Робити те, до чого лежить душа, не кидати справи недовершеними і вчасно опинятися в потрібному місці – складові успіху Євгенія КОЗЬМИ, бізнесмена з філософськими поглядами на життя, керівника нового, але вже популярного ресторану «День і ніч», який нещодавно відкрили в аеропорту.
Віра – не бізнес
– Насправді моє ім’я – Драгош. Та, коли приїхав до міста, мене називали як завгодно, але не правильно. Та згодом на Афоні владика Онуфрій прочитав молитву про нарікання мене Євгенієм.
– Як Ви познайомилися з Владикою?
– З Владикою Онуфрієм мене познайомив брат. Владика має надзвичайний дар: допомагати зорієнтуватися в житті і дати правильну пораду. Це швидко зближує його з людьми. Про нього завжди хочеться говорити лише найтепліші, найпрекрасніші слова, які є у світі. Владика – людина великої душі і високої духовності, якому я бажаю довгих років життя. Вже 8 років ми їздимо з ним до святих місць.
– Яке з них вражає найбільше?
– Коли порівнювати за релігійною «важливістю», то, звичайно, Єрусалим. Коли вперше буваєш біля гробу Господнього, невтримно течуть сльози. Але постійна метушня й ворожнеча на Святій землі якось «нівелюють» враження від поїздок. А на горі Афон, навпаки, почуваєшся спокійним і вмиротвореним. Там безліч первозданних стежок, лише нещодавно почали будувати дороги. Цікаво, що тамтешні монахи проти масового паломництва, бо чим більше людей приходить на гору, тим більше іноки відволікаються від молитви. Але ж правила гостинності у монахів понад усе, тому вони нікому не відмовляють.
– Чим Вас найбільше вразили монахи?
– Вони зустрічають щоразу дуже тепло. Після бесід з ними кілька тижнів до голови «не лізуть» дрібні мирські проблеми. Деякі з них – ясновидці і знають про нас більше, ніж ми їм розповідаємо.
– Чи поділяєте думку, що віра – теж бізнес?
– Як на мене, твердження, що віра – добрий бізнес, є нонсенсом. Це залежить від розуму і виховання кожної людини. Я навіть сказав би, що не хочу сприймати розумом такі речі. Адже навіть монахи здавна мали якийсь промисел і торгували, бо ж їм треба за щось жити. З іншого боку, коли ми приходимо до церкви, то хочемо, щоби там було чисто й гарно, але майже не замислюємося про те, що навіть найменший ремонт церкви коштує великих грошей. Ви ж не підете до поганого ресторану, коли можна піти до гарного?
Справжній офіціант – психолог
– Як оцінити, наскільки успішним є бізнес? Чи маєте особливі секрети успіху?
– Будь-який сьогодні успішний бізнес може назавтра занепасти – і навпаки. Тому волію не оцінювати власної успішності. У бізнесі вважаю за потрібне дотримуватися кількох правил: не можна залишати незакінчених справ, не треба братися не за «своє» діло.
– Як визначаєте, «Ваша» це справа чи ні?
– Може, це «не ділова» відповідь, але я це… відчуваю. Ніколи не беруся за справу, якщо вона мені не до душі. Крім того, я намагаюсь прочитати все про справу, вивчити досвід інших людей.
– Що є найбільшою проблемою сучасного бізнесу?
– Як на мене, основна проблема – кадри. Вона існує всюди. Немає в нас належної професійно-технічної освіти, тож знайти нормальний персонал, який хотів би працювати, майже неможливо. Найважливішим для справи є гарний колектив, який працює від душі. На жаль, у мене не всі працівники такі. Доводиться навчати, пояснювати, що таке команда і чому в будь-яку працю треба вкладати частку себе. Крім того, нині відбувається переосмислення цінності професій. Наприклад, коли раніше професія офіціанта вважалася престижною, люди працювали багато років. Такий офіціант був справжнім психологом, він знав, як краще догодити клієнту, як «презентувати» страви і напої, як заробити солідні чайові. Тому й якість обслуговування була високою. А зараз добре, коли ресторан має одного-двох таких працівників. Та й про обслуговування не мені вам розповідати. І це не лише моя проблема, таке відбувається в усій сфері обслуговування.
