Щороку на початку літа наше місто стає особливим. Вулиці наповнюються розмовами про мистецтво, обіймами та спонтанними зустрічами. Саме з цим передчуттям ішла на п’ятий «Миколайчук OPEN». Усе стартувало 13 червня, і попереду були десятки показів, де кожен обирав свій власний маршрут.

Наступного дня фестивальна дорога привела нас до Чорториї, на батьківщину Івана Миколайчука. У тиші його хати-музею, серед рідних для нього краєвидів, гостро відчуваєш: Миколайчук — це не просто параграф у підручнику історії кіно. Він живий, його дух досі з нами. Навколо садиби буяє висока червнева трава з тендітними польовими дзвониками — та сама, яку колись косив сам Іван…

Пам’ять повернула мене на десять років назад, коли ми так само збиралися тут, і дорогою до хати звучали живі музичні інструменти.

Цього року традиція продовжилася, але музиканти грали вже на подвір’ї, наповнюючи повітря особливим настроєм.

Головним оберегом цього місця залишається пан Михайло Грицюк — справжній хранитель правдивих спогадів та історій із життя свого великого родича. На різних локаціях цьогорічного фестивалю помічала племінника Івана Миколайчука, а в розмовах та інтерв’ю люди раз у раз переповідали ті самі історії, які колись почув від пана Михайла. І це неймовірно добре — значить, слово живе, передається далі й не згасає.

Цей живий зв’язок поколінь  підкреслив і режисер Олесь Санін під час зустрічі в обласній бібліотеці імені Михайла Івасюка. Іван Миколайчук був не просто музою чи постаттю, він був справжньою всесвітньою стихією, яка й досі живить наше кіно. Пізніше, під час спеціального показу його історичного екшена «Довбуш» у кіноконцертній залі «Чернівці», ця стихія ожила на екрані. Стрічка вже стала явищем, але щоразу відкриває нові деталі — у характерах героїв, у силі Карпат і в нашому одвічному прагненні волі.

Особливою була й розмова з кінознавцем Володимиром Войтенком 15 червня про творчість і відповідальність митця. А потім ми дивилися фільм про композитора Миколу Лисенка. На вулиці Ольги Кобилянської було ще трохи cвітло для вечірнього екрана, тому фільм я подивилася ще раз  вже вдома.

Вже вчетверте за п’ятирічну історію фестивалю бренд мистецьких аксесуарів [не] хустка створив хустку-мерч, присвячену стрічці за участі Івана Миколайчука. Хустки-мерчі попередніх едицій фестивалю були присвячені фільмам «Легенда про княгиню Ольгу», «Тіні забутих предків», «І в звуках пам’ять відгукнеться».  Цьогорічний мерч – ним стала хустка, присвячена фільму «Вавилон ХХ» — першій режисерській роботі Івана Миколайчука.

Але, мабуть, найважчим і водночас найважливішим моментом фестивалю став «День військового кіно». Документальна стрічка «Готові до спротиву. 107-ма бригада ТрО ЗСУ» та спілкування з її творцем, чернівецьким режисером Олександром Ткачуком. Цей фільм — не просто хроніка. Війна триває, вона щодня безжально переписує людські долі, але ми зобов’язані фіксувати цю новітню історію. На екрані постали  звичайні люди Буковини,  України, які стали на захист своєї держави.

Особливим  став показ фільму закриття — чеської спортивної драми «Непереможні», заснованої на реальних подіях про збірну з парахокею. Це неймовірно сильна історія про силу духу та другий шанс після важких травм. Перед початком до глядачів звернувся консул Чеської Республіки Їржі Борчел. Його слова глибоко закарбувалися в пам’яті: він присвятив цей фільм ветеранам та захисникам України, наголосивши, що вони воюють сьогодні за свободу всієї Європи.

Журі та глядачі обрали найкращих, і ось як розподілилися нагороди V «Миколайчук OPEN».

Національний короткий метр:

• Переможець за результатами глядацького голосування: «Природний баланс» (реж. Олександр Миронюк)
• Приз журі: «Коротка інструкція з розставання» (реж. Варвара Зарицька)
• Спеціальна відзнака журі: «Недоступні» (реж. Кирило Земляний)
• Особлива відзнака від Amo Pictures: «Розкажи мені казочку» (реж. Діана Анікєєва)

Міжнародний повний метр:

• Головний переможець, Приз журі та Вибір глядачів (Приз глядацьких симпатій): «Про людей і мʼясо» (реж. Ян Джонхьон, Південна Корея) — абсолютний тріумфатор, який підкорив і серця глядачів, і професійне око суддів.
• Друге місце (Спеціальний приз за глядацьким голосуванням): «Рок, трава й тачки» (реж. Х. М. Кравіото)
• Спеціальна відзнака журі: «Королева на морі» (реж. Ланс Гаммер)

Конкурс музичних відео:

• Вибір глядачів: кліп «Лімб» від Small Depo та Третьої штурмової (реж. Софіко)
• Приз журі: «Скажена собака» від Oi FUSK (реж. Ілля Дуцик)

Генеральна директорка фестивалю Тетяна Д’яченко поділилася, що команді вдалося втілити в життя все, про що мріялося на початку. Вона не приховує: цьогорічна програма стала серйозним іспитом на міцність, адже вмістити понад сотню подій у кілька червневих днів — це неймовірна праця.

Після оголошення нагороджень на сцену піднялася вся велика команда організаторів та учасників фестивалю, і зала вибухнула оплесками. Цей момент спільного тріумфу на тлі великого екрана зафіксував головне — ми разом, попри все.

І вже після завершення вечірні Чернівці проводжали фестиваль неймовірною тишею. Підняла очі й побачила  чистий серпик місяця, що завис прямо над вечірнім костелом Воздвиження Чесного Хреста. У цьому кадрі, у світлі ліхтарів і старої бруківки було стільки миру й затишку, що раптом подумалося: нагороди та статуетки — це прекрасна й заслужена відзнака для митців, але справжнє серце «Миколайчук OPEN» б’ється саме тут, у глядацькому залі та на затишних вулицях міста…

Розповіла лише про кілька найзнаковіших для мене миттєвостей, які залишилися в душі  особистим враженням. Але краса цього фестивалю в тому, що кожен із тисяч глядачів знаходив тут щось своє, дуже особливе й близьке. І це справді здорово.  Та й очевидно, що справа і  рідне українське кіно Івана Миколайчука не просто живуть — вони мають силу надихати, тримати нас разом і давати сили боротися далі.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Вісім днів кіно, пам’яті й зустрічей: враження від фестивалю «Миколайчук OPEN» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Якщо 18 червня під час творчої зустрічі з режисером Олесем Саніним у бібліотеці імені М. Івасюка чернівчани більше говорили про залаштункові таємниці кіновиробництва, то цей вечір у кінозалі перетворився на справжній маніфест сучасної боротьби.

Напевно головною та найчутливішою подією вечора став вихід на сцену українського захисника. Воїн, який носить гордий бойовий позивний «Довбуш», звернувся до творців картини. Він щиро розповів, що з моменту виходу фільму на екрани у 2023 році, ця історія стала для нього та його побратимів потужним джерелом сили на передовій.

Під оплески залу військовий піднявся на сцену та особисто вручив Олесю Саніну та Олексію Гнатковському свій бойовий шеврон. Цей жест став символічним мостом між карпатськими лицарями XVIII століття та тими, хто захищає Україну прямо зараз.

Цей показ у Чернівцях довів: фільм «Довбуш» давно перестав бути просто художнім кінематографом. Це дзеркало нашої реальності. Коли екранний опришок та реальний військовий тиснуть один одному руки, стає очевидно — українська сила непереможна, а сміливі — завжди мають щастя.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Символ, що єднає епохи: як у Чернівцях опришок «Довбуш» зустрівся із захисником у пікселі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

13 червня, у п’ятницю, у день, що ніби сам промовляє про містичність цифр, в Гончаренко центрі Чернівців лунала розмова про Миколайчука — митця, що уособлює  українське кіно: актора, режисера і сценариста. Його життя і творчість тісно переплетені і з українською народною піснею. Валентина Чолкан,  доцент кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича, лауреат міжнародної літературно-мистецької премії імені Ольги Кобилянської, автор і виконавиця  музичних творів, презентувала публічну лекцію про пісню як сутність, як голос, як силу, що формувала дух митця Івана Миколайчука.

