«Війна – це час, коли, з одного боку, одні набувають дуже багато через розквіт сваволі та мінімізацію суспільного контролю, а з іншого – інші втрачають усе через воєнні дії й руйнування звичних суспільних та економічних взаємодій. Залишати все на поталу випадку – згубна недбалість.
Будь-яка спроба виключно репресивно нав’язати суспільний порядок, до того ж такий, у якому зловживання, нефаховість і корупція залишатимуться безкарними, завершиться або внутрішнім протистоянням, або масовою втечею громадян. Вочевидь, обидві ці дії зрештою загрожуватимуть нам поразкою».
«Не може бути такого, що більшість суспільства усвідомлює шкідливість чи неефективність певних факторів або рішень, але не здатна на це впливати. Це запорука розколу.»
Це витяги з публікації “Суспільний договір вічної війни” Антона Дробовича, голови Українського інституту національної пам’яті, кандидата філософських наук. Наводимо повний текст його колонки в “Українській правді”.
Та ще одне невеличке пояснення, стосовно образу Левіафану, використаного Дробовичем. У ХVII ст. у трактаті «Левіафан» відомий англійський мислитель Томас Гоббс назвав Левіафаном державу, яку люди створили задля спільного блага, пожертвувавши часткою своєї свободи.
Суспільний договір вічної війни
Незалежно від того, що ми розуміємо під суспільним договором – контракт, нормативний акт, негласну домовленість, політичний курс (наприклад, закріплений виборами), певну інтелектуальну моду, панівну ідеологію чи навіть вірусний цифровий маніфест, – він є дійсним у разі наявності суверенних сторін, які домовляються, а також певного конкретного, погодженого сторонами змісту домовленостей.
Сторони
Фактично творення Левіафана з назвою “держава”, починається з того, що з групи розрізнених індивідів постає спільнота, яка сама в собі домовляється надати певній кількості (меншості) своїх членів більші повноваження й права, зокрема і право застосовувати насильство, щоб забезпечити мир та процвітання для всіх.
Хоча Левіафаном є держава загалом у повноті своїх членів, проте її виявленням і конкретизованою суб’єктністю завжди займаються “державні люди” (функціонери держави), які власне державу й представляють: уряд, суди, поліція, армія тощо. У демократичному суспільстві ця меншість не отримує владу на вічно, а змінюється, передає відповідальність і повноваження іншим членам спільноти, які до того готові. Тож у кожен конкретний момент офіційними представниками волі Левіафана є наявний політичний клас, який і забезпечує координацію між усіма його членами, здорове функціонування колективного політичного тіла, яким є держава.
Так само в кожен конкретний момент часу є й інша частина Левіафана, яка не займається постійно й цілеспрямовано його збереженням, підтриманням чи реалізацією його суб’єктності, а просто живе своїм життям, працює, народжує дітей, творить мистецтво, будує міста, розвиває бізнес, лікує тощо. Тобто всі люди, які відмовилися від права на використання сили чи володарювання, а зосередилися на мирній праці й процвітанні. Така група є більшістю й у демократичних суспільствах бере участь в управлінні курсом Левіафана завдяки виборам та іншим формам політичної участі. Проте така участь для широких верств населення є справою оптативною, а не обов’язковою. Тут важливо додати, що визнання більшістю прав і влади меншості, обраної серед себе, є основою легітимності не тільки цієї меншості як законного уряду, а й державного Левіафана загалом як повноцінної та повносправної політичної сутності.
Відтак якщо в якийсь конкретний момент заради збереження чи розвитку держави-Левіафана потрібно переукласти чи змінити суспільний договір, то більша частка відповідальності в ініціюванні та затвердженні таких змін лежатиме саме на політичному класі, адже він уособлює суб’єктність усього Левіафана. Хоча ініціювати таке переукладання може й інша авторитетна соціальна група чи особа, особливо якщо політичний клас з низки причин цього зробити не може чи не хоче.
Зміст домовленостей
Після ознайомлення з класичними творами, які містять теорію суспільного договору й навіть намагаються апелювати до певних показових суспільних практик, ми зрештою доходимо висновку, що його основою є прагнення миру. Або, якщо точніше, – його основною умовою, предметом угоди є припинення природного стану “війни всіх проти всіх” і життя громадян у мирі. Держава-Левіафан має гарантувати мир і спокій в обмін на частину нашої природної свободи, в обмін на відмову від “права на все”.
