До війни ми з тобою існували в різних світах. Хоч географічно і за часом двічі мали нібито можливість якщо не перетнутися, то хоч побачити одна одну на вулицях спочатку Маріуполя, а потім Донецька. Та тоді цього не сталося. Ми були різні. Ми були інші. Для того, щоб ми стали подругами, довелося пройти через війну, біль, травми, втрати.

Багато з того, що є в мені зараз, привнесене тобою – з твоєю допомогою і підтримкою.

Важко прорахувати, скільки того всього і якої конкретно сфери мого життя це конкретно стосується. Полазити кушерями і вибіситися від «простої прогулянки до лісу» – в мене є твоя прекрасна собака Емульсія.

Посюсюкати в безмежному обожненні, начухатися вдосталь та отримати за це «Великий Кусь» – в мене є величний коте Імператор Боніфацій

і ще п’ятеро на вибір.

Згадати буремну молодість, Ленінградський рок-клуб, обговорити Кастанеду і шкідливі звички, приготувати на вогнищі найсмачніші м’ясо-рибу-овочі – в мене є твій чоловік.

В п’ятдесят з гаком бути легкою на підйом і махнути до Львова на Школу організаційного розвитку,

чи поїхати до Харков на «План Б»,

або до Івано-Франківська на «неФорму»

– в мене є твоя компанія.
В мене є твоя «жилєтка» – порозмазувати шмарклі, коли «всьо пропало» і «всі козли мене ображають». В мене є твоя спідниця – сховатися від чергового трешу, що навалився і не дає дихати. В мене є твоя веранда – в нірвані споглядати світанки, райдугу

і ванільне небо на заході сонця.

В мене є дах над головою в Одесі, монстера і сансевієрія, кабачки влітку і мариновані помідорчики восени.  А ще для чаю є трояндові пелюстки, а для супу – сушений кріп. І все це від тебе.
Ти робиш фото, коли ми просто сидимо в кафе, а я використовую його для журналістської прес-карти – зроблене тобою.

«А давай підтримаємо Білорусь!» – я малюю плакат, а ти робиш фото, що живе в мене на аватарці другий рік

«А давай помалюємо нейрографіку!» – вигукую я. «А давай!» – відповідаєш ти, витягаючи кольорові олівці і папір.

 «А давай з подертого взуття зробимо дизайнерську модель!» – знову я. «А давай!» – знову ти, сідаючи підбирати малюнок. Те, що в нас виходить разом – мрія перфекціоніста!

Острівки порядку в хаосі мого свідомого і підсвідомого – зроблені тобою.

Ти моя довірена особа – на випадок хвороби, і безпечна людина – на випадок смерті, бо точно знаєш, що робити з тілом. Ти мій Шалений Пегас і Лагідна Киця, бо точно знаєш, хто саме з них зможе пристишити внутрішніх демонів і вмовить моїх тарганів замість воєнних маршів грати «Фінську польку». І плани на наступні п’ять років я складатиму з тобою.

Пишу це тут, щоб залишилось на віки – поки існуватиме інтернет і архіви видання «Версії». Бо саме сьогодні ми святкуватимемо твої 38, як останні 5 і, сподіваюсь, наступні 50 років– завдяки мудрості і досконалій пам’яті твого чоловіка, це число залишається незмінним.
Пишу це тут, щоб ти могла зауважити, наскільки ти важлива для мене. Щоб усвідомила необхідність свого існування для всесвіту лише однієї людини. Бережи себе! Обіймаю міцно.
Ірина Гамбарян
фото з авторських архівів Ірини Гамбарян та Лариси Радкевич

Запис З тобою нас звела війна спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Поштовх!

