до влади прийшли люди з державницькими намірами, вони відповідали перед своїми виборцями і аж до військової катастрофи ЗУНР розбудовували українське державне життя, яким ми сьогодні пишаємося. Нагадаю, що Конституція ЗУНР займала лише одну сторінку. Там були засади творення держави, умови проведення виборів, межі держави й державні символи – і все, цього було цілком достатньо для існування держави.

Люди очікують на перезавантаження влади і на місцях, оскільки й тут на місце «вчорашніх» пхаються «позавчорашні», які давно довели свою політичну і адміністративну імпотенцію, проявляючи таланти винятково до особистого збагачення.

Якщо новий Президент прийде до влади у цій системі, яка існує нині в державі, то нічого не зміниться. Отже, ми маємо домогатися впровадження в Україні європейської системи державної і місцевої влади з її добре продуманими противагами, найголовнішою з яких має стати право виборців на відкликання не лише депутатів всіх рівнів, але й керівників органів центральної та місцевої влад, включно з президентом.

А велетенські розміри України, як однієї з найбільших європейських держав, з одного боку є її великим плюсом, а з іншого – великим мінусом, бо віддаляють владу від людей.

Михайло ПАВЛЮК, політолог, депутат обласної ради, член Президії Народної ради Буковини:

«Народ має брати участь у переформатуванні влади»

У нинішній суспільно-політичній ситуації в Україні є кілька чинників, особисто для мене показових.

Насамперед – удалося повернути до роботи законодавчий орган. Фактично це означає демонополізацію влади. Якщо останнім часом ми мали владу лише Президента – і ті формальні органи, які насправді лише транслювали його волю, то наразі в нас легітимно працює парламент, який, без сумніву, представляє широкий спектр  політичних уподобань українців, судячи з того, скільки і яких є там фракцій.

Друге – нова влада підходить до оновлення кадрів з огляду не на прізвища, а загалом систему стримування й противаг та організації влади у цілому. Це тривалий процес, але до цієї дискусії долучилися різні соціальні групи. І не тільки парламент став зараз центром уваги, а й сам народ, який може й повинен бути учасником переформатування влади.

Третє: при обговорені складу КМУ йдеться про необхідність запровадження в кожному міністерстві посади заступника міністра з антикорупційної політики. Усвідомлення глобальності проблеми корупції є початком її подолання.

Що буде далі – важко передбачати детально, але найближчі три місяці будуть дуже складними. Це час організаційної, часто – непопулярної і, я б сказав, «електорально втратної» роботи. Але ця робота необхідна для подальшого розвитку. Після «технократичного» етапу відбудуться президентські вибори – за стандартами міжнародної спільноти – а далі треба не зупинятися. Люди на Майдані цього не дозволять.

Ігор БУРКУТ, політолог, кандидат історичних наук:

«Якщо політична молодь України буде рішучою, то підемо вперед»

– Для зміни системи необхідно, щоби до влади прийшли нові політичні сили. Сьогодні таких ще немає. І ті ж люди, які колись були вже при владі, потім стали опозицією, а тепер знову повертаються до влади. Тобто, доки майдан не приведе до кабінетів нових людей, зміни системи не буде.

Наразі у нових лідерів ще є шанс пробитися, поки ця влада не стабілізувалася і поки є час і можливості на зміни.

Стосовно президентства говорити ще рано, бо перегони не розпочалися. Ще не висунуто офіційно жодної кандидатури. Та поки що досить реальними виглядають шанси Петра Порошенка, з огляду на те, що він найменш дискредитований серед нинішніх лідерів.  Але у громадській свідомості за нього є певні плюси, це по-перше. По-друге, він має дуже серйозні ресурси: і медіа, і матеріальні. Ще один вагомий чинник: його сприймають як свого і Схід, і Захід, а також Південь України – це дуже важливо в нинішній ситуації.

Можливий різний розвиток подій, та хочеться вірити в те, що люди вчаться на своїх і чужих помилках. Наведу такий приклад: коли в Грузії Президентом став Михаіл Саакашвілі, – а Грузія, нагадаю, була найбільш корумпована серед усіх радянських республік, – то перше, що він зробив, негайно оновив кадри всіх силових структур, поставивши туди молодих. А вони перекрили кордони, впіймали тих корупціонерів, які намагалися накивати п’ятами, і добряче їх «потрусили». За кілька місяців було «витрушено» 6 річних бюджетів (!). І от з цими грошима Грузія й розпочала реформи.