Але що робити чесному громадянину, як він має розуміти договірні відносини в разі, коли держава більше не може гарантувати своїм громадянам мир? Яким має бути договір і його умови, якщо попереду на нас очікує лише довга й важка війна? Навіщо воювати, якщо можна поїхати в інше місце та жити там у мирі? Для українців такі питання перестали бути теоретичними чи суто світоглядними від 2014 року – від початку російської агресії, а нині, після розгортання Росією проти України повномасштабної війни у 2022 році, вони вже є без перебільшення екзистенційними.
Перш ніж намагатися відповісти на це питання, слід уточнити один важливий нюанс: навіть за класичною теорією суспільної угоди зазвичай ідеться про домовленість у межах спільноти. Така угода не гарантує 100 % захисту від нападу іншого прадавнього біблійного чудовиська Левіафана, в межах якого, певно, діє інша угода з різноманітними опціями щодо зовнішньої війни та загарбання сусідів. Тож сьогодні в Україні ми опинилися у ситуації коли один Левіафан нападає на іншого й у світі немає якоїсь більшої та могутнішої інстанції, яка могла б це зупинити.
ООН свого часу було задумано як певний планетарний колективний Левіафан, але вади її структури й процедур (насамперед пов’язані з фіксацією не зовсім справедливих результатів завершення Другої світової війни) зрештою призвели до того, що ця організація де-факто не може зупиняти агресорів і війни. Особливо якщо їх розв’язують потужні країни, що належать до ключової безпекової структури об’єднаних націй, – Ради безпеки ООН.
Відтак драматичність української ситуації полягає ще й у тому, що російська держава-чудовисько не лише несе українцям війну та смерть, а “великодушно” закликає зрадити Україну, відмовитися від власної ідентичності, своєї суспільної угоди та укласти іншу – стати членом російської спільноти, їхнього тоталітарного Левіафана. Вони буквально промовляють мовою своєї пропаганди й жорстокими діями армії та силових структур:
“Ставайте росіянами або вшивайтеся звідси – інакше ми всіх вас повбиваємо”
Де-факто це має всі ознаки асимілятивного геноциду (знищити національну групу шляхом примусового переходу до іншої), на противагу більш відомому екстермінальному геноциду (фізичне знищення національної групи), який зокрема реалізували нацисти проти євреїв і ромів під час Другої світової війни і який відомий нині як Голокост.
Тож нам пропонують умертвити свого Левіафана, а на додачу й усе те в нас, що відрізняє нас від покірно-раболєпної та водночас агресивно-фашистської російської сутності.
Тож у сучасного українця є щонайменше три опції вибору умов домовленостей:
1. Переукласти суспільний договір і боротися стільки, скільки буде потрібно, щоб перемогти, зберегти себе та свою спільноту Україну такими, якими ми хочемо їх бачити.
2. Підкоритися і згодувати свого Левіафана російському, принагідно вбивши у собі все те, що росіянам не подобатиметься.
3. Утекти від свого Левіафана до іншого або стати громадянином світу, який мандрує між державами, користуючись перевагами тимчасового громадянства. Де факто – втекти в безпечніше місце, залишивши свою колишню спільноту перед названими вище викликами.
Гадаю, певний вибір доведеться найближчим часом зробити кожному з нас. І оскільки мені найбільше імпонує перший варіант, то далі спробую поміркувати про його особливості, перспективи та умови.
Як зберегти українського Левіафана?
Зважаючи на те, що потенційна поразка України стане не лише катастрофою для нас як її громадян, а й дуже серйозно змінить баланс сил у світі, зокрема й норми міжнародного права, звичаї всієї людської цивілізації, ми маємо виходити з того, що ставки дуже високі.
