…Я не зовсім пам’ятаю дитинство. Можливо, тому, що дитяча психіка намагається заглушити негативні спогади. Моє дитинство пройшло у Полтаві. Після того, як я залишився без батька, ситуація законсервувалася. Років до 14-ти я вів рослинний спосіб життя. Але зараз, аналізуючи пережите, розумію, що це був якийсь своєрідний досвід накопичення відчуттів.

фото з сайту http://donbass.ua

Пам’ятаю, опинився у театральній студії. І хоча ситуація лякала і насторожувала, але просторово-часові зміни, які можуть відбуватися лише в театрі, мене зацікавили. Поки я там навчався, треба було доводити, що я «не верблюд». Але гострих відчуттів і подій вистачало. А ось зараз я знаходжуся на такій стадії життєвого і творчого розвитку, коли хочу накопичувати сили для того, щоби все встигнути сказати. Тому, що потім я буду старий…

Не розумію, чому все так влаштовано: колись мені казали «Ні, ні, ти ще молодий. Ти погуляй, поки». Але, мені здається, тоді я мислив цікавіше, ніж зараз. Можливо, це природній хід подій людської історії: у тебе є  час, коли воно повинно в тобі перебродити. А потім вже як вино: повинно зіграти. Але завжди треба доводити, що ти щось можеш, що тобі можна довіряти.

Ну, старість… І Бог з нею!

…Чого боятися старості? Ну, старість –  і Бог із нею! Я думаю, що у будь-якому віці є певні плюси і мінуси. У дитинстві я думав, що колись буде 2000-ий рік і мені буде 30 років. Ой! Який я буду старий! Ну нічого, 2000-ий рік уже давно минув, зараз 2013-ий. Я не думаю, що я вже зовсім старий. Усе нормально ніби. Не думаю, що старість мене сильно злякає. Просто до всього треба ставитися по-філософськи. А ще думаю, що більшість людських проблем полягає в тому, що ми хочемо чогось неможливого, не вимірюваного, того, чого не можна виконати.

фото з сайту http://donbass.ua

Є хтось, хто все це затіяв

…Я вірю, що Бог є. Однозначно є хтось, хто все це затіяв. Я абсолютно впевнений, що цей «Хтось» абсолютно не такий, яким нам намагаються його представити. Він, мабуть, якийсь інший – це зовсім не вузький образ. Це щось значно істотніше, значно глобальніше, значно багатоплановіше. Я думаю, що і життя після смерті теж, мабуть, якесь таке, яке не вписується у те, що ми можемо собі уявити, вигадати, намалювати. Тому навіщо про це замислюватися? Прийде час – і ми все побачимо. Навіщо раніше часу підглядати у відповіді? Думати про це, звичайно, треба. Куди ми подінемося? Але не думаю, що все ось так банально закінчиться: світ влаштований не так банально і примітивно, як іноді здається.

Бугорок відповідає за інтуїцію

…Я живу виключно своєю інтуїцією. А як можна по-іншому? Причому, моя інтуїція не підводила мене ще ніколи. Я не завжди до неї прислухаюся, бо вона іноді радить те, що взагалі-то нелогічне – не побутове, не житейське. Але без цього ніяк.

І в житті, і в творчості, і в ставленні до людей треба прислухатися до внутрішнього голосу. От десь тут, на потилиці є анатомічний бугорочок. Це, звісно ж, дурниці, але кажуть, що він відповідає за інтуїцію.

Як мавпа: не знаю, куди бігти

…Я давно говорю і люди про це знають: я талановитий художник, але абсолютно бездарна людина. І я вже змирився з цим. Тобто, у побутовому розумінні людини – я бездарний. Я не вмію влаштовувати своє особисте життя, я практично не вмію спілкуватися з людьми, коли мені не потрібно це для роботи. І якщо у випадку роботи й творчості є якісь підказочки і допомога, то в особистому я весь час наражаюся на стіну.

