Ми з одногрупниками закінчили інститут 10 років тому. Збираємося нечасто: робота, сім’я, проблеми… Але коли зустрічаємося, згадати нашого вчителя математики – справа честі. Не тому, що він не ставив двійок чи ставив їх багато. Не тому, що від нього «мліли» дівчата (нам тоді це й на думку не спало б), і навіть не тому, що окремі правила й теореми, як і крилату фразу «роззуваємося і йдемо по колу» можемо повторити через 15 років! Просто, коли Бог роздавав людям таланти, Григорію Івановичу дісталося рідкісне вміння навчати так, аби запам’яталося на все життя. Мабуть, це і називається педагогікою.
Досьє:
Григорій Білянін, 55 років, директор Чернівецького обласного центру післядипломної педагогічної освіти. Кандидат педагогічних наук, доцент.
1975-го закінчив з відзнакою Чернівецьке педучилище (вчитель початкових класів), 1980-го – матфак ЧДУ ім. Федьковича. Працював у середній школі с. Долиняни, Садгірському райвідділі освіти, ЗОШ №6, Буковинській державній фінансовій академії.
За гороскопом – Діва. Одружений, має сина, доньку та внучку Катрусю. Хобі – футбол, гірський туризм, пісні Ірини Аллегрової.
Урок 1: Я – простий басараб з Кулешівки
Цю фразу ми почули ще на І курсі. Тоді ми, 15-річні підлітки, лише починали вчитися в інституті. Більшість одногрупників «дорвалася» до міста й волі. Особливо це стосувалося дівчат гулянки, неймовірні «прикиди» та ультрасучасний макіяж.
Якось, коли одна з подруг пофарбувала волосся у яскраво-червоний колір, але не змогла розв’язати елементарного прикладу, Григорій Іванович просто запитав її:
– А ти звідки?
– Із Сокирян, – відповіла Таня.
– То ми ж земляки! Я – простий басараб з Кулешівки. Батьки мої там живуть, усе життя працюють. Це лиш я, щоби не працювати, пішов до педучилища. Закінчив його з червоним дипломом, бо це давало право вступу до університету без екзаменів. І головне, до армії не забирали! Не знаю, як у вас, але у нас варіант «ні на голові, ні в голові» ніколи не був модним. Двійку не ставлю за умови, що завтра «буряків» на голові не буде. Кажу тобі як чоловік: хлопцям таке не подобається.
Червоне волосся перефарбовували усім гуртожитком і вже через день «буряк» перетворився на «каштан». А ще через два дні Таня розповіла, що батька Григорія Івановича знають далеко за межами Кулешівки – Іван Білянін виростив 3 сади та квітник, де було понад 100 видів троянд. За консультацією до нього приїздили навіть вчені-ботаніки. А десь за місяць ми з подивом зауважили, що косметики й парфумів на дівчатах стало в рази менше…
Урок 2. Про речі, якими не граються
У хлопців середини 90-х була модна розвага – гра у гривню. Суть гри нагадувала дитсадківську гру «фантики»: кладеш гривню портретом донизу і б’єш по ній долонею. Банкнота має перевернутися у повітрі і впасти портретом догори. Переможець забирає гроші собі.
Одного разу за цим заняттям двох хлопців застав Григорій Іванович:
– Ви зараз підете в буфет і купите на ці гроші булочку.
– Ми ж не голодні.
– А ви купіть!
За п’ять хвилин хлопці повернулися з булочками.
– Підійдіть до вікна. Бачите, там бабця на лавочці сидить? Віддасте булочку їй. Я дивитимусь, як ви це зробите.
–????
– Є люди, яким гроші потрібніші, ніж вам. Бо ці у вас були зайві, раз ви ними гралися. А мамі своїй скажете, щоби давала грошей менше. Хочете гратися – будете, але коли свої заробите.
Урок 3. Власне про математику
Як відомо, математика – наука точна. Писала наша група контрольну, і всі отримали знижені оцінки за один пропущений знак «мінус». Хтось, дуже принциповий, обурився:
– Це ж лише один нещасний мінус!