Кілька вже тижнів тому отримала запит від Наставниці, колеги, і, сподіваюсь, колежанки пані Ярослави Сорокопуд – написати кілька речень на тему: Що хоче жінка виключно для себе в часи конфлікту? Мала думку, що вийде дуже швидко, що маю готову відповідь на це питання… Ох, як же я помилялась!
Першим сплило: «Хочу, щоб мене нарешті залишили у спокої!». І, майже паралельно: «Резать, нє дожидаясь перитонитов!» (цитата мовою оригіналу) –  чеканна фраза лікарки з «Покровських воріт», яку пропоную як метод розв’язання заплутаних ситуацій. Це як крайні точки маятнику, яким зараз мене хитає. Але ж крайнощі миттєві та швидкоплинні… І я взяла час на подумати, на усвідомити і на сформулювати.

Контекст…

Повідомлення прийшло у розпал  тренінг-курсу для тренерів за методикою «рівний – рівному» з роботи з конфліктами проекту «Подолання кризи та розбудова України – Час діяти!», який реалізує Громадська організація «Регіональне об’єднання молоді» (РЕОМ) за фінансової підтримки Institut für Auslandsbeziehungen (Berlin) з використанням ресурсів Міністерства Закордонних Справ Німеччини. В попередньому реченні кожне слово важливе для розуміння ситуації. Це третій рік проекту.
Цитата мовою оригіналу: «За возможность реализации проекта нужно поблагодарить наших доноров и партнёров, которые считают тематику преодоления конфликтов актуальной для украинского общества. Так, Генеральный консул Германии господин Вольфганг Мёссингер был одним из вдохновителей проектной идеи. И вот уже несколько лет проект успешно реализуется. Мы благодарны Генеральному консульству Германии за инициативу, поскольку до этого нам не было известно о том, что существуют такие программы, в рамках которых можно получить финансирование на деятельность по преодолению конфликтов. Все мероприятия, запланированные в рамках проекта, обсуждались с господином Генеральным консулом, он вносил своё видение путей решения конфликта, давал рекомендации. Таким образом, проект стал плодом наших общих усилий.» – Михайло Грішин, Голова громадської організації «РЕОМ»
Я залучена в проекті від самого початку. Перший рік – як пересічна учасниця тренінг-курсу. Було цікаво, корисно, але! Я чітко бачила зони росту, які не використовувалися тренерською командою. Я чітко знала, як можна зробити процеси глибшими, інструменти – різноманітнішими, а результати – довготривалішими. І ще мені не вистачало Принципів «Уповноважувальної освіти»! Тож, почухавши рєпу і дупу, обклавшись матеріалами і довідниками, заручившись підтримкою експертного пулу і родини, я засіла за розробку власного курсу. Коли цілі і задачі були сформульовані, інструменті і вправи підібрані і відкалібровані, я поділилась напрацьованим з Михайлом Грішиним і Наталею Семиволос – менеджеркою проекту. Результат – мене запросили ко-тренеркою на підтримку досвідченій краматорській психологині Віті Ярмак. Я отримала можливість випробувати задумане в реалі. Незабутній досвід, скажу я вам! Це був другий рік проекту.

Шалено раділа, коли дізналася, що проект продовжили. І ще більше втішилася, коли отримала запрошення взяти участь у конкурсі на розробку цьогорічного курсу. Знову ритуальне чухання згори і знизу, знову дні і ночі за штудіюванням теорії, корегуванням вправ, підготовкою формулювань… І за глибоким аналізом та усвідомленням минулорічного досвіду! Результат – мій План тренінгового курсу взято за основу і мене затвердили ведучою тренеркою в тандемі.

Я замахнулася на велике! Головною метою визначила зміну ціннісного сприйняття об’єкту: конфлікт – це ресурс, єдина можливість відкрити зони зростання і отримати якісні зміни. Глибоке занурення в емоційно-подразливі теми, ходіння по лезу з максимальним напруженням власних компетенцій, гнучкість у виборі інструментів у слідуванні за потребами групи… – і тут на тобі в борщ: «Ірина Гамбарян, що ти хочеш, як  жінка, виключно для себе в часи конфлікту?» Є над чим подумати! І, звісно, в контексті конфліктів.