Попри боязливість і нерішучість багатьох країн світу, ми не можемо дозволити собі розкоші “довгих процедур”, натомість маємо діяти швидко. Зокрема перелаштувати свого Левіафана з умовного режиму “мирне життя для щастя і процвітання” у режим “довга війна для виживання і збереження найважливішого”. Вочевидь, навіть психологічно дуже важко бути готовим до стану довгої (можливо, навіть вічної) війни, але це єдине чесне рішення, якого ми неодмінно доходимо в разі чесності перед самими собою. Це звучить жахливо у ХХІ столітті, після, здавалося б, цілковитого “прозріння людства” за підсумками двох світових воєн, але правда дуже сумна: жодного прозріння не сталося.
Відтак якщо ми хочемо бути самими собою, захистити світовий устрій, у якому не можна без наслідків волюнтаристськи напасти на іншу країну, захистити цінності, у які віримо, а головне – уникнути того, що російські й інші подібні до них Левіафани можуть стати безальтернативною нормою нового світу (а це означає, що вони принесуть війну куди завгодно), нам потрібно укласти суспільну угоду нового типу. Таку, яка, з одного боку, гарантуватиме свободу, солідарність, справедливість, гідність і мир між собою всередині спільноти, а з іншого – чесно визнає, що цій спільноті доведеться ще довгий час перебувати у стані довгої й жорстокої зовнішньої війни з цинічним агресором.
Минув час, коли можна було пробувати воювати в пів сили та відкладати складні системні рішення на потім. Не вдасться жити довго у стані розділеності, соціальної шизофренії, коли для одних довга й страшна війна стала реальністю, а для інших – лише неприємним контентом у соціальних мережах, який можна проскролити і зосередитися на благах тилового спокою та діяти так, наче жодної війни немає. Це стосується приватного життя, ведення бізнесу, законів, суспільних норм і державних процедур.
Усе має бути максимально ефективним і адекватно пристосованим до потреб війни, але водночас забезпечувати умови розвитку, відновлення, психологічного й фізичного збереження громадян та їхнього майна, а також захищати їхню гідність. Останнє тут є чи не найголовнішим, адже ця війна хронологічно і сутнісно є продовженням Революції гідності, наступним актом боротьби проти нахабного поневолення. Відтак наш Левіафан воєнного часу повинен оберігати і плекати гідність громадян, бо це чи не найпотужніше джерело енергії мобілізованого на війну суспільства, а заразом і те найвиразніше, що відрізняє наше громадянське суспільство від російського упокореного та заляканого зібрання.
Тут також варто наголосити, що відкладення суспільної угоди на потім, заклики окремих людей, що, мовляв, “просто відмовмося поки що від усього й живімо на воєнних рейках так, як це визначать великі начальники”, – є наївними й помилковими. Мовляв, це зараз не на часі, тому про нові умови та правила співжиття треба говорити після перемоги. Оскільки війна – це час, коли, з одного боку, одні набувають дуже багато через розквіт сваволі та мінімізацію суспільного контролю, а з іншого – інші втрачають усе через воєнні дії й руйнування звичних суспільних та економічних взаємодій, залишати все на поталу випадку – згубна недбалість.
Довга війна обов’язково породить виклики, напругу, конфліктність і розчарування, які просто неможливо буде залагодити легітимно на базі законодавства та процедур мирного часу. Це вже, наприклад, засвідчили численні скандали довкола переслідування волонтерів за неправильно оформлену військову допомогу в перші місяці війни (люди реагували на потребу воєнного часу, а питали в них за законами і процедурами мирного) або здійснення оборонних закупівель із зменшенням рівня суспільного контролю, що зрештою призвело до зловживань (людям дозволили закуповувати швидко за законами воєнного часу, а дехто крав за звичаями мирного).
Ми не можемо втрачати солідарність і легітимність, відтак правила й норми суспільного життя, новий суспільний договір Левіафана воєнного часу має постати в результаті спільного думання та консенсусу. Іншого ефективного варіанту просто немає, адже будь-яка спроба виключно репресивно нав’язати суспільний порядок, до того ж такий, у якому зловживання, нефаховість і корупція залишатимуться безкарними, завершиться або внутрішнім протистоянням, або масовою втечею громадян. Вочевидь, обидві ці дії зрештою загрожуватимуть нам поразкою.
