На щастя, воно триває – інтелектуальне життя у Чернівцях. І, не в останню чергу, завдяки працівницям Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського, які вже вкотре проводять інтелектуальні зустрічі. Тема останньої звучала нестандартно і була напрочуд цікавою: «Петер Демант у долі Юрія Чорнея».
Петер ДЕМАНТ – колишній чернівчанин, якого 1941 року, як і тисячі інших буковинців, депортували з чернівецького вокзалу. Пройшов жахіття сталінських таборів. Помер у Москві 2006 року на 89-ому році життя.
Юрій ЧОРНЕЙ – чернівецький журналіст, який протягом уже семи(!) років скрупульозно вивчає феномен свого земляка, працюючи над книгою про його життя.
А життя це сповнене таких таємниць та загадок, що Юрій Ілліч зауважує: подеколи почувався «детективом Коломбо».
– Нехай моє дослідження одного-єдиного людського космосу стане тим пазлом, який доповнить загальну картину чернівецької історії і зробить її більш правдоподібною, – каже Юрій Чорней.
До уваги читачів – лише невеличке «віконце»до світу Петера Деманта…
Щоденники письменника – ще й трактат про те, як зустріти старість і не втратити надії
Щоденники Петера Деманта 90-х – першої половини 2000-х років – не лише джерело унікальної інформації, а ще й безкінечний трактат про те, як зустрічати старість, долати хвороби і не втрачати надії.
Автор кілька разів згадує трактат Цицерона «Про старість». Ґрунтовно вивчити його Петеру довелося ще в юності: то було таке собі покарання за підказку однокласнику на уроці латини.
Романтичний чернівчанин не просто насолоджувався кожним відпущеним йому днем. Усі періоди свого життя, включно з перебування на лікарняному ліжку, автор «Зекамерона» наповнював змістом: пізнавав нове, подорожував (інколи – лише у власній уяві), займався фізичними вправами.
Демант жив з усвідомленням, що життя може обірватися будь-якої миті. Не раз був за крок від смерті: через завданий конвоїром удар по голові, голод і фізичне виснаження, небезпечну травму на виробництві… Понад «вісім десятків відведених років, упродовж яких топтав цю землю, до речі, довше, ніж основна маса людей», збагатили його особистим, а не вичитаним у класиків досвідом повільного старіння. «У мене знову просто жахлива слабкість при найменшій напрузі, ось коли я пізнаю, що таке старість!», – описує 83-річний письменник свої відчуття.
Попереду, переконаний автор хроніки про ГУЛАГ, «таке ж небуття, як, наприклад, під час наркозу 1984 року – темрява і все». А ще він достеменно знає: «історія триватиме навіть за відсутності на цій тлінній землі шановного Петера Зигмундовича». Але «куди потім дінеться те, чого чимало набрав до голови»?. Віруючим, напевно, легше. Вони сподіваються на потойбічне життя. Демант у нього не вірив: «я зникну, разом зі своїми рукописами, бібліотекою, своїми пристрастями, знаннями, великою кількістю нереалізованих сподівань, подорожами…».
Інколи він ще називає себе «дивним, живим, не зовсім дурним старим», який «так сподівається «виконати план» – дожити до 2000 року». Хоча це видається неймовірним. Особливо, коли доводиться знову і знову повертатися на лікарняне ліжко. «Рейки ведуть до глухого кута, але так ще хочеться жити», – ніби заговорює він долю в 2001-му. А коли вона справді дарує ще кілька років, благає її знову і знову: «задихався, приїхала «швидка допомога», відмінили антибіотики: я став сильно глухнути… Вперше в мене думка: невже це – все?, – пише він на межі 2004-2005 рр. – Та так не хочеться… невже так і залишуся слабким і немічним – так ще багато планую… усе згадую минуле, але попереду… дуже ще хочеться жити!». Він знає, що силікоз, який направду його врешті добив, невиліковний…
Лише у віці за сімдесят він нарешті зізнався собі, що перетворився на старика. «Не ризикувати даремно – це не ганебно, а розумно. Нарешті додумався до цього після 75 років ризику». Але й у цьому можна знайти позитив: «Тепер уже прийшла пора обачності (до часу, поки знову впевнено стану на ноги) – а інші все життя бережуться, тільки й думають про це – а кінець все одно однаковий – я хоч 75 років не жив як людина у футлярі». Межею, за якоюї починається зворотний відлік, Демант визначає вісімдесят років. Це – норма, наступні роки – дар природи.
