Під час зустрічі звучала і важлива думка про вибір мови та культурної ідентичності буковинських письменників. У ХІХ столітті німецька мова відкривала значно ширші можливості для кар’єри, публікацій і визнання в Австро-Угорській імперії. Однак і Юрій Федькович, і Сидір Воробкевич свідомо обрали українську мову — попри те, що могли б стати успішними німецькомовними авторами. Саме тому їхня творчість — це не лише література, а й культурний вибір та праця для формування українського середовища Буковини. Вони писали мовою народу, серед якого жили, і фактично творили український культурний простір у регіоні, де перетиналися різні мови та традиції. Олександр Попович також показав присутнім унікальний тритомник творів Сидора Воробкевича. Старовинне видання справляло особливе враження — до нього навіть було страшно торкатися руками, настільки цінними й  музейними здавалися ці книга. Мені випала честь потримати цю книгу і переглянути її сторінки.

Прозвучало і цікаве спостереження від присутнього священника, який звернув увагу на один із портретів Сидора Воробкевича. Йшлося про хрест на грудях письменника-священника. Як пояснив Отець, право носити такий нагрудний хрест у церковній традиції отримували далеко не всі священники — це було знаком особливої пошани та визнання заслуг.  Від 1875 -го, з часу відкриття Чернівецького університету, Сидір Воробкевич викладав співи на богословському факультеті. Його заслуги були відзначені наданням почесних титулів протоієрея (1881) та архіпресвітера-ставрофора (хрестоносця, 1890). Таким він зображений на фото, опублікованому в 1901 році. Ця деталь стала ще одним нагадуванням про багатогранність постаті Воробкевича. Він був не лише письменником і композитором, а й духовною особою, яка мала великий авторитет у церковному середовищі.

Також Сидір Воробкевич отримав і найвищу державну нагороду Австро-Угорської імперії за цивільні та культурні заслуги. Отримання такого хреста українським православним священником на Буковині свідчило про визнання його культурно-освітньої праці на загальнодержавному імперському рівні. Це була оцінка його роботи як професора Чернівецького університету, автора десятків підручників та засновника української хорової школи в регіоні. Нагорода має вигляд золотого чотирикінечного хреста, покритого червоною емаллю. Позаду хреста розміщений двоголовий австрійський орел. У центрі — білий медальйон із золотими ініціалами імператора «FJ».

Особливо емоційною стала мить, коли Олександр Попович зачитав два вірші Сидора Воробкевича — «Збудилась Русь» та «То моя Буковина». Другий твір звучав під пронизливий звук повітряної тривоги, яка кілька разів переривала зустріч.

Наш світ великий, кажуть,
Повнісінький краси:
Тут Альпи, а там море,
Міста тут, там ліси…
Я край один лиш знаю,
Одну лише ріку,
Для них б’є серце в грудях,
Для них я лиш жию.
Для них із мого серця
Усі пісні пливуть, –
То моя Буковина,
Мій милий, синій Прут!..

Сидір Воробкевич, 1879

У цей момент поезія ХІХ століття сприймалася особливо гостро й сучасно. Особливо відчувалося, що розмови про літературу й культуру сьогодні — це не лише про минуле. Це про пам’ять, ідентичність і про здатність суспільства триматися за власну культуру навіть тоді, коли над містом звучать сирени…

…Вісти усім просторам,
Що братняя любов
Нас разом поєднала,
Щоб слава-доля знов
До нас назад вернули;
Щоб цвів наш рідний край,
Як цвів в часах минулих
Красою, мов той рай!..

Сидір Воробкевич, 1869

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

Під час зустрічі Олександр Попович згадав і Семінарську церкву Трьох Святителів у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича — колишній Резиденції митрополитів, де свого часу Сидір Воробкевич викладав церковний спів і музику. Цей сакральний простір пережив різні епохи — від австрійського богословського центру до радянського обчислювального осередку та сучасного українського відродження.