Народна пісня була для Миколайчука  невід’ємною частиною внутрішнього світу його героїв. 

Іван Миколайчук планував екранізацію «Марусі Чурай» Ліни Костенко, як частину свого авторського кінопроєкту.

Вірш «Незнятий кадр незіграної ролі» – адресований Іванові Миколайчуку, з’явився у 1979–1980 роках, коли Ліна Костенко побачила його у селі під час зйомок «Вавилон XX» .

Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони,
чекало все! Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур’ян глушив жоржини біля хати,
І в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
Були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
Несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки – як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, –
Він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
Два виміри, і третій – в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв’ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп’ї траву.

Фільм «Пропала грамота». Виробництво фільму завершили ще 1972 року, але вперше його показали глядачам лише на початку 1980-х. І через українську народну пісню «А вже років триста»…

– Ой, вийди, вийди, із води,
Визволь мене, серденько, із біди.
Визволь мене, серденько, із біди.

– Не вийду, козаче,
Не вийду, сокóлю.
Хоть рада, неможу,
Бо й сама в неволі.
Ой, у неволі, у ярмі,
За московським калауром у тюрмі.
За московським калауром у тюрмі…

Пісня «Лелеченьки»

З далекого краю
Лелеки летіли,
Та в одного лелеченьки
Крилонька зомліли.

Висушила силу
Чужина проклята,
Візьміть мене, лелеченьки,
На свої крилята.

Ніч накрила очі
Мені молодому,
Несіть мене, лелеченьки,
Мертвого додому.

Слова: Дмитро Павличко. Музика: Олександр Білаш.

У лекції Валентини Чолкан була розповідь не лише про фільми, а про живе коло однодумців, які не просто творили кіно, але й були співавторами. Юрій Іллєнко, Сергій Параджанов, Костянтин Степанков, Богдан Ступка, Іван Гаврилюк, Борислав Брондуков, Лариса Кадочникова, Лесь Сердюк, Ліна Костенко, Марічка Миколайчук… Це була не просто лекція –  це була стрімка і пульсуюча розповідь про людину, яка відчувала пісню навіть у тиші кадру. Валентина Чолкан, землячка Миколайчука з Вижниччини, з Волоки, філолог і поціновувач пісенної душі українського кіно, поділилася не лише фактами – вона співала  й промовляла цю лекцію серцем. Щиро вдячні!

Я не ставила за мету переказати всю лекцію Валентини Чолкан – це й неможливо, і, мабуть, не має сенсу. Але поділилася тим, що зачепило мене особисто, що захотілося зберегти в пам’яті. Кожен у такій лекції чує щось своє – я почула своє.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

15 червня – день народження Івана Миколайчука. І сьогодні дуже багато людей зустрінуться на  родинному обійсті Миколайчуків. Кожного року теж відвідую Чорторию. А це була моя перша поїздка до Чорториї. 1998 рік. Юні і не зовсім юні туристи разом із знаними краєзнавцями Чернівців: Максом Шиклером (крайній зліва) і Михайлом Котляром (справа), а Герман Молоткін робив це фото. І подорож до Чортириї була такою:  спочатку примісьтим потягом до Вашківців, а далі колією назад, вже пішки, до Чорториї.

Пригадується й Михайло Михалатюк — щира, натхненна людина, чия фотовиставка у дворику Ратуші залишила по собі глибокий слід.

«Україна, на жаль, досі не є вільною, тому що вільна людина Іван Миколайчук в ній не є героєм. Він не став для неї героєм», – казав Сергій Тримда, кінознавець /Суспільне. Медіатека/… Люди — шанують. Люди — пам’ятають. Вільність у нас — ще й досі не проголошена цінність. Не всі і зараз  розуміють масштаб його вільної особистості. Бо вільних бояться. Бо вільного не можна зігнути чи використати.

Щиро дякую Валентині Чолкан за цю пристрасну, глибоку, живу розмову. За вміння не просто розповідати про великого митця, а говорити так, ніби Миколайчук — не минуле, а наше спільне сьогодення, яке ми ще маємо шанс усвідомити і зберегти.

Я зрозумів у той проклятий вечір,
Що із моєї ти зійшла путі,
Поклала руку тому ти на плечі,
Що грав на піаніно у куті.
А він, неначе, не звернув уваги,
Лиш усміхнувсь,
І переможця сміх мене ударив,
Як хльосткий батіг!
І я не знав де дітися від нього.
Що ти любила музику до болю -
Я знав раніш, кохав тебе за це.
А що зробить мені тепер з собою?..
Куди побите заховать лице?

Уже великі очі не шукали
Мене в студентськім гамірі на дворі.
Здавалося, що хтось ламає скали,
На піаніно грає у куті.
І я тоді згадав свої Карпати,
І, стомлених роботою, батьків,
О... Якби на піаніно вчили грати,
То, може, я б такого не терпів.
Та ні, я Вам не дорікаю, рідні,
Спасибі, що ви вчили, як могли,
Що все таки за гроші, бідні,
Із ярмарку сопілку привезли.

Я зрозумів у той проклятий вечір,
Що із моєї ти зійшла путі,
Але в житті не буде порожнечі,
Бо є сопілка і праця у житті!..

Іван Миколайчук

Запис Про народну пісню в житті Івана Миколайчука від Валентини Чолкан… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До дня народження знаного на увесь світ земляка.

ІІ частина розповіді Олександра Рудяченка у рамках проєкту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ” (Укрінформ) про кіноактора, кінорежисера й сценариста Івана Миколайчука.

Що найміцніше магнітить протилежних людей, з першого погляду?
Спочатку – щира довіра, яка згодом переростає в глибоку Віру.
Навіть за межами України актор Іван Миколайчук перетворився на посланця потужної національної Ідеї, чия особиста Віра скріплювала душі.

Коли картину “Білий птах з чорною ознакою” 1971 р. у Белграді, на кінофестивалі “Fest”, побачив почесний гість, американський астронавт Ніл Армстронґ (Neil Armstrong; 1930-2012), колишній командир місії “Apollo 11”, а на той час – керівник відділу перспективних досліджень та новітніх технологій NASA) – він попросив зорганізувати зустріч з українцем і, переказують, щиро потиснувши руку, запевнив:
– Іване, із тобою я готовий знову летіти на Місяць!

Тим часом удома, в Україні, на полицю поклали і “Білий птах з чорною ознакою”, і “Тіні забутих предків”, фактично заборонивши шедеври до публічного показу.

Після демонстрації в Національному палаці “Україна” на “Білій пташині…” поставили тавро… “націоналістична” та “релігійно налаштована”.

Порятував справжній витвір кіномистецтва тодішній перший секретар ЦК Компартії України Петро Юхимович Шелест (1908-1996), мужність якого Іван Миколайчук завжди згадував добрим словом. У період полювання на “ворогів радянського народу” головний український комуніст дорікнув своїм підлеглим, підлабузникам, ладним пхатися поперед батька в пекло:

– Ну, і що з того, що Миколайчук виріс у селі? Ось і я виріс у селі… І в нас, між іншим, сільський піп також вважався найбільш освіченою людиною. Не знаю, де ви дітьми бігали, а я особисто в дитинстві бігав за батюшкою.

*   *   *

Від середини 1960-х рр. настала зоряна година Івана Миколайчука – українські стрічки за участю актора почали спалахувати одна за одною: “Дві смерті” (1967), “Київські мелодії” (1967), “Помилка Оноре де Бальзака” (1968), “Анничка” (1968), “Камінний хрест” (1968), “Розвідники” (1968), “Визволення, Частина 1. Вогняна дуга” (1968), “Визволення, Частина 2. Прорив” (1969), “Білий птах з чорною ознакою” (1970), “Комісари” (1970), “Іду до тебе” (1971), “Лада з країни Берендеїв” (1971), “Захар Беркут” (1971), “Тривожний місяць вересень”, “Наперекір усьому” (1972), “Пропала грамота” (1972), “Повість про жінку” (1973), “Коли людина посміхнулась” (1973), “Марина” (1974), “Канал” (1975).