Догана за краватку
– Ви – шеф вимогливий. А який Ви батько?
– Я – «молодий» батько. Маю трьох донечок: найстаршій 19 років, вона вивчає міжнародну економіку в університеті, середня – школярка, їй 15, а найменшій – лише 4 місяці. Вважаю себе суворим батьком, але власної думки дітям не нав’язую. Нехай обирають той шлях, який хочуть: вчаться хоч усе життя, виходять заміж, народжують дітей. Головне, щоб вони дотримувалися законів моралі – тут я суворий.
– Розкажіть про своїх друзів…
– Загалом я не люблю великих компаній. Хоча друзів маю багато, усі вони – хороші люди, тому виділити когось дуже складно.
– Як визначаєте, хороша людина чи погана?
– Основний критерій для мене – чесність. Коли людина чесна, то вона намагається не робити поганих вчинків і не йти проти совісті. В неї чиста душа. В моєму розумінні злодій не може бути душевною людиною.
– Згодні з тим, що хороша людина – це не професія?
– Це факт. Я говорив, що професіоналів у нас щороку меншає, але з хорошими людьми ще сутужніше. Багато людей з тих, що досягли успіхів у бізнесі, – нечисті на руку… При цьому багато розумних, освічених людей у бізнесі нічого не досягають і змушені торгувати на базарі. Звичайно, є й «феномени» на кшталт «з тракториста – в мільйонери», але таке буває рідко.
– Завдяки чому Ви стали успішним?
– Я досить рано почав задумуватися над життям. Мене з дитинства привчили до праці, я від 7 років працював на полі. А тепер як? Тато-мама вислали гроші – витрачай, дитино! А мозок для цього мати не треба, бо ж батьки пришлють іще.
Коли 1979 року приїхав з Байраків до Чернівців і вступив до ПТУ, мені було дуже важко. Я вчився у румунській школі, а російську мову чув лише на уроці російської. Тому я спочатку весь матеріал зубрив на пам’ять, не розуміючи багатьох слів. Щоби тренувати пам’ять, придумав власний спосіб: оскільки я не знав міста, сідав у тролейбус на одній кінцевій зупинці, доїжджав до іншої кінцевої і назад йшов пішки саме тим маршрутом, яким рухався тролейбус. Служив в армії, потім працював в училищі майстром. Там же отримав першу догану (сміється).
– За що ж Вас покарали?
– Я й нині не богатирської статури, а замолоду взагалі був тендітний. У перший робочий день прийшов на роботу в джинсах і футболці, тому мене важко було відрізнити від студентів. Я терміново знадобився тодішньому директору училища і, коли він знайшов мене серед купки здоровенних дужих хлопців, відправив додому перевдягатися і звелів ходити, як усі викладачі, – в костюмі й краватці. Біда була в тому, що краватки в мене взагалі не було. За 2 години я придбав у магазині шкіряну краватку, з якою й проходив на роботу 2 роки. Пізніше закінчив університет.
– Як відпочиваєте, чи маєте якесь хобі?
– За радянських часів збирав книги, зараз читаю переважно християнську літературу. Дуже люблю лижі. Не люблю лежати на дивані і не люблю запланованих свят – Нового року, Дня народження. Мені подобаються спонтанні свята: захотів – закінчив роботу – зібрався – поїхав відпочити. Дуже люблю розпалювати багаття і смажити шашлики. Взагалі дуже люблю вогонь, маю вдома гарний камін. Мої румунські родичі кажуть, що в них є повір’я: чоловікові, який любить розпалювати багаття і дивитися на вогонь, симпатизують циганки (сміється). Але я не перевіряв цієї прикмети.
– Яка Ваша найзаповітніша мрія?
– Не хочу її озвучувати. Ви не подумайте, я не забобонний, у чорну кішку і порожні відра не вірю. Але про мрії говорити не буду. Я вірю в Бога і в те, що, чим більше робитимеш добрих справ, тим менше до тебе «прилипатиме» погане.
Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»
