Люди в коконі

Ювілейна дата – 70 років початку війни – зобов’язує щось сказати. Якісь правильні потрібні слова. Хоча сказано вже стільки… Тож поділюся тим, що вражає мене найбільше, коли переглядаєш документи і газети початку війни.

Зокрема, цим мене здивувала газета «Радянська Буковина» 1941 року. До дати, яку сприймають нині як злам часів, руйнацію старого світу, початок великої людської бійні – тоді поставилися майже спокійно. Не змінилися ні зміст, ні форма газети. Все ті ж статті, репортажі з виставок, підготовка до річниці радянської влади на Буковині 28 червня, критика бракоробів, повідомлення про трудові успіхи, засудження спекулянтів.

Тобто, відбуваються якісь неймовірні фантастичні події, але люди так загрузли в побуті, в щоденних турботах, в завданнях, які перед ними ставив обком партії, що не можуть це сприйняти. Живуть звичайним життям, хоча ситуація дуже незвичайна. І ніби то намагаються сказати щось важливе, але, крім звичних думок, нічого не приходить у голову. Чи не так в особистому житті людина часто сприймає смерть? Ніби-то зрозуміло, що подія зовсім іншого рівня, але в побуті вона на рівні з іншими «турботами».

Не знаю, як кого, а мене така дивовижна глухота і сліпота людей заворожує. В цьому є щось казкове. У цій зачарованості. Виявляється, що навіть війна ледь-ледь зачепила людей. То ж чи можна чекати, що їх по-справжньому зачеплять теперішні дрібні українські негаразди?

Щоби не звинуватили мене у тому, що у своїх висновках опираюся на агітаційну газетку, наведу, як приклад, спогади чернівчанки Марти Блюм. Марта – видатна жінка, хоча б тому, що першу свою книгу видала у 86 років. До того ж книга виявилася непоганою.

І ось вона пише, як жила протягом того червня у коконі любові, як хотіла подовжити цей час, як думала про ступні та волосся коханого, його слова, як кожен день був таким, ніби вона вперше народилася на світ. І тут ця нікчемна війна, дурна війна, неприйнятна війна, якісь диваки у формі, божевільні, що заважають головному – коханню. Вона так і назвала главу про початок війни « У коконі». Там є зауваження: «Нарешті до мене в кокон долетіли звуки. Це були звуки німецької мови. Почалася війна». Зауважимо, що звуки німецької мови в Чернівцях Марта могла почути лише через два тижні після початку війни, не раніше. Не швидко помітила.

Рік тому я знайшов у німецькому електронному архіві землі Баден-Вюртемберг унікальні фото Віллі Прагхера. У липні 1941 року він відвідав зайняті румунами і німцями Чернівці в ролі кореспондента румунських ЗМІ. Треба сказати, що Прагхер був відомим фоторепортером, інтелігентною чуйною людиною, дуже тонкою і чуттєвою.

Ви думаєте, що по його знімках можна здогадатися, що в місті щойно відбулися масові розстріли? Жодним чином! Ці фото, були в тому ж дусі, що і його мирні репортажі. Так само фотографує прикольних типів на вулицях міста, якісь незвичайні символи. Все той же мистецький почерк. Той же настрій, що і завжди. Вочевидь, він також був у якомусь своєму коконі. Люди не могли перестати бути такими, як завжди. Навіть, якщо стається апокаліпсис. Ось, що вражає…

Спадає на думку, що у світі можливо все що завгодно, навіть вбивства мільйонів, тому що більшість живе у дуже зручних і непроникних коконах. Куди не доноситься ані зайвого звуку. Ви, ймовірно, подумаєте, що це якась вигадка, якийсь викрутас?… Продовжуйте пити пиво. Адже сьогодні спекотний день і навколо все спокійно, як завжди. Звичайний день…