Ключові параметри угоди
Навряд одна людина може запропонувати вичерпний перелік пунктів суспільної угоди для багатомільйонної громади та ще й у такому екстремальному часі, але оскільки всі ми є творцями й розпорядниками своєї держави, гадаю, що деяку конкретизацію пунктів оновленої суспільної угоди все ж варто ініціювати та обговорювати, щоб розмова про таку угоду не залишалася надто абстрактною. Розпочати можна з кількох конкретних домовленостей:
Захист бізнесу і приватної власності. Бажання заволодіти чужим майном є однією з ключових причин війни всіх проти всіх. Тому захист приватної власності – перший і найголовніший крок побудови ефективного суспільного договору.
Логічним розвитком цього пункту є підтримка й захист бізнесу, адже збільшення багатства, розширення виробництва, створення нових робочих місць – усе це робить спільноту сильнішою. Новий суспільний договір повинен передбачати якнайширші гарантії захисту власності та бізнесу. Особливо мають бути захищеними люди з підприємницьким талантом, які здатні творити успішні компанії у час кризи й невизначеності. Для них повинні діяти заохочення та пільгові кредити, максимальний захист від сваволі чиновників і корупційних зазіхань силовиків, а також заходи мотивування вкладатися в оборону для захисту свого майна та бізнесу. Водночас має бути чесно врегульовано питання оподаткування: оптимальні податки та всі умови підтримки від держави, але натомість відмова від офшорів (або певне розумне обмеження розміщення коштів там), зарплат у конвертах, завищення собівартості товарів / послуг тощо.
Бізнес має бути другим головним союзником Левіафана після армії, мотивованим джерелом його енергії та ресурсів, але також однією з найбільш захищених і шанованих груп.
Створення екосистеми загальної залученості й турботи. Боротьба має стати усвідомленою реальністю кожного громадянина не лише в контексті переживання війни в інфопросторі чи в незручностях, а й у конкретному внеску.
Спільнота має створити такі умови взаємодії, щоб кожна людина щодня робила внесок в оборону, усвідомлювала його й пишалася ним. Він має бути посильним, добровільним, пропорційним і конкретним. Наприклад, загальною нормою може стати те, що 10 % усіх своїх зусиль і часу людина приділяє зміцненню оборони: від участі в ліквідації наслідків бомбардувань, плетінні маскувальних сіток і доправленні волонтерської допомоги Силам оборони, до участі в інформаційній війні проти ворога, поширенні правдивої інформації про російську агресію у світі та безпосередній службі в українських військових підрозділах.
Завдання держави – зробити із залученості в оборону національну ідею. Це має бути доступно, просто та інтуїтивно зрозуміло. Але головне – ефективно. Не потрібно імітацій, а тільки реальна допомога в межах можливостей громадян. Абсолютно всіх дорослих громадян. Водночас у суспільстві необхідно запровадити культуру загальної турботи й виробити консенсус щодо прийнятності відпочинку та радості.
Важливо, щоб у житті людини залишалася можливість доброго життя і щастя навіть під час війни. Неможливо довгий час жити нещасним лише із покладанням на майбутню радість після перемоги. Це прирікає спільноту на вигорання й деградацію. Відтак ідеї взаємної підтримки, чуйності та оберігання одне одного під час тяжких випробувань мають стати завданнями державної політики й новою соціальною нормою. Кожен громадянин цінний та важливий, і це має відчуватися не лише у ставленні інституцій, а й окремих людей одне до одного. Ідеальна реалізація цього пункту могла б злучати як гасло: “Військо боронить усіх громадян. Усі громадяни турбуються про військо та одне про одного”.
Зрозуміла доктрина оборони. Нація має розуміти загальний сценарій і логіку війни. Не можна постійно шарахатися від гасел “наприкінці літа вийдемо на кордони 1991 року” до “нам ще рік протриматися б, а далі буде легше”. Варто озвучити, що, наприклад, є два сценарії розвитку подій: реалістичний та оптимістичний.
Реалістичний – війна може тривати й десятиліття, але наше завдання – побудувати таку лінію захисту й такі сили оборони, щоб ворог мав 1000-кілометрову лінію фронту, яку не міг би прорвати й на якій ніколи не знав би, де може початися наш наступ чи диверсійна операція.
