Між двома світовими війнами частина українських земель опинилася під управлінням Польщі, Румунії та Чехословаччини. Найбільше з них зайняли поляки: всю територію Західноукраїнської Народної Республіки, Західну Волинь і Полісся, Лемківщину, Підляшшя, Холмщину. Прибічники СРСР донині твердять, що західноукраїнські землі були повернуті Україні «завдяки Сталіну». Але вони чомусь забувають, що саме більшовики втратили на користь Варшави «Галицьку Радянську Республіку» і передали Польщі за Ризьким мирним договором Західну Волинь і Полісся. Самі ж українці не змогли зберегти свої землі (територію незалежних УНР і ЗУНР), бо програли війни з Радянською Росією і Польщею. Як же жилося українцям під польською владою до кінця 30-х років?
Нерівноправне становище українців у Польщі
Українців у Польщі опинилося щонайменше п’ять мільйонів, їхні права були зафіксовані Версальським договором 1919-го, Ризьким договором 1921-го та закріплені у польській конституції 1921 року. Проголошувалася їхня рівність перед законом, право утримувати власні школи й користуватися рідною мовою у громадському житті та в початкових школах. До 1923-го Східна Галичина за міжнародним правом не вважалася частиною Польщі, бо у 1918-1919 роках вона була незалежною державою ЗУНР. На початку 20-х років польський сейм розглядав питання про самоврядування Львівського, Станіславського й Тернопільського воєводств, більшість населення яких складали українці. Але справу до кінця не довели, нічого належного українці так і не отримали.
Відроджена Польща проводила політику обмеження прав національних меншин, намагаючись якнайшвидше їх асимілювати. В офіційному слововжитку навіть не було слова «українець»: влада користувалася застарілим етнонімом «русин». Під час переписів населення власті відокремлювали від українського масиву бойків, лемків, гуцулів, щоби максимально послабити українство. На Лемківщині навчання у початкових школах проводили місцевою говіркою, а не українською мовою. 1924-го законом скасували вживання української мови в державних органах. Того ж року введено двомовні школи, в яких українську швидко витісняла польська. Якщо 1922 року в Галичині було 2426 українських шкіл, то 1938-го їх залишилося тільки 352. А на Поліссі взагалі ліквідували всі українські школи.
Та українські педагоги створили товариство під назвою «Рідна школа», яке відкривало приватні гімназії та педагогічні інститути із навчанням українською. Там навчалося до 40% українських учнів і студентів. А українську національну ідентичність шкільній молоді прищеплювали через організацію «Пласт». Стурбоване тим, що «пластуни» поповнюють лави підпільних українських націоналістичних організацій, польська влада 1930-го цю організацію заборонила. Але «Пласт» і далі діяв у підпіллі.
На Волині та в Поліссі, де переважна більшість українців сповідувала православ’я, влада під надуманим приводом зачиняла православні церкви, понад 150 з них було перетворено на римо-католицькі костели. Подібні заходи збурювали протест українського населення, яке всіляко опиралося спробам його денаціоналізувати. Існували різні форми опору, як легальні, так і нелегальні.
Економічне і політичне життя українців у Другій Речі Посполитій
Польські історики називають свою державу 1918-1939 років «Другою Річчю Посполитою». За рівнем економічного розвитку вона не перебувала на провідних позиціях в Європі, а українські землі в її складі залишалися одними з найбільш відсталих. Галичина, Волинь і Полісся були здебільшого аграрними районами, селяни в яких страждали від нестачі землі. Проведена у міжвоєнній Польщі земельна реформа була несправедливою щодо українців: багато земель отримали поляки з інших районів Польщі, внаслідок чого їхня кількість на західноукраїнських землях зросла приблизно на 300 тисяч. Особливий статус отримали «осадники» – ветерани війни за незалежність Польщі, які отримали від влади зброю і фактично були поліцейським резервом. Їхні стосунки з сусідами-українцями не відрізнялися доброзичливістю.
Багато українців змушені були у пошуках кращої долі емігрувати за кордон. Відтак демографічна ситуація в Галичині помітно змінилася на користь поляків, яких у містах проживало до 40%, а в селах – до 21%. Держава надавала суттєву допомогу полякам-осадникам, натомість малоземельні українські селяни ледве животіли. Щоби прогодувати сім’ю, потрібно було не менше 5 гектарів землі, а у 79% галицьких селян землі було менше. Вижити допомагав кооперативний рух, який швидко розвивався у 20-30-і роки.
Найвідомішим був «Маслосоюз», якому постачало свою продукцію понад 200 тис. селянських господарств. Кооператив «Сільський господар» забезпечував навчання селян у сфері сільського господарства, до нього належало 160 тис. членів. А діяльність різних кооперативів координував «Центросоюз». За оптовими цінами він продавав кооперативам споживчі товари, сільгоспмашини, будівельну техніку, а на ринках Польщі та інших країн продавав вироблену в кооперативах сільгоспродукцію
Промисловість Галичини була розвинута слабо: 1939 року там діяли лише 534 промислові підприємства із 24 тис. працівників. Найбільш відомими були деревообробні, а також підприємства харчової промисловості та виробництва будівельних матеріалів. Тривав видобуток нафти у районі Борислава і Дрогобича, проте джерела вичерпувалися і потік нафти зменшувався. Заробітна плата робітників на західноукраїнських землях була меншою, ніж у центральній Польщі.
