Пошук славетних сторінок історії – заняття для політично стурбованих. Для тих, хто хоче викривити реалії. Підсуджувати в один бік. Решта розуміють – жодних славетних сторінок не було. Точніше, славетне завжди перемішане з ганебним настільки, що годі відділити одне від одного. Це схоже на коротку ковдру. Тягнеш на ноги, відкривається голова, тягнеш на голову – ноги голі. Дане твердження можна написати і навпаки. Пошук ганебних сторінок історії – заняття для тих же політично стурбованих. Жодних ганебних сторінок не було.
Зайва вірність
Перемога Януковича на виборах 2010 виглядала закономірною. Так само, як закономірно очікувати, що після веселої п’янкої вечірки настане похмурий ранок.
Тимошенко, в якій очевидно більше інтелектуальної сили, наснаги, хитрості, ніж у Януковича, програла лише тому, що хотіла продовження бенкету. А цього, здається, не хотіли вже не люди, а сама природа. За вправністю проведення політичної кампанії перемогти, звісно, мала б Тимошенко.
І те, що в перший день після виборів Янукович рвонув до Банченського монастиря і Печерської Лаври, підтверджує, що сам майбутній Президент побачив у своєму результаті втручання вищих сил. Бо інакше пояснити собі це він не міг. Здається, він був не тільки здивований, але й боявся чимось прогнівити Вище, боявся сполохати фортуну. Але фортуна не така вже й полохлива, як про неї думають. У фортуни залізна хватка.
А як на таку зміну політичної погоди мали реагувати буковинські «національні» політики, які щойно кричали про партію «бандитів» і неможливість співпраці з регіоналами? Вихід був один – записатися до цієї партії.
З призначенням нового губернатора Михайла Папієва такий прийом у партію був фактично оголошений. Замість того, щоби ділити еліту на «чистих» і «нечистих», як це було донедавна, регіонали запропонували тим діячам, хто подавав бодай якісь надії, співпрацю.
Наскільки ця практика була змістовніша за попередню, побачили вже на найближчих виборах, коли в обласну раду пройшло майже п’ятдесят відсотків представників ПР. Слово «партія влади» не передбачає особливих ідеологічних засад, крім однієї – влада має бути спроможною забезпечувати стабільність хоча б для когось.
І тут виникло одне з наймодніших слів 2010-го – «зрада». Перехід можновладців з партії в партію народ трактував саме так. Як правило, ці переходи з партії в партію відбувалися без зайвого галасу. І згадували про них лише випадково, як от у придибенції із знаменитим нині рибоводом Михайлом Бойчуком, який плавно курсував від «Пори» до «Фронту змін», а закінчив блискучу кар’єру першим номером від «Партії регіонів».
Але що в тих зрадах прикметного? Те, що вони були масовими. І в нашій, і в надцяти інших областях. Навіть не п’ятдесят на п’ятдесят. І у цієї зради була філософія, про яку зазвичай не думають.
Один із таких «зрадників» якось скаржився: «Ти розумієш, головне, що у мене є, і у кожного з нас є – це родина. Про неї і треба дбати, а політики приходять та йдуть. Нехай самі в Києві розбираються».
Зауважу, це був чиновник майже вищої ланки. І, справді, заради кого він мав би жертвувати своїм благополуччям? Заради Ющенка, який невдовзі «злив» Луценка та інших, заради інтересів спонсорів Тимошенко, заради держави, про яку він точно знає, що воно таке, або ж заради народу, який взагалі не відає, що творить і не знає, що треба творити?
Є, звісно, і контраргументи. Але нехай читач знаходить їх сам, коли опиниться в такій ситуації. Тут цікаве інше. Усі ті зрадники були дуже різними людьми, а вчинили однаково. І замість того, щоб обкладати їх матюками на форумах, цікавій людині було б просто варто запитати: «Чому?». Показово, що цей етап «возз’єднання» був досить тривалим і передував політичним судам, які відбуваються нині.
Насправді ж цьому є соціологічне пояснення. Схема, запропонована «помаранчевими», коли одна частина еліти «мочить» іншу під гаслом «бандитам – тюрми», робила життя цікавим, але держава від того не міцніла. Війна еліт нічого не приносила суспільству. І виник попит на єдність еліти, яка хотіла почуватися захищеною особливо в умовах не надто правової держави. І хтось мав цей попит задовольнити. Ця єдність – дефіцитний товар. І хто її пропонуватиме, ще довго буде переможцем.
Зайва демократія
Інша подія, яка сколихнула Буковину і Чернівці, – це війна між міською і обласною гілкою влади, що розпочалася влітку 2010 року. Спочатку вона була не тільки холодною, але й таємною. Хіба що, залишившись без води наприкінці літа 2010-го, окремі чернівчани звернули увагу на обставини, при яких це сталося. Звісно, звернули увагу одиниці. Хоча подальший розвиток подій можна було спрогнозувати вже тоді.
Прагнення до єдності еліт вимагало руйнування неконтрольованої влади. Власне, на той момент такою неконтрольованою владою були міські голови. Отже, справа була не стільки в особистих стосунках Папієва і Федорука, або Федорука і групи бізнесменів, яким він заважав. Подібні ж історії водночас відбувалися й у інших містах, хоча фігуранти там були зовсім інші. Коли журнал «Фокус» надрукував топ незалежних мерів України, Федорук входив за цим показником до першої п’ятірки. Власне, це було чорною «міткою». Адже нові умови вимагали контрольованості міських голів.