Для мене ця згадка була особливою ще й тому, що я належу до покоління студентів математичного факультету, яким свого часу передали приміщення храму під обчислювальний центр. У церковній залі тоді розмістили перші ЕОМ, а саме Мінськ -4,  і не одну задачу довелося розв’язувати саме в цьому просторі під старовинними склепіннями.

І хоч епохи змінювали призначення храму, надзвичайно важливо, що завдяки науковій інтелігенції вдалося зберегти унікальний іконостас, настінні розписи та фрески. Вони залишилися майже у первинному вигляді. А вже у 1991 році в університеті відновили теологічне відділення.

Особливо символічно згадується 29 квітня 2018 року, коли мені довелося побувати у цій церкві разом із бійцями АТО — тоді захисників офіційно називали учасниками Антитерористичної операції. І тоді це був простір, де поєдналися історія, віра, наука й пам’ять різних поколінь…

Запис «То моя Буковина» під звук сирени: у Чернівцях говорили про Сидора Воробкевича… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Саме на Форумі вдалося зустріти багатьох знайомих — не лише колег, а й просто близьких за духом людей, які мені небайдужі. Ці короткі розмови, усмішки, обійми — ще одна цінність таких подій.

У центрі розмов — Буковина як «міст», «платформа», «фронтир». Формулювання звучали красиво і правильно. І водночас — дуже знайомо.

Серед спікерів особливу увагу привернув Павло Клімкін, міністр закордонних справ України у 2014–2019 роках. Його виступ був концептуальним, місцями провокативним, місцями — риторичним. Він став, без перебільшення, центральною фігурою форуму.
«Поїдьте за кордон і запитайте в румунів, що вони знають про нас. Моя відповідь: «Нічого». Це крута історія для Буковини — у контексті політики, бізнесу, ментальності, культури — показати румунам, що таке Україна», — зазначив Клімкін. Водночас він запитував у глядачів у залі, хто читає польських, угорських чи румунських поетів і письменників, і дивувався, що люди підняли руки. Я читаю — і польських, і угорських авторів, сучасних. І зараз згадую, що й румунських — зокрема чернівецьких.
Чи була це провокація? Швидше, це виглядало як узагальнення, яке не враховує живих міжлюдських зв’язків, характерних для Буковини.

Але саме тут виникає питання не до змісту — до атмосфери. Бо поруч із дискусіями про розвиток регіону існував ще один вимір — медійний. Кожна інституція паралельно створювала власний «форум».

У виступах звучало багато правильних формулювань — тих, що добре вписуються у формат форумів і стратегічних обговорень. Але саме ці формулювання подекуди залишали відчуття узагальненості — коли хочеться більше конкретики, менше відполірованих фраз. У цьому сенсі виступи, які привертають найбільшу увагу, не завжди є найглибшими. Вони — найпомітніші.

Можливо, це неминуча риса великих форумів: між реальністю і мовою, якою про неї говорять, виникає дистанція. І саме її найгостріше відчувають не спікери, а слухачі — ті, для кого ці слова мають колись перетворитися на зміни.
Із залу це виглядає інакше, ніж зі сцени.

Була і на другій панелі «Буковина зсередини: як різноманіття формує розвиток і стійкість регіону». У виступах спікери підкреслювали, що представники національних меншин є повноцінними громадянами України, для гідності та самоідентифікації яких критично важливо знати рідну мову, літературу та історію, проте водночас надзвичайно необхідним є володіння державною мовою для успішної інтеграції за межами рідного села у будь-якій частині країни. Мультикультурність Чернівців, відображена в топоніміці міста, є природною перевагою регіону, яку необхідно цінувати поряд із розвитком соціальних ініціатив, як-от проєкт «Мандротерапія» для реабілітації ветеранів, що за підтримки міжнародних донорів масштабується на всю Україну. Також було наголошено на оновленій стратегії ЧНУ імені Юрія Федьковича, головною метою якої є збереження молоді в Україні через підвищення конкурентоспроможності вітчизняної освіти у порівнянні з європейськими університетами.