Один із близьких товаришів, актор Ярослав Гаврилюк (1951) розповідав про свого старшого друга:

– З-поміж інших Іван вирізнявся щирою, непоказною щедрістю. Він міг сидіти по вуха в боргах, але в ресторані, крамниці чи на базарі не дозволяв друзям дістати гаманець. Пригадую, святкували ми в Гідропарку, в ресторані “Млин”, його день народження. Гостей зібралося чоловік сто. Як годиться, випили, закусили, і тут тріо “Золоті ключі” заспівало народні пісні. Потім до Марічки Миколайчук, Ніни Матвієнко і Валі Ковальської долучилося застілля. Лунало це приголомшливо. Коли я пішов на балкон подихати свіжим повітрям та зиркнув униз, то остовпів: під рестораном, на Венеціанському містку, на алейці, що вела до ресторану, – скрізь стояли люди. Затамувавши подих, вони слухали; дехто витирав сльози.

Повернувшись до зали, я торкнув Іванового плеча:
– Піди подивися, друже. – А він вийшов із “Млина”, і… запросив усіх до столу.

Івана Миколайчука не випадково нагородили орденом “Дружби народів”.

У новій трикімнатній квартирі Миколайчуків на Березняках, по вул. Серафимовича, 5, де сім’я разом прожила 1971–1987 рр., завжди вирувало життя.

Тут зазвичай зустрічалися уславлені митці: подружжя Катерина й Борис Брондукови, Мирослав й Іван Гаврилюки, Світлана та Леонід Осики, Костянтин Степанков, Ніла Крюкова та інші. Усі молоді, веселі, голосисті, тому обов’язково при столі співали. Коли втомлювалися гості, пісень виконувала господиня – сама, чи удвох із чоловіком Іваном. Яку їжу подавали?

Та все, що Марічка готувала. Борщі, мочанку (м’ясо з підливою й мамалигою), хоча найбільше Іван Миколайчук любив квасолю.

Багато в чому він був, так би мовити, old fashion: із року в рік – та сама квартира, та сама дружина, ті самі друзі. Машина? Заміська дача? Не заробив, у тодішній УРСР.

*   *   *

А чим у них частували на десерт?
Улюбленою “стравою” Івана Миколайчука було кіно.
І “через цю любов він став таким талановитим”.

Прикривши очі, господар квартири любив диригувати співом. Давалася взнаки спеціалізація – хормейстер художньої самодіяльності. І присутні, підхоплені піснею, забували про все на світі, про все, що припинало їх до грішної землі.

Чисті голоси, мило доповнюючи одне одного, переплітались, або, маючи власну тему, природно лунали в терцію. Тут, на Лівому безері, на Березняках був їхній мікро-Космос. І були то не пернаті золоті ключі, а живі співи. Хоча, переказували, що над 16-поверховим будинком по вул. Серафимовича, над колишньою Кухмістерською слобідкою, раніше частенько кружляли і квилили білі лебеді.

…Прикро, що ще 2011 р. Комісія з найменувань та пам’ятних знаків виконавчого органу Київської міської ради підтримала ініціативу громадськості – перейменувати вулицю імені… російського учасника Ку-Клукс клану (1902), більшовицького письменника Серафимовича на вул. Івана Миколайчука, котрий тут прожив 17 років.

Проте… Проте… Проте…

Рішення про перейменування Київською міською радою досі (!!!) не затверджене.

Усе повторюється до образливого одномірно: з одного боку, ми рвемо вишиванку на грудях, волаючи:
– Нашому роду нема переводу!

А з іншого, чухаємо потилицю та недорікувато розводимо руками:
– Нема пророка у своїй Вітчизні.

Час українцям поблажливе хуторянство облишити.

*   *   *

У тому карпатському смолоскипі жевріло щось звабливе, таємниче, магічне.

Із Іваном Миколайчуком хотілося познайомитися, аби пізнати щось глибинне.

Ось яку цікаву історію розповів кінорежисер Юрій Іллєнко:

– Коли у Болгарії режисер Ґеорґі Стоянов (1936) знімав фантастичну стрічку (“Трета след слънцето”; “Третя після Сонця”; 1971; – О.Р.), на роль Баяна він запросив українського актора. Саме в ті дні на місці локації побувала – випадково? – французька кіногрупа з Жан-Полем Бельмондо (Jean-Paul Belmondo; 1933).

Коротко колеги познайомились у гримерці, та француз миттєво впізнав Івана: у Парижі він нещодавно переглянув “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова і саме знаходився під враженням ролі ще юного Миколайчука…

Закінчивши справи (ймовірно, в Болгарії була одна з локацій стрічки “Мерзотник”; “Les mariés de l an deux”; 1971 – О.Р.), того дня Ж.-П.Бельмондо знову завітав на знімальний майданчик і запросив Івана Миколайчука до бару, бо мав вечірнім літаком повернутися до Франції.

Їм запропонували перекладача, але з усмішкою Жан-Поль Бельмондо відмовився:

– Якщо акторам, щоб зрозуміти одне одного, потрібен третій, то акторство, взагалі, на цім світі нічого не варте…

Не зронивши жодного слова, вони спілкувалися весь вечір, тільки удвох.

Коли ж сам Іван Миколайчук спробував стисло переповісти Юрію Іллєнку ключові моменти фантастичної бесіди, виклад розтягнувся на кілька годин…

Без слів таланти порозумілися – бо один був родом із “Тіней забутих предків”, тоді як інший – із “На останньому подиху” (“À bout de souffle”; 1960).

Іван Миколайчук, 1970-ті рр

Далеко не всі нечисленні кіношедеври у 1960-1970 рр., коли національна культура в Україні закатувалася в ідеологічний асфальт, – щастило врятувати. Зокрема, героїчна народна комедія “Пропала грамота” з’явилась на екранах… наприкінці 1980-х рр.

Миколайчук у 70-ті роки.

Івана Миколайчука поступово відлучили від творчого процесу.

Впродовж п’яти років, за вказівками партійних функціонерів, його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча чимало режисерів потай воліли бачити актора у своїх нових стрічках.

Дехто стверджує, що зарубіжне нас цікавить, бо в ньому ми усвідомлюємо причини його сили. Хіба то самоціль?

Ми маємо запам’ятати уроки минувшини. Чому стільки десятиліть ми забували чи замовчували джерела власної сили, тоді як на них нам вказували здивовані чужинці?

Тим часом, зціпивши зуби, він вів своєї. За участі Івана Миколайчука на екрани виходили нові кінофільми: “Тривожний місяць вересень” (1976), “Море” (1978), “Вавілон ХХ” (1979), “Лісова пісня. Мавка” (1980), “Така пізня, така тепла осінь” (1981), “Повернення Баттерфляй” (1982), “Легенда про княгиню Ольгу” (1983), “Миргород та його мешканці” (1983).

*   *   *

На зйомках фільму Вавілон ХХ, робочий момент, 1979 р.

І досі залишається загадкою, як у 1979 р. Івану Миколайчуку вдалося втілити давню мрію – зняти власний фільм? Бувалі в кіно люди вважають: то сталося завдяки заступництву… секретаря з питань ідеології Харківського обкому КПУ Володимира Антоновича Івашка (1932-1994). Саме він у високих кабінетах протиснув дозвіл на зйомки картини “Вавілон ХХ” за романом химерної прози “Лебедина зграя” покійного Василя Земляка (1923-1977).

Лейтмотивом у тій іронічній картині про звичайне українське село під назвою… Вавілон – звучить тема: нам годі й пробувати не повернутися до рідної землі, бо лише Батьківщині “дано повертати лебедині зграї з далеких світів”. У тій стрічці Київської кіностудії імені О.П.Довженка з перших кадрів видно, як Іван Миколайчук скучив за знімальним майданчиком! Тому майстер трудився за багатьох – і сценаристом, і режисером, і виконавцем головної ролі (Фабіан), і навіть… укладачем музики.

