За австрійських часів на буковинських полях було спіймано близько 3 мільйонів куріпок і продано до французьких ресторанів. А в Італію відправили живцем понад 2 млн 700 тис. карпатських сірих дроздів, чию популяцію досі так і не відновили.
Відомий краєзнавець і колекціонер, Заслужений майстер народної творчості Іван Назарович Снігур продовжує розповідати про наш край сторічної давнини.
– Іване Назаровичу, сто років тому близько 70 відсотків населення краю складали селяни. Серед них було чимало безземельних і малоземельних, тому десятки тисяч буковинських селян вимушені були емігрувати, рятуючись від злиднів. Розкажіть, як жили селяни на Буковині у 1913 році…
– Тодішнім селом керували пан, піп і сільський голова. Пани були великими землевласниками, селяни мусили орендувати у них землю, нерідко на кабальних умовах. Безземельні ж наймалися на роботи, особливо в маєтках Православного релігійного фонду, який володів чвертю буковинських земель. Ліси, рілля, пасовиська, озера належали фонду, який також мав млини і різні підприємства. Всі ці об’єкти потребували багато робочих рук. Сільська біднота заробляла там на прожиття.
Як виглядало старе буковинське село? Головне місце у ньому займала панська будова з різними добудовами. Біля церкви стояла хата священика. І панське, і попівське житло виглядали акуратними, добре доглянутими. Селянські мазанки були значно скромнішими. Якщо дім священика був критий гонтою, то селянська хата – переважно рогозом, очеретом або соломою. Заможніші селяни мали худобу, для якої існували різні добудови, а біля хат стояли скирти сіна.
Селянські хати будували без кам’яного підмурка, а по чотирьох кутах закопували стовпи з дубу чи сливового дерева – цей матеріал довго не псується. Рами для вікон і дверей також виготовляли з міцного дерева. Між міцною дерев’яною основою прибивали шматки дерева – так зване «диля» або «дилиня», яке обмащували глиною. Найбідніші хатки складалися із сіней (на Буковині їх називають «хоромами») і однієї кімнати. У тій кімнаті з трьома вікнами жила уся родина.
Більші хати мали вхід до «хоромів», звідки можна було пройти до «великої хати», де приймали гостей, і навпроти неї – до «хатчини». Саме така хатчина з одним вікном вважалася буденною кімнатою, в ній готували їжу і спали. Тут стояла піч для випічки хлібу, плита і поруч з нею постіль. Під час холодів діти і старі спали на печі, а батько з матір’ю – на постелі. У такій хатчині могло проживати по вісім і більше душ: від діда з бабою до малих дітей. Взимку хату замітало снігом під самий дах, тож її доводилося відкопувати.
Іване Назаровичу, а яким було повсякденне життя селян?
У селянській хаті в очі кидалася страшенна біднота. На плиті стояв чавунок для приготування мамалиги чи каші, і пару глиняних горшків, в яких варили борщ. Хліб пекли рідко, як правило, лише на великі свята. Повсякденною їжею були борщ з буряком, мамалига, каша, галушки (клецки), квашені огірки, варені сухофрукти.
Одяг у селян був саморобний. Прали його вручну, використовуючи попіл з пічки – мило через високу ціну лишалося недоступним для багатьох селян. Чоловіки взувалися у постоли, а носили білі домоткані штани (портяниці). Перші портяниці хлопцеві шили інколи, коли йому вже виповнювалося 12 років.
Мало хто з небагатих селян мав теплий кожух, взимку зазвичай носили сардак з грубого домотканого сукна. Причому один на подружню пару: жінка могла у ньому вийти на вулицю лише тоді, коли повернеться чоловік і дасть їй цей верхній одяг.
Мова у нас йде головним чином про селянську бідноту. Але ж були і заможні селяни. Як складалися їхні відносини з бідними?
Нерівність відчувалася постійно, її навіть підкреслювали. Коли багатий їхав в екіпажі, запряженому парою коней, бідняк повинен був уступати йому дорогу. Але були і випадки взаємодопомоги. Бідні працювали на багатих, а розумні багачі зацікавлені у добрих робітниках. Такий заможний господар взимку приходив до бідняка і питав, чи той має вдосталь їжі та палива. Коли була потреба, то допомагав йому, а влітку той відпрацьовував.
За австрійських часів на буковинських полях було спіймано близько 3 мільйонів куріпок і продано до французьких ресторанів. А в Італію відправили живцем понад 2 млн 700 тис. карпатських сірих дроздів, чию популяцію досі так і не відновили.
Іване Назаровичу, чимало селян не могло прогодувати родину працею у своєму господарстві й мусило шукати додаткових заробітків. Чим вони займалися?
Різноманітними народними промислами, або ж під час польових робіт наймалися у панські господарства. Буковинці нерідко підробляли за близьким кордоном – у Бессарабській та Подільській губерніях Російської імперії. Знаходили вони заняття й у себе в рідному краї. Мало хто з наших земляків знає, що за австрійських часів на буковинських полях було спіймано близько 3 мільйонів куріпок і продано до французьких ресторанів. А в Італію відправили живцем понад 2 млн 700 тис. карпатських дроздів – тамтешні гурмани дуже полюбляють м’ясо цих птахів.
Ще один цікавий факт. У селі Магала виробляли фальшиві персидські килими, які продавалися за кордон. У виробництві задіяні місцеві мешканці. Селяни правдами і неправдами заробляли гроші, але далеко не всі використовували їх для розвитку власного господарства. На жаль, у краї існувало багато шинків, де пропивалися великі кошти. Але про це – наступного разу.
Ігор БУРКУТ, історик