Я щиро вважаю, що є таке поняття – «не дано». От мені  – не дано. Я вважаю, що мені і так багато дано. От якби я ще був такий гарний, як Міккі Рурк чи Леонардо ДіКапріо, і при цьому ще був такий талановитий, яким я є… Ну і щоб це було? В одні руки все одразу – це не добре. Одні талановиті, інші – гарні. А то як та мавпа – не знаю, куди бігти. Розумні наліво, а гарні – направо? А я – хоч розірвись…

Спілкування з людьми – це талант

…Ситуація самотності мені не знайома. Я живу у своїй аурі. Мене ніколи нічого не бентежить. І я думаю, що я завжди зможу знайти для себе якийсь світ, навіть якщо опинюся в повній самоті. Думаю, що цього навчили мене мої величні педагоги. Мені пощастило бути учнем Данила Лідера. А це, у першу чергу, був величний філософ, а потім вже величний сценограф, людина з важкою долею. І ставлення до життя, до професії, до світу – це також певна школа. Це певна втіха, уникнення реальності. І це моя власна реальність, я в ній живу, мені комфортно, я почуваюся зручно. А людей я не завжди розумію. Мені дуже важко з людьми. Я можу зрозуміти, що закладено у п’єсі, можу зрозуміти, що залишив інший художник чи архітектор минулих епох, а з людьми, які мене оточують, мені непросто. Це талант, якому або треба вчитися, або з цим народитися. Я не маю такого таланту, але й не страждаю від цього.

Любить спостерігати за нічними залізничними вокзалами. Колекціонує живопис, графіку, костюми, тканини, ялинкові іграшки, скульптури, фарфор і кераміку.

«Нахалінчик» на ранок

…Треба бути нахабнішим. Це дуже хороша риса. Але ми не зовсім правильно розуміємо значення цього слова. Один мій товариш мігрував до Канади. І він писав мені листи, в яких розказував, що проходив співбесіду на роботу і його запитали, чи він нахабний. Він спочатку хотів образитися. Адже у нашому розумінні нахабність – негативна якість. Насправді ж, мали на увазі зовсім інше. Отож, не завжди треба бути скромним – нічого доброго там немає – іноді певна частина нахабності повинна бути.  Тому раджу молодим «нахалінчику» побільше приймати кожен ранок.

Любов ПЛАХІНА, спеціально для “Версій”

Запис Андрій РОМАНЧЕНКО: театральний художник і сценограф спершу з'явиться на Медіа-Версії.

­­­

27 жовтня о четвертій годині за київським часом скасовується літній час шляхом переведення годинників на одну годину назад. Про це повідомили в Міністерстві економічного розвитку й торгівлі України.

Перехід на зимовий час і навпаки регулярно здійснювався в СРСР та Україні від 1981 року. Хоча час від часу це спричиняло дискусії лікарів, педагогів, економістів, психологів тощо і бурхливі обговорення на засіданнях Верховної Ради.
Першою у світі стрілку годинника перевела Велика Британія – 1908 року, обгрунтувавши це завданням економії і більш раціонального розподілу електрики протягом доби. Сьогодні сезонний час використовується майже у 80 країнах світу.

Запис Українці переходять на зимовий час спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Питання про доцільність переведення стрілок годинника двічі на рік є досить дискусійним. І напередодні виборів ми не хочемо піднімати теми, які підривають суспільство», – заявив заступник голови фракції «Партії регіонів» Михайло Чечетов.

Запис У неділю переходимо на зимовий час спершу з'явиться на Медіа-Версії.

2008 року український користувач Інтернету в середньому проводив у мережі близько 8 годин на місяць, а до 2012 року цей показник збільшився більш ніж утричі і склав близько 27 годин. Про це свідчать матеріали дослідження компанії TNS. Для порівняння з іншими медіа, житель України в середньому витрачає близько 12 годин на місяць на друковані ЗМІ і близько 22 годин – на радіо. При чому, ці показники знижуються протягом останніх років. Телебачення і досі залишається лідером за кількістю часу: в середньому жителі України дивляться телевізор близько 71 години на місяць.