Точилися дискусії щодо толерантності.  В побуті, в інтернеті…  А толерантності і людяності  вчилася і в свого друга, чернівчанина Михайла Давидовича Котляра – І про нові плани чернівчанина Михайла Котляра…   До серії виставки «Прості обличчя непростої історії», про яку нагадав  спікер Сергій Гакман, віцепрезидент БФ «Суспільні ресурси та ініціативи»,  я б додала ще портрет Михайда Котляра.

Дочекалася і виступу письменника, перекладача Олександра Бойченка. Він говорив і про Андрія Любку, і про Василя Кожелянка. Здається, назвав «Діти застою» найкращим і найбільш «чесним» романом Кожелянка. Прозвучали цікаві паралелі — балканський контекст. У цьому романі буковинців названо «північними балканцями». Іронія, як виявляється, іноді — це спосіб витримати реальність.

А після було спільне фото, яке я все ж знайшла в інтернеті. За яке вдячна.

Попри всі відчуття і запитання, цей Форум відбувся — і це вже важливо. Дякую організаторам, спікерам і всім, хто долучився, за спробу говорити про складне і шукати спільні сенси.  Такі події потрібні — хоча б для того, щоб краще почути одне одного і побачити, де ми насправді є. І, можливо, наступного разу між словами і реальністю буде трохи менше відстані.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Форум ідей і форум образів: як у Чернівцях говорили про Буковину спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ярослав Адамчук — справжнє туристичне та духовно-інтелектуальне обличчя Чернівців.  Людина, яка вміє розповісти так, що вулиці оживають, будівлі починають шепотіти свої таємниці, а історія перестає бути сухою — вона стає нашою. І при цьому він ніколи не забуває про доброчинність. Цього разу пан Ярко оголосив, що всі кошти з трьох екскурсій цього дня, а також те, що гості поклали у прозору колбу, підуть на потреби ЗСУ. Сам Ярослав прогнозував суму у 12 000 грн.

А ще над Ратушею о 19-й годині  побачила великий яскравий Місяць — зростаючий Півмісяць у Стрільці. Освітлена поверхня сяяла на 27% і збільшується. Це гарна прикмета: астрологи кажуть, що зростаючий Місяць сприяє новим починанням, подорожам і добрим справам. Не могла оминути цю небесну красу.

І як той зростаючий Місяць над Ратушею, що дарує світло й надію, так і туризм відкриває нам нові шляхи, нові горизонти й зустрічі. Подорожі — це завжди початок, завжди рух уперед. Нехай наші дороги будуть світлими, а мандрівки — щасливими. Нехай кожен із нас, як турист у власному житті, знаходить красу в дрібницях і силу в нових відкриттях.

І знову — доброчинність. Дякую пану Ярку за щирість, а нашим воїнам — за чисте небо над головою.

І вже післі зустрічі на ФБ пан Ярко опублікував: «Разом ми зібрали 12 тисяч 700 грн! Перерахував їх на плати для дронів для 3 батальйон – 94ОБ ТрО 107 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Туризм обʼєднує, наповнює, надихає, підтримує, закохує у нашу землю, історію, природу та людей. Хай так і буде!»

Дякуємо пану Ярку за щирість, талант і постійну турботу не лише про наше місто й його історію, а й про тих, хто сьогодні боронить Україну. Дякую ЗСУ за наше чисте небо! І всім, хто долучився до цієї зустрічі — вона була справді чудовою.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Туристичний стендап пана Ярка: 12 700 грн. для ЗСУ… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Історична наука якось цнотливо обминає сімейно-сексуальні аспекти житія людської популяції Буковини минулого. Внутрішньо-сімейні стосунки якось не прийнято виносити на загальний розголос чи осуд. Не ваша, мовляв, свиняча справа! Та круть чи верть, усе життя оточене цим замкненим колом. І коли масштаби колізій сімейного фронту виринають на поверхню, то вони логічно й кінцево стають справами архівного ремесла.

