У групі оздоровчої ходьби за Шимком, яка тричі на тиждень – о 8.00 в понеділок, середу та суботу – тренується на стадіоні «Буковина», є дві Тані: одну називають Таня Маленька, другу – Таня Балакуча.
Таня Маленька – мініатюрна симпатична жінка з фантастичною енергією, яку всі називають винятково по імені, 12 грудня відсвяткувала ювілей. Не називатимемо цифру, бо вона до Тані просто не має відношення. Лише для занадто допитливих повідомлю, що народилася вона вікопомного 1945-го. Тож прийшов час, як каже Тетяна, підбивати підсумки. І на комп’ютері почала збирати альбом-спогад «Моє життя». А воно у Тетяни Хананівни, за її ж таки словами, щасливе, хоча й не позбавлене і великих переживань і великого горя, яке вони з чоловіком – подружжя лікарів – здолали разом. У березні наступного року святкуватимуть 48-річницю весілля. А ще п. Тетяна 41 рік пропрацювала в поліклініці на вул. Лесі Українки і 29 з них – дільничним лікарем.
Фізкультуру люблю зі школи. Тож досі пам’ятаю учителя фізкультури Бориса Борисовича Шкатова. Загалом мені таланило у житті на хороших вчителів. І це гадаю, дуже позитивно вплинуло на мою долю.
Навчаючись в медінституті, займалася спортивною гімнастикою. Завжди вела рухливий спосіб життя, та коли зовсім подорослішала (сміється – авт.), зрозуміла, що тренування треба і посилити, і збільшити. Попри те, що тільки минулого року пішла на пенсію, відвідую три спортивно-оздоровчі секції. Від 2002 року, коли померла мама, ходжу в зал на оздоровчу фізкультуру з лікувальними елементами. Вже другий рік захоплююсь аквааеробікою. Це чудовий вид спорту для оздоровлення та підтримки доброї форми тим, кому добряче за… Розумієте, так? Щоправда, у групі люди від 20 до 70 років, та вимоги тренера до всіх однакові. А тепер ось ще й долучилася до оздоровчої ходьби за Шимком. У цьому колективі мені дуже комфортно, бо ми не тільки тренуємося разом, а й їздимо на екскурсії, зустрічаємося на концертах.
Прикро лише, що в усіх цих колективах фізкультури переважно самі жінки. І не тому, що чоловіки лінивіші та не хочуть займатися. Просто у цьому віці їх уже… немає…
Понад 4 десятка літ працювала на одному місці, в одному колективі. Після закінчення Чернівецького медінституту ми з чоловіком поїхали за направленням на Полтавщину. Там нас спочатку називали бандерівцями, а потім дуже полюбили і буквально плакали, коли ми звідти виїжджали.
Після повернення до Чернівців майже три роки працювала на «швидкій допомозі», а від 1973-го – у поліклініці на вул. Лесі Українки і 29 з цих 41-го – лікарем на дільниці. Обслуговувала район, у якому живу, вулички довкола вул. Федьковича. Зріднилася за ці роки зі своїми пацієнтами, практично, сприймаю їх як рідню. У багатьох сім’ях лікувала не одне покоління: знаю всі їхні життєві обставини – як болі та негаразди, так і радощі. Саме всі вони і допомогли мені пережити власний біль: йшла на роботу і забувала про своє горе.
Останніх же 7 років перед пенсією, на яку я пішла лише торік, працювала завідувачкою відділення профілактики.
А ще, як не дивно, мені завжди знімали душевну напругу сад і город. Біля будинку маємо 6 соток землі. Люблю на ній порпатися – та й до столу все завжди таке смачне і свіженьке: помідори, полуниця, яблука, груші. Приємно й з друзями ділитися плодами своїх трудів праведних. А в 90-их город і сад допомагали виживати, як і вміння шити: саме перед цим закінчила трирічні курси крою та шиття.
Живемо нині втрьох – чоловік, син і я. Менший, Дмитро, у мене, як і старший, програміст. Але старший мешкає з сім’єю в Америці. Маю онуку-розумницю. Їй 17 років і вона займається танцями, балетом, великим тенісом… Дуже гарне дівчисько!
А цьогоріч у вересні діти влаштували нам сюрприз. Купили нам з чоловіком путівки до Греції й відправили на відпочинок. І ось оформляємося ми з ним у фойе готелю, а тут чоловічій голос: – Чи не потрібна вам допомога?
Я ледь не зомліла від щастя… Одне слово, – два тижні на морі разом із сім’єю старшого сина… Ми з чоловіком були надзвичайно зворушені.
Дуже люблю читати і… танцювати. Навіть зараз, коли зустрічаємося на різні свята, завжди танцюємо. Щоправда, з віком наша компанія розпалася з сумних причин, що від нас не залежить: як-не-як, мені виповнилося 70, а чоловікові – 75. Далеко не всі наші друзі, на жаль, дожили до такого віку. Тож нині велика і дружна родина чоловіка, – він у мене з Мілієва, що на Вижниччині, в нього 8 братів і сестер – стала колом моїх друзів.
Мій Василь – найкращий у світі чоловік, надзвичайно відданий; він хірург, ще й досі працює в лікарні «швидкої допомоги». Якось ми з ним сіли разом і почали підбивати життєві підсумки. І знаєте, дійшли висновку, що ми дуже щасливі люди…
Людмила ЛЕБЕДИНСЬКА, «Версії», Фото Лариси КАНЮК