Якщо українська політична молодь зробить подібні висновки та вона буде так само рішучо поводитися, то в Україні розпочнеться рух уперед…

Запис «На Майдані страху не було, а сьогодні мені страшно…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Відкриваючи зібрання, координатор проекту «Українська Федерація» Михайло Павлів наголосив, що мета форуму – налагодити міжрегіональні зв’язки на рівні громадянського суспільства і напрацювати спільне бачення перспектив України: «Я переконаний, що без перебудови України на засадах федеративного устрою у нашої держави немає майбутнього. Лише тоді, коли кожний регіон отримає свої конституційно захищені права і повноваження та ресурси для їхньої реалізації, українці перестануть шукати ворогів за територіальною чи мовною ознакою».

Якщо з повноваженнями потенційних суб’єктів федерації у присутніх особливих протиріч не виникло (обрання керівництва регіонів громадянами, а не призначення його з центру, залишення на місцях більшості зібраних податків, віднесення гуманітарної політики до виключних повноважень регіонів тощо), то обговорення можливих меж майбутніх земель викликало бурхливу дискусію.

Голова «Подільського дискусійного клубу», вінничанин Сергій Годний нагадав, що історичне Поділля – це не лише Хмельницька й Вінницька області, але й частина Рівненської, Черкаської та навіть Одеської областей. Гарячі суперечки точаться і стосовно того, яке місто має бути столицею об’єднаного Поділля: Вінниця, Хмельницький чи, як колись, Кам’янець-Подільський. Крім того, пан Годний висловив думку, що бессарабські райони Чернівецької області за ідентичністю значно ближчі до Поділля, ніж до Буковини.

Подібні проблеми є й за Збручем, заявив координатор «Руху відродження Галичини», Володимир Павлів зі Львова: «Скажімо, північні райони Тернопільщини та Львівщини – це історична Волинь. І з адміністративним центром Галичини теж не все так просто – його варто робити не у Львові, який часто називають «столицею», а в невеликому місті, яке має символічне значення – наприклад, у Галичі. При цьому адміністративні функції, як у Німеччині, мають бути розсереджені: певні органи регіональної влади варто розмістити не лише у Львові, Івано-Франківську чи Тернополі, але й у Коломиї, Дрогобичі, Чорткові тощо».

Олег Хавич, голова «Інституту розвитку міста Чернівці», погодився з тим, що Чернівецька область – справді тільки північна частина історичної Буковини, а, крім Північної Бессарабії, до її складу входить румунська етнічна територія – Герцаївський район. Проте чернівчанин назвав розмови про зміну меж регіонів передчасними, бо насамперед, на його думку, варто вимагати повернення громадам тих повноважень, які у них є тільки на папері або взагалі забрані – йдеться про формування місцевих бюджетів та місцеві референдуми. При цьому не треба зациклюватися лише на органах місцевого самоврядування, а працювати напряму з людьми – через громадські організації та органи самоорганізації населення, наголошував він.

Такий підхід виявився близьким усім присутнім представникам громадянського суспільства. Підсумовуючи дискусію, Михайло Павлів наголосив, що «Український вибір» і надалі підтримуватиме всі громадські ініціативи, спрямовані на посилення народовладдя в Україні.

Максим КЛИМЕНКО, Чернівці-Сатанів-Чернівці

Запис У День Європи громадськість знайшла «Порозуміння на Збручі» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про свої «пригоди» в одному з пологових будинків області розповідає наша читачка пані Ольга (прізвище є в редакції) – чернівчанка на останньому місяці вагітності:

«Я збираюся народити третю дитину. Але, оскільки старших народжувала вже давно, то щось уже призабула, а щось змінилося й у медичному нагляді за вагітними. Тож багато аналізів, які зараз роблять, для мене були новими.

Звісно, що кожна мама переймається здоров’ям майбутньої дитинки. Тож і я намагалася ретельно виконувати всі вимоги лікарів. Але зіткнулася з тим, що вимоги ці виявлялися або важко виконуваними, або непомірно дорогими.

Жіноча консультація нерідко направляє вагітних здавати аналіз на ймовірні вади дитини. Такий аналіз роблять у діагностичному центрі. Вартість залежить від того, на якому терміні вагітності його здаєш.

Зрозуміло, що я його здала. Прийшла через два тижні за результатом – кажуть, є проблема. На УЗД цього не видно, але можлива хвороба Дауна! Скликали консиліум, ще раз відправили на УЗД – за це дослідження я знову заплатила. Висновку так і не зробили, направили до фахівців у Львів. Якби я відмовилася, мусила би підписати відповідну заяву, якою зняла би з лікарів відповідальність за ймовірні проблеми.