Відкриваємо справу №119 з Фонду 3, опис 1 Чернівецького обласного державного архіву за 1853–1854 роки «Листування з Чернівецькою дирекцією поліції на прохання чернівецького жителя Сороки Йоганна (Івана) про відправлення дружини, яка віддалася п’янству і била дітей, до табору примусових робіт».
Як це треба було допекти людину, щоб у неї урвався чоловічий терпець і він розпустив гіркі нюні аж у самому поліцейському відділку!
1855 року у справі №637 йдеться про розшук Берти Клузіц – дружини ганноверського судді з Пруссії, яка втекла до Австрійської Буковини з учителем Генріхом Боде. На голову не налазить, як це можна – проміняти чоловіка престижної й грошової посади на якогось рядового вчителя – реально козла на барана. Ось любов що виробляє!
А 1862 року у справі №2092 ми бачимо слізне благання якоїсь Антоніни Кноль, яка втекла від чоловіка з Кракова до Чернівців, про скасування рішення щодо примусового повернення до чоловіка. Видко, чоловік вирішив даремно не витрачати власні кошти на круїз до Чернівців, а зробити це виключно державним коштом. Жінку можна зрозуміти: жити з таким скнарою – ліпше застрелитися.
В іншої персони – такого собі Іполита Дугіловича –1864–1865 року постала проблема з розшуком дружини, яка викрала його майно й зникла в невідомому напрямку, залишивши чоловіка в самій спідній білизні. І таке трапляється у цьому світі!
Чернівці та Буковина не були осереддям пуританства. Хоч влада стояла на варті пристойності. У серпні 1871-го чернівецький бургомістр отримав «згори» цінну вказівку про закриття будинків розпусти (справа №3484). Вказівка дійсно була цінною, та стабільний попит, як відомо, породжує пропозиції: за 30 років лише у крайовій столиці офіційно функціонувало кілька десятків борделів різного кшталту. Дам «зі зниженою соціальною відповідальністю» вистачало і для внутрішнього вжитку, і на експорт. Так, у справі №5730 від вересня 1891 – листопада 1892 років наведена переписка с дипломатичними представництвами Австрії про розшук неповнолітньої мешканки м.Чернівці Йозефіни Янушевської, вивезеної до будинку терпимості у Калькутті. Ось куди занесло бідолашну дівчину у прагненні індійського пригодницько-сексуального туризму.

