П’ять фатальностей Марини КОНЯК

Її життя – палітра з білого дитинства, зелених гір, чорних смертей і золотистого сяйва. «У моєму житті було все, що я раніше відчула, задумала або побачила у сні», – каже Марина.

Фатальність перша: Ведмежа Умка й дерев’яні крила

– Усе почалося з раннього дитинства. Єдина дитина в сім’ї, якій віддають усе найкраще. Влітку – поїздки до бабусі в Карпати. Пам’ятаю, як тато руками ловив форель, як купалися в Черемоші за будь-якої погоди. Від двох років чи то влітку, чи то взимку найулюбленіше заняття – купання в річці.

…Мене називали котячою мамою. Підбирала усіх кошенят і несла додому. Батьки категорично забороняли, а я наполягала: залізала на тополю на рівні своїх вікон (а жили ми на четвертому поверсі) і сиділа там доти, доки мама й тато самі не кликали додому разом з черговим смугастим чи пухнастим. Ще на балконі 4-го поверху у нас жили каченята. Вже тоді захищала природу як могла.

Нагодувати мене манною кашею можна було лише під супровід казки про біле ведмежа на Півночі. Завжди хотіла побачити того Умку: я чомусь знала, що побачу його… І так трапилося, що на кілька років моя родина переїхала до Мурманської області.

Я – Марина, мабуть, тому понад усе люблю море, воду. Коли була в «Артеку», подружилася з казахською дівчинкою Ульмірою. Знайшла її нещодавно в Інтернеті через 35 років мовчання. Ми обидві найперше шукали в «Одноклассниках» одна одну!

Одного разу мої сусіди-хлопці сконструювали дерев’яні крила, але випробовувати їх на собі не захотіли. Я була ще мала і повірила, що зможу літати. Тож з другого поверху гепнулася в кучугуру снігу. В дорослому житті, лежачи в лікарні, я бачила свою душу… Досі часто сниться, що я літаю, лише крил немає…

Фатальність друга: Чорний ведмідь і пам’ять предків

– Я хотіла стати, страшно вимовити, астроботаніком. Тому вступила на біологічний факультет. Записалася на факультатив скелелазання. З дитинства катаюся на гірських лижах. Навчилася на Півночі. Туди ж поїхала працювати після університету. Була вчителькою біології, продовжила сімейну традицію. Я – третє покоління в династії педагогів.

З Віталієм ми вчилися в одному класі. Наші симпатії проявлялися у тому, що він прив’язував моє довге волосся до парти і я не могла вийти до дошки. Я, в свою чергу, підливала йому до цигарок, які він тримав у парті, дешевого одеколону: не хотіла, аби він палив. Після занять в університеті, як і всі дівчата, бігала на дискотеку. Мене завжди чекало зо 3-5 хлопців. Одного разу я думала, кого ж обрати: той гарний, той розумний, той перспективний. Але ноги пішли до Віталія. Тоді у мене чомусь промайнуло: «Він за мене життя віддасть»… На третьому курсі ми одружилися, згодом народилася донька Катюша. Я повернулася до Чернівців і 21 рік працювала у педагогічному коледжі.

В одну з ночей мені приснився сон, ніби у нашому будинку пожежа. Віталій буквально викидав нас з Катюшою з вогню, а його самого не пускав великий чорний ведмідь… Наступного дня Віталій загинув. Нам тоді було лише по 24 роки. Усе вийшло так, як я колись і подумала: він віддав за мене життя…

Фатальність третя: Катюша і «Буквиця»

– Катюшка захворіла через півроку. Їй тоді виповнилося лише чотири. Кожного дня, коли я підходила до під’їзду після роботи і бачила «швидку допомогу», мені здавалося, що це і є кінець…

Я лікувала Катюшу всіма можливими і неможливими методами. Возила до екстрасенсів, показувала найкращим лікарям, досконало вивчила трави. Моя сім’я лікується лише травами, які я збираю в один день – на Івана Купала. Так мене навчила одна цілителька, в якої лікувала доньку.

Щоби врятувати Катюшу, я ладна була на все. З моїм другим чоловіком ми повезли її до болгарської провидиці Ванги. Це було безумство, у нас на той час не було необхідних за кордоном доларів, тож ми закупили електротовари. Їх не можна було вивозити, але я досі пам’ятаю очі того митника, який заради нас ризикнув роботою і пропустив через кордон. Провідниця, яка дізналася, що в Болгарію ми їдемо з 50-ма доларами в кишені, дала ще 10. В Болгарії просто на вулиці до нас підійшла жінка і запропонувала пожити у неї безкоштовно. Потім виявилося, що її звати Божена і вона – професор з дитячої онкології. Прізвище чоловіка, який мав відвести нас до Ванги, теж було Боженов…

Катюша, мій найкращий учитель, померла, коли їй виповнилося 13. Вона перетворила мене, агресивну атеїстку і найкращу в світі кар’єристку, на людину, яка вірить у Всесвіт. Бо для мене Бог – не товстий дядько на хмарці.

