Леонід Кучма за два президентські терміни створив режим, названий політологами «антинародним». Влада в країні належала жменьці олігархів та цілій касті вищих чиновників і силовиків, які олігархів обслуговували. Водночас пересічні громадяни опинилися на межі злиднів, а їхні елементарні права нерідко порушувалися. Усе це спричиняло зростання соціального невдоволення, яке проривалося в масових акціях з вимогами змінити політику влади.
ОПОЗИЦІЯ НАБИРАЄ СИЛУ
Після економічного занепаду початку 90-х економіка України поступово «приходила до тями». Цьому сприяла зміна кон’юнктури світового ринку, на якому зросли ціни на продукцію металургії та хімічної промисловості – а саме ці товари Україна пропонувала зарубіжним партнерам. Сприяло стабілізації й запровадження гривні 1996 року. За американський долар тоді давали 1 гривню 80 копійок, хоча поступово курс мінявся не на користь гривні. Хоча після гіперінфляції 90-х це було майже непомітним. У народі введення гривні пов’язували з іменем голови Нацбанку Віктора Ющенка, і його популярність в очах рядових громадян зростала. Поступово він висувається у лідери опозиції. А от Народний Рух України – головна опозиційна сила 90-х – з громадсько-політичної організації перетворився на політичну партію, і його вплив на політичне життя країни зменшувався. На тому ж національно-демократичному фланзі діяли й інші партії схожого спрямування – республіканська, демократична тощо. Колишній єдиний рухівський електорат розпорошувався, і це було вигідно владі. Проти опозиції вона застосовувала різноманітні політичні технології, спрямовані на розкол наявних партій і створення маріонеткових партійок для дезорієнтації виборців. Існувала опозиція чинній владі і з іншого флангу. Про свою «опозиційність» постійно заявляла компартія України на чолі з Симоненком, проте вона фактично грала заодно з «кучмократією». Наприклад, 1999 р. Симоненка вивели в другий тур президентських виборів, щоби примусити виборців з національно-демократичними поглядами проголосувати за Кучму як «менше зло». У ЗМІ повідомляли, що лідер комуністів за це отримав солідний куш від Кучми, але дали йому менше, ніж обіцяли… На лівому фланзі велику активність проявляла і соціалістична партія України на чолі з Олександром Морозом. На відміну від комуністів, соціалісти погоджувалися на спільні з представниками інших опозиційних сил акції проти «кучмократії». Внаслідок координації дій опозиції 2000 року розпочалися масові виступи під гаслом «Україна без Кучми». Попри їхній розмах, режим вистояв і наступного року виступи припинилися. Але вже 2002-го піднявся рух під бойовим гаслом «Повстань, Україно!». За старою звичкою Кучма всі провали своєї політики перекладав на прем’єр-міністрів і міняв їх часто. Призначаючи нових, президент враховував роль і місце політичних і фінансовоекономічних еліт, які стояли за новопризначеним головою уряду. А упродовж 90-х – на початку 2000-х значної сили набрав донецький клан, який скористався послабленням клану харківського й почав заповнювати ніші, які раніше належали конкурентам. Нарешті, 21 листопада 2002 р. новим прем’єр-міністром України Кучма призначив вихідця з Донецька Віктора Януковича.
