Експеримент “Версій”: Як я вчилася літати

 

Чому людей тягне у небо? Мабуть, тому, що всі ми в дитинстві літали уві сні. Та, подорослішавши, втратили цю здатність. Більшість, як правило, переживає цей момент легко, а меншість підсвідомо і далі живе з думкою про політ. І легенда про Ікара –підтвердження того. Тож параплан, мабуть, можна вважати одним із найбільш вражаючих і геніальних винаходів людства, адже саме він дозволив втілити в життя тисячолітню мрію про політ.

От і я минулих вихідних вирішила спробувати небо на смак. Зрештою, відпочинок – це ж вибір смаку, характеру й… гаманця. Та оскільки на колір і смак товариш не всяк, ми й відпочиваємо по-різному. Такі думки навіяла інформація з порталу використання публічних коштів про те, що управління справами Верховної Ради виплатило нардепам і працівникам апарату тільки за І половину липня 16,3 млн грн відпускних. На руки ж отримали готівкою 15 млн грн. Зрозуміло, що народні обранці не проводять вихідні в Україні. Та, врешті-решт, і вдома можна отримати задоволення та неповторні емоції. Варто лише уважно озирнутися довкола.

Неподалік Чернівців, у селі Горбова Герцаївського району, є чудові схили, зручні для планеризму, бо стрибнувши з них, можна зловити крилом потік повітря й політати. Тому туди щонеділі, і не тільки, приїжджають охочі до екстриму.

Довідково:  Параплан – це спортивний надлегкий літальний апарат із м’яким двооболонковим крилом, яке наповнюється через повітрозбірники (вони нагадують своєрідні великі кишені) потоком повітря. Таким чином створюється тиск, завдяки якому зберігаються форма та профіль крила. Рухається параплан під дією сили тяжіння.

 

НЕБО: одних воно  наснажує, інших лікує та реабілітує, але всіх здіймає догори

Перший політ: земне тяжіння не відпускає… 

Особисто мені допомогли здійснити найдревнішу мрію людства два суперові чернівчани. Обоє – Володимир та Анатолій – займаються висотними роботами, тож піднебесне хобі для них закономірне.

Володимир розповів  про будову параплану і показав усе на мигах. Я ж намагалася запам’ятати, як ним керувати. Пізніше я прочитала в Інтернеті, що перед польотом парапланерист, якщо хоче повернутися на землю живим і неушкодженим, мусить самотужки підготувати крило до польоту. А це означає проконтролювати  стропи –  щоби не заплуталися, а потім пристібнути вільні кінці до підвісної системи, зайняти злітне положення. Та й загалом правильний старт – надзвичайно складна «штука», і за першим разом я його не опанувала. Тож  стартувати мені допомагали: Володя «виставляв» крило за вітром, Анатолій же підштовхував, збільшуючи мою швидкість. Уявляю, як це виглядало кумедно, та свого я таки досягла.  Бо не вся початківці того дня піднялися в небо. Дівчина одразу ж відмовилася від спроб. І я її розумію, бо кілька разів сама перекидалася, «приклавшись» до стерні у кращому випадку руками, а то й обличчям. Наступного дня витягала з долонь занози. Та повернусь до старту. За правилами, пілот має стати у злітну позицію, тобто обличчям до крила, щоби контролювати потік повітря й те, як крило розгортається. Відтак у потрібний момент повернутися спиною до крила і, розвинувши злітну швидкість, (а це значить побігти з такою швидкістю, із якою люди не бігають), піднятися у небо. Перед цим ще треба зробити ривок руками, щоби вивести крило над головою. Сказати, що це важко – це нічого не сказати. Бо щойно крило починає підніматися і набирати повітря, воно гальмує рух і утримати його просто неможливо. Тому треба підбігти під нього, щоби опинитися в центрі. Одне слово, таких синців на руках  від строп, із якими я повернулася додому, у мене ще ніколи в житті не було.

Та все ж, завдяки Володі й Анатолію, мені вдалося-таки злетіти. Коли нарешті відірвалася від землі, нічого довкола не бачила, а тільки чула команди хлопців – ліва рука, права рука… Таким чином я робила повороти. Посадка здалася мені легшою. І тільки на 3-ій та 4-ий раз я змогла в повітрі оглянутися довкола й усвідомити, що лечу… Це почуття передати словами важко. І за нього я вельми вдячна двом справжнім чоловікам – Володимиру й Анатолію.

 

Небо любить професіоналів

Загалом, щоби вільно почуватися у небі, потрібні роки, чи то пак години тренувань. І навчитися цьому непросто. Треба розумітися в аеродинаміці, відчувати напрямок вітру, знати, як саме заходити на посадку та ще силу-силенну не менш важливих «дрібничок». Бо навіть правильне сидіння та відповідні нахили тулуба й повороти голови мають значення: йдеться ж бо про абетку маневрування. А це ой як складно, бо так не просто втриматися у потоці повітря!

А потім треба ж іще піднятися нагору, тобто з усім спорядженням, правильно зібравши  крило і поклавши його собі на плече, повернутися до місця старту. Тому вищим пілотажем вважається вміння літати вздовж схилу, як це робив місцевий житель Василь, а також підйом на крилі. Бо коли я дерлася нагору у повній амуніції, Василя затягувало туди крило, підхоплене вітром (див. фото). І хоча хлопець літає всього півтора року та нальотів має 100 годин! Легка авіація дуже легко його полонила, перетворивши на професіонала..