Під час її хвороби мені ніхто не відмовляв, тоді як інших «посилали». І навіть в іменах і прізвищах Божени і Боженова не могло бути простих збігів…

Коли я створювала громадську організацію, недаремно назвала її «Буквицею». Буквиця – рослина, яка росте високо в горах і лікує багато хвороб. Колись буквиця допомогла протримати Катю на цьому світі.

Фатальність четверта: Свічки поміж неспівпадінь

– Ілюша народився, коли ще Катя була жива. Зараз йому 20 років і він цілком самостійний. Тим часом я зі своїми студентами ходила в походи, саджала дерева, збирала сміття, коротше, намагалася виховати у студентів екологічну свідомість. Тоді ж народилася «Буквиця».

Громадська робота потребувала все більше сил і часу, тому я й пішла з коледжу. У спілкуванні з горянами в мене з’явилася ідея розвитку сільського туризму. Адже, коли селянин хоче мати заробіток, він повинен дбати про чистоту не лише власної оселі, але й всього села. Нині такий час, доводиться пояснювати усіма можливими способами. Пройшла стажування в США, з’явилися транскордонні проекти.

Тим часом особисте життя почало тріщати по швах. Мій другий чоловік – людина розумна, вихована, дуже цікава. Але в якийсь момент він запитав мене: «Навіщо тобі це?». Я не могла пояснити йому, що кожна людина має у житті свою місію. Що раз із тисячі можливих комбінацій яйцеклітин і сперматозоїдів з’явився саме ти, то тебе для чогось обрав Всесвіт. Зрештою, що продавати гудзики після роботи – це не примха. Так настав початок кінця.

Але було одне «але». Я дуже хотіла мати доньку. У 40 років після кількох невдалих спроб і скептичних поглядів я народила Танюшу… Про те, що у мене буде дитина і саме дівчинка я знала від моменту зачаття… Коли ти вагітнієш, таке відчуття, ніби всередині тебе запалюється свічка… Після цього ми з чоловіком розійшлися друзями.

Фатальність п’ята: Та, яку довго шукали…

– Зараз моїй Танюші вже 10 років. Вона дуже любить бавити свою зведену 3-річну сестричку Юлю – доньку свого батька від другого шлюбу. Я отримала сертифікати тренера у багатьох проектах з екології, жіночого руху, транскордонного співробітництва, сільського туризму…
Сільський туризм уже приніс мені успіхи і подарунки…

Років зо 5 чи 6 я бачила з вікна своєї квартири одного й того самого чоловіка, який мені дуже подобався. Так сталося, що ми поїхали в гори, кожний зі своїми дітьми. Ми тоді були ще на «Ви». Селянин привів нас до печер Довбуша, а потім розказав нам, як просто дістатися назад і пішов собі…

Звичайно, ми заблукали і вийшли в інше село. Тоді Валерій російською мовою (!), бо ж родом з Росії, запитав у бабці, куди нам йти і «добра» бабця послала нас з 2-річною Танюшею у протилежному напрямку.

Наступну бабусю запитувала вже я. Виявилося, що треба йти вбрід через Черемош. Так ми йшли за руки по пояс у воді з малою дитиною на плечах. Відтоді ми разом. Я завжди мріяла мати чоловіка, який би допомагав мені і гарно готував. З кулінарією у Валерія все гаразд, але я не сподівалася, що він буде саджати дерева і збирати сміття.

…До 17 років я думала, що людина живе для щастя. Тепер я знаю, що людина живе для виховання душі. Нині мрію про міжнародний екологічний візит-центр з альтернативними джерелами енергії та ресурсозаощадними технологіями. Хочу, щоб у ньому поєднувалися наука, виробництво і туризм.

Зрештою, все що я бачила у снах і про що я думала – збувається, то чому б не здійснитися і цій мрії?!

P.S. Тоді ж у автора відбулася розмова з Валерієм:

– Слухай, Лєро, напиши, що я свою Маринку дуже люблю. Найперше тому, що у неї сенс життя не такий, як в усіх. А ще, що я її дуже довго шукав…

Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»