Тоді влада пішла іншим шляхом: у справі №6256 від червня – вересня 1904 року наводиться листування з повітовими управліннями та православною консисторією Буковини про заборону позашлюбного співжиття. Як ця заборона діяла – знає лише Господь, бо в чуже ліжко не залізеш і свічку не потримаєш.
Привертає увагу листування з Чернівецьким міським магістратом та повітовим управлінням за статтею в чернівецькій газеті «Буковінер рундшау» про непристойну поведінку відвідувачів міського пляжу Чернівців (справа 8812 від 1.07-3.08.1903 р.). Про що саме йшлося в цих документах, нині важко второпати, адже критична планка дозволеного зазнавала історичної динаміки. Може, п’яні голі чоловіки ломилися до жіночих купалень, густо розташованих на правобережжі Прута? Або пані дозволяли собі занадто вільні вчинки? А, може, то журналісти шукали захопливу «полуничку» для своїх опусів?
Письменник Петер Демант у книзі «Моє перше життя» пізніше згадував, що якось через відвідини пляжу з коханою дівчиною він ледь не запізнився на екзамен. «О десятій ранку ми з Алісою зустрілися біля автобуса. Їй було спекотно їхати, не дивлячись на легку квітчасту сукню і сандалії босоніж. На пляжі я швидко роздягнувся і став біля жіночої роздягальні. Як вона виглядає в купальнику?.. Я підвів очі, й серце моє підскочило: на ній було вузьке бікіні, набагато сміливіше, ніж те, що колись на нашому пляжі зважилися б одягнути…». Запам’яталася юному Петеру і «Вальпургієва ніч», коли дівчата стрибали з гімназистами у воду з урвища «в чому мати народила». То й що тут справді екстравагантного?
Украй колоритно виглядає «Листування з Чернівецькою дирекцією поліції про розслідування доносів капельмейстера Соломона Грінберга на власника театру-вар’єте Якоба Фурмана щодо утримання повій» (справа №19345 від 3-15.04.1908 р.). Що саме спричинило образу Шломи на свого одновірця Яшу, якщо справа вихлюпнулася на загальний розсуд сторонніх до цього гоїв? Дівок не поділили? Чи Яша користувався послугами задарма, а заздрісному капельмейстеру Шломі доводилося платити з власної кишені?
Бували справи й серйозніші. 1896 року ректор Чернівецького університету повідомив про підлягання суду швейцара ботанічного інституту Теодора Сандуловича за зґвалтування (справа 16927). Так йому і треба: в робочий час слід неухильно пазити, а не перевищувати службові обов’язки! Зовсім ганебно виглядає справа №10529 від 2-23 листопада 1909 року «Листування із Заставнівським повітовим управлінням за скаргою Георгія Красняка на службовця повітового управління Самуїла Грубера про зґвалтування його дружини». Дурко ти, Дьордію! Був би справжнім мужиком, то добряче, але мовчки, натовк би пику отому сексопату Сьомі чи відірвав у нього все, що вартує до ситуації, а не скиглив би на весь повіт! Ото вже рогоносець-невдаха!
А в середині ХІХ століття Буковиною пройшлася якась сексуальна пошесть. Так, упродовж аж 15 років, від 1841-го до 1856-го, тривало листування з повітовим судом про позбавлення дворянського звання мешканця Чернівців Франца Корчишевського за зґвалтування неповнолітньої вкупі із шахрайством та іншими злочинами (справа №1516). Високородний злодій ще легко відбувся, бо сидіти би цьому лиходїві й сидіти!
Потягнуло на «свіжину» і такого собі стражденного Сербинського, про що свідчить справа №328 від 1854 року: «Донесення камерального мандатора громади Кучурмаре (себто Великого Кучурова) про розслідування факту зґвалтування учениць початкової школи громади Молодія вчителем Сербінським». Свої педагогічні таланти згаданий учитель саме в такий спосіб спрямував на підготовку молоді до реального дорослого життя. Мабуть, він був не один такий, бо у справі №4020 за 1862 рік – «Повідомлення державного міністерства про зняття з посади вчителів за розтління малолітніх» – визнаються факти поширення цих індивідуальних «просвітницьких» методів. Міністерство культів і освіти Австро-Угорщини ще раз повчально помахало пальчиком 1867-го в спеціальному циркулярі про звільнення з роботи та притягнення до кримінальної відповідальності вчителів за розбещення неповнолітніх учениць. Це вам не по-путінському цілувати в пупок! Утім, залишається питаннячко: тож повнолітніх учениць гвалтувати, виходить, можна?
Легкою безневинною розвагою слід вважати спеціальне повідомлення аж цілого державного міністерства 1865 року про зняття з роботи вчителя громади Ланцендорф (тобто Ленківців) Яна Франца за проведення абортів (справа №57126). Ну, трохи підробляв хлопець у вільний від основної роботи час на клопотах необережних… Кому що до того?!

Віталій КОРЖИК, краєзнавець

Запис Стара Буковина крізь сімейно-сексуальну призму спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Софія Березіна біля своїх книг, які можна було придбати після презентації. Серед них не тільки видання «Видатні євреї Клужа», а й попередня популярна збірка «Євреї Буковини. Славні імена» тощо.

А це саме та єдина художньо-документальна книга пані Березіної, яка містить есеї, оповідання та навіть казки.

А наразі цими днями в Чернівецькій обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М. Івасюка вона презентувала нове дослідження «Видатні євреї Клужа».

