або Чому потрібно відновити його історичну назву
Така дивна назва здається намертво приклеїлась до найсхіднішої околиці Чернівців, яка лісопарковою смугою простягнулася вздовж правого, порізаного ярами і зсувами, схилу долини Прута. Ну, так, дійсно муляє вухо. Так що воно за таке, цей Урбан, і чому він гарячий? Звідки та коли утворився цей дикий топонім на буковинському мовному просторі?
Трохи історії
Пізньосередньовічне поселення на цьому місці мало цілком слов’янську назву Гореча, яку топонімісти виводять зі слова «гористий». Є також думки, що назва походить від слова «горіти». Може тут щось колись і горіло, як це бувало у всіх поселеннях Буковини, але це не стало приводом для виникнення такого топонімічного форманту.
Близько 1719 року декілька монахів-пустельників викопали печеру на схилі залісненого горба, де потім був заснований монастир і споруджена дерев’яна церківця Різдва Пресвятої Богородиці. В 1737-му ігумен монастиря о.Іоаникій придбав сусідній великий лук, чим були закладені основи майбутнього процвітаючого монастиря. Дуже швидко монастир придбав чимало земель біля Чернівців (міська окраїна Монастириська) та в Буковині і став таким чином заможним. Важко собі сьогодні уявити, що до 1784 року Чернівці були у податковій залежності (десятина) від монастиря на Горечі, який, за словами відомого історика Раймунда Ф.Кайндля, «висмоктував із чернівчан останні соки». Частина Горечі також була захоплена цим кровососом і у документах фігурувала як Гореча-монастир. Решта села належала Чернівцям і позначалась як Гореча камерал, себто Урбан, у перекладі – «міська».
Після входження Буковини до складу Австрії цисар Йозеф ІІ у 1783 році спеціальним указом розпорядився закрити монастирі на Буковині, в т.ч. й на Горечі, а церкву перетворили у звичайну приходську. 1784 року монахи забрали всі грамоти, церковне начиння, хоругви і вийшли до Молдавії. У тому ж році цісарським указом Чернівцям було повернуто 31 га землі (село Гореча), які монастир відібрав собі у 1764 р. І тільки земля навколо церкви та ліс довкола залишалися у власності православного релігійного фонду. Ця назва була цілком зрозумілою для корінних чернівчан.
Радянські виверти совітських чиновників
З приходом радянської влади і нашестям совітських чиновників назва Урбан Гореча сприймалась незрозуміло ворожою. Нову владу це допекло. «Високо освічені» комуністичні філологи знайшли просте категоричне рішення «Гарячий урбан» – і баста! Тупість, як добре відомо, дар божий для обраних. А нам воно для чого? Давно назріло логічне рішення: відновити історичну назву Гореча, тим більше, що колишнє село давно стало частиною міста Чернівці.
Повернімо ландшафтному заказнику на території Чернівців первозданну назву – Ковачинський ліс
Торкнемось іншого Гарячого урбану – ландшафтного заказника місцевого значення зі стартовою прощею 108 га, з яких 88 га у віданні міського департаменту житлово-комунального господарства, а 20 га у віданні чоловічого монастиря Різдва Пресвятої Богородиці «Горєча». Створена 28 лютого 1964 року заповідна територія пережила неодноразові зміни статусу та незрозумілих еволюцій заявленої площі. Нині вона не дотягує й до 70 га, хоча начебто ліс росте на тому ж місці, як і ріс до того. Може ці 30 з гаком гектарів розчинились у швидких водах Прута чи випарувались на гарячих джерелах?
Лісова територія – Ковачинський ліс – монастиря Горечі за кадастровими мапами Буковини 1854 р.
Заповідний масив – це одна з небагатьох ділянок правого берега Пруту, де чудом збереглися рештки цінних умовно корінних лісових насаджень, що формують фізіономію цього інваріантного ландшафту. Тут охороняються фрагменти природних лісових угруповань з високим рівнем флористичної та ценотичної різноманітності, які приурочені до схилів правого берега р. Прут і є складовою формацій букових (Fageta sylvaticae), дубових (Querceta roboris) та грабових (Carpineta betuli) лісів. У деревному ярусі домінує граб звичайний, подекуди переважає бук лісовий, дуб звичайний, до яких домішуються клен польовий, клен гостролистий, явір, ясен звичайний, зрідка трапляється черешня. Чагарниковий ярус формують бузина чорна, бруслина європейська, подекуди бруслина бородавчаста, ліщина звичайна, свидина кров’яна. Багатий й трав’яний ярус з червонокнижними видами. Фауна наземних хребетних заказника налічує 100 видів: земноводні – 11, плазуни – 3, птахи – 72 і ссавці – 14. А 6 видів занесені до Червоної книги України. Заказник є складовою прутського долинно-річкового екокоридору, має рекреаційне та науково-пізнавальне значення.
Частина території заповідного об’єкта зайнята культовими і господарськими спорудами чоловічого монастиря «Гореча» з церквою Різдва Пресвятої Богородиці. Збереження лісового масиву, здавна відомого як Ковачинській ліс, у складних історико-політичних умовах пізнього середньовіччя Молдавського князівства стало можливим завдяки виникненню і функціонуванню тут монастиря. Як фактичний власник лісу він організував його належну охорону, чим вберігав від самовільних порубок мешканцями прилеглих поселень. Іншим чинником збереженості стала дурна «слава» Ковачинського лісу як прихистку для місцевих злодіїв та грабіжників. Кам’яна церква була споруджена у 1766 році, частково на кошти російської імператриці Катерини ІІ. Ситуативно (і топографічно, і процесуально) цей монастир можна вважати певним аналогом Києво-Печерської лаври.
Монастир Гореча у 1860 році. Автор малюнку Franz Xaver Knapp.
Лісок на Горечі став з 80-х рр. ХІХ ст. для багатьох чернівецьких родин гарною альтернативою до Народного парку у місті чи віддаленого Цецинського лісу. Охочі до відпочинку масово відправлялися на свіже повітря сюди, адже його схили переходили у доступний для купання берег Пруту. Особливо гарно заробляли чернівецькі підприємці, які наповнювали свої холодильні ящики із льодом великою кількістю чернівецького пляшкового пива і продавали їх гостям на Горечі. Єдиний пивний ресторан, який там був, відлякував грубуватим власником та не надто чистими приміщеннями.
Гореча, як і кожне чернівецьке передмістя, несло ауру таємничості та мало небезпечну репутацію: тут панували свої ватаги і ватажки, що пантрували за кожним чужим, який наважився прийти на храм чи на данець, а поліція чогось майже ніколи нічого не бачила, лише скупі рядки кримінальної хроніки чернівецької преси повідомляли про побитих чи пограбованих міських гостей.
Лісовий ресторан на Горечі. Кінець XIX ст.
Отже, й цієї недолугої назви заповідного об’єкту варто, нарешті, позбавитись і відновити топонімічну правду, перейменувавши ландшафтний заказник на «Ковачинський ліс».
Віталій КОРЖИК, природоохоронець
