Художник і час: чотири пори року Андрія ЖИТАРУ

Наприкінці березня 2014 року в сороковини загибелі перших Героїв Небесної сотні, в університетській церкві Трьох святителів у Чернівцях сталася подія, незвична для храму: тут була виставлена картина буковинського художника Андрія ЖИТАРУ «Пам’яті Небесної сотні». Сказати правду, священики спершу вагалися, адже храм – не виставкова зала. Та назва картини й привід для її написання були трагічними, тож картину прихожани змогли побачити – в оточенні фотографій усіх відомих на той момент загиблих героїв. Нині авторові картини виповнилося 60.

Коло життя на батьківському обійсті

Малинівка на Новоселиччині, де живе Андрій Житару, зовсім не схожа на приміські «царські села» на Буковині: звичайне село, звичайні хати… Подвір’я, де зустрічає нас художник, розгороджене виноградними шпалерами на окремі ділянки. Між шпалер і квітників гордовита курка казкового рудого кольору водить курчат. Рівними рядками стирчать на городі кілочки, до яких прив’язані помідори. Серед дерев старого саду стоять кілька вуликів. А далеко внизу між деревами виглядають сусідські будівлі і ходять… страуси: односелець тримає страусячу ферму.

Лише одне – й найсуттєвіше – відрізняє обійстя Житару від звичайних селянських: всюди – і в майстерні, колишній господарській будівлі, і в стайні, перетвореній на сховище для картин – картини, картини, картини. Їх сотні, і лише самому господарю відомо, де яка, і лише сам господар вирішує, що показати. Хоча так нагадують снопи різнокаліберні пензлики у глиняних горщиках, і вичавлені тюбики фарб, розкладені у певному порядку, схожі на якесь збіжжя чи сухі плоди. І суміш запахів – олійного, живописного із селянським, побутовим…

Мені пощастило: до цього моменту я лише чула про художника, а роботи його бачила в миттєвих сюжетах місцевого телебачення. І зустріч з усім цим мистецьким багатством була приголомшливою. Мій фотоапарат давно розрядився, а Андрій Георгійович все виставляв картину за картиною…

Вдруге мені пощастило в тім, що художник Житару – зовсім не той відлюдник, як мені розповідали деякі чернівецькі знайомі. Це дуже щедра у спілкування людина. Він докладно розповідає про своє життя, просто манера оповіді в нього рівна й спокійна, бо всі емоції цієї людини – в її картинах.

«Мені жаль, що я не можу писати картини цілий рік. Від весни, коли починаються перші городні роботи – і до пізньої осені, коли вже дав раду врожаю й зробив консервації, майже безперервна селянська робота. Все має бути зроблене у певний час: пропустив, запізнився – і не матимеш врожаю, не матимеш засобів до життя. І відмовитися від господарства я не можу: живу з цього, пенсії не маю… Картини не продаються… А до зими фарби пересихають…»

Селянське коріння не дає художнику можливості робити аби як: здається, безкінечність праці сама надихає на себе. З 3 гектарів власної землі господар обробляє власноруч 75 соток, решту здає в оренду…

28 картин в італійській «к’єзі»

Так склалося наше з вами життя, що на Буковині мало не кожний знає, що таке «к’єза». Італійською це – церква. Кілька років тому Андрій Житару 8 місяців працював в Італії. Там він познайомився із румунським священиком, який після розпаду Союзу й масової міграції заробітчан в Європу став одним з тих, стараннями кого відкривалися в суто католицькій Італії православні церкви. Отець Троян Вальдман точно відчув, чим можна допомогти відірваним від рідного людям, як їх втішити…

В одній з двадцяти таких офіційно відкритих церков Андрій Житару за роботу сторожем і прибиральником мав житло й харчі – і працював над своїми картинами. Написані роботи сохли на стінах церкви. Мало-помалу італійці дізналися про незвичного робітника у церкві. Дехто з прихожан дивувався, що священик дав художнику прилисток у церкві, звертали увагу на те, що той не кладе на себе хреста… На що мудрий священик відповідав, що про віру цієї людини говорять його картини…

Якось до церкви прийшли міланський депутат і представники університету й місцевого, як сказали б ми, відділу культури.