До слова, чимало героїв цієї книги Березіної дотичні до Чернівців. Може, недарма румунське місто Клуж-Напока є містом-побратимом Чернівців.

Відкриття презентації: справа – бібліотекарка Ольга Серебріян, модераторка імпрези.

До слова, п. Березіна вже мала презентацію своєї книжкової новинки у Клужі – місті, де мешкали її герої. Та про останніх варто розповісти окремо, що й зробила Софія Ісаківна під час презентації. Повірте на слово, присутні час від часу потай витирали сльози. Чому – зараз зрозумієте. Але розв’язка, зрозуміло, буде наприкінці.

Доля людей в долі світу та… Буковини
У новому дослідженні п. Березіної аж 50 імен. Показово, що книга містить чимало цікавих, документальних, зрозуміло, ілюстрацій.
Кожна історія життя – непересічна людська доля. Приміром уродженець Чернівців Б.Ц. Штенберг у сороковому році минулого століття переїхав із Клужу до Палестини і брав активну участь у створенні та розбудові Ізраїлю і був серед підписантів Декларації незалежності Ізраїлю 1948 року.
А, скажімо, Іштван Діамант – економіст, журналіст, менеджер, колекціонер – відкрив у Трансільванії перший металургійний завод, а відтак і його філіал у Чернівцях, відомий нам під назвою заводу «Індустрія», де випускали цвяхи, металеві сітки тощо. Показово, що у Чернівцях п. Діамант організував професійну школу з підготовки робітників.
Історія ж Бернарда та Лаури Горовіц має цікаве продовження. Досліджуючи життя цієї родини, Софія Березіна познайомилася з їхнім сином, професором хімії Оссі Горовіцем, який, як і його батьки, народився у Чернівцях. З-під його пера вийшло 167 наукових праць і понад 40 книг, та, чи не найголовніше, одне з його відкриттів використовується у лікуванні раку. А ще цей непосидючий чоловік, якому має виповнитися 80, – затятий у минулому альпініст, філателіст і скрипаль. Зрештою, це й не дивно, бо його мама закінчувала чернівецьку консерваторію – так тоді називалося наше музучилище. А Бернард – випускник філософського факультету Чернівецького університету. Зрозуміло, що під час війни вся родина потрапила до гетто, де загинули всі, крім них. Вони ж вижили завдяки тому, що вчили дітей і… писали вірші. Після війни вийшла їхня збірка «Голоси ночі. Вірші із гетто».
Після війни Горовіци повернулися до Чернівців і Бернард потрапив до трудового табору. У 1945-му народився їхній син Оссі, а 1947-го вони переїхали до Клужу.
Ларон Цві, уродженець Чернівців, є нині найстарішим практикуючим лікарем. Незабаром ендокринологу виповниться 98 років. За спиною чоловіка концтабір, Палестина, Єрусалим, університет. 1996-го отримав професорське звання. Протягом життя вивчав причини низькорослості. У медицині відомий синдром Ларона (карликовість Ларона) — спадкове захворювання, різновид карликовості, зумовлений вродженим дефектом гена рецептора соматотропного гормону (СТГ), причиною якого є нечутливість до дії гормону росту.