Щоб російські війська жили в постійній напрузі та страху. І водночас усвідомлювали, що вони є окупантами, тому на тимчасово окупованих територіях то тут, то там спалахуватимуть бунти й пожежі. І це в умовах, що для кожного боєздатного українця служба на фронті є нормальним і передбачуваним буденним процесом, що, до прикладу, певний проміжок часу впродовж року чи раз на два роки потрібно провести в боях або на лінії оборони, щоб решту часу можна було перепочити, відновитися, а головне – щоб рідні перебували у більшій безпеці.
Паралельно спільнота має знати, що в тилу постійно готуються операції проти окупанта, які мають на меті завдати йому шкоди й на тимчасово окупованих наших територіях, і далеко в їхньому тилу на військових об’єктах. Плюс у цей самий час науковці й військова промисловість винаходять і створюють зброю, яка може переломити хід війни чи завдати російським окупантам неприйнятної для них шкоди.
Ми постійно мобілізовані й лише очікуємо на слушну нагоду для переможної контратаки.
Оптимістичний – якщо вдасться консолідувати світ і себе, то впродовж року-двох ми акумулюємо достатньо сил і засобів та за підтримки наших міжнародних партнерів здійснюємо низку успішних воєнних і невоєнних операцій проти держави-окупанта РФ, завдяки яким російські війська буде розгромлено й вигнано за міжнародно визнані кордони України.
Водночас ми маємо забезпечити стан, при якому Росія не матиме можливості повторити військову агресію проти України. Ми усвідомлюємо можливі втрати і складність такого шляху, але приймаємо його. В обох цих сценаріях важливо, щоб загальну логіку оборони усвідомлювало все суспільство й вона мала на меті завершити війну на наших умовах або вести її в межах допустимих для нас параметрів стільки, скільки буде потрібно. Кожен член спільноти повинен знати, що ми ведемо важку захисну війну й не можемо здатися, адже це загрожує нашому існуванню, але також ми не хотіли цієї війни й прагнемо справедливого миру за найпершої можливості.
Компетентне й ефективне урядування. Довіра до ухвалення політичних рішень є запорукою легітимності та стабільності Левіафана під час війни. Нова угода має передбачати створення авторитетного органу чи механізмів, які зможуть забезпечити якість ухвалення управлінських рішень у державі та особливо на фронті. Таку якість, якій довірятимуть більшість громадян і ті міжнародні партнери, які найбільше інвестують у нашу оборону та стійкість, що гарантує максимальне збереження життя наших воїнів.
Війна – це змагання волі й ефективності, тому наша воля повинна бути міцною й спиратися на найбільш можливу в наших умовах ефективність. Не може бути такого, що більшість суспільства усвідомлює шкідливість чи неефективність певних факторів або рішень, але не здатна на це впливати. Це запорука розколу. Водночас внутрішню комунікацію слід здійснювати з дотриманням найкращих демократичних стандартів, із повагою всіх учасників процесу та зважаючи на думку міжнародних партнерів, які є важливим фактором нашої сталості.
Базові гарантії життя й безпеки найвразливіших. Діти, літні люди, люди з інвалідністю та інші соціально вразливі групи населення під час війни мають бути забезпечені дахом над головою у безпеці, їжею, водою та необхідними медикаментами. Очевидно, що держава не може гарантувати виконання всіх соціальних стандартів під час війни, але minimum minimorum має бути забезпечено. Навіть якщо доведеться просити країн-партнерів узяти певну кількість наших пенсіонерів і людей з інвалідністю під тимчасовий захист. Неприпустимою є ситуація, коли безпорадна людина змушена перебувати під обстрілами без жодних засобів для існування. Водночас для дітей має бути створено максимально безпечні умови перебування на території України (наприклад, у віддалених від фронту областях) із обов’язковим забезпеченням їх якісними освітніми послугами та медициною.
Звісно, це лише міркування довкола драфту такої угоди. Вони не вичерпні й не обов’язково достатньо мудрі. Утім продовжити процес осмислення та вироблення досконалого варіанту буде легше на підставі аналізу, обговорення та критики конкретних пропозицій. Сподіваюся, цей текст стане для цього у пригоді.
Антон Дробович
Текст написаний в 2024 році для обговорення в рамках проєкту “Суспільний договір для України”, що реалізується Аспен Інститутом Київ за підтримки National Endowment for Democracy, і авторизований для публікації у відкритому доступі.