Підсумки?

Я досі не маю однозначної відповіді на це питання.
Я хочу «бусікі» з бірюзи і бурштину (окремо!) – і впливати на прийняття рішень (Нічого для нас без нас!)
Я хочу «окрошкі» (з квасом, а не з мінералкою!) – і Кола однодумиць і однодумців (живіть сто років!)

Я хочу рожеві окуляри (без лапок!) – і бути видимою в мовленні і в суспільстві (фемінітиви ворева і скрізь!)

Я хочу пофарбувати волосся в синє отим способом, що навіть запам’ятати не можу (сивина поки що не окей) – і зникнення комплексу меншовартості (самоповага – наше всьо!)

Я хочу прийняття без засудження мене, як маргіналки (я така!) і сприйняття інакшості суспільством (меншини рулять і процвітають!)

І ще я хочу запросити усвідомлених і відповідальних долучитися до страшної роботи – зміни ставлення до конфліктів під час наступного тренінг-курсу, який буде в кінці липня.

 «Давай бояться вместе!» (цитата мовою оригіналу з мультфільму «Котёнок по имени Гав»)

Подяки

Дякую пані Ярославі Сорокопуд  – за наставництво, підтримку і поштовх.

Дякую пані Олені Сусловій – за «Уповноважувальну освіту», науку та досвід.

Дякую Михайлу Грішину – за довіру і впевненість в моїх силах.

Дякую Наталі Семиволос – за найкращу в світі логістику, відповідальність і розуміння.

Дякую моїй групі-2018 – ви зробили мене сильнішою, гнучкішою, і за кейс  «Кавова калюжа» –  для демонстрації «Тілесного вузла».

Дякую Олені Набоковій – за командну роботу і паверпойнтівські презентації.

Дякую Марині Курапцевій – за всі проектні інтерв’ю.

Дякую групі-2019 – за довіру, спілкування, ресурс, підтримку і «Горішки Птеродактиля»!

Дякую собі – за стислість подяк! І що можу зупинитись дякувати, не впадаючи у внутрішні конфлікти.
Ірина ГАМБАРЯН, блогерка

Фото Карена ГАМБАРЯНА, Марини КУРАПЦЕВОЇ, Тетяни ІВАНОВОЇ

Запис Що хоче жінка виключно для себе в часи конфлікту? Блог Ірини Гамбарян спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Бути чистим – це робота. Робити щось чистим – це так по-людськи. Природа дає нам пил, бруд, гній і сморід гнилі. Бути брудним і смердючим – це так природньо і… безпечно! Брудних і смердючих не ґвалтують. Трощать кістки, ріжуть, але не ґвалтують…

Коли понесеш своє брудне, вкрите нечистотами тіло на смерть, пам’ятай: ПІСЛЯ тебе обов’язково помиють. Бо робити чистим те, що закопуєш в бруд – це так по-людськи…

Страсна п’ятниця

Чому ти не можеш просто померти?
Це ж так просто! Вдииих-виидих  – повільно, діафрагмою… Сповільнюй почуття, сповільню відчуття, сповільнюй биття глупого серця, якому не всидіти на місці… Іди думками за небосхил – слідом за стомленим сонцем… І тоді відпочинуть вижарені світлом очі… Спалені спрагою губи вже не будуть волати самим своїм існуванням про недоотримане, недоусміхнене, недо..

Іди вже геть! Іде не «куди», а звідси!
Ну, чому ти не можеш просто померти? Без Смерті не буде Воскресіння.

Шаббат

Сьогодні зійде Вогонь… В точно зазначений час – з 13 до 15 години. Буде пряма трансляція! Я дивитимусь. А ти? Пряма трансляція сходження Благодаті – від Нього і прямо до нас.

Я так часто її дивилася – ті самі люди, роблять те саме з тим самим результатом. Я так часто її дивилася, що вже не впевнена, що все відбувається наживо… І навіщо? Достатньо напису в кутку екрану «Пряма трансляція» – і люди повірять! Це ж головне – щоб вірили!
Сьогодні мені покажуть, як зійде Вогонь.

