Максим Михайленко – медіа-особистість, український політолог, журналіст і громадський активіст із відверто суперечливою «політичною біографією», інколи загрозливо ясною політичною позицією і далекосяжною сферою інтересів. Чернівчанин за народженням, він, як і вся родина Михайленків, є особистим другом нашої газети. Макс неодноразово коментував на наших шпальтах різні політичні події як експерт-політолог. Пропоноване інтерв’ю він дав молдовському виданню «Реінтеграція» ще влітку, коли перебував у Кишиневі. Але його висловлювання цілком «тягнуть» на підсумки майже усіх подій року, що минув.
– Максиме Валерійовичу, не хочу казати зайвого, але Ви фактично щодня на новинних стрічках. Це що, підготовка до чогось?
– Ні. От хоч як дивно, але це просто певний кумулятивний результат постійної роботи – моєї, до речі, улюбленої роботи – політичного публіциста, есеїста, журналіста. Я дуже багато пишу, буває. Коли ж Ви натякаєте на політичну кар’єру, то наступні парламентські вибори, зп ідеєю, відбудуться лише 2019 року. Щодо «казати зайве» – не варто вчитися цього сумнівного ремесла, воно, звісно, вельми доходне, але це моя особистоа думка. До речі, не сперечатимусь із вашою «підводкою» до нашої розмови, але особисто я «представився» би інакше: «мандрівний трубадур, що потерпає від надмірної гуманітарної освіти і сумного політичного досвіду».
Жарт:) Утім, надалі «ламати» вашу схему не буду!
– Чи правда, що Ви працювали в уряді при Януковичі?
– Правда. По-перше, у 2010-13 роках я входив до Громадської гуманітарної ради при Президенті України. Доволі швидко цей орган перетворився на декорацію… 2 грудня 2013 року я офіційно заявив про призупинення своєї участі в цій раді – після побиття студентів міліцейськими «відморозками» – «до відновлення конституційного порідку в країні». В мене навіть є відповідний лист: я запропонував колегам вчинити так само, та, на жаль, вони просто побоялися.
По-друге, від осені 2010-го до осені 2012-го я працював заступником директора (після адміністративної реформи – начальника управління) департаменту міжнародної співпраці та європейської інтеграції міністерства освіти та науки, молоді та спорту України. Скажу так: набутий досвід роботи в бюрократичній системі вважаю «неоціненним». Чимало – незважаючи на позицію міністра Дмитра Табачника – удалося зробити й в напрямку європейської інтеграції.
Я залишив цю посаду, написавши заяву, в якій пояснив причину своєї відставки (коли що, цій текст і досі лежить десь у моїй пошті) несумісністю із професійною діяльністю і особистим життям.
Ось, майже три роки до цього формулювання нічого не додавав, а тепер додам: ще одна причина – безмежно скотиняче ставлення до професіоналів, які змушені існувати за умов, які я не можу вам описати, та ще й в обстановці зростаючого «бєспрєдєла» «золотої молоді» («мажорів»), чиї батьки прославилися лише тим, що розікрали власність УРСР. Я цим обмежуся: знаєте, це доволі болісна тема.
Одне скажу: варто було там попрацювати, аби визначитися: я зрозумів, що я і є цим «українським буржуазним націоналістом», проєвропейським демократом та «білою вороною». Тобто, належу до тих, кого ненавиділа уся ця кримінальна пострадянська «тусовка».
– Що пов’язує Вас із такими знаковими персонами поваленого режиму як Ганна Герман та Сергій Кичигін?
– Сергій Кичигін – власник і редактор газети «2000», де я працював від 2002 до 2011 року. Був період, коли «2000» досягла свого піку і тижневик насправді став знаковим виданням. В цьому розумінні я вдячний йому за професійне вдосконалення. Та на жаль, приблизно від початку 2010-х років Сергій Олександрович почав робити помилки: розвів, даруйте, в газеті пропаганду сталінізму, через що «втекла» щонайменше половина читачів.
Далі – що просто дивно – цей досвідчений видавець і бізнесмен вліз у якісь сумнівні афери за участі адміністрації президента Януковича, до яких затягнув багато відомих журналістів. Це було, щонайменше, неетично…
Врешті-решт пан Кичигін із газетою, що втратила читача, дійшов до того, що до останнього моменту підтримував вимащеного у крові українських громадян клептократа Януковича. Від справедливої народної розправи Кичигіна врятувало тоді лише його канадське громадянство і передбачлива «евакуація».
Як відомо, паперова версія «2000» давно не виходить. Однак я думаю, що він, як нібито колишній офіцер військової розвідки, й сам розуміє, що з’явившись до України, сильно ризикує, адже нині десятки тисяч патріотично налаштованих громадян добровільно допомагають правоохоронним органам, інколи, на жаль, наївно розуміючи таку допомогу трохи «по-своєму».