Запис Українці проводять в Інтернеті в середньому 27 годин на місяць спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Древні обліковці часу

– Астроархеологія – досить молода галузь археологічної науки. Вона вивчає давні астрономічні об’єкти, а також об’єкти, пов’язані із вивченням всесвіту. Їх використовували в давнину для вимірювання та встановлення часу.
Нині ми звикли, що для того, аби знати день чи час – можна подивитися в календар чи на годинник. Але колись цього не було. Орієнтуватися ж у всесвіті та часі було необхідно. Тож люди здавна використовували різноманітні засоби для орієнтування у часі та просторі .

Особливо зросла необхідність календарів, коли почало розвиватися землеробство: треба було якось визначати, коли починати сіяти культурні рослини, коли збирати, а коли орати чи боротися зі шкідниками. І все це було приурочене до різних релігійних свят. Скажімо, дві величезні події у році – літнє та зимове сонцестояння. Саме від них древні і відштовхувалися. До періоду землеробства вже існували два типи календарів – місячний, який орієнтувався на фази місяця, – по ньому рахували дні і роки та сонячний календар. Роль сонячного календаря значно зросла, коли почали займатися землеробством, а це V-VI тисячоліття до н.е.

Племена робили щось схоже на зарубки. Тому вже в давнину в кожній общині, пізніше у племені були спеціальні люди, які займалися обліком часу, і вказували, коли що робити. Але згодом знання про астрономічні об’єкти, календарі, час ускладнилися і все частіше ставали надбанням верхівки суспільства, общини. Вожді вели облік часу і передавали знання із покоління в покоління. Та якщо відбувалися збої, община могла навіть загинути.

З часом знання набули таких розмірів, що їх вже потрібно було систематизувати. Виникла потреба й в об’єкті, за яким можна було б визначити, що через кілька днів відбудеться сонцестояння. Саме з цієї причини з’явився, наприклад, Стоунхендж в Англії. Він був одночасно і календарем, і астрономічною обсерваторією.

Раніше вважалося, що таких об’єктів, як Стоунхендж збереглися одиниці. Його внесли до Всесвітньої спадщини. Але яке ж було здивування дослідників, коли такі об’єкти знайшли і в нас, на Буковині! Нині їх відомо вже три!

Могила-календар у Долинянах

– Обсерваторія виявлена під час розкопок кургану скіфського часу в селі Долиняни, що на Хотинщині. Археолог Галина Смірнова, розкопавши курган, знайшла всередині поховання: спалені тіла, а по колу сліди від великої кількості ям. Після розчищення науковці зрозуміли – перед ними якась система.

Далі визначили, що об’єкт одночасно був усипальнею та астрономічною обсерваторією. Дійшов до нас аж від VII – V ст.. до н.е. У первісному вигляді навколо стояли стовпчики, завдяки яким визначали час та пори року.

Кола біля Багни

– Об’єкт був досліджений археологом Богданом Томенчуком, доцентом Прикарпатського університету та краєзнавцем Генадієм Марченком. Вік споруди важко встановити, адже немає археологічного матеріалу. Та за аналогами припускаємо, що це I тисячоліття до н.е. На кам’яних скелях, які виступають над поверхнею, неподалік села Багна Вижницького району, вибиті кола – одні ввігнуті, покреслені, інші – випуклі та вибиті. Вони чітко орієнтуються на схід-захід сонця. І за певними комбінаціями з них можна дізнатися, коли літнє, а коли зимове сонцестояння.