Поїхала до Львова. Тамтешні медики зробили висновок, що все гаразд. І додали, що до них чомусь присилають вагітних з підозрою на генетичні відхилення плода – і абсолютно здорових – переважно з Чернівців. У Львові мені пояснили, що цей аналіз робиться тим мамам, у яких в родинах були проблеми: хвороба Дауна, туберкульоз, цукровий діабет, онкозахворювання. У нас його здають усі, хто має гроші. В кого грошей нема, пише відмову і у випадку відхилень у дитини вся відповідальність на батьках. Я розумію: перестраховуються, але в сукупності цей генетичний аналіз мені обійшовся в 2300 грн – разом з УЗД у Львові та дорогою туди-назад. Тож, коли мені на 32-му тижні сказали ще раз робити цей аналіз, я просто відмовилась від нього. Тим паче, що на такому терміні коли й виявлять якісь відхилення, аборт робити вже не можна.

Або ж аналіз на ТОРЧ-інфекції. Я записана на безкоштовний аналіз на 25 травня, а термін пологів мені передбачили на 20 травня. Якщо ж жінка хоче здати його вчасно, до пологів, – треба заплатити.

Але й це ще не все. Чоловік вагітної повинен здати кров для потенційних потреб своєї дружини (тобто в процесі пологів їй може стати потрібною кров. А може й не бути…). Якщо з певних причин він не може це зробити (як наприклад, мій чоловік, у якого певні проблеми з тиском) – треба здати 100 грн., бо без цього не випишуть (!) після пологів.

Ще одна історія з моєї вагітності. Лікар запідозрив у мене багатоводдя, а також обмотку шиї дитини пуповиною і завеликий розмір плоду, тому й дав направлення на УЗД. На це дослідження направляють за записом, вільний час для мене знайшовся аж… на 30 червня! Ви ж пам’ятаєте, що мені ось-ось народжувати, то для чого мені УЗД через півтора місяці після пологів? Тому я вирішила попроситися поза записом, адже йшлося про те, що маю проблеми. Відсиділа 2 год. 40 хв. у черзі – мені відмовили, бо я без запису. Пояснила, що заплачу, попросила, щоби подивилася, бо за термінами не встигаю. Згоди так і не отримала. Тоді попросила  лікарку написати розписку,  з якої причини мені відмовляє, адже я прийшла за направленням лікаря. Це ж не моя власна  забаганка прийти на УЗД! Лікар, зціпивши зуби, запропонувала мені лягти для огляду, подивилася буквально кількадесят секунд, і нічого не сказала. Я питаю її, що  там. «Багатоводдя у вас немає, – каже. – Може, обмотана пуповиною? – питаю. – Так, обмотана…»

Я намагалася дізнатися про інші параметри, які встановлюються на УЗД, наприклад, розмір дитини, – лікар відповіла, що  не збирається дивитися мою дитину, бо це дуже довго і вона не зобов’язана це робити, бо я не записана. Висновок огляду мені не віддала: мовляв, віддасть моєму лікарю. А мій лікар у відпустці! Консультуватися ж все одно треба. Зрештою, ми посварилися – і папірець з описом огляду розірвали.  Звичайно, про оплату вже не йшлося.

Я пішла до головного лікаря. На мою скаргу про відмову лікаря мене обслуговувати він пояснив, що медицина у них безкоштовна, що за УЗД в них гроші не беруть (хоча особисто я двічі платила!) і порадив звернутися до завідувачки жіночої консультації. На жаль, на той час її на роботі вже не було.

Довелося мені того ж дня піти у приватну клініку. І там на УЗД мені сказали, що ні багатоводдя, ні обмотки пуповиною немає, а розмір дитини відповідає нормі.

Загалом я пройшла за період вагітності вже 7 УЗД, 6 з яких коштували 150 грн. кожне – і одне 250».

Записала Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Скільки коштує народити дитину в Чернівцях?

(наша читачка Ольга готується до пологів)

«Спонсорська допомога» – 450 грн

«Пологовий пакет» (тапочки, сорочка, шапочка тощо), який неможливо купити в аптеці – ???

Окрема палата – 500 грн.

Самі пологи – від 4 тис. до 5600 грн.  

Від редакції: Запрошуємо до дискусії представників пологових будинків області і наших читачів, а особливо читачок. Де і як ви народжували свою дитину, хто вам у цьому допомагав, а хто затьмарював радість від очікування материнства? Кому ви хочете подякувати, а що – виправити у системі охорони материнства і дитинства? Чекаємо ваших відгуків.