Тож я, за давньою дружбою, порадив би Сергію Олександровичу залишатися там, де він ховається.
Так, тепер Ганна Герман? Тут ось що: я не знаю, що й кому ще невідомо на тему Ганни Герман. Я вважаю, що її надмірна відданість товстошкірому президенту Януковичу зіграла з нею поганий жарт.
Бачте, про Ганну Герман можна або написати роман, або промовчати. Поки що я надаю перевагу другому. Давайте залишимо її у спокої. ЇЇ епоха давно закінчилася, а в особистому житті Ганна Миколаївна – глибоко нещасна людина…
– Чи правда, Максиме Валерійовичу, що Ви – розвідник?
– Запитання руба («я це люблю» – джингл «Макдональдса»)! А що може змінити моя відповідь? Якщо відповім «ні», мені не повірять. Якщо відповім «так», це виглядатиме, як дурнуватий епатаж. Та можу обіцяти, що на це запитання я обов’язково відповім наступного дня по закінченню російсько-української війни.
– Дехто називає Вас «проповідником»… Ви баптист?
– Ні. Називають, ймовірно, через стилістику деяких моїх есе. Щодо богослов’я, то я міг би назвати його своїм хобі. В юнацькі роки я перекладав брошури євангелістських проповідників і перейнявся, мабуть, їхнім способом організації тексту. Оце й усе.
– Доволі дивно, погодьтеся, що Ви, вочевидь не ображений режимом Януковича, пішли на вулицю протестувати, будувати барикади, перетворили свій соціальний блог на «бойовий листок» тощо…
– Тут немає нічого дивного. Я український націонал-ліберал, переконаний західник, і завжди ним був. До осені 2013-го мене ніщо не пов’язувало із Януковичем та його урядом. А від його зрадницької політики я відчував лише відразу. Останньою краплею стала перспектива провалу підписання договору з ЄС: існування Януковича хоч якось виправдовувалося до того моменту лише наявністю в нього ручки для підписання асоціації з ЄС. Але він зрадив український народ і спровокував Революцію Гідності. Особисто мені дорогий кожний день Майдану – як відносно мирної фази, так і епохи будови Нашої Фортеці, і тим більше – двох місяців боїв із найманими виродками, як у формі, так і без, і останні дні героїчної трагедії, і важкої, прекрасної нашої Перемоги, що назавжди змінила Україну, Європу та весь світ.
– Кілька років тому деякі українські політики лівих поглядів називали Вас «молодим медіа-магнатом» – це досі актуально?
– Це ви про Марченко? Ох… Це величезне перебільшення. Не буду заперечувати: у 2000-них мені та моїм партнерам належала низка невеликих видань. Що ж до так званих «лівих» політиків, то вони втратили свій шанс: над «Лівою опозицією» усі встигли посміятися, чи не так? А сьогодні в мене є улюблений проект – NEWSSKY. От ним я й займаюся.
– Подейкують, що Ви – виходець з номенклатурної сім’ї, чи не так?
– Це абсолютно не так. Я – «виходець» із сім’ї наукової та творчої інтелігенції. Мій батько – відомий лінгвіст. Моя мати – відомий художник і викладач мистецтв. Моя сім’я дала мені значно більше того, про що я міг би мріяти. Та в принципі я на особисті теми публічно не спілкуюся…
– Кажуть, що Ви навчалися у США за кошти з Фонду Клінтонів, а в Угорщині – за кошти Фонду Сороса… Чи такі вже неправі росіяни, коли стверджують, що ви є якимсь засланим американським агентом?
– Перше – неправда. Я навчався у США 1996-1999 року, спершу поїхавши за обміном, далі виграв стипендію, але мою освіту оплачувала федеральна програма («Акт про підтримку свободи» – Freedom Support Act), кошти якої розподіляв уряд штату Пенсільванія). Того часу Президентом США був демократ Білл Клінтон. І жодного «фонду Клінтонів» не існувало.
Що ж до Центрально-Європейського університету в Будапешті, – так, це біла стипендія Джорджа Сороса. Він же – як і сотням інших моїх колег – вручав мені магістерський диплом улітку 2000 року.
Я зберігаю найтепліші почуття і до штату Пенсільванія, і до ідеалістичних зусиль Джорджа Сороса з синхронізації розвитку Східної Європи із західним світом. Тут мені додати нічого. Та коли я й чийсь агент, то винятково український.
– І наостанок: Максиме Валерійовичу, що таке «Морфей»?
– Якщо говорити про нещодавнє минуле, то «Морфей» – це добровольчий мережевий підрозділ, покликаний захистити завоювання Революції Гідності від найманців синдикату Путіна в Інтернеті та, наскільки це можливе, за його межами.
Коли ж казати про поточний момент – то «Морфея» не існує.
…Можливо…
Кристиан РАДУ, «Реінтеграція».