Земляна обсерваторія у віковічному лісі Корчівців

– Ця знахідка дещо різниться від попередніх. За слов’янських часів, поблизу села Корчівці Глибоцького району існувало городище. Нині воно перебуває у місцевості, зарослій пралісом, який ніколи не спилювали. Та у ІІ тисячолітті до н.е. там була рівнинна гола місцина. Коли ми почали досліджувати її, з’ясувалося, що там є дещо незвичні вали і рови.

– А чим саме вони різнилися?

– Якщо всі рови і вали в городищах були суцільними, бо існували для захисту від ворогів, то наш вал має спеціальні розриви, ніби вхідні ворота. А самий центр цього городища – рівний, з величезними проритими канавами. Отож, весь об’єкт, довжиною 100-150 м, нагадує стовбур дерева з трьома відхиленнями. Нині ми його досліджуємо. А місцевий люд розповів нам масу різних історій: буцімто, хто туди потрапляє – втрачає орієнтацію в просторі і починає блудити. Загалом у багатьох місцевих легендах червоною ниткою проходить думка, що це закляте місце.

– Можливо, такі ж «земляні календарі» були й в інших місцях Буковини?

– Мабуть, що так, але вони, швидше за все, вже знищені.

– Яка подальша доля знахідок?

– Знахідка біля Багни може стати першокласним туристичним об’єктом Буковини, за умови, що до неї зроблять добрий під’їзд. Таких пам’яток у світі – одиниці.
Такі ж плани в науковців і стосовно Долинянського кургану. Святилище реконструюють, і можливо, там буде музей космонавтики.

Запис Буковинські стоунхенджі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Бо знову би почали битися лобами, розмахувати віртуальними кулаками, матюкатися на Інтернет-форумах…

По-іншому у нас дискусії не відбуваються. Тож чарівне занурювання в нудьгу і офіціальність і зовсім з іншого приводу замість тупих суперечок йде на користь народу. Адже замість історії він думає, як би швидше змитися на дачу або в пивну…

Ось в Молдові в минулому році зробили 28 червня днем трауру за жертвами радянської окупації. Цікаво, що їхній день трауру збігся із нашим днем Конституції. Але ось яка придибенція. У цьому році в Молдові вже знов прийшли до влади комуністи. Тобто народ все ж хоче не «правильної» історії, а зарплат і соціальної справедливості. Хоче, щоб, припустимо, контрабандисти почувалися чмошниками і злодіями, а не були депутатами, а, скажімо, вчителі почувалися господарями життя, а не відчували себе чмошниками.

Отже, 28 червня 1940 року не хочуть відзначати ані буковинська, ані одеська обласна влада (половина Одеської області приєдналася саме тоді). А на мою думку – це винятковий день, чарівний день, коли можна зрозуміти, що фарбування історії в один колір додає грошей політикам і кон’юктурним історикам, але не додає людям розуму і зваженості.

З легкої руки теперішніх кон’юктурників приєднання Буковини та Бессарабії сприймається як тривіальний наступ імперії на бідні малі народи та їх поневолення. Хоча у 40-му така інтерпретація здавалася б божевільним припущенням. Про нації в СРСР ніхто тоді не задумувався. Думали про класи. Цей психологічний нюанс вже не зрозумілий і нікому не потрібний. Але він вирішальний для того, щоб розуміти, що відбулося. І саме штучна незрозумілість і штучна непотрібність цього нюансу спонукає його роз’яснити і втокмачити.

Радянська влада вже на першому році втілила усі підсвідомі мрії, якими вагітніє нині народ. Вислала куди подалі депутатів, які не встигли втекти, переселила бідноту з підвалів та нетрів до особняків тих самих депутатів.

Стало тісно, але краще аніж у підвалах… Розкішні вілли перетворилися на дитячі садочки, поліклініки тощо. Ввели безкоштовне навчання (для вихідців з робітників і селян) та лікування. І все це за рік. І одночасно, як нині справедливо пишуть, розстрілювали на кордонах, виселяли з домівок колишніх чиновників, підприємців, які за великим рахунком нічого поганого не зробили. Але не зробили вони й доступного житла, навчання і лікування. Що наводить на жорстоку, але, боюся, правильну думку, що «кари без провини не буває». Хіба що кара виявилася аж занадто жорстокою. До тупості.