Запис Медицина – мистецтво зцілення чи бізнес на здоров’ї й довірливості людей? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

…Переломний 2012 рік відзначився як пора «реорганізації» міської культури: та, що дісталася у спадок від «папередників», прийшлася не по зубах і не до апетиту новим менеджерам демократії. До 10-ліття Культурно-мистецького центру «Українська книга» у фарватері прийняття «мовного закону» усміхнена міська влада підняла податок на торгівлю українською друкованою продукцією. Коли легендарний «Букініст», а з ним і менш легендарну, хоча і знану в радянські часи, «Науку» та інші книгарні реорганізували разом із директорами, в ролі найпочесніших цапів-відбувайлів року опинились Наталія Барановська і Марина Лібанова, а з ними письменники та депутати, яких «покращили» і «розвели як котят». Потиском кнопок у залі обласної ради і розчерком найгуманнішого у світі Шевченківського районного суду в Чернівцях поставлено крапку на славі міста книгарень. На черзі кав’ярні?..

…Або фонтанчики. Гріх не пригадати помпезне відкриття мініатюрного фонтана на розі вул. Головної і Шолом-Алейхема. Благотворна аура «в.о.» міського очільника виявилася, щоправда, нетривалою: вже через кілька днів після реконструкції вода почала час від часу зникати, а у спекотному липні чернівчани про питну воду на «будинку-кораблі» й думати забули. Страшно сказати, але в грудні начальник водоканалу Володимир Андрущак «порадував» чернівчан звісткою про розбудову прутських водозаборів – після такого повороту вода, варто очікувати, гарантовано зникатиме і в річці…

Синьківський олігарх елегантно купує місто – а місто не менш елегантно продається

…Усмішка Віталія Михайлішина, однак, не пережила виборів до Верховної Ради: міський очільник так і не визначився між любов’ю до міста і любов’ю до законів, тож із мерського крісла вирішив стрибнути одразу до парламентської зали. При цьому примудрився не лишень із тріском програти кампанію, але й «дістати» всіх чернівчан посмішкою щасливого «представника обласного центру». Після того, як Микола Федорук «на кого ж нас полишив», чернівецька толерантність не витримала наруги і дала тріщину у самому фіналі кампанії: мова Геннадія Москаля 2012 року втратила інтимний ореол і відтепер стала нормативним лексиконом міста. Втім, чернівецька аудиторія «Facebook» і без того не нудьгувала: з віртуальним троллем Іваном Трачем на невибагливий чернівецький грунт перекочували куди дотепніші заморські технології політичних розборок…

…А з газовими закупками Дмитра Фірташа – і його мільйони, з барського плеча розкидані між Чернівецьким університетом, театром, філармонією, органною залою, Різдв’яним «палацом» і фестивалями поезії й маланок. Синьківський олігарх елегантно купує місто – а місто не менш елегантно продається. Якщо професійний залізничник Дмитро Фірташ зглянеться на подорожніх і виконає обіцянки Михайла Папієва про прискорення потягу «Чернівці-Київ», подарує додаткові вагони та профінансує добудову гілки в обхід молдовського кордону – чесне слово, продамося і ми. А поки що терплячим чернівчанам доводиться хіба що відкладати кошти на авіаквитки з надією, що повітряне сполучення зі столицею колись таки відкриється. І буде по кишені.

…Тож і закордонних гостей приймати не соромно буде – чи то хасидів у резиденції чудотворного садгірського цадика, переданій міською владою у півстолітнє користування єврейській громаді міста, чи то міністрів закордонних справ і патріархів, які періодично навідують Чернівці з інспекціями автомобільних доріг і роботи комунальних служб. Як з’ясувалося, для жителів міста не таким страшним виявився ймовірний кінець світу, як гарантований початок зими – традиційно не обійшлось без поламаних депутатських ребер, розбитих голів, обірваних проводів і засипаних сміттям вулиць. Принаймні, тепер чернівчани зрозуміли, що для комунальників різниці між прізвищами мерів немає – «цирк поїхав, клоуни залишилися», а з клоунами – і гори снігу на кожній чернівецькій площі…

…А з горами снігу залишився і Михайло Папієв, якого, всупереч усім очікуванням, Президент так і не відправив до багатонаціональної Індії переймати досвід вибіркової газифікації, вирубки лісів і зрощування місцевого сепаратизму. Як і в далеких екзотичних країнах, у місті 2012 року з’явився власний мистецький шедевр вартістю 250 тисяч гривень – пам’ятник чи то квітці, чи то равлику на знак солідарності з усіма футбольними фанами, які з нагоди Евро-2012 не приїхали до Чернівців.