І так само, як «зрада», 2010 став модним вираз «руйнування демократії». Але цікаво піти від протилежного. По-перше, чи дійсно умова щастя – це демократія? Наприклад, в інтелігентній компанії про демократію ніхто не дбає, вона встановлюється сама собою. Так само в тюремній камері сам собою відшукується пахан та його «шістки».
Суспільний лад залежить від рівня людей, а не навпаки. Якщо встановити серед інтелігентів диктатуру, а тюремній камері – демократію, і там, і там жити буде страшно. Це, власне, про те, що для демократії треба, щоб у суспільстві було набагато більше активних громадян. А де ж їх узяти, коли вони всі повтікали на заробітки?
Тож встановлюється той лад, який встановлюється. Така собі олігархічна диктатура з елементами демократії. Лад, який давно існує у наших сусідів. А склався він там не тому, що сусіди – ідіоти, в чому переконані наші ідіоти, а тому що інакше влада не може в тих умовах працювати. Вона стає смішною (що власне трапилося із Ющенком). Можна опльовувати цю ситуацію в газетах, обговорювати її на кухнях, бо вона дуже незручна для інтелігенції. Але потрібні роки, щоб вона змінилася. Отже, програш чи перемога Федорука у цій війні було явищем і визначальним, і показовим. Тому що цей результат, власне, продемонстрував, чи хочуть люди демократії насправді, чи вважають, що демократія, за великим рахунком, нічого не дає пересічній людині. Результат відомий.
Показово, що за тим відбулася нова серія «зрад». Але варто відзначити, у місті більш відчутна й опозиція, й вільнодумство, що власне, свідчить про більш високий рівень суспільства і наявність такої-сякої громадянської позиції. І йде це не стільки від розсудливості, скільки від самоповаги.
Зайва повага
Ще одну з ознак часу 2010-го важко оцінити як з негативного, так і позитивного боку. Ця подія просто свідчить про те, як важко ми живемо. І що ми створили суспільство, в якому не варто добиватися поваги. Тому що добитися її заздалегідь неможливо не тільки простому працівнику, а й найвищим посадовцям.
Йдеться про скандальне звільнення з посади ректора БДМУ Василя Пішака. Справа саме в прикметнику «скандальний». Йшли з міністерства листи, що ректор зробив щось не так, щось не зрозумів, недопрацював, порушив. Скандал одразу припинився, як тільки на посаді з’явився новий ректор. Тобто, у скандалу була лише одна мета – «витиснути» Пішака.
Це момент істини, коли ти не жалкуєш, що не займаєш високих посад, не маєш справу з тими амбітними хлопами, не обслуговуєш своїх та чужих амбіцій. Тому що ті «високі» стосунки, звичайні для тих сфер, можуть легко викликати нудоту, але не заздрість. Спілкуватися у такому колі – це заздалегідь отруїти своє життя. Бо доводиться в кожній людині підозрювати зрадливу потвору. Навіщо це? Чи не легше обійтися малим, але не бачити тих самозакоханих, ласих до влади, до грошей неприємних істот?
Справді, зайвою може бути вірність, може зайвою бути демократія, але повага навряд чи колись буде зайвою. Її нестачу у цій країні відчуваєш постійно. Громадянин не поважає владу, влада – громадянина, виробник – споживача, а споживач – своїх колег, львів’яни – кримчан, а донеччани – тернополян і так далі. Власне, тому тут немає демократії, як не дивно… І це корінь проблем.
Якщо зайва повага, то зайва і демократія, і вірність поглядам тощо.
Скажіть, як звільняють старого ректора, і я скажу, який лад у цій країні! Все так красиво і логічно взаємопов’язано у цьому світі.
Життя – плетиво явищ, в якому немає жодного зайвого.
Що вкрали у Ноя?
Власне, попередній розділ міг би стати останнім – ефектне кільце композиції. Нічого зайвого. Але була ще подія, яка вразила особисто мене. Це справи про повеневі кошти 2008 року. Справу, звісно, відкрили у 2010-му. З’ясувалося, що навіть ті кошти, які йшли на бідаків, які залишилися без нічого, примудрилися вкрасти!
По-перше, коли оприлюднювали схеми розкрадання, у мене склалося глибоке переконання, що в нашій країні легше вкрасти, аніж навпаки. Для того, щоби не вкрасти, треба докласти масу зусиль. І демократія тут нічим не зарадила. Власне, тому її і не стало.
По-друге, було очевидним, що посадили знов цапів-відбувайлів. І я дивився в ті доглянуті, красиві обличчя людей, які були до того причетні, але продовжували користуватися повагою суспільства, і простодушно дивувався – вони не змінилися. Але одна справа – просто красти, інша – грати чужими долями, ламати їх.
Впевнений, що якби зараз відбулося щось на кшталт біблійних подій, то під час великого потопу в українського Ноя з його ковчега щось «стибрили б», а посадили когось іншого, може, навіть самого Ноя. Як головного свідка. Інакше, здається, й бути не могло.
А бюджет ковчегу передбачав би тридцять відсотків «відкату», як мінімум. І по ходу плавання з’ясувалося б, що ще зекономили і на деревині. Потім написали б красиву легенду про героя України, який посадив Ноя. А кошторис ковчега залишився б під водою, в архівах СБУ.
У нашій країні багато зайвого, як ми вже говорили раніше. Але, що варто відзначити, мало хто тут страждає на зайву сентиментальність і сумління. Тут у нас все гаразд.