Але уявіть такий фокус долі зараз! Гадаю, і зараз чимало би підтримало таких цікавих окупантів, що роздають квартири і роблять з вілл безкоштовні поліклініки… Як це не двозначно звучить. Нині, як бачимо, все відбувається з точністю до навпаки. «Не окупанти» рулять. Не захоплюють країн, але захоплюють школи, дитячі садочки і колгоспні стави, де ночами грають у бейсбол. Хоча в нову епоху цей день дав нам Конституцію. Чи втішає це народ? Ось питання, що затьмарює гамлетівське.

Однак, власне до документів 1940-го року. Подам ті, які видались мені цікавішими. Перше з них – непомітна об’ява у «Радянській Буковині» 1940-го року чомусь мене вразила. А написано там було всього лише: «Сьогодні о сьомій годині вечора у будинку пропаганди і агітації (вул. Реджеле Фердинанд, 19) відбудеться лекція на тему «Основні риси марксистсько-філософського матеріалізму». Лекція платна. Вартість квитка один карбованець. Квитки продаються з 9-ї години ранку до 8-ї години вечора». Отже, вразило, що на лекцію з такою темою розраховували продати квитки. Причому такі об’яви друкувалися досить часто. Можна припустити, що інтерес до таких лекцій був щирий. Адже карбованець коштувала печеня з яловичини у ресторані «Європа»(теперішній «Дністер»).

Є свідчення, що ніщо так не приваблювало чернівчан у буржуазні тридцяті, як почитати трохи про комунізм і помріяти, як усі ці остогидлі буржуазні політики, легітимізовані крадії та псевдонародолюбці накивають п’ятами. «Румунські поліцейські, працівники сигуранці боялися кирилиці, як біса. Адже це була ознака комуністичної літератури», – пише відомий чернівчанин Петер Демант, який у п’ятнадцять років потрапив у поліцію за червоне вітрило свого човна. Причому червоним воно було абсолютно випадково, адже Демант захоплювався пригодницькими романами, а не комунізмом. Тим не менш, дули на холоне.

Друга статейка, що наведу, також дуже типова. Їх в тодішній пресі було дуже багато:

«Нова квартира Густава Шварца

Більшої сім’ї, як у механіка фабрики «Фурніка» Густава Шварца, не було у всьому робітничому селищі Ленківці. Крім Густава Максовича і його дружини Марії Миколаївни, в сім’ї ще дванадцятеро дітей. Але і меншого будинку, де тулилася родина Шварців, також не знайти у цьому селищі. Двоє ліжок, що стояли вздовж стін і вузенький прохід між ними займали всю житлову площу. Вірніше, це не житлова площа, а низенька темниця з трьома віконцями. На кожному ліжку сплять по четверо дітей. Старшим дітям доводиться щовечора складати додаткові ліжка з дощок. Влітку сплять на вулиці.(…)

Так прожив останні шість років Густав Шварц із родиною. Та ось у Північну Буковину прийшла Червона Армія, утворилася радянська влада. Після встановлення нової влади у газеті з’явилася постанова про вселення робітничих сімей у нові квартири. Серед прізвищ, що були надруковані, Шварц знайшов і своє.
Пройшло вже декілька днів, як сім’я живе у будинку колишнього поміщика Якова Гайтнера, в якого колись працював Густав Шварц. Замість темної кімнати, в якій тулилася велика сім’я, чотири просторі світлі кімнати, є ванна, меблі і рояль».

З цього зрозуміло, що Гайтнер чкурнув, не витрачаючи часу на перевозку меблів. Але, якби поміщик Яків подбав про таку-сяку соціалізацію та захист робітників на своїх підприємствах, то, можливо, Шварцу було б і незручно купатися у ванній колишнього роботодавця і грати щось оптимістичне на його роялі.