Забула наголосити, що повороти здійснюються  тільки назустріч вітру, інакше раптовий  порив може віднести апарат далеко від посадкового майданчика.  Сідати теж можна тільки проти вітру — в цьому випадку швидкість вітру віднімається від швидкості крила відносно повітря і ти стаєш практично нерухомим стосовно землі. Крім того, вітер підтримує крило, і швидкість зниження стає мінімальною. Коли  ж до земли залишається менше метра, пілот затягує клеванти, які керують його польотом, на повний хід униз, і крило плавно опускає його на землю. Але це так у теорії, яку треба ще опанувати, бо точна посадка вимагає і доброго окоміру, і точного розрахунку.

Як я зрозуміла пізніше, старт згори – це серйозне випробування, від  результату якого залежить задоволення від усього польоту і , звичайно ж, безпека самого пілота.  Адже можна просто потрапити у зону турбулентноств чи ще в якісь прикрощі…

 

Злиття зі стихією

Ось як написала про парапланеризм людина, яка присвятила своє життя небу: «Це  ширяння у висхідних термічних і динамічних потоках, багатогодинні маршрутні польоти. Небо подібне до океану, в якому є численні течії. Деякі з них корисні та дружні, інші підступні й небезпечні, але всі вони невидимі оком. Пілот вчиться передбачати рух повітря за погодою та рельєфом, інтерпретувати поведінку комах і птахів, відчувати вітер, розуміти стихію. Знання ж  аеродинаміки та метеорології  допомагає парапланеристу уникати небезпечних ситуаці та обертати  капризи  неба  собі на користь.

 

Чому я полетіла

Це запитання поставила найперше собі. Спробувала відповісти і вийшло таке: колись у  дитинсті запланувала стрибнути з парашутом. Оскільки задум не здійснився, вирішила компенсувати парапланеризмом. Та все ж, як людина доросла, захотіла зрозуміти нинішні свої мотиви. Що мною керувало ? Бажання екстриму ? Нібито й ні , бо особисто в мене від нього тільки болить голова. Тоді що ж це було? Закортіло випробувати себе і глибше пізнати свої можливості? Ймовірно. Та наступні розмірковування підказали:  йдеться про звичайнісіньку людську цікавість. Саме ту, що рухає прогрес…

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії», фото автора

З висоти пташиного польоту не тільки будинки, машины і люди, але й усі власні життєві труднощі бачиш ніби з боку, ніби вони не стосуються тебе особисто.

 

Цікаві випадки

Реабілітує висота

Валерій Либюк, учасник АТО, прапорщик добровільного батальйону «Дніпро-1»:

– Після Майдану ми з хлопцями стелефонувалися й пішли в АТО, – каже він. – Хтось же мусів захищати Україну!

Нині Валерій займається парапланеризмом у селі Шипинці, що на Кіцманщині. І також будує літаки. Парапланеризм, на думку чоловіка, реабілітує його після служби в АТО.

 

Народилася в сорочці: з 9000 метрів повернулася живою

Парапланеристка Єва Вишнєрська (Ewa Wisnierska, тоді їй було 35 років) з Німеччини під час тренувального польоту на параплані в Австралії, за 280 км від Сіднея, була піднята висхідним потоком повітря на висоту понад 9 км за 10 хвилин. Парапланеристка пробула на такій смертельно небезпечній висоті майже годину. Вона знепритомніла й уся заледеніла. Та їй вдалося повернутися на землю живою. Спортсменка обморозила обличчя, вуха і частково шкіру на нозі.

Подія сталася в лютому 2007 р. під час тренувань до чергового чемпіонату світу.  2006 року Єва Вишнєрська стала віце-чемпіонкою Європи і ще раніше була переможницею Кубка світу. Тож досвідчена спортсменка, незважаючи на попередження про несприятливу погоду, продовжила свої тренування і була підхоплена штормовим вітром. Одночасно з нею тренувався і китайський планерист Хе Джонгпін(Zhongpin, 42 роки), який також потрапив у цей шторм і загинув. Його тіло знайшли за 75 км від місця старту. Ймовірно, він загинув від нестачі кисню й екстремально низької температури на висоті.

Єва ж Вишнєрська досягла висоти, на якій зазвичай літають пасажирські літаки і де температура  сягає позначки −50 °C. Пізніше спортсменка розповідала, що навколо було темно і блискали блискавки. «Я нічого не могла зробити». Втім з висоти 4000 метрів вона  по радіо передала повідомлення: «Навколо дощ, град і я піднімаюся все вище і вище — я гину». Після цього вона знепритомніла. Шанси на виживання для планеристки були практично нульовими. Очевидно, захоплена потоками повітря, вона, не отямившись, почала спускатися. На висоті 6900 метрів Єва прийшла до тями й почала поступове повернення. Через 90 хвилин вона приземлилася, приблизно за 500 м від якогось фермерського господарства. Вона не могла зігнути ні руки, ні ноги, а її одяг примерз до тіла.

 

 

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Думок на тему “Експеримент “Версій”: Як я вчилася літати”