…Мабуть, тому, що сучасне мистецтво вже й без цього освоїлося в місті Че: у рамках III Міжнародного фестивалю «Meridian Czernowitz» поезія і музика лунали не лишень у нічних клубах і на верандах кафе, але й на Калинівському ринку, звідки тягнеться живильне коріння всілякого чернівецького меценатства. Однак прихильність Фортуни плинна: один з перших спонсорів поетичного фестивалю Іван Ринжук протягом 2012 року так і не зміг вийти з-за грат чи вдало застрибнути до опозиційного виборчого потягу. Або зістрибнути з нього: значно вдалішим цей рік видався для Віталія Ткачука, який після креативних обіцянок-цяцянок дослужився таки до власного кафе на вул. Кобилянській, відкритого одразу після зняття кандидатури – вірогідно, на заощаджені на кампанії кошти…

…Та не всюди політика робиться гладко: у грудні парламентські методи дискусії перекочували й до буковинської провінції, відзначившись першою та, вірогідно, не останньою бійкою на сесії обласної ради. З іскрами дискутували й за кулісами: цілий рік небайдужі чернівецькі ЗМІ гуділи навколо звільнення актора Івана Даніліна та його феєричне поновлення після тривалої судової тяганини. 2012 рік продемонстрував, що питання культури в місті так само не обходяться без скандалів, як і звичайний «дерибан»: горезвісні кінотеатри «Чернівці» та Івана Миколайчука вчергове з фанфарами шукали інвесторів. Хто здивується, якщо й вони скоро вилетять у чиюсь «газову трубу». Якщо так триватиме й надалі, то як земельні, так і освітні питання в місті стануть звично вирішуватися гранатами. Покращення констатуватимемо вже сьогодні.

Запис Чернівці-2012 очима медіа-експерта Святослава Вишинського спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чимало старших людей любить фільм «Кубанські козаки», що вийшов на екрани 1950 року. Після жахів війни та голоду 1946-47 рр. ця стрічка повинна була переконати радянських громадян, що все найстрашніше лишилося позаду, а країна вступає у прекрасний період свого розвитку. Красива казка багатьом дала можливість відволіктися від життєвих труднощів, повірити у покращення життя найближчим часом. Нині функцію психологічної розрадки від бід і жахів сучасного лихоліття бере на себе ностальгійна туга за ідеалізованим минулим.

Дискутувати з жертвами ностальгії немає сенсу: їм це почуття дозволяє зберегти психічне здоров’я й остаточно не впасти у відчай. Вони подумки поринають у власну юність, у світлий період надій та мрій. Які, на жаль,  не збулися, але залишили по собі теплі спогади. Погане тут одне – ностальгійними настроями порядних людей намагаються скористатися політикани, що переслідують брудні цілі. Двадцять років тому вони перехопили гасла незалежності, під прикриттям яких поділили колишню загальнонародну власність, перетворившись на олігархів-мільярдерів. Нині прагнуть зберегти й примножити награбоване, бо відчувають зміну суспільних настроїв, вкрай небезпечну для себе. Тому намагаються осідлати популярні ностальгійні настрої й нещадно експлуатують тугу простих людей  за розвіяною вітрами історією радянських часів. Будь-яка революція, навіть така дивна, як «Помаранчева», неминуче завершується контрреволюцією та реакцією. Україна вступає нині у завершальну фазу цього процесу.

Розчаруванню мільйонів у надіях, що не справдилися, хазяї сучасного життя намагаються надати ностальгійного забарвлення. Скучили за СРСР? От вам проект надання державного статусу російській мові! У мас-медіа все ширше пропагується сталінська версія Великої Вітчизняної війни, а ідейні нащадки бабусі–КПРС з кожним місяцем  все голосніше розповідають казки про народовладдя, яке нібито існувало в Радянському Союзі. «Повернемо державу народу!», – закликають вони, готуючись до виборів. Хіба можна повернути те, чого не було? Краще боротися за виконання діючої Конституції, яка називає народ «єдиним джерелом влади». Доки правлячі олігархи ще не протягли інший варіант Основного Закону для закріплення свого панування навічно. А бажання повернутися в СРСР лише відволікає чесних людей від пекучих проблем сьогодення, тому грає на руку правителям України, які стрімко втрачають опору в суспільстві.

Запис Порятунок від ностальгії: Назад у СРСР спершу з'явиться на Медіа-Версії.