Так військовий Сергій Янченко, який мав осколкове поранення у колінно-голеневий суглоб, лаконічно й точно дав оцінку роботі реабілітаційного відділення Комунального некомерційного підприємства «Міська поліклініка № 1» Чернівецької міської ради, що затишно розташувалося в ошатному старовинному, але оновленому будинку на вул. Шептицького, 20.
До медичної реформи воно називалося фізіотерапевтичним відділенням. І саме там чимало містян протягом десятиліть відновлювали своє здоров’я. Одні лікували поперек, інші – коліна чи кульшовий суглоб, хтось був після операції й розробляв кінцівки чи бігав на фізкультуру для поліпшення роботи легень, бронхів чи серця…
Та й нині, коли потрапила до нього з подачі чернівчан, які звернулися до «Версій» з проханням… захистити реабілітаційне відділення від закриття, воно нагадало мені вулик. Велика кількість маленьких кімнаток, до яких постійно заходять і виходять люди. Суцільний броунівський рух.
З історії «замахів на життя» реабілітайціного відділення
Пригадалося, що у Чернівцях така ситуація виникає не вперше. Якщо пам’ять не зраджує, то в буремні 90-ті хтось із крутих нових українців, наближених до влади, хотів приХватизувати старовинний кількаповерховий особняк у центрі міста. Та громадськість піднялася на захист фізіотерапевтичного відділення і його вдалося відстояти.
Подумалося, невже історія повторюється? Аж ні, бо ситуація в даному випадку була дещо іншою. Усе роз’яснила зустріч із завідувачем відділення Іваном Івановичем Марчуком. Хотіла лікаря назвати за європейською традицією тільки по імені, та все ж залишила ім’я по-батькові. Знаєте чому? Бо протягом багатьох десятиліть чернівчани, коли йшлося, що хтось відвідує фізіотерапевтичне відділенні, казали так: йду до Івана Івановича, або ж – на ноги мене поставили в Івана Івановича… Зрештою, це теж штрих до цієї історії. Принаймні він пояснює, чому стільки людей озвучили свої прізвища та історії хвороб, аби завадити закриттю відділення.
Із розповіді завідувача відділення п. Марчука:
Комплексна реабілітація в Україні буває двох видів: та, що надається одразу ж у стаціонарі, та амбулаторна, тобто при поліклініках. На реабілітацію одного пацієнта Національна служба здоров’я України виділяє 10800 грн. Тобто для громадян згідно з Програмою медичних гарантій та укладених договорів з НСЗУ, яка й оплачує всі витрати, вона є безкоштовною.
З цього робимо висновок. Оскільки загалом по державі поліклінічна реабілітація виливається у доволі солідну суму, а країна воює, НСЗУ надумало (мабуть, із подачі згори, бо навряд таке рішення є самостійним) закрити всю амбулаторну реабілітацію. Тим паче, що урядовці перед цим уже вирішили поповнити бюджет за рахунок підняття податків для людей, «забувши», що у рази більші кошти за економію на здоров’ї населення принесуть лад на митниці або ж нормальне оподаткування грального бізнесу. Та це вже інша історія.
Повертаючись до нашої, скажу, що можновладці отямилися й відмовилися від такого ганебного рішення, яке знищило б основу одужання рядових українців. Адже кінцевим завданням будь-якого лікування є елементарне повернення хворого до нормального життя. І саме реабілітація вирішує це завдання, надаючи допомогу з відновлення втрачених чи порушених функцій організму, активізуючи компенсаторні можливості хворого, попереджаючи рецидиви тощо. За умови серйозних захворювань на отримання бажаних результатів доводиться витрачати роки. Та немає людини, яка б про це пошкодувала Тим паче зараз, у нинішніх умовах, коли війна стала ще одним чинником – соціальним – виникнення та ускладнення недуг. Бо чи є зараз в Україні людини, яка не потребувала б психологічної підтримки чи допомоги? Питання, зрозуміло, риторичне.
Чи остаточний хеппіенд?..
Та попри хеппіенд пацієнти висловили побоювання, що закриття відділень реабілітації при поліклініках лише відклали. Тому й наполягали на публікації, щоби довести до відома влади своє бачення ситуації й готовність, як сказав один із пацієнтів пан Петрюк, «стояти на смерть, але захистити існування реабілітаційного відділення!». Бо воно повернуло до нормального життя не тільки п.Валерія, а й цілу армію «інсультників», зокрема, Івана Будза, Валентину Кирей, Олексія Моїсеєва, Геннадія Буздріна, які разом із Петрюком звернулися до редакції. Їх підтримали Катерина Добрянська, яка 5 разів поспіль госпіталізувалася, аж доки ремісія не настала після тривалої реабілітації, Вікторія Урбан, якій не давали жити постійні болі через попереково-крижову радикулопатії, Любов Ісар з такою ж проблемою, як у п.Вікторії, але ще й з протрузією диску.
Своє вагоме слово на захист відділення додала й відома та любима багатьма буковинцями співачка Оксана Кавацюк (дует «Писанка»). Вони з чоловіком Іваном постійно, ще з 2014 року, виступають у госпіталях, опікуються сім’ями полеглих та поранених. «Тому я часто буваю зі своїми підопічними у реабілітаційному відділенні. І скажу без перебільшення, тут працюють чарівники, яким під силу найнеймовірніші дива. І не тільки завдяки процедурам, а, найперше, аурі. Мене не перестає вражати не просто чисто людське, а якесь материнське ставлення до пацієнтів. Та й де ви знайдете амбулаторний медичний заклад, який .працював би у вихідні?! – безапеляційно й переможно запитала пані Оксана.