Ірина ГАМБАРЯН, блогерка

Запис За три дні до… (Блог Ірини Гамбарян) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Найрезонанснішою подією липня став беззаперечно ДонбасМедіаФорум, що відбувся на початку місяця в Харкові. Вчетверте медійники, так чи інакше пов’язані з Донбасом, зібралися під одним дахом, щоб обговорити гострі теми та важливі для нас питання. Мені особисто знадобився аж місяць на усвідомлення впливу того, що відбувалося протягом двох днів у колі колег.

З офіційного прес-релізу: «Основна тема цьогорічного Форуму – «Нові виклики та можливості, з якими стикаються регіональні ЗМІ». Ця знакова медіа-подія зібрала понад 500 учасників з України та світу, серед яких були провідні медіа-експерти на представники національних та регіональних медіа.

Розвиток регіональних медіа та журналістські стандарти, свобода слова і думки, безпека і об’єктивність, емпатія і толерантність, рівність і громадянська позиція – ось далеко не всі теми обговорення. В рамках Форуму відбулися 4 панельні дискусії, 20 майстер-класів, 5 публічних дискусій.»
Потрапити на всі події було майже нереально. Насиченість подій, наповненість програми, актуальність тем, професійній рівень спікерів/ок постійно ставили перед вибором. А проміжки були вщент заповнені емоційним спілкуванням.

Колеги і колежанки

З першої події першого ДМФ найціннішими для мене були зустрічі – ті, що з теплими обіймами та дружніми розмовами.

В 2015-му ми вперше побачились після переселення. І сама присутність на Форумі була підтвердженням маркеру «свої», тож обійматися було з ким.

З 2016 р до складу учасників і учасниць доєдналися журналісти і журналістки з інших регіонів, що працювали на Сході. Той ДМФ став першим для відомої чернівецької журналістки Галини Єреміци.

Галина Єреміца: «Я не була лише на першому форумі у Києві, тобто я була учасницею трьох ДМФ – Маріуполі, Святогірську, Харкові. Почала брати участь у ДМФ після поїздок на фронт. Від початку війни я була вже понад два десятки разів у гарячих точках на Донбасі, написала десятки публікацій («Версії» періодично публікували мої матеріали з фронту). Для мене ДМФ – це мегазахід, це інформаційний майданчик для тих, хто висвітлює тему російсько-української війни. А мені дуже болить ця клята війна…

ДМФ – це унікальна можливість поспілкуватися з міжнародними журналістами, які мають досвід висвітлення конфліктів, це потужне експертне середовище, Це неформальне спілкування з колегами, знайомство з новими друзями, налагодження контактів і неймовірні емоції! ДМФ – це те, що нас об’єднує! Планую брати участь у наступних ДМФ і мрію, аби ДМФ-2019 відбувся вже у звільненому від окупантів Донецьку, Луганську або Криму! І вірю, що так і буде. Слава Україні!!!»

Зміна іпостасі
З 2015 р я була учасницею – активною, відданою, іноді не дуже зручною. Цьогорічний ДМФ приніс мені дві значні зміни.

По-перше, я отримала особисте запрошення від основного засновника Форуму:
«Шановна Ірино,

Хочу висловити Вам подяку за підтримку ідей «Донбас Медіа Форуму». Щороку учасників стає все більше, програма стає інтенсивнішою. Подія набуває національного значення – це було б неможливим без вашої активної участі та непохитної відданості тим цінностям, які нас об`єднують. Дякую за відданість професії в такий непростий час для українських медіа. Від імені організаційного комітету маю честь запросити Вас взяти участь у «Донбас Медіа Форумі 2018», який відбудеться 6 та 7 липня у місті Харків.
З повагою,

Голова правління громадської організації «Донецький інститут інформації»,

Олексій Мацука»
По-друге, мене було запрошено як спікерку на круглий стіл «Дискримінація чи толерантність: як медіа висвітлюють проблеми меншин в Україні».
Цей час я використала для просування теми, яка наразі є для мене найгострішою – виборче право ВПО та адвокатування Законопроекту 6240. Насуваються вибори, і якщо Законопроект на стане Законом, 4% виборців не стануть електоратом. Нас вилучено з суспільного життя і країни, і місцевих громад. Ланцюг ігнору має бути перервано, виборчі права ВПО мають бути відновлені.