НА ШЛЯХУ ДО СОЦІАЛЬНОГО ВИБУХУ
Уперше уряд України очолила людина з суто кримінальним початком біографії. Ще у зовсім молодому віці Янукович потрапив за грати: 1967- го був засуджений за грабіж. Розповідають, що взимку у громадських вбиральнях він зривав з голів відвідувачів цих закладів дорогі шапки, користуючись тимчасовою безпорадністю своїх жертв, які фізично не могли його наздогнати. Друга «ходка на зону» відбулася 1970 р., цього разу за нанесення тілесних ушкоджень середньої тяжкості. В ув’язненні Янукович погодився на співпрацю з «органами», а вони допомогли йому непогано влаштуватися на волі. Завдяки вдалому шлюбу він зміг запустити легенду про те, що його судимості нібито зняті: судові справи цього персонажа кудись зникли, зрозуміло, не без допомоги нових родичів із суддівської мафії. Якимсь чином у Януковича з’явилися документи про вищу освіту, а далі й про захист кандидатської та докторської дисертацій з економіки. Це дозволило йому досить швидко із завідувача гаража стати професором (як він сам написав – «проФФесором». Згодом очолив Донецьку обласну державну адміністрацію, і з цієї посади вирушив до Києва керувати урядом. Там він установив рекорд прем’єрства: три з половиною року на чолі цього органу. І ще один рекорд, позитивний для цілої України: за час його прем’єрства 2004 р. зростання ВВП досягло
12,1% – ні до, ні після цей рекорд не був побитий. Такий успіх фахівці пов’язують зі сприятливою економічною кон’юнктурою, а не з особистими якостями глави уряду. Варто сказати, що рядовим громадянам жити стало трохи краще. У них навіть з’явився час подумати над тим, чому українці опинилися на межі бідності та як вийти з такого стану. Опозиція запропонувала вихід: скинути олігархічний режим і будувати справді демократичне суспільство, в якому існуватимуть умови для самореалізації всіх його громадян. А економічною основою такого суспільства мають бути малий та середній бізнес, до яких залучатиметься переважна маса працездатного населення – як у розвинутих країнах Заходу. Ідеал був знайдений, а шлях до нього запропоновано мирний – президентські вибори. Вони були призначені на 2004 р.
РЕВОЛЮЦІЯ ЧИ ПЕРЕВОРОТ?
Кучма хотів залишитися і на третій термін – придворні юристи навіть винайшли хитрий варіант. Мовляв, перший президентський термін Кучми починався ще до прийняття нової конституції, тож він має право ще раз балотуватися 2004 року. Хоча твереза оцінка ситуації в країні показала, що так можна лише спровокувати соціальний вибух з непередбачуваними наслідками. Тоді влада висунула іншого кандидата – Віктора Януковича. Опозиція ж мала кількох кандидатів, найбільш популярним з яких був Віктор Ющенко. Він спирався на політичну силу під назвою «Наша Україна», прапори якої були помаранчевого кольору. Розгорілася запекла боротьба між провладною і головною опозиційною силами. Януковича переважно підтримували Схід і Південь, а Ющенка – Захід і Центр. «Помаранчеві» говорили про необхідність орієнтації України на загальнолюдські цінності й пропонували зближення нашої країни з Європейським Союзом і США. Натомість Януковича підтримувала Росія, за нього активно агітував Московський патріархат. Вибори відбулися вчасно, і ЦВК оголосила перемогу на них Януковича. Але з цим не погодилися мільйони українців, які вважали це рішення фальсифікованим. Главу ЦВК Ківалова відразу прозвали «Підрахуєм», що у російськомовному середовищі було сприйняте як брутальність. Але протест проти фальсифікацій зростав. На Майдані Незалежності в Києві розпочалася безстрокова акція, до якої долучалися тисячі людей, подібні акції відбувалися й в інших містах України. На київський Майдан люди приїжджали з усієї України. Прості кияни несли туди їжу, термоси з гарячими чаєм і кавою, вони запрошували приїжджих переночувати до своїх квартир – на вулиці вже було холодно, а в наметах на площі також не дуже зігрієшся. Протести відбувалися мирно, але Янукович збирався для розгону маніфестантів застосувати внутрішні війська. Лише позиція армії та частини СБУ завадила йому це зробити. Інакше кровопролиття уникнути не вдалося б. Влада і опозиція почали шукати компроміс. Його знайшли у внесенні поправок до Конституції, якими обмежувалася влада президента, а Україна перетворювалася на парламентсько-президентську республіку. За домовленості провідних гравців політичної сцени провели не передбачений Конституцією третій тур виборів, внаслідок якого президентом оголосили Ющенка. Події 22 листопада – 26 грудня 2004 р. отримали назву «Помаранчевої революції». Хоча чимало дослідників вважає, що революції в класичному розумінні цього слова не було. Сталася лише часткова зміна правлячих еліт, а справжня влада в Україні так і залишилася в руках жменьки олігархів. Якщо й відбулися революційні зміни, то переважно у свідомості найбільш динамічної частини українського суспільства, насамперед молоді. Новий президент проголосив орієнтацію на включення України в європейську та євроатлантичну інтеграцію, що означало розрив з «багатовекторністю» української політики часів Кучми. І саме Ющенко наголосив на необхідності вивчення справжньої історії України та відмови від історичних фальсифікацій, які в радянські і перші пострадянські часи вивчали в українських школах і вузах. Але про це – у наступній статті.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