– Під час зйомок “Вавілону ХХ”, коли Іван в образі філософа Фабіана копав собі могилу, лопата вперлася у щось тверде. То була справжня труна. З’ясували, що на тому місці колись лежало кладовище. Із медіумами нації завжди трапляються містичні історії. Ось яку пригоду пригадала в одному інтерв’ю вдова кінохудожника Марія Євгенівна Миколайчук:

Хтось із кінокритиків назвав “Вавілон ХХ”… “трагіфарсом”, хтось кваліфікував ту стилістику як “народне бароко”. Виясніло одне: такого оригінального фільму на Київській кіностудії не з’являлося дуже давно. Не дарма ж 1980 р. картина здобула приз “За кращу режисуру” на Всесоюзному кінофестивалі в Душанбе. Уявляєте метафору? У той час, коли “згори” (читай: з Москви) всіляко закопували Україну, яскравим символом якої в кінофільмі стало село Вавілон, силоміць вкладали в сиру землю саму Ідею державності, ховали історію та культуру від народу, – знайшовся один відважний кінокопач, котрий зважився… відкопувати Батьківщину.

Кадр із фільму Вавілон ХХ

*   *   *

Чи бачив Іван Васильович Миколайчук світле майбутнє, не скажу.
Вірив? Безперечно.

Але те, що цей кіномитець мав глибоко розвинену художню інтуїцію, як Божий дар, – стверджуватиму. Ось ще одна історія від Марії Євгенівни Миколайчук:

– Ми з Іваном настільки відчували одне одного, що на відстані могли передбачити, як вчинить інший. Сталося це тоді, коли чоловік знімався у Болгарії і, як мені було достеменно відомо, не збирався їхати додому. Тим часом я гостювала у родичів у Чернівцях. Та одного дня мені блимнуло:
– Іван приїде!

Рушила дружина на вокзал та дочекалася прибуття поїзду “Софія-Москва”.

Дивилась вона уважно на пасажирів – і раптом поглядом вихопила чоловіка, схожого на Івана – хіба що трохи нижчого. Гінкий Іван Миколайчук на зріст мав 187 см.

Аж коли подорожній наблизився, виявилося: то і є її Іван!

Радо вони рушили додому, а дорогою Іван Васильович уповів свою пригоду:
– У столиці Болгарії чвалав я повз вокзал і почув, як оголошують… новий швидкісний потяг – “Софія-Москва”. Мене хто як за руку взяв, та й потягнув:
– На кілька днів ти просто маєш з’їздити додому.

Хтось стверджуватиме, що це лише зразок лебединої чутливості, хтось вважатиме прикладом подружнього тяжіння – хай сперечаються між собою. Мені ж більше до вподоби версія українського поета, археолога та політичного діяча Олега Ольжича (1907-1944), сина нашого поетичного генія ХХ століття Олександра Олеся:

– Спільнота нації в українській духовності історично усвідомлюється – не природничо, а духово-містично – в ідеї Роду. З нього родиться вся потуга Української Держави та відродження.

Рід, родина, народ, Батьківщина – ось чотири кити, на яких тримається Україна.

*   *   *

І нікому, ні за яких обставин українець не має дозволяти у своїй присутності оті національні святині паплюжити.

Ось такий випадок свого часу мав місце, коли на Березняки до Миколайчуків завітав великоросійський кінорежисер Віктор Мережко (1937). Господарі щедро, по-українськи накрили стіл та ґречно взялися частувати. Підвелася господиня, Марія Євгенівна, й тільки-но почала тост виголошувати, як гість нахабно замахав руками:

– Ой-ой-ой, вот только не надо этого!
– ???
– Да, я уважаю украинские песни, но этот ваш язык меня раздражает.

Тоді мовчки підвівся Іван Миколайчук:
– Голубе, двері бачиш? Встав – і бігом у них.

Знітився пан Мережко, почервонів, а Борислав Брондуков і собі нахабу товче:
– Второпав, москалику, що тобі господар звелів? Швиденько вибачайся!

– Ладно, ребята, извините. Видать, я чего-то не понял, – белькотів москвич.

Тільки тоді Іван Миколайчук посміхнувся очима та й пробачив зухвальця:
– Якщо втямив, то випий чарку.

*   *   *

Наступна стрічка “Така пізня, така тепла осінь” (1981), де Іван Миколайчук був режисером та у співавторстві з Віталієм Коротичем сценаристом, актором (Григор) і композитором, – не здобула попереднього успіху, як “Вавілон ХХ”. Чому?

Із ідеологічних міркувань, сцени картини митцю доводилося перезнімати, раз у раз.

Подальшу долю художника затьмарили адміністративні утиски поетичного кіно, що сприймалося як… “націоналістичний ухил” у культурі. У Партії в асортименті малася швидкодійна отрута: гризти митця бездіяльністю, не давати художнику творити! Скільки спроб не здійснював І.В.Миколайчук, аби продовжити себе в режисурі, – як головою об стінку.

Незламним він залишався до останку, які б дурниці про нього не верзли. Пам’ятаєте, із давніх-давен сліпучий гумор слугував українцям нищівною зброєю, особливо за часів глупої ідеологічної ночі та непролазного доморослого ідіотизму. У 1983 р. Іван Миколайчук створив сценарій “Небилиці про Івана”, а 1984 р., сподіваючись на Божу милість, потихеньку, готувався до роботи за ним на знімальному майданчику.

Зволікаючи із рішенням на найвищому рівні, Партія публічно пила кров, тягнула з кінохудожника жили, а потім у прирученій пресі обурено дорікала:

– Самі бачите, товариші, згас творчий вогник, зійшов нанівець той захвалений митець.

Тільки можу собі уявити, скільки насолоди було в дрібних чиновників від радянської культури, які зграєю капосних шавок цькували та зводили зі світу Івана Миколайчука, того чистого медіума української нації.

*   *   *

Знімати картину “Небилиці про Івана” дозволили лише восени 1986 р.

Та через важку хворобу автор розпочати зйомки уже фізично не зміг.

В одному інтерв’ю Марія Євгенівна Миколайчук уповідала:

– Ще замолоду Івана мучили сильні болі, а до тридцяти років лікарі вже поставили й невтішний діагноз – виразка шлунка. Траплялося, коли після зйомок ми поверталися додому і чоловік сідав на дієту, болі трохи вщухали… Пригадую, під час роботи над “Вавілоном ХХ” він регулярно скаржився на шлунок. Часом сил бракувало навіть приїхати на зйомки… Після тієї картини Іванові зовсім стало зле.

В останній рік життя Іван Васильович тяжко хворів – рак виїдає людину зсередини. Дружина пригадувала:

– Коли він відлежувався вдома, я переставила його улюблений диванчик під вовняним гуцульським коцом із кабінету в кімнату. Там у нас стояв телевізор. Хотілося, щоб він бодай трохи відволікався від болю. Сам перейти Іван уже не міг… Тож одного дня підхопила я схудлого чоловіка на руки, а він не без жалю каже:
– Бачиш, любо, замість того, щоб я тебе на руках носив, ти тепер мене носиш.

Дійшли ми до дзеркала, Іван подивився на відбиття та й забідкався:
– О-о-о, Іване Васильовичу, кепські твої справи…

Тоді Марії Євгенівні вперше здалося, що чоловік побачив щербату з косою. Одного разу вранці він покликав дружину дзвіночком, який завжди знаходився поряд.

– Що таке? Що трапилося?
– Нам сьогодні двадцять п’ять, – прошепотів він у відповідь.

Бо на той час голос Іван Васильович також майже втратив – і щитовидну залозу рак не пошкодував. Жестом він попросив:

– Нахилися. – Стримуючи сльози, Марія Євгенівна виконала прохання, а він її… поцілував: як іще міг засвідчити, що й досі безтямно любить свою Марічку?

Сльози самі бризнули з жіночих очей… Чверть століття вони прожили спільним життям, а буквально за чотири дні Івана Миколайчука не стало.

Так справдилося пророцтво?

*   *   *

Не любив про той випадок за життя згадувати актор, але одного разу зізнався дружині. Коли він ще був молодим легінем, одна ворожка попередила:
– І проживеш ти, парубче, двадцять п’ять років…

Щоправда, вихрова баба не прояснила: від якої події вести відлік?
Він народження? Від змужніння? Від дня шлюбу?

Тривалий час, палаючи смолоскипом, заднім розумом актор тримав собі рік 1966-й… Напередодні того дня його народження Марічка вперше збрехала. Чоловікові вона повідомила, буцімто, мама Катерина надіслала листа, у якому покликала сина приїхати додому, у с.Чорториї Кіцманського району.

