Демос не виграє: він із Задзеркалля

Майже два десятиліття граємося ми у демократію, проводячи псевдовибори із псевдорівними можливостями, псевдосоціологією та псевдосвободою слова.

Адже всім добре відомо, якою непідйомною за ціною є хвилина ефіру на теле- чи радіоканалі або ж сторінка у розкрученій великотиражній газеті, зрештою, і в малотиражній – теж.

Та, попри те, суспільство знову стоїть перед вибором без вибору. Бо між ким вибирати? Двома дуже подібними у своїй нездатності щось змінити політиками, які прагнуть єдиного – влади?! І чи не найстрашніше, що за ними – захланні, жадібні та аморальні команди, здатні зняти з людей останню сорочку.

Але, мабуть, ми цього заслужили. Бо самі ж собі й не залишили альтернативи. Більше того, підтримали саме тих людей, які лише кілька місяців тому намагалися позбавити українців права обирати Президента своєї країни, передавши цю функцію обранцям – Верховній Раді. А нині вони випросили, викупили, виторгували в електорату довіру до своїх дій.

Як на мене, все це важко піддається логіці та будь-якому поясненню. Хіба що повною зневірою в собі та своїй державі.

Утім, саме цього й прагла корумпована верхівка незалежної України, як помаранчева, так і білоголуба. Бо вона по-справжньому злякалася народного волевиявлення на Майдані 2004 року, де не було місця псевдодемократії.

І, напевне, через цей свій страх зробила все для того, щоби ми збайдужіли і зневірилися у власних силах. Саме тому бандити не сіли до тюрем і розгул вседозволеності можновладців піднявся на новий, більш потужний, щабель.

Влада вкотре переконалася і нас переконала, що вона має лише права, а всі решта, тобто ми з вами, – лише відповідальність – перед нею, зрозуміло.

На жаль, саме ми дозволили їй це відчути й цього досягти. Ми дозволили цим людям поставити власні амбіції вище інтересів держави. Тож нема на кого ображатися. Дзеркало не винувате, коли обличчя криве.

Людмила ЧЕРЕДАРИК

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.