– Один «нещасний» мінус може зробити нещасними багато людей! На собі перевірив!
… Під час навчання в університеті на військовій кафедрі математиків традиційно готували до мотострілецьких підрозділів. Повезли майбутніх лейтенантів на полігон на стрільби. Гармати великі, я маленький. Від пострілу вуха закладає на кілька днів… Жахливо! А щоби навести гармату, потрібно розрахувати напрям і траєкторію польоту снаряду. Ми перераховували все по десять разів. За нашими розрахунками, снаряд мав полетіти у ліс, де ніхто не ходить. Але ми забули поставити перед числом отой злощасний мінус і снаряд полетів у протилежний бік і розірвався посеред шкільного стадіону. Яма була величезна! Добре, що дітей у школі не було і на стадіоні паслися корови… Місцеві жителі перелякалися не на жарт, та й у нашого керівництва були проблеми. Єдиний плюс – м’яса від кількох убитих корівок наїлися досхочу.
Урок 4. Вчителі теж люди
У нашого покоління ще був той, «правильний», стереотип сприйняття: «вчитель як Бог і навіть до туалету не ходить». Тому звикнути до того, що в людини може бути поганий настрій через програш київського «Динамо» чи «мерзопакосну» погоду, було непросто. Звідси тяглася ще одна проблема – невміння відстояти свою думку чи власне рішення, бо ж «учитель так сказав» або «вчитель не має цього знати». Тож у першому поході ми «ничкали» пиво, цигарки і цілувалися у колючих кущах – жодного комфорту. Дехто взагалі тяжко зітхав, бо вихідні у горах зовсім не були його мрією, але ж «усі пішли».
– Був у мене учень, – розповідав нам Григорій Іванович, – нормальний хлопець, але походи просто не любив. Йдемо ми з важкими рюкзаками стежкою, а він плентається позаду мене і тихо, але так, аби я почув, бурчить: «Будь проклят тот день, когда я сдал эти пять рублей на этот поход». Після того я завжди пояснюю, що вчитися, пити, курити та відпочивати – справа добровільна і має приносити задоволення. Крім того, сам палю, а коли є привід – можу випити. Чому ж іншим не можна? До того ж, хай краще роблять це не ховаючись. Доведено: «стоп» тоді спрацьовує краще.
Урок 5. Про те, що рухає сонце…
Рано чи пізно до молодих приходить кохання і все, що з ним пов’язане – зітхання, сльози, цукерки-квіти, секс, одруження, діти. Майже ніхто з викладачів чомусь не розмовляв з нами на ці теми: чи то, на їхній погляд, було непристойним, чи вважали, що «самі розберуться». Коли романтика захоплювала просто на заняттях, могли й вигнати або двійку поставити задля профілактики. Але у Григорія Івановича і кохання йшло на користь математиці:
– Коли студенти їздили «на картоплю» у села, вдень працювали, а ввечері йшли на танці до клубу. Всі мої однокурсники були наче баскетболісти, а я – низенький на зріст. Довго через це комплексував, аж поки бабця, в якої ми жили, не поділилася досвідом: «Сину, всі хлопці як пальці: усі різні, хто довший, хто коротший, а як їх зігнути в кулак, – усі однакові!» Це я до того, що похідна від будь-якого натурального числа дорівнює нулю. Запам’ятайте!
Позапланова консультація
Відкрию невеличку таємницю: коли зустрілися з Григорієм Івановичем кілька днів тому для інтерв’ю, задала йому лише одне запитання:
– Що Ви побажали би своїм колегам до професійного свята?
– Щоби їхнє життя ніколи не давало приводів для сумнівів у правильності вибору професії. На жаль, це часто буває. А оскільки я – математик, бажаю життя різновекторного, багатогранного і щоби супроводжувалося лише щирими посмішками! Більше нічого в мене не запитуй – мої учні знають мене краще, ніж я сам.
Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»