Ініціаторкою зміни моєї ролі з учасниці у спікерку стала Марина Курапцева, для якої цей ДМФ став дебютним.
Марина Курапцева: «Я на власному досвіді пересвідчилася, що Донбас Медіа Форум – дружнє, абсолютно неконфліктне середовище: минулого року я бойкотувала Форум, а сьогодні я увійшла в оргкомітет ДМФ. Організатори надають багатофункціональний, мобільний, зручний для всіх медіа інструмент, а ми вирішуємо, чи гідний він того, щоб ми застосували його в своїй роботі…

Марина Курапцева (зліва) і Ірина Гамбарян

Маю усвідомлення, як легко керувати людиною, що знаходиться під впливом пропаганди. Мною саме так керували, але ж зрештою я взяла відповідальність на себе. Зараз я розглядаю Форум як мережу майданчиків для обговорення професійних питань всіх українських медіа, як можливість створити безпечне середовище для журналістів, генерувати свіжі ідеї, втілювати нові проекти, об’єднувати українське суспільство, об’єктивно інформувати аудиторію про події, – зрештою, це і є наша робота.»

Бойкот
Про те, що хтось бойкотує подію, я дізналася з соцмереж, сидячи в переповненій конференц-залі. Це додало «перчинки» сприйняттю того, що відбувалося. Це ж наскільки гострими і болючими є теми обговорень, що знайшлися люди, які закликають ігнорувати зібрання п’яти сотень журналістів і журналісток, експертів і експерток! Для мене це стало останнім підтвердженням того, що я – там де треба.

Ігноруються права переселенців і переселенок. Замовчується або викривляється інформація про значний підйом активності право радикальних рухів та об’єднань. Все менше і менше просторів, де відсутні табуйовані теми. Україна все нижче скочується в рейтингу свободи слова. І для мене підтримка і особиста участь в Донбас Медіа Форумі стала вже не стільки приводом побачити знайомих, скільки проявом громадянською позиції.

Далі буде

Я не часто ходжу до церкви і молюся. Але, власне, поставила б свічку за здоров’я Мацуки – щоб тримався, не зважаючи на тиск «патріотів», і зібрав нас на ювілейний ДМФ. Попросила б у Бога, щоб дав розуму: донорам – підтримати чергову заявку Мацуки; депутатам усіх рівнів – щоби вже нарешті говорили не про «подолання труднощів особливого періоду», а про неспинний поступовий рух вперед; моїм колегам – втриматися в професії і не скотитися в пропагандисти та піарники влади. А собі – сил та натхнення дожити до наступного Донбас Медіа Форуму.

PS. В мене є футболка з написом, який став моїм слоганом: «I will not keep calm – Fuck off!» – і це чиста правда.

Ірина Гамбарян

Довідково
Ірина Гамбарян – журналістка, блогерка, медіа-тренерка, гендерна експертка. Чернівчанка з 2014 року – після вимушеного переселення з Донецька у зв’язку з російською агресією.