Мама ж для Івана Васильовича упродовж життя була святою!

Ясна річ, вони поїхали, і того тривожного року все якось минулося.

Відтоді у свідомості Івана Миколайчука вкарбувалося інше значення числа 25, і було воно пов’язане зі шлюбним життям і припадало на день срібного весілля.

Справді, у ніч проти річниці у хворого стався жорстокий напад. Останні місяці самотужки актор не мав навіть сил перевернутися на інший бік, а тут навіть скочив та сів на ліжку! Марія Євгенівна пригадувала:

– Ліву руку розбила трясця. Чоловік ніяк не міг зрозуміти, що з ним коїться… Тим часом я заспокоїла, сіла поруч, поклала руку на голову, лагідно попросила поспати. Останніми його словами були:
– Тепер я точно знаю, як знімати кіно…

Вранці великого актора відвезли до лікарні.

Не втрачаючи оптимізму, Іван Васильович сподівався трохи полежати під крапельницею – та мерщій додому, бо не любив він лікарень.

Ближче до ночі хворому погіршало.
Без свідомості І.В.Миколайчук прожив ще три дні.

*   *   *

Куди він рушив подумки?

Коли Іван Миколайчук уже перетворився на знаного митця й мав кошти, він допоміг родині поставити біля старої дерев’яної хатинки у с.Чорториї сучасне просторе житло. Тільки про одне благав родичів хворий кінорежисер: у жодному разі не руйнуйте стару хату! Пам’ятаєте, що для медіума нації це важило?

Рід, родина, народ, Батьківщина – ось чотири кити, на яких тримається Україна.

Одначе, на сімейній раді рідня вирішила по-своєму:
– Халупа ся ніяк не пасує до новесенького будинку!

У новобудові І.В.Миколайчук побував лише одного разу, на новосіллі, – а потім захворів. І в його долі зблиснула прописна істина… Вся історія України – то боротьба двох сил: творчої, що зосереджує та сприяє народженню української державності, щоб сповити її назовні, – і руйнівної, що наживою та владою зваблює українців, штовхає до самопоїдання, аби замкнути кожного в його хаті скраю.

Отже, за рішенням більшості батьківську хату розібрали.

Вдова актора, українська співачка Марія Миколайчук не без суму розповідала:
– Коли Іван дізнався, що хати більше немає, він плакав, як дитина, а потім сказав:
– Усе, тепер моє життя завершилося…

Він ліг хворим і майже не вставав, тож попросив мене:
– Поїдь у село, Марічко. Але швидко вернися – літаком до Чернівців і назад! – аби подивитися моїми очима, як там без хати…

Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, табуювання картин зіграли не останню роль у долі буковинського смолоскипа.

Помер Іван Васильович Миколайчук 3 серпня 1987 р. у Києві.

Коли ховали митця на Байковому кладовищі, небо після тижневої спеки розкололося.
І не дощ уперіщив, а впала стіною злива.

Наче в тихому лементі, проводжаючи усміхненого буковинця, котрий занадто рано ліг у землю, раніше впала стіна батьківської хати.

Подібно до широкоформатного некрологу, 1989 р. стрічку “Небилиці про Івана”, проти волі вдови, зняв Борис Івченко.

*   *   *

На дев’ятини після смерті Івана Миколайчука, коли відбувається поминання на честь дев’яти чинів Ангельських, і рідні та близькі клопочуть перед Господом про помилування новопомерлого, із ватагою знайомих до свіжої могили на Байковому кладовищі ступив похмурий Сергій Параджанов, якому теж земного віку залишалося трохи більше чотирьох років.

З його вуст вдова почула коротку, але таку глибоку за суттю фразу:
– Это мой учитель.

Великий український кінорежисер С.Й.Паражданов розумів: для всіх подальших поколінь професіоналів і звичайних кіноглядачів Іван Миколайчук уособлюватиме не стільки ментальність буковинця, скільки яскравий приклад служіння національній Ідеї. Бо запалений на кіноекрані образ Івана Палійчука ступив у глядацький зал, перетворився на смолоскип, розігнав надуманий Московією тимчасовий морок.

Так багатьох крокуючих за ним митців Іван Васильович примусив удатися до природного осмислення того, що, власне, відбувалося із твоєю душею, а значить, і з душею українського народу?

Предки ступають із тіні, коли душі нащадків стають світлішими.

Не схильний до пафосу Сергій Йосипович Паражданов того дня сказав і таке:

Іван Миколайчук став для нього не стільки помічником, скільки посланцем, дарунком Неба. Бо то лише спочатку Миколайчук у нього вчився, а потім він… вчився у Миколайчука.

У випадку І.В.Миколайчука все сталося природно. Український народ привів на світ виразника своїх потаємних думок та найтонших настроїв. Кінопоет і магічний митець Іван Миколайчук збагнув душу сучасного українця, аби, наділяючи власними рисами своїх кіногероїв, відтворити на широкому екрані для широкого загалу величне “Я” цілого й нездоланного народу.

Кого здивує факт, що геніальна українська стрічка “Тіні забутих предків” (1964) Сергія Параджанова отримала другу премію (“Срібний Південний Хрест”) на VІІ Міжнародному кінофестивалі в Аргентині?

*   *   *

Пролітають роки, минають десятиліття – герої стають легендами, легенди – казками.

Хто на що здатен, той те тепер і переказує.

Скільки останнім часом і я особисто перечитав і переслухав балачок про Івана Миколайчука: то був він непоступливим і гордим, то ввижався тендітним і не зносив панібратства, то здавався брутальним та жорстоким…

Правда живе в очах коханої людини? Чи у погляді злостивця? І так, і ні.

Як на мене, кожен із нас наступної днини – інший, не схожий на вчорашнього.

Що тоді казати про митця, здатного оживити перероблену макулатуру під друкарською фарбою, чи то – темряву осяяти магічним ліхтарем?

Чомусь вірю спогадам редакторки Київської кіностудії імені О.П.Довженка Катерини Глібівни Шандибіної (1947), котра висловилася так:

– Сьогодні розповідають, що Іван був веселуном, чудовим хлопцем. Неправда все це. І те, що Миколайчук справляв враження нещасливого, вічно похмурого і заклопотаного художника, – теж брехня. Просто він ніколи і нікого не пускав у власний внутрішній світ. Це був справжній мужик із сильним характером, при цьому – неймовірно сентиментальний, добрий, а ще він обожнював дітей.

*   *   *

При силі герої вміють причарувати, а ось при слабкості – більшості записних лицарів несила тримати себе в руках, і ми чуємо легкодухе рюмсання.

…Буквально за кілька днів до смерті великого майстра Ніна Матвієнко з колегою по тріо “Золоті ключі” Валентиною Ковальською приїхали до Миколайчуків додому – провідати хворого, можливо, чимось посприяти чи допомогти. Як на зле, Марія Євгенівна рушила кудись у справах, тож співачкам довелося чимало калатати у дзвоник.

Спливло доволі часу, поки Іван Миколайчук піднявся таки з ліжка.

Врешті-решт, щось за дверми зашаруділо, а гості дружно взялися прохати:
– Іване, та відчиняй мерщій! Ми прийшли тебе побачити.
– Та нема на що дивитися, дівчата, – ледь чутно відповів митець, і двері… не відкрив.

Тоді просто на сходовій клітці “Золоті ключі” завели журливу пісню!

Наче прощаючись із рідною душею, Ніна Митрофанівна та Валентина Павлівна тужливо плакали під дверима, а за дверима – мовчки душив сльози Іван Миколайчук.

Жахлива хвороба з дня у день поволі висмоктувала життєві сили, красень-чоловік, він – Митець, що не тільки грав у кіно, а й писав вірші, гарно малював – схуд, змарнів, але не дозволив жінкам бачити себе в такому стані.

…На його могилі під кам’яним козацьким хрестом на Байковому кладовищі вкарбовані слова народної пісні, “Ой, у полі…”:

– Ой, устань, козаче, / Устань, молоденький, / Ходить-блудить коло тебе / Твій кінь вороненький! / – Нехай він ходить, / Нехай собі блудить, / Прийде тая годинонька, / Що він мене збудить!

