Демократичне суспільство має дієвий механізм захисту прав звичайного громадянина. Перш за все – суд, незалежний від виконавчої влади. Далі – інститути громадянського суспільства, тобто велика кількість різних організацій, які стоять на захисті прав та інтересів рядових громадян. І, нарешті, засоби масової інформації. Звертаючись до них, проста людина може донести свої біди до суспільства і отримати надію, що їй допоможуть, принаймні, почують.
Йдеться тут про суспільство демократичне, розвинуте. Зовсім інша ситуація там, де від демократії присутні тільки зовнішня оболонка, фантики, і де суд перебуває в руках виконавчої влади і панує «телефонне право». Виграти справу у такому суді простій людині майже неможливо. Як правило, корумпованість «печерських» суддів просто вражає. Якщо нереально виграти суд, то залишається звернення до громадських організацій. А з ними – інша проблема.
Будь-яка діяльність вимагає фінансування. Громадські організації можуть діяти на повну силу там, де є розвинутий малий і середній бізнес, які діляться своїми доходами з громадськістю. Або ж гроші надходять з-за кордону, з різноманітних міжнародних фондів. Проте недемократичні режими роблять усе, щоби перекрити цей канал фінансування. Наприклад, у Білорусі припинена діяльність іноземних фондів, відтак і правозахисники різко зменшили свою активність.
Лишаються насамкінець засоби масової інформації. Проте по них теж наносяться болючі удари. Чимало галасу в Україні спричинив проект закону, що мав установити кримінальну відповідальність за «наклеп». Його запропонував депутат від Партії регіонів Журавський. Нині в нашій країні діє демократичний закон, який захищає честь, гідність і ділову репутацію людини. В разі його порушення суд виносить вирок, і винуватця штрафують, одночасно вимагаючи від нього публічного спростування неправдивих слів і вибачень на адресу того, кого він образив. Але ж нікого не саджають і потім над людиною не висить судимість. Якщо буде встановлена відповідальність кримінальна, журналісти тисячу разів подумають, перш ніж виступити на захист громадянина, ображеного владою. Адже цей закон спрямований на виведення влади з-під критики громадськості, а не на захист прав рядового громадянина.
Подібний закон діяв у радянські часи, і чимало шукачів правди відправилися за ґрати, бо їхні слова суд розцінив як «наклеп». І не лише журналісти могли «загриміти на нари». Навіть історикові загрожувала така доля за «наклеп» на якусь особу чи подію минулого. Коли закон приймають не для розширення прав громадянина, а на їхнє звуження, суспільство повинно протестувати, інакше опиниться у новітній кабалі. Розуміючи це, автор закону його тимчасово відкликав – до виборів, щоби не позбавляти свою партію залишків підтримки. Недарма проти закону Журавського в Україні піднялося стільки акцій протесту. Вони засвідчили: громадянське суспільство у нас ще є, хоча і значно послаблене. Воно повинно відстоювати свої права, доки ще має змогу. Бо тінь минулого насувається, накриваючи країну.
Ігор БУРКУТ