Запис ДонбасМедіаФорум – що в «сухому залишку»? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 Фортепіано, гітара, райські яблучка…

Звісно ж, Юрій у котромусь з розважальних клубів чи ресторанів бокалами не вимахує і шейкером не трусить. Проте у складі естрадно-джазового колективу «MJazza» він встиг пограти чи не на кожній чернівецькій нічній сцені: VIP-вечірки та корпоративи, різноманітні концерти, джем-сейшени та фестивалі…

– Грали ми переважно джаз та блюз, проте на банкетах зазвичай люди хочуть випити і потанцювати… До прикладу ж, smooth jazz, який ми частенько полюбляли грати – музика вигадлива і тягуча, для неквапливих роздумів та бесід, тут особливо не потанцюєш. Тому люди часто вимагали від нас щось… більш бадьорішого. «Мурку», наприклад. Ми таких народних гітів, звісно ж, уникали, проте попсу якусь іноді грати доводилося. Я усе намагався її якось приджазовувати, коли ж не виходило – нудився і відверто бив байдики, адже не люблю вдавати, ніби щось граю…

 Smooth jazz («м’який джаз») — різновид джазу, в якому злилися (разом, або поодинці) впливи ритм-енд-блюзу, фанку, року і попу.

 Грати на фортепіано Юру спочатку змушували батьки, коли йому було шість років. Зараз Юра їм за це вдячний. Хоча у старших класах фортепіано він таки закинув. Захопився гітарою, пізніше узявся за барабанні палички.

– Я навіть у рок-гурті грав, в «Забутих тінях». Якось під час якогось корпоративу до нас підійшов тамада і почав випитувати назву гурту. «Забуті тіні?! Ні, будете «Райськими яблучками»! Щоправда, після такої різкої зміни назви гурт і розпався…

Коли ж вступив до вузу – переосмислив своє ставлення до музики, зокрема, до фортепіанної, почав багато репетирувати, згодом – грати в «MJazzі».  Щотижневі музичні імпровізації, постійна джазова атмосфера стали для мене якимось періодом Ренесансу після тривалого періоду застою, своєрідним творчим трампліном. Зараз я займаюся власним проектом, гуртую докупи однодумців. Свій «музичний скарб» показувати меломанам поки не поспішаю. Але й у підвал не ховаюся, наприклад, активно їжджу фестивалями. Зокрема, нещодавно повернувся з фестивалю авторської пісні у Хмельницькому. Свої пісні, щоправда, я не грав, обмежився каверами (фортепіано з вокалом)…

Із власних музичних вражень, без зайвого пієтету, зауважу: як музикант Юрій Галін справляє, щонайменше, – приємне враження. А тепер, для контрасту, кілька слів про його програмування і захопленням робототехнікою…

Наука як мистецтво та імпровізація

Нещодавно у Кишиневі відбувся фінал міжнародного конкурсу з робототехніки «Earth Rover 2011». Сім студентських команд з України, Молдови і Румунії  демонстрували свої роботи-планетоходи, які вони невтомно конструювали протягом дев’яти місяців. Приємно, що перше місце у республіці Молдова виборола команда факультету комп’ютерних наук ЧНУ. І знаєте, хто був її капітаном? Юрій Галін!

– Зі Сполучених Штатів нам, як і решті учасників, надіслали щось схоже на конструктор, вартістю десь 1000 доларів. З нього потрібно було скласти свого робота-планетохода (удосконаливши його власними компонентами, доробками та новими функціями), яким можна було б керувати віддалено із командного центру Землі.

У надісланому комплекті стандартного технічного забезпечення учасники конкурсу виявили шестиосьове і шестимоторне мобільне шасі з корисним навантаженням до 20 кг, IP-камеру з режимом «нічного бачення» і можливістю кругового огляду, WI-FI контролер та GPS модуль.

Як справжні українські студенти, семеро юних конструкторів не поспішали з практичною реалізацією власних креативних ідей і вдалих технічних рішень. Проте, завдяки безсонним ночам, мозковим штурмам та натхненній, кропіткій праці на останніх стадіях проекту, робот «Earth Rover DAY» (три літери назви проекту є першими літерами імен всіх учасників команди) Молдавію таки побачив.