Українці намагалися відстоювати свої права. Профспілковий рух тут не набув такого розмаху, як у Західній Європі. Але робітники і страйкували, і виходили на маніфестації протесту з вимогами покращення умов їхнього життя. Мали українці й власні політичні партії, найвпливовішою з них було створене 1925-го Українське національне демократичне об’єднання (УНДО). Воно діяло легальними методами і співпрацювало з польською владою. Завдяки йому, українці мали своє представництво у сеймі. Легальною була і Українська соціалістична радикальна партія, яка, незважаючи на свою назву, значно відрізнялася від більшовиків власним трактуванням соціалізму. А створена 1921 р. Комуністична партія Західної України (КПЗУ) входила до складу Комуністичної партії Польщі й підпорядковувалася Комінтерну (Комуністичному Інтернаціоналу) із центром у Москві. Від 1924-го партія діяла нелегально і в ній були фракції, що дуже критично оцінювали радянську практику, особливо після Голодомору і згортання процесів українізації. За це у 1938 р. Комінтерн розпустив КПЗУ.
Особливе місце у політичній палітрі західноукраїнських земель належало українським націоналістам. Про їхню діяльність слід розповісти детальніше, адже вона досі оцінюється дуже по-різному як у самій Україні, так і за рубежем, надто в Росії та Польщі.
Зародження й початкова діяльність ОУН
Дискримінація польською владою українського населення спричиняла зростання опору українців такій політиці. Деякі із них найбільш ефективним засобом боротьби вважали збройний опір. Слід сказати, що у першій половині 20-х років частина західних українців набула досвіду партизанської війни, саботажу й диверсій. Тоді такий опір влаштовував СРСР для послаблення Польщі, яку вважав своїм головним противником на Сході. З часом дехто з цих досвідчених борців цілком розчарувався в Радянському Союзі й опинився в іншому політичному таборі. А у 20-і роки формувалася й почала діяти Українська Військова Організація (УВО) на чолі із полковником Євгеном Коновальцем, колишнім командиром Корпусу Січових Стрільців у складі армії УНР. Після поразки Української Народної Республіки її захисники у Польщі шукали можливостей відновити боротьбу за незалежність України. УВО саме й свідчила про пошук таких форм.
Диверсії та терористичні акти, здійснені її членами, мали певний резонанс у суспільстві, але виглядали маргінально, дещо за межами цивілізованої діяльності. Для розгортання широкої боротьби потрібна була міцна організація з єдиною ідеологією і чіткою дисципліною. У 1929-му у Відні представники різних груп націоналістичного спрямування створили Організацію Українських Націоналістів, яку очолив Євген Коновалець. У 1932 р. до її складу увійшла УВО. Ідеологією ОУН став інтегральний (об’єднуючий) націоналізм.
За мету організація поставила досягнення незалежності України, її діяльність була спрямована проти панування на українських землях польської, румунської, радянської влади. ОУН намагалася діяти повсюдно, де є українці. Але головна її діяльність розгорталася у Польщі. Тут члени організації намагалися настільки дестабілізувати ситуацію, щоби польська влада впала, а українці отримали змогу відновити свою державність. ОУН використовувала тактику індивідуального терору проти польських високопосадовців. Серед інших вони вбили міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Було вбито і співробітника радянського консульства у Львові – як покарання за організацію Голодомору в Україні. Здійснювалися теракти й проти тих українців, які виступали за співпрацю з польською владою, або яких підозрювали в роботі на польські спецслужби. За теракти їхні організатори потрапляли за грати, зокрема така доля спіткала керівника ОУН у краї Степана Бандеру.
Натомість сама ОУН співпрацювала з країнами, які мали серйозні проблеми з Польщею. Задовго до приходу Гітлера до влади ОУН мала ділові контакти з німецькою військовою розвідкою. Лідер ОУН Коновалець користувався литовським дипломатичним паспортом: Литва конфліктувала з Польщею за територіальну належність Вільнюса (польською мовою – Вільно). Мали члени ОУН підтримку і з боку Чехословаччини, у якої були свої проблеми з Польщею.
Польська влада у вересні-листопаді 1930-го вирішила нанести рішучий удар по ОУН і провела кампанію так званої «пацифікації» (умиротворення). На практиці це вилилося у репресії проти невинних людей, руйнацію культурних здобутків українців у Польщі. Підрозділи польської армії та поліції громили у селах осередки «Просвіти» й українські читальні, фізично знущалися над селянами. Людей до крові пороли шомполами, змушували їсти землю і, знущаючись, запитували: «Яку землю їси?». Якщо чули «Українську», били нещадно, примовляючи: «Польську, польську!». Таке варварство стало відомим у світі й збурювало протести в різних країнах. А «пацифікація» не лише не ліквідувала ОУН, а навпаки, призвела до зростання симпатій українців до цієї організації. У результаті відносини між двома народами лише загострилися. Про це мова попереду.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