Андрія Георгійовича вразило тоді ставлення європейців до культури, до митця. Вони виділили Житару 1000 доларів на фарби й полотно, за умови… що він буде писати картини. І приходили потім щомісяця – перевіряти, чи він працює. За п’ять місяців Андрій Житару написав тоді 28 робіт. 2000 року в Мілані навіть відбулася його виставка. 7-8 картин навіть удалося продати. Ще кілька подарував церкві й місту. Решту привіз додому.

А повертатися довелося, бо захворіли й злягли водночас і батько, й матір. Брат, уже немолода людина, поставив ультиматум: «Або ти повертаєшся, або можеш назовсім залишатися там». Вибору практично не було…

«У нас допомагати художнику не прийнято…» – каже Андрій Георгійович, без гіркоти й образи в голосі.

Мистецтво потрощеної дійсності

Коли спотворені релігія, історія й моральність і звичні засади життя зовнішнього руйнуються, людина повертає свій погляд в середину самого себе. Багато хто з мистецтвознавців таким чином пояснює, звідки в митцеві з’являються зародки прагнень до нереалістичного, абстрактного, до власної внутрішньої природи. Саме такий художник – Андрій Житару.

Зламані кола, перехрещення ліній, поєднання непоєднуваних кольорів і голови, що літають… Дійсність Андрія Житару була спотворена ще до його народження.

Хліборобська родина Житару мешкала у Малінешті (нинішня назва Малинівка відповідна лише за звучанням) від діда-прадіда. Тут Андрій Георгійович живе постійно, з короткими виїздами на виставки чи презентації.

Між Андрієм Георгійовичем (1954) та його старшим братом (1941) – не просто 13 років різниці, це 13 років війни й заслання репресованих батьків. Заслання не разом, сім’єю: батько, мобілізований до румунської армії, після капітуляції Румунії потрапив у радянський полон й пройшов усі кола пекла.

Повернувшись на Буковину, батько доклав усіх зусиль, аби дати синам освіту. Старший брат Андрія Георгійовича – лікар. Батько бачив, що молодший прагне до малярства, навіть до художнього училища після восьмого класу відпустив. Але потім наполіг, щоби й молодший отримав професію, з якої можна було б жити. Андрій Георгійович навіть встиг попрацювати кілька років лікарем, поки малярство перемогло остаточно.

«Кожний художник, свідомо чи підсвідомо, відображає свій час. Я – з Радянського Союзу, який був побудований на людському горі й буквально на людських кістках. І на брехні.

Свій час, усе горе й страждання, що випали людям, Андрій Георгійович у своїй творчості водночас і узагальнює – і прив’язує до конкретної землі, до нашої Буковини, яка розділила усі напасті з Україною. Більш рання серія картин «Удови Буковини» – безкінечні фігури удів – саме й сповнена цим горем і печалями. Варто зауважити, що ця прив’язка не зменшує змісту того, що робить художник, а навпаки збільшує його.

Офіційно призначений того часу «соціалістичний реалізм» лише поглиблював цю прірву між дійсністю й митцем. Кожна картина Андрія Житару – відбиток людського страждання, так він бачить свій час, таким бачить своє завдання.

Знайомство із творами Василя Кандінського, картини якого Житару читає як відкриту книгу, тільки підказало форму, за якою можна сховатися від зовнішнього, темного, брехливого, спустошливого…

Художник охоче й докладно розповідає про зміст картин, про значення кожної лінії та кольорової плями… Та не намагайтеся переказувати пояснення художника: якщо вам пощастить зустрітися з його картиною, увімкніть власне внутрішнє око, своє знання історії рідної землі, свою здатність до розуміння й співчуття.

Якщо у вас це вийде – ви побачите й те, що творчість Андрія Житару не залишає нас у безнадії, у порожнечі й темряві. На Землі бувають різні пори року, різні часи…