– Найскладніше, звісно ж, було змусити сконструйовану залізяку реально працювати, – згадує Юрій. – Зрештою, наш робот досліджував території, складав карти, вивчав клімат і склад атмосфери, і навіть шукав мінерали (металошукач за власної ініціативи причепив йому Юрій, – авт..). Усе це він робив автономно, або ж ним керували з командного центру. Додаткове живлення забезпечували сонячні батареї, а комп’ютерна система штучного інтелекту визначала пріоритетні задачі і відповідно до них перерозподіляла живлення. У випадку аварії навіть була передбачена система аварійної сигналізації.

У житті іноді трапляються проекти, які дають тоді поштовх у життя, у розвиток якихось напрямків, – підсумовує Юра. – Для мене цей робототехнічний конкурс – один із них. Адже, як виявилось, наука – це теж мистецтво з величезним простором для імпровізації. Перефразовуючи відому приказку котрогось із відомих джазменів, скажу, що найкраща імпровізація – та, що вигадана в лабораторії. Адже стереотипне  сприйняття технічних наук як суворо визначених і впорядкованих залежить від того, що ми зазвичай бачимо перед собою готові результати та рішення. А щоби придумати якусь нову річ «з нуля», потрібна фантазія і творчість.

Саме це Юрію і подобається найбільше – змішувати докупи знання і вміння: програмування, мікроконтролери, Java-додатки та протоколи… Тобто шукати (і знаходити!) найвдаліші варіанти вирішення завдання, придумувати щось нове. Одне слово – творити.

– Що таке творчість? – риторично запитує Юрій. Бо одразу ж і відповідає. – Спочатку це якесь відчуття, далі – думка… І нарешті – дія!

Хіба ж це стаття?! Це гігантське посилання!

На преневеликий жаль, я змушений тебе, шановний читачу та читачко, одразу ж розчарувати. Розповідати про решту чеснот Юрія, – про його цікаві потуги в анімації чи веб-дизайні, рекламно-боксерські звершення чи захоплення графіті, – я не буду. Адже, як це часто буває у паперовій журналістиці: слів багато, а паперу – зась. Та й навіщо марнословити, коли Юрій і сам кожному охочому про все якнайкраще розповість і навіть покаже – на власному сайті!

yuraGalin.com

Тут розміщено і невеличкі блогові дописи, і зразки найрізноманітніших робіт, і навіть жартівлива самопрезентація. За яку, до речі, Юрій від «Приватбанку» отримав смартофон. А ще – на цьому сайті можна потрапити на онлайн-концерт…

– Поки що таких було два, зокрема, останній дивилося 90 осіб (в онлайні). Людям це цікаво, тому невдовзі я продовжу ініціативу. До того ж, одним фортепіано не обмежуватимусь, запрошу додому ще й друзів-музикантів. Тому стежте за новинами на сайті!

Ще одна цікава «мулька» на сайті – особливо нетерплячі навіть можуть зазирнути до Юрія у вікно через веб-камеру.

– Коли чую, як хтось гудить камерою – усілякі дурниці влаштовую, адже вона за півметра від мого столу розташована , – коментує Юрій. – Дуже весело спостерігати, як вона сама рухається, таке враження складається, що в мене вже чимало народу на підвіконні побували…

А ще, крім найближчого концерту, Юра Галін склав ще 99 пунктиків «невеличкого плану»: такий собі список справ на найближчий тиждень.

– І раптом зрозумів, що навряд чи завершу розпочате хай би і за все життя, – зізнається Юрій. – Я загалом утопічно ставлюся до можливостей і часу, який в мене є. Проте хочеться, щоб усі вміння, якими я володію, з часом об’єдналися в якусь єдину течію, яка би змусила мене рухатись в певному напрямку. Тобто, згадуючи слова Стіва Джобса в Стенфордському університеті, хочеться чимшвидше відшукати той перетин ліній, складених із окремих точок: інженерії, веб-дизайну, анімації, відео, графіті, музики тощо…

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Юрій ГАЛІН: «99 пунктиків невеличкого плану…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.