Як забудеш дивовижну душевну щедрість рідної людини? І досі, як на побачення, на тиху розмову з любим чоловіком приходить згорьована вдова…

На її 30-річчя Іван ніяковів, а потім, зібравшись із духом, випалив:
– Даруй, Мицінько, я нічого до свята не встиг купити. Тільки оці брязкальця.

І поклав у підставлені долоні ключі… від трикімнатної квартири, яку їм дав директор Київської кіностудії художніх фільмів Микола Павлович Мащенко.

Більше того, Іван Васильович наполіг, аби власницею в документах записали й особистий рахунок відкрили саме на Марію Євгенівну.

*   *   *

У житті цього видатного актора, режисера та сценариста було все, щоб стати міфом не лише національного, а й світового кінематографу – якби жив він не в СРСР.

Дитинство у дрібному гуцульському селі, раннє кохання, рання слава, рання смерть.

А ще – майже містичні стосунки із сучасним національним кінематографом: він мав мужність прожити долі своїх перших героїв – Івана Палійчука (“Тіні забутих предків”) і Тараса Шевченка (“Сон”).

Не пересиджуючи лихі часи в хаті скраю, він власним життям проілюструвв драму українського поетичного кіно в цілому, якому в середині 1960-х рр. вдалося на деякий час здійснити різкий поворот від мертвонародженої ідеології до вічно живої народної традиції, але було воно нещадно оббріхане й… живцем поховане.

І досі грайливо усміхаючись, про все це Іван Миколайчук невтомно розповідає, так би мовити, з перших вуст – ролями, картинами, сценаріями. Як і личить медіуму нації, для якого Україна була важливіша за Партію, а нація – вище за класи.

*   *   *

Кажуть, того року, коли І.В.Миколайчук помер, на ставки його рідного села прилетіли лебеді; бо ж одне з тамтешніх озер не замерзає навіть узимку.

Місцеві люди назвали тих лебедів Івановими. І традиція та прижилася…

Кружляючи над Чорториєм, що заблукалі птахи з року в рік визирають?
Чи, бува, з осені попід стріхою батьківської хати не висить сушена кукурудза?
Чи цього року вродить чимало червоних щокастих яблук у дідівському садку?
Чи на пагорбі, посеред саду, не всохли кілька берізок, які Іван Миколайчук посадив ще до 29-річчя дружини Марічки?

Бачите, під тими розгонистими березами й досі стоїть грубий дерев’яний стіл із лавицями. Можемо обережно, скраєчку сісти, бо пам’ятаймо: вечорами тут збиралися не останні в українській культурі митці!

Сергій Параджанов, Роман Балаян, Борислав Брондуков, Іван Гаврилюк, Лесь Сердюк та небагато інших. Інших, не останніх – бо Інших Таких просто в Україні не було!

Отож сиділи вони доброю компанією – і ледь не до світанку співали.
У ті часи обійстя дружньої родини Миколайчуків було чималим.
І до хати відстань лежала неблизька, тому спати іншим вони не заважали.

*   *   *

…Коли в серпні 1987 р. ховали великого кіноактора, його молодша сестра Іванка Миколайчук саме ходила при надії. Вдова тоді попрохала зовицю:
– Якщо народиться синочок, назвеш його Іваном?

Так воно й сталося. Виріс хлопець, а в 2006 р. навіть вступив до Могилянки.

Ось і кажу вам: саме тому медіуми нації не повинні перевестися.

Олександр Рудяченко

Запис Іван Миколайчук – медіум нації спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До дня народження знаного на увесь світ земляка.

Розповідь Олександра Рудяченка у рамках проєкту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”  Укрінформу про кіноактора, кінорежисера й сценариста Івана Миколайчука.

У с.Чорториї Кіцманського району Чернівецької області 15 червня 1941 р. в сім’ї прохідника-залізничника народився видатний український кіноактор, сценарист, режисер та письменник Іван Васильович Миколайчук, лауреат Шевченківської премії 1988 року (посмертно).

…Зранку бачили, знову повернулися лебеді?!

Усе життя той митець лишався відданим власній дорозі в житті, і ту дорогу багацько люду називає Кіно, хоча що воно насправді є – розуміють одиниці. Від молодих літ Іван Миколайчук розумів.

Подейкують, перший кіносценарiй – “Живий хрест у мертвій діброві”, в основі якого лежала достовірна історія про сільських Ромео і Джульєтту, – він написав, коли автору виповнилося 17 років. І навіть в останні, багатотрудні місяці непростого життя, на замовлення ЮНЕСКО, Іван Васильович доопрацьовував… кiнотвір.

Коли його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком, – усе було правда. Іван Миколайчук походив на сліпучу кінозірку двох декад, бо два десятиліття – 1960-і та 1970-і роки – українського кінематографу майнули під його сяйвом, а він ніби й не помітив.

Просто не встиг? Чи – не звернув уваги?
Життя вибирає тих, на кого воно може покластися.
Долі бувають власні й чужі. Трапляються долі випрохані й вистраждані.
А він жив по-своєму, не зважаючи на команди “Мотор!” та “Знято!”.

Жив яскраво, грав незабутньо, пішов непомітно, аби з року в рік прихильному кіноглядачеві нагадувати про себе. Упродовж двох Іванових декад він дещо встиг: 34 кіноролі, дев’ять написаних сценаріїв, дві режисерські роботи.

Схоже, що в долі для справжнього таланту не завжди багацько щедрих подарунків.

Та, здається, навіть не на мистецтво весь свій час він був націлений. Його турбували більш величні та грандіозні справи. Ось, наприклад, покласти покоси в Халеп’ї, прибрати біля батьківської хати зайвий бур’ян, навести лад на городі, повернути рідній землі гармонію.

*   *   *

Поетичним зойком колись вирвався в Ліни Костенко вірш “Незнятий кадр незіграної ролі” з присвятою “Іванові Миколайчуку”:

– Його в обличчя знали вже мільйони. / Екран приносить славу світову. / Чекали зйомки, зали, павільйони, – / чекало все! Іван косив траву. / О, як натхненно вміє він не грати! / Як мимоволі творить він красу! / Бур’ян глушив жоржини біля хати, / і в генах щось взялося за косу. / Чорніли вікна долями чужими. / Іван косив аж ген десь по корчі. / Хрести, лелеки, мальви і жоржини / були його єдині глядачі. / І не було на вербах телефону. / Русалки виглядали із річок. / Щоденні старти кіномарафону / несли на грудях фініші стрічок. / Десь блискавки – як бліци репортера, / проекція на хмару грозову. / На плечі стрибне слава, як пантера, – / він не помітив, бо косив траву. / Іваночку! Чекає кіноплівка. / Лишай косу в сусіда на тину. / Іди у кадр, екран – твоя домівка, / два виміри, і третій – в глибину. / Тебе чекають різні дивовижі. / Кореспонденти прагнуть інтерв’ю. / Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!.. / Іван косив у Халеп’ї траву.

За радянських часів Іван Миколайчук, природно, носив тавро “неблагонадійного”: так називали тих, хто в епоху комуністичного плебейства відкрито й непоступливо любив Україну та неприховано ненавидів тих, хто мордував українців.

Чи то Іван Кармелюк, чи то Іван Гонта українського поетичного кіно.

– Я не знаю більш національного народного генія… – сказав про свого товариша і… навчателя кінорежисер Сергій Параджанов (1924-1990). – До нього то був Довженко.

Ясна річ, звання народного артиста Іванові Миколайчуку так і не дали, бо тодішні ідеологи присудили акторові ще вищий титул – “націоналіст”. Цілком точно сформулював ту тезу нащадок старовинного козацького роду та ідеолог українства Микола Іванович Міхновський (1873-1924):

– Народ має право жити тоді, коли він має силу жити.

І життєвим прикладом для сотень тисяч українців за часів радянщини став нескорений Іван Миколайчук.

*   *   *

У багатодітній селянській родині Василя й Катерини Миколайчуків Іванко став четвертою дитиною із 13; вижило їх десятеро. Не всі збагнули відповідальність власним життям перед померлими кровниками, але більшість залишились на малій батьківщині, працюючи хто будівельником, хто метеорологом. Донедавна восьмеро з Іванових братів і сестер мешкали у рідному селі, хоча до Чернівців – якихось сорок кілометрів.