Така емблема ще донедавна була на одній із аптек Чернівців…
…На березі Дунаю в Будапешті є пам’ятник: 60 пар взуття, яке перед розстрілом нацисти наказали зняти євреям. Імена загиблих не підписані, але вважається, що одна пара належить Гедеону Ріхтеру. Саме тому Ріхтеру, чиє ім’я зазвичай асоціюється з назвою бренду лікарських засобів або ж фармацевтичного підприємства, що їх випускає. Проте варто нагадати, що Гедеон Ріхтер — це ім’я та прізвище відомого фармацевта, підприємця, розробника та засновника фармацевтичної компанії, який народився далекого1872 року в Австро-Угорської імперії. А в 1944-му він не зміг залишити своє дітище, свою фармацевтичну фабрику і… серед 60 пар взуття закатованих євреїв одна належить Гедеону Ріхтеру.
А між цими датами було довге життя талановитої та закоханої у свою справу людини
…Після отримання спадку, накопичивши практичні знання з аптекарського мистецтва, 1901 року молодий Ріхтер придбав аптеку у Будапешті, де створив новаторську лабораторію, в якій почав розробляти різноманітні лікарські засоби. Саме ця лабораторія стала не просто основою майбутньої компанії, а й місцем, де були закладені основи сучасної світової фармації. Першим органотерапевтичним продуктом Ріхтера став адреналіновмісний препарат з антигіпертензивною та кровоспинною дією. Але на цьому дослідження завзятого вченого не припинилися. Серцевий засіб Адіган, розроблений на початку 1910-х років, а також дезінфікуючий Хіперол та жарознижувальний Калмопірин мали великий успіх у ранньому асортименті продуктів. Цікаво, що останні два препарати доступні й сьогодні! Про це пише видання Аптека.ua.
Ті, кому далеко за тридцять, пам’ятають, що в радянських аптеках з-поміж закордонних ліків найчастіше зустрічалися пігулки та флакони з написом фірми Гедеон Ріхтер. Ба більше, донедавна дві великі літери – RG прикрашали вхід до аптеки, що і нині розташувалася на вул. Головній між вулицям Шкільна та Шептицького. На жаль, під час ремонту ці літери були збиті…

«П’ять димарів» Ольги Лендьєн
Це ще одна клужанка, яка прожила нелегких 93 роки, ставши свідком усіх жахіть ХХ століття (1908 – 2001). Вона прототип героїні американського драматичного фільму «Вибір Софії» режисера Алана Пакули за однойменним романом Вільяма Стайрона, в якому Меріл Стріп зіграла головну роль та отримала премію «Оскар».
Письменник же почув історію Ольги Лендьєн під час Нюрнберзького процесу. І вона його приголомшила.
…Уся сім’я Лендьєн потрапила до Аушвіцу, де цілодобово працювали крематорії та диміли 5 димарів.
… Коли німецький офіцер наказав Ользі вибрати з двох дітей – дівчинки та хлопчика – того, кого… спалять, жінка не змогла зробити вибір – і в неї забрали обох.
Надалі в концтаборі її тримала лють і бажання вижити, щоби розповісти про нелюдські звірства цих людиноподібних.
Присутні побачили найбільш драматичний уривок фільму – саме тоді на очах багатьох з’явилися сльози. І в залі бібліотеки звучала музика Джона Вільямса до кінофільму «Список Шиндлєра».

Отже, ті, кого зацікавили ці історії, можуть завітати до бібіліотеки: Софія Березіна подарувала книгозбірні кілька примірників.

«Цю книгу Софії Березіної хочеться прочитати, – каже модераторка заходу Ольга Серебріян. – Та мріється, щоби такими ж активними як як єврейська громада були й інші наші національні об’єднання. Адже історія міста, краю містить ще стільки ненаписаних, а отже й непрочитаних сторінок…”

Уже після презентації поцікавилася в Софії Ісаківни, чому і як вона, аудитор за фахом, раптом почала писати. «Все відбулося само собою, – пояснила любителька-краєзнавиця. – Своєрідним же тригером стало… 600-річчя нашого рідного міста Чернівці».
З’ясувалося, що до поважного ювілею влада вирішила видати збірку, в якій була б представлена історія усіх національних громад міста. Адже толерантність, як відомо, – це маніфестна риса чернівчан: у місті проживають представники 65-ти національностей.
Євреська громада доручила цю відповідальну роботу Софії Березіній, яка й виконала її натхненно та вчасно. Чого, на жаль, не можна було сказати про інших. Збірник так і не побачив світ, зате робота пані Софії поклала початок її захопленню на все наступне життя.

Людмила Чередарик, «Версії»

Запис Аудиторка, що стала біографом єврейських Чернівців і не тільки спершу з'явиться на Медіа-Версії.