Старша за нього приятелька Ільзе Маттес доброзичливо застерігала письменника: «Ти думаєш бадьоритися так усе життя? Напевно, думаєш, що такого життя – з гімнастикою, біганиною, колотнечею – тобі вистачить на 100 років наперед. Та рано чи пізно доведеться-таки втрачати позиції, пристосовуватися до старості. Ти вже отримав стільки попереджень». Це іронічне застереження Демант згадує 1995 року. Тоді він уперше подумки визнав, що теплий анорак у санаторії йому не зашкодить.
Ще сумнішими є інші ознаки старіння. Наприклад, втрата друзів. Пустка, яка поволі заповнює все навколо. «У такому віці зазвичай друзів лише втрачаєш, хоча мені пощастило: я за останні роки здобув кілька нових». Або зникнення гостроти сприйняття світу: «Гірше за все – зникає спрага життя, прагнення нового і, як я з жахом помічаю, мене вже не так захоплюють книги… Немає більше цієї великої радості, задоволення, коли купуєш нову гарну книгу». Звідси думки про потребу розлучатися з улюбленими речами: «Хотів би віддати книги, звісно, не всі – просто не знаю кому…». Всі ці речі не просто засмучують. Саме вони, а не небуття спричиняють жах: «Інколи підкрадається жах: невже доведеться розпрощатися з горами, морем, лижами, рюкзаком… жити пісно, сурогатно, лише минулим».
Але такі стани швидко проходили. «Хандра трохи пройшла… Та чи мені хникати, коли я кілька років тому досягнув, правда, на короткий час, сенсу життя, його резону, нірвани. Тобто в духовному сенсі далі нікуди цілитися, прагнути, дякую долі за мить просвітлення!». Бо й цей страх – ніщо у порівнянні з головним. Він живий, всупереч усьому, що довелося витерпіти й пережити. Тому письменник по-дитячому щиро радіє, що таки дотягнув до 2000-го року. Така можливість трапляється лише раз на тисячу років. Випадковість, звісно, але побачити прихід нового тисячоліття не судилося ні Цицерону, ні Гете, ні іншим велетням людства. Старий чернівчанин навіть іронізує: «До двотисячного залишилося якихось 40 днів. Що ж, сподіваюся, що проживу їх». А ще через п’ять років, на черговий день народження, тішиться з іншого приводу: «почався мій 88-й рік! Все таки дотягнув до чотирьох дірочок із такою біографією… День народження, все таки, а всі труднощі – можна витерпіти». Власне, він ніколи на них не зважав. Собаче життя навчило його не надто помічати все негативне, не звертати уваги на будь-які незручності, через які хтось інший, менш загартований, давно б лаявся.
У 87 років – стояв на голові
Фізична активність – ще одна запорука бадьорості й гарного настрою. Навіть якщо сили давно вже не ті. «Треба змиритися, що центнер – тепер за межею моїх можливостей. Спробував віджиматися лежачи – туго, зовсім туго йде, уже не до 250 кг, як колись». Але ж це його звичний спосіб життя. Тож мусить: інколи навіть через не можу. А якщо справи зовсім вже кепські – рятує самоіронія: «Чи то я панич якийсь, чи як Обломов, що сиджу в жінки на шиї». Врешті «займатися фізичною працею», облаштовувати зимівлю у важкодоступному місці в горах, будувати будиночок, майструвати в найменших деталях книжкову полицю можна… «подумки». Одне він знає напевно: піддаватися спокусі і припинити заняття – не можна. «Я не дуже в формі. Гімнастику роблю важко, і не завжди цілком мій комплекс. Практично лише раз на тиждень ходжу на пошту і на Новодівоче кладовище очищати могилу – дві-три години граничної роботи». Тоді й цього разу є шанс «викрутитися». Хоча частіше доводиться, навпаки, стримувати себе. Адже коли тобі далеко за сімдесят, складно відмовитися від того, що робив все життя: «Не витримав і за два дні зробив на лікарняному балконі генеральне прибирання…». Прибрати, вимити підлогу в палаті завжди приємно. Ось і завідувач відділенням похвалив за чистоту. Наслідки теж не змушують себе довго чекати. «Погана ЕКГ. Я, звісно, сам винен: почав робити навантаження на зарядку». Але це сьогодні. А за деякий час все буде, як завжди: «Уранці гімнастика. Почав присідання. Навіть стояв на голові». Багато людей на 87-му році життя спроможні записати у щоденнику: «Знову стою на голові»?