Реабілітаційні послуги надаються 7х7 – і в суботу та неділю
«Саме так, – підтвердив завідувач відділення. – Працюємо й у вихідні – через наплив пацієнтів. А він шалено великий. Та потреби людей іще більші. Через війну до нас сьогодні масово звертаються переселенці, інваліди та військовослужбовці. Бо у нас можна пройти повний цикл реабілітаційних заходів за такими напрямками, як от: кардіореспіраторна, опорно-рухова, неврологічна, післятравматична, психологічна допомоги. Останнім же часом ми почали працювати й з дітьми-аутистами, – гордо повідомив новину завідувач і додав: – А ще придбали сучасну дороговартісну апаратуру. Зокрема, робимо вже підводний душ-масаж, запровадили ударно-хвильову терапію, кріо-та лазеротерапії. Робимо все можливе, щоби поставити людей на ноги, позбавити їх страждань», – завершив свою розповідь лікар-реабілітолог п. Марчук.
На підтвердження його слів – одна з неймовірних історій одужання.
Після інсульту майже не говорив і зовсім не ходив
Сили волі та духу чернівчанина Валерія Петрюка, помножена на грамотні дії реабілітологів, дала вражаючи результати. Хоча на відновлення у чоловіка пішли роки.
Після інсульту, як людина освічена, Валерій усвідомив, що без щоденних наполегливих занять і відновної терапії буде лежати полінцем на ліжку до кінця своїх днів. Така перспектива його не влаштовувала. Тому одразу ж після лікарні почав працювати над собою і з собою: психологічні налаштування, фізичні вправи в ліжку.
Спеціалісти реабілітаційного відділення розповіли, що попервах Валерій Васильович навіть погано говорив. Та з часом не тільки сів за стіл та узяв до рук ноутбук, а й навіть почав самотужки рухатися. Коли ж опанував візок, то підкорив і місто. «Вже самостійно доїжджаю до Івана Івановича – каже не без гордості п.Валерій. – Та й загалом усі свої проблеми вирішую самотужки, як здорова людина».
Медпрацівники відділення, які працювали чи ще й зараз працюють з Валерієм Петрюком, теж горді його успіхами. Адже вони, ці успіхи, є беззаперечним і прямим наслідком їхньої роботи.
«Тут, у реабілітаційному відділенні, – розповів п. Валерій, – я познайомився з багатьма колегами по нещастю, й усі вони, як і я, горою стоятимуть за цей медичний заклад. Бо він повернув нас до нормального життя. Тому запевняю: які б там рішення нагорі не приймали, ми, громадяни України, не дозволимо позбавити нас відновної поліклінічної реабілітаційної допомоги», – підсумував він.
До слова, таких людей дійсно багато. У переліку тих, хто разом із Валерієм звернулися до «Версій», як до засобу масової інформації по допомогу, сподіваючись, що це завадить закриттю відділення, вже згадувані Іван Будз, Валентина Кирей, Олексій Моїсеєв, Геннадій Буздрін, Катерина Добрянська, Вікторія Урбан, Любов Ісар.
Невеличка мандрівка зовсім не екскурсійними місцями
А тепер давайте разом пробіжимося кабінетами відділення й заглянемо в деякі з них. Саме так, пробіжимося, бо Іван Іванович, якщо не літає, то і не ходить – він бігає. Принаймні, за ним треба ще встигнути.
Перша зупинка- кабінет психолога, де веде прийом Юрій Даскалюк.
У кабінеті фізичної терапії та ерготерапії того дня господарювала асистентка з реабілітації Лариса Телекі. Її пацієнтки розповіли про свої болячки та про результати відновного лікування.
Олена Петрівна, скажімо, з радістю повідомила, що біль пройшов після четвертої процедури магнітотерапії. Світлана ж Пентелейчук, яка лікує суглоби рук, похвалила працівниць за їхнє добре ставлення та тепле слово й зауважила: «Сюди хочеться приходити». У Надії Шкурган сильні болі через артроз. Робить 5-ий парафін. Стало легше.
У цьому кабінеті, до речі, лікують й електрофорезом та кріо-й лазеротерапією. А ще тут є ударно-хвильова терапія. Щоби зрозуміти, що це таке, варто уявити собі на хвильку людину з п’ятковою шпорою, яка позбавляє її елементарного – можливості ходити! Чи є вихід? Так, допоможе ударно-хвильова терапія.
У Валерія Русанова перелом променевої кістки лівої руки. Асистентка з реабілітації Валентина Дубіцька робить йому останній 10-ий масаж. «Вмілі руки пані Валентини повернули мені практично весь об’єм руху рукою», – не приховує своєї радості чоловік.
«Лікувальна фізкультура є дуже помічною», – стверджують ті, хто нею відновлюються. Завідувач відділення Іван Марчук, як спеціаліст з реабілітації з понад 40-річним стажем роботи, теж такої думки. Він гордо, але з якоюсь ноткою стурбованості повідомив, що до відкриття готується ще один зал для занять. Але на його оснащення директорка підприємства Марія Лазарівна Мельничук іще шукає кошти. Втім, зауважив з певним оптимізмом, завдяки енергії та підприємливості нашої керівниці ми значно оновилися та розширилися. Тож певен, що новий зал – це питання часу.
Реабілітаційне відділення – це справді вулик, де всі, хто туди потрапляє – чи то медик, чи то пацієнт, трудяться задля однієї мети – ЗДОРОВ’Я, без якого немає справжнього насиченого нормального життя. Тому закриття такого відділення подібне до суїциду медичної галузі. Гадаємо, НСЗУ не зважиться на такий крок.
Людмила ЧЕРЕДАРИК, фото автора