Крім того, на цих пожовклих сторінках ще безліч звітів колективів фабрик і заводів, які вчилися жити без господаря і, за модою тодішніх часів, організовували музичні капели і хорові гуртки, спортивні секції та лабораторії для фотолюбителів. Писали про путівки до піонерських таборів і про депутатів-робітників, що їдуть на ВДНГ. У цих газетах є жанр, якого вже не знайти: це сповіді проституток, що стали на шлях правельний і пішли працювати. Є фото селян у народних строях на сходах університету, що мали приголомшувати тодішнього читача. І все це існувало разом із підозрілістю, пошуками ворогів, висилками ворогів. Разом, а не окремо.

До чого це? До того, що когось знов треба виселити і щось відібрати? Мене це навряд чи втішить. Це про різні барви, шановні читачі, про те, що не все впиралося у нації і націоналізм. І взагалі, про те, що історія мала б існувати для гурманів, шукачів таємниць, шукачів сюжетів, але не для політиків, які стократ перекрутять її на свою користь, зроблять пласкою, нудною, небезпечною. І якщо історія здається правильною, повірте, з неї вичавили життя і правду. Авторам такої вичавленої історії подобається, з яким ентузіазмом ви бігаєте на голосування, як вправно і передбачувано голосуєте. Чи подобається це вам?

Запис 28 червня: про день трауру, конституції, звільнення і окупації в одному флаконі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Він не бездомний.
Але й не домашній.
Вуличний.
Живе, певно, у дворі. Вулицю свою добре знає.
Я задивилася на дивовижні балконні огорожі й ковані ажурні ворота, напевно, у стилі австрійського сецесіон, зробила декілька фотографій.
Кіт супроводжував мене і з цікавістю спостерігав за мною.
Потім я знову повернулася до напівпідвальних вікон сусіднього будинку з металевою кованою решіткою. Кіт повернувся також.
А може, він просто охороняє цей металевий ажур, фактурну поверхню стін будинків, хвилясту ліпнину?..
Від часу?
Ні, від людей… від їхніх нових архітектурних форм… від нових садівників, що розлогі крони дерев перетворюють на кострубаті стовбури…
“Наверно, в следующей жизни,
Когда я стану кошкой на-на-на-на.”
я теж охоронятиму ці залишки ажуру і трохи сумний, колись святковій, іноді примхливий завиток ліпнини…

Тетяна Спориніна, «Версії,
фото автора

Запис Слідами травневого кота… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Час плине без зупинки.
Навіть якщо зламався  годинник.
Навіть якщо осінній дощовий хмарний день.
Бо той, хто винайшов гномон, зробив це в сонячний день.
Може теж в осінній. Цього не знаю…

А в сонячний день переміщується тінь на циферблат з поділками від стрілки, що закріплена на поверхні.

На колишній площі Святого Хреста на бічній стіни римо-католицький костелу зберігся найстаріший на Західній Україні сонячний годинник. Переказують, що колись один з австрійських монастирів передав його на зберігання у костел Воздвиження Святого Христа. Він і досі показує свій віденський час.

Ми прямуємо далі…

І тіні супроводжують нас, дерева, фасади будинків, вікна, балкони, фронтони,  карнизи, дахи …
І ці тіні скануються, проектуються  на стіни, бруківку, тротуарну плитку,  асфальт
у вигляді сірих плям, стрічок, ліній,   перетворюючись іноді у якісь дивовижні форми.

Ми не дивуємось.
І навіть кіт не звертає уваги на свою тінь.
Яка ще досить правдива. Бо сонце тільки прямує до півдня.

Це потім ця тінь буде збільшуватись і збільшуватись… Доки не щезне зовсім.
А час продовжує йти…

23.10.2010
Тетяна СПОРИНІНА, фото автора

Запис Година тіні… спершу з'явиться на Медіа-Версії.