Не обов’язково їздити за кордон, аби збагнути, як доживають свій вік пенсіонери у Європейському союзі. Адже серед західних туристів, які відвідують наше місто, чи не три чверті – люди похилого віку. А чи можуть собі дозволити подорожі наші пенсіонери, якщо вони не колишні депутати Верховної Ради або члени уряду – питання риторичне. Хіба що можуть помандрувати до «альтфатера»…
Нашому старому не позаздриш, він не завжди й пенсію має
Українські пенсіонери – упосліджені, голодні та забуті…
Можливо, в нас щось не так із організацією соціального забезпечення? Та перш ніж перейти до його аналізу та пошуків шляхів покращення, розповім три реальні історії, які сталися з моїми близькими та знайомими людьми.
Перша сталася в середині 90-х у Львові: дружина батькового рідного брата, як кажуть на Галичині – стрийна, проживши понад десять років удовою, вирішила довірити опіку своєю самотньою старістю добродійникам, які обіцяли райське життя за право успадкування двокімнатної квартири в непоганому районі Львова. Після неповного півроку того раю стрийна раптово померла. Хоча, скільки її пам’ятаю, завжди опікувалася своїм здоров’ям: пила свіжі соки, раціонально харчувалася та щодня робила рухавку й дихала за системою йоги. Кажуть, у ті роки продаж квартир у Львові був дуже прибутковим бізнесом.
Друга історія відбулася вже у Чернівцях. Товариш батька по «Воркутлагу», теж у віці за 80, овдовів. Хоча в нього було багато племінниць, які йому допомагали б, він узяв собі молодичку, аж на 50 років молодшу. В нього була непогана квартира на вулиці Гоголя. Та після кількамісячного спільного проживання він зайшов до мене як до сина свого товариша попрощатись, бо виїздить на Хмельниччину до якогось глухого села, де має з молодою жінкою завести господарку за вилучені від продажу квартири гроші. Не знаю, чи встигли вони завести господарку, але за три місяці ми дізналися від однієї з племінниць, що старий так само несподівано помер.
Третя історія – садгірська. На одній вулиці зі мною майже 20-ть років мешкала самотня вдова. Десять років поспіль нею опікувалися одні добрі люди, які побудували їй санвузол, носили продукти, допомагали у прибиранні. Та останнім часом жіночка стала зовсім немічною і врешті-решт злягла. Сталося так, що півтори доби ті люди через власні проблеми та роботи не могли її провідати її. І довелося старенькій весь цей час пролежати замкненою у кімнаті на ліжку…
Переконаний, подібні історії відомі кожному, хто читає ці рядки.
Натомість ми знаємо, як наші українки-заробітчанки майже в усіх країнах Європи доглядають людей похилого віку, аби їхнє життя було достойним і гідним старості. Чи не тому тільки в нас є приказка «старість – не радість»?
Отже, далеко не все гаразд із соціальним забезпеченням в Україні і для його вдосконалення треба докласти зусиль усім, бо сподіватися лише на державу, мабуть, не варто. На всіх нас чекає поважний вік – і чи ми самотні, чи є в нас діти – це зовсім не гарантує, що старість наша буде спокійною та заможною.
Австрійський пенсіонер – турист у Венеції.
На Заході люди поважного віку подорожують і танцюють…
Через мандрівний характер мені часто доводиться подорожувати світом. І скрізь я цікавився, як налаштовується в них життя самотніх людей похилого віку.
З того, що мені вдалося дізнатися, складається така картина. Найперше – це те, що у багатьох країнах існує не одна система пенсійного забезпечення, а дві або навіть і три. Окрім солідарної, може бути ще корпоративна, та й особисті накопичення щось важать. Отже, відповідно, й суми щомісячно отримуваних пенсійних виплат можуть суттєво різнитися, та в будь-якому випадку вони значно вищі від пенсій наших громадян.
Не ділитиму способи проживання самотніх людей у залежності від держави, бо мене цікавили саме варіанти потенційних можливостей облаштування їхнього життя.
Та кожна західна держава має спеціалізовані житлові будинки для людей похилого віку, які згруповані та розташовані поруч із магазинами та іншою інфраструктурою для обслуговування. У будинках звичайні квартири, але мешкають у ньому люди або самі, або з компаньйонами, які трохи молодші і доглядають за більш похилими, ділячи оплату за житло або ж будучи навіть на утриманні більш заможних старших компаньйонів. У таких будинках є охорона, яка не пускає невідомих осіб, а також чергові медпрацівники, які на виклик мешканця, якому достатньо лише натиснути кнопку, можуть швидко прийти на допомогу. Є там і соціальні працівники, які, залежно від країни, можуть за оплату чи безкоштовно принести продукти або виконати будь-які господарські дії по квартирі.
Угорські пенсіонери на танцювальній вечірці під час Різдвяних свят.
У багатьох країнах ця проблема вирішується за рахунок найму на роботу персональних доглядальниць. Зрозуміло, що в нашій країні подібне можуть собі дозволити люди із значними доходами або в яких дуже заможні діти, що мають бажання подбати за старість батьків.
Але в багатьох країнах є й приватні пансіони для проживання самотніх чи просто людей похилого віку. В них мешкають до десятка людей, за якими доглядають три-чотири соціальні працівники, які мають службове житло в тому ж будинку. Вони спільно харчуються, їм прибирають у кімнатах та міняють постіль, влаштовують екскурсії та інші заходи для змістовного проведення дозвілля.
Проживання в такому пансіоні не дешеве, але воно покривається коштами із пенсії та коштами від рахунків у банках чи від дітей. Банківські кошти можуть бути подвійного походження – від заощаджень протягом трудової діяльності або від продажу власного нерухомого житла на момент переселення до відповідного пансіону. Як би страшно це не звучало, але пансіон не зацікавлений у передчасній смерті свого жильця, бо втрачає платоспроможного клієнта.
Як бачимо, у світі існують цивілізовані способи організації життя людей похилого віку, тож нам потрібно вивчити світовий досвід і запровадити його в життя за допомоги громадськості, місцевих органів самоврядування, відповідних громадських організацій.
І хоча у це не віриться сьогодні, доки ти молодий і дужий, але всі ми раніше чи пізніше постаріємо, незалежно від того, багаті ми чи бідні. Тож саме від нас самих залежить, якою буде наша власна старість.
Ярослав ВОЛОЩУК, член НСЖУ, фото автора