Усе це – переважно для того, щоби якомога довше зберігати здоровий глузд і пам’ять. Їх Демант теж тренував: перелічував подумки твори Жуля Верна, Джека Лондона, Карла Мая, «системи кобурної зброї, револьверів чи просто згадував прізвища давніх знайомих.
У лікарнях студіював східні мови, під час інгаляції та у перервах між лікувальними процедурами зубрив єврейський та арабський алфавіт, для різноманітності – грецьку граматику, згадував азбуку Морзе. Далеко за вісімдесят заходився вчити іспанську.
«Я раніше по-дурному розбазарював час, – писав він. – Але все ж менше за тих, хто четверту частину життя проводить перед телевізором… Туризм, спорт, читання, музика – були моїми головними заняттями у вільний час. Потім поїздки, подорожі. Гонитва за новими й новими зустрічами». Старість й супутні хвороби коригують цей перелік. Значить, залишається займатися тим, що іще по силах. Наприклад, пізнавати нове. «Ех, закінчив академію імені Берії – ось і всі мої знання життя і смерті. Але для чого резонерствувати – цього вже не виправиш – просто по можливості треба довчитися – до останнього моменту». Сто і навіть більше днів, які доводилося проводити у лікарнях, також можна наповнити змістом, повноцінно прожити, а не просто відбути. «Прочитав масу справді цінних книг, без яких був би дурнішим, гіршим: Пушкіна, Чосера, Лермонтова, Гете, Аксакова, дивовижне листування сім’ї Кастера…»
Старість він таки перехитрив. Доживати нудно, по-пенсійному, він не бажає. «Сам знаю, що треба повільно ходити, ретельно жувати, не хвилюватися, не нервувати, жити спокійно. Але таке рослинне життя не для мене…» А скільки ще всього слід записати. Не для власної популярності, для живих.
Лікарня – саме те місце, де можна спокійно поміркувати: «Все частіше згадую дитинство в Чернівцях. Як там все-таки було добре. Інші випадки зі свого важкого, довгого, але такого цікавого життя. Пам’ять поки нічогенька». Врешті, не розчаровувати ж нового приятеля з Історичного музею, який переконує, «що я взявся з іншої епохи, дивом доживши до наших днів». Що ще не зроблене? «Не віддячив дружині, багато чого не написав». Ще так багато необхідних, важливих, першочергових справ: «Мені ще стільки треба розповісти Ірині, вона навіть не підозрює, – ранувато йти».
Попереду завжди мають бути очікування (бажано, радісне), надія, плани. Не малювати майбутнє у похмурих тонах. Важко жити, доводиться виживати? Тим більше слід тішитися невеличкими радощами. Напроситися на зустріч з друзями, милуватися квітами. «Все-таки жити добре: птахи, квіти, інколи хороші люди. Для чого весь час Лазаря співати?». Звісно, сили вже не ті. Але цікавості, бешкетування і просто пустощів письменнику не позичати навіть у тих, хто значно молодший за нього. І підбивати остаточні підсумки пережитого – ще не час. «Чи невдаха я? Звісно, не вичерпав усіх своїх можливостей…»
Юлія БОДНАРЮК, «Версії»
Фото :
Сопка над Ягідним. Колимська весна. 60-ті роки.
Щосуботи Петер Демант з лижами дерся на найближчу сопку. «Ех, яке задоволення: вітер у вухах, темні окуляри рятують очі від сліпучого сонця… Селище внизу, як на долоні…», – згадував колишній чернівчанин свої відчуття.