Іван Миколайчук з матір’ю.

Є проста істина, що здавна править нам за національну ідею, а політики її ніяк не второпають:

– Аби зрушити Україну, слід зрушити село. І це має бути завданням еліти, а не пакування валіз на Європу.

Дякувати Богові, у Чорториї до Іванового 50-річчя місцева влада відбудувала стару батьківську хату Миколайчуків та облаштувала музей-садибу.

Гарні тут місця, первозданні!
Мов сама Її Величність Можливість, мов сам Шанс лежать перед людиною.
До карпатських гір ще далеченько, а довкола стелиться рівна, ніби стіл, земля, однак рельєф самого Чортория такий, буцімто це Карпати… у мініатюрі.
Бери – рости донесхочу!

Непорушною стояла тут колись стара батьківська хата Миколайчуків.
А від неї росли, подібно до струмочків, дитячі мрії.

*   *   *

Відмалку Іванко зростав допитливою дитиною, любив співати, грав на кількох музичних інструментах, але по-справжньому кохався на… скрипці.

Слух мав хлопчина гарний, а ось голос… проколядував у дитинстві. На Різдво під час мутації він співав колядки, а цього робити не варто було.

Близьких та рідних дивувала спостережливість малого. Траплялося, він доладно удавав, як шкандибає сусіда, як сваряться біля парканів баби… Артист!

Влітку разом з іншими братами та сестрами Іван батькові допомагав, наскільки вистачало зросту, наводити лад на залізниці: викладали вздовж колій біленькі камінчики, збирали сміття, пололи бур’яни. Вечорами купа дітей вщухала і, посідавши півколом, слухала вірші Тараса Шевченка, які вголос читала мати Катерина.

До роботи та до “Кобзаря” українців призвичаюють змалку, наче до молитви.

Усе в них було, як у більшості українських дітей, які в повоєнні роки виросли на Західній Україні: у рідному селі стояла тільки початкова школа, і щодня належало чимчикувати за два-три кілометри до семирічки. Хлопець ходив на с.Брусниці, де й досі дивним чином збереглося дерев’яне приміщення довоєнного вогнища освіти.

Тож повну середню освіту Іванові Миколайчуку довелося в 1948-1958 рр. отримувати поетапно – у Чорторийській початковій, Брусницькій семирічній і Вашківецькій середній школах.

Даруйте, але й це ще не повна картина. У 1959-1961 рр. юнакові довелося… після роботи сідати за парту Чернівецької вечірньої школи; ось там старшокласник і здобув атестат про середню освіту.

Із дитинства Іван Миколайчук плекав мрію та крокував до неї. Щиро бажаючи, юнак вступив до… Чернівецького музичного училища, яке закінчив у 1957 р.

Як, запитаєте, міг восьмикласник паралельно потрапити в училище?

Дуже просто. За спеціальністю “хормейстер художньої самодіяльності” підліток, виявляється, прослухав… лише шестимісячні курси. Щось подібне можливе?

Повернувшись із відвідин України, великий Петро Чайковський колись зізнався:
– Я бачив такий народ, народ-музикант – це українці.

Було цього для ґрунтовної освіти досить? Не знаю… Проте Iван Миколайчук добре грав на інструментах: сопілці, роялі, цимбалах, скрипці, баяні, трубі, арфі…

Іван грає на скрипці…

наю точно, що на музиці він точно кохався. Не дарма ж той кіномитець мріяв втілити на екрані образ Миколи Лисенка, бо ще в 1982 р. разом із поетом Іваном Драчем вони написали сценарій. На жаль, лише у мріях розгорталася задумана картина про геніального українського композитора Максима Березовського.

Того, хто приймає власну Долю, провидіння веде, тоді як того, хто відмовляється, – штовхає в спину. А Миколайчук ніколи й ніщо не робив супроти власної волі; читай – супроти власної совісті. Григорій Сковорода той феномен першим зауважив:
– Дяка всеблаженному Богу, що потрібне зробив легким, а важке – непотрібним.

Саме тому часу Iван Миколайчук ніколи не гаяв, бо змалку збагнув, що років творчій людині завжди бракує. Паралельно до десятирічки та музичного училища в 1957-1961 рр. юнак ще й навчався в театрі-студії при Чернівецькому українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської, де згодом офіційно працював. У долі роботящого українця Час стирає помилки, бо відшліфовує Істину.

*   *   *

Як правило, кохання людині надсилається одне-єдине (товар-бо ж поштучний), а ось підробок любові на людському віку трапляється безліч. Кохання всього його життя прийшло до Iвана Миколайчука раз і назавжди. У 1958-му.

Слухайте, як Марічка Карп’юк (1941) із с.Витилівка Кіцманського району згодом розповідала подругам про знайомство з Іваном:

– Із ним ми познайомились у Чернівцях, бо разом працювали в Театрі імені Кобилянської. Одразу випливло, що мешкаємо ми в одному районі Чернівців, навіть на одній вулиці: правда, я жила з батьками і трьома сестрами, а Іван уже самостійно знімав кімнату. Коли я вступала до акторської студії при музично-драматичному Театрі, хтось із приймальної комісії мене навіть запитав:
– Ти – сестра Івана Миколайчука?

Відхрестилася я тоді, бо Івана ще не знала, хоча вже багато чула про нього. Мовляв, ми схожі, як дві краплини води. Вперше особисто я побачила його, коли пропрацювала в театрі десь із місяць. Одного дня приїхала на репетицію, а там всі обступили високого стрункого хлопця. Глянула я на нього, і мене – як струмом пронизало, ніби стріли пролетіли між нами…

Вистачило одного погляду. Знайомі дівчата побачили: Марічка потонула в Іванових волошкових очах. Все сталось, як у пісні уповідається:
… та й втопила голівоньку у синєє море.

Пам’ятаєте – в українців море символізує життя? На березі не кожному даровано зазнати і зберегти глибокі почуття, перетворившись на пару красивих лебедів.

Він, 20-річний юнак, також відчув, що, зрештою, зустрів кохану. Це стало зрозумілим, коли закінчилися літні вакації в театрі. Йшла вулицею Марічка, аж раптом хтось наздогнав і ззаду обійняв за плечі. То був Миколайчук! Саме так вони й зрозуміли, що стали не просто колегами. Згодом Іван повідомив рідних, що одружиться.

Дорослі взялися відмовляти парубка:
– Почекай, голубе, ти такий молодий! Ось вивчишся, отримаєш професію, станеш на ноги, здобудеш славу та шану…

І тоді в типовій для Івана категоричній манері він відповів:
– Саме тому я і бажаю одружитися зараз! Коли матиму гроші та роботу, тоді – як мені переконатись, нащо вона за мене йде: хоче грошей, слави чи їй людина потрібна? Повірте, Марія сприймає мене такого, яким я є – у татовій шинелі, в батькових штанях.

*   *   *

Іван та Марія в театрі

Тих двійко, Iвана Миколайчука та Марію Карп’юк, колеги в Чернівецькому українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської любили, навіть називали “наші Ромео і Джульєтта”.

Якимось небесно-ніжними видавалося їхнє ставлення одне до одного.

Ніхто не здивувався, що 29 серпня 1962 р. вони побралися. Сталося це тоді, коли… Іван знімався на Буковині у фільмі “Тіні забутих предків”. Він зателефонував і запропонував:

– Давай приїжджай, Маріє, будеш заміж виходити.

І треба ж такому статися, що український народний хор імені Г.Верьовки, куди співачка буквально напередодні влаштувалася, саме збирався на гастролі до Югославії. Кому не хочеться побувати за кордоном? Тож вона тихенько перепитала – чи, може, весілля на місяць-другий відкласти? Та Іван виявився категоричним:

– То вибирай, що тобі важливіше – вийти заміж чи поїхати за кордон?

Замість вирушити до Белграда вона поїхала… до Чернівців, де за кілька днів молодята розписалися. Гучного весілля не грали: посиділи в батьків нареченої у Витилівці, потім відзначили цю подію в колі Іванової рідні в Чорториї…

Цього разу на теми символів не патякатиму.

То матір, за давньою українською традицією, подає синові на щасливу долю рушника: мовляв, нехай тобі рівна й чиста стежка стелиться, моя дитино…

А що кохана дівчина? Вишиванку? Хустинку? Капшук для тютюну?

Іван та Марія були сучасними закоханими, освіченими, та ще й творчими особистостями. Коли юнак вдало склав іспити до Київського театрального інституту імені І.К.Карпенка-Карого, кохана подарувала йому дві книжки – “Тіні забутих предків” М.М.Коцюбинського та “Художник” Т.Г.Шевченка.

Ніби Марічка точно знала, якими виявляться дві його перші ролі в кіно.

*   *   *

У 1961-1965 рр. студента І.Миколайчука навчався на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва, де він потрапив до творчої майстерні відомого режисера Віктора Івченка (1912-1972). З-посеред знаних учнів у наставника навчалися Раїса Недашківська (1943) та Борислав Брондуков (1938-2004).

По закінченні профільного вузу в 1965 р. Іван Миколайчук став актором Київської кіностудії художніх фільмів імені О.П.Довженка.

Та в кінематографі він дебютував ще студентом, зігравши в курсовій режисерській роботі – короткометражці “Двоє”, яку зробив молодий режисер Леонід Осика (1940-2001). Усе відбулося за логікою речей і… назвою.

– Перше зітхання кохання – це останнє зітхання мудрості.

Коштів на професійних акторів не було. Тож у кіноісторії двох молодих людей, які не розуміють одне одного, але порозуміння шукають, – знялися… студенти, Він і Вона.

Згодом Антоніна Лефтій (1945) стала дружиною, а Іван Миколайчук – щирим другом одного з найважливіших режисерів в історії українського поетичного кіно. Не завжди людина вибирає долю сама – іноді доля бере її за руку й тягне в певне місце та до конкретної людини.

У гарному обличчі, тонкій усмішці та приглушеному голосі молодого Миколайчука важко не помітити таємниці, недомовленості, глибини – тих рис, які ляжуть за два-три роки в основу його феномену, складаючи Особистість великого актора.

Загальне визнання Миколайчукові принесли ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі “Сон” (1964) та Івана Палійчука – у “Тінях забутих предків”.

До помітних досягнень актора слід зарахувати сміливе й сучасне трактування образу Тараса Шевченка – із традиційно фольклоризованого героя у виконанні І.Миколайчука Кобзар перетворився на живу людину зі зрозумілими почуттями, яка не бувальщинами чи казками, а духом пов’язана зі своїм народом.

За радянських часів якою крамолою озивався поетичний світогляд Івана:

Посеред гуцулів-музик

– Ми – представники глибоко віруючого народу, життя якого збудоване на колективному уявленні людей (родинність), у важкій і величній хліборобській праці. Та праця ідеально вплинула на ментальність українського люду, поєднавши свідомість, розум та інтелект. Ми – народ-талант, народ-музикант, ми співаємо у всіх випадках життя, коли радіємо і плачемо, на будь-яке питання ми здатні відповісти піснею – народною, авторською, сучасною. Хоча нині дехто висміює сумні та тривожні пісні, соромиться чистої сльози, що лікує душу, але ми саме такі є, що мажорні пісні співаємо у світлому мінорі.

*   *   *

Свій родовід Іван Миколайчук бачив, власний народ відчував, тож мав опоетизувати його велич і сум. І нагода трапилася!

У картину “Тіні забутих предків” студент потрапив за рекомендацією майстра, Віктора Іларіоновича Івченка. Той порадив режисерові Сергію Параджанову на роль гуцульського Ромео подивитися здібного другокурсника.

Як пригадував пізніше Сергій Йосипович:
– Я не чекав чогось особливого, тому доручив оператору стрічки Юрію Іллєнку провести кінопроби, а сам залишив павільйон. Буквально за кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко:
– Сергію Йосиповичу! Вертайтеся! Це щось неймовірне! Просто нелюдське щось! Щось за межами розуміння й сприйняття!

Перебіг подій з’ясувався трохи пізніше.

Злякавшися, що режисер картини пішов, Іван побілів… Акторові здалося, що він не сподобався… І в ньому щось прорвалося. Режисер Сергій Параджанов усе життя пам’ятав той сліпучий спалах наднової кінозірки українського кіно, яка тільки-но закінчила другий курс кіноакторського факультету Київського театрального інституту:

Суху статистику кінооглядачі точно знають, тому стисло нагадаю: “Тіні забутих предків” здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 Гран-прі) у 21 країні, рахуючи Італію, Грецію, Аргентину, та увійшли до Книги рекордів Гіннесса.

– Миколайчук нас зачарував. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Чистота, пристрасність, емоційність вихлюпували з нього так, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затвердили іншого актора… Відчувалося, це унікальний талант! Проби були дивовижні. В одну мить Іван Миколайчук перевернув наші уявлення про образ Івана з твору Михайла Коцюбинського. Він перелив у наші зурбанізовані, міські душі карпатську силу, щиру любов до матері, сестер, братів. Весь, як дзвіночок, Іван був чистим, мужнім, ніжним. Він був смолоскипом, до нього тягнулися всі.

Українську кінопоему за Михайлом Коцюбинським визнано однією з двадцяти найкращих картин світу. Безперечно, успіхові фільму “Тіні забутих предків” значною мірою посприяла участь плеяди талановитих митців та, передусім, Івана Миколайчука. Після яскравого дебюту в кіно актора, у якого закохалась камера, знімали часто. Дивні речі, але саме він запам’ятовувався в більшості картин.

Він відчув смак до того, як у буденних речах можна проявляти Красу.
У ньому визріло бажання – повсякчас робити швидкоплинне Вічним.

У такому віці не замислюються: коли справджуються найзаповітніші мрії, слід очікувати, що ось-ось доля пред’явить рахунок.

*   *   *

Справжній майстер до шедевру наближається легко, грайливо, здебільшого – інтуїтивно. Це точно підмітила акторка Лариса Кадочникова (1937), його партнерка по картині “Тіні забутих предків” – Марічка, котра, за сценарієм, знає секрети навколишньої природи, вміє ворожити, складає співанки, що народжуються “ніби самі по собі”:

– Коли б нині запитали, чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука у “Тінях забутих предків”, я б відповіла:

– Ні-ні! Тільки Миколайчук! – Інакше то був би інший фільм, і було б все інше. Іван виявився органічним, переконливим і дуже природним… На мене він справив приголомшливе враження, спочатку – зовнішністю: очі, пластика, манера говорити, тембр голосу. Це був справжній герой, який притягує людей. У ньому відчувалися задатки зірки. Я б назвала його “українським Жераром Філіпом”.

Кінокритики й досі дивуються, як він запам’ятовувався в епізоді навіть тоді, коли йому по суті, і не було чого грати? У добрій жмені картин Іван Миколайчук пласку роль “витягував” власною особистістю, вмінням створити образ із повітря, виписати характер на рівному місці. Доволі швидко він навчився на екрані примушувати глядача вірити саме в те, у чому більше всього сучасність сумнівалася: рід, родина, Батьківщина.

Кадр із фільму Тіні забутих предків, 1964 р

Мені здається, я втямив, чому картина “Тіні забутих предків” стала шедевром. Бо стрічка ця здатна змінювати життя, не тільки кіноглядачів, котрі вперше – і з драмою Уїльяма Шекспіра, і з новелою Михайла Коцюбинського – познайомилися за тією кінодрамою, а й життя самих акторів.

Марія Миколайчук розповідала:
– Після “Тіні забутих предків” Іван став мене кликати Марічкою. Зйомки фактично стали нашим медовим місяцем. У сюжеті є сцена, де герой іде на полонину і гукає:
– Ма-річ-ко-о-о-о-о… – Її грала, знаєте, Лариса Кадочникова.

А я стояла тоді десь внизу, і режисер Сергій Параджанов, пригадую, попросив:
– Іване, а ти кричи своїй Марічці!

Актору це так сподобалося, що сцена набула приватної емоційності.

*   *   *

Реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий і багатовимірний, у головній ролі чи в епізодичній – цей актор міг внести у кінострічку щось неповторне, те, що не виходило в інших. Про феномен Миколайчука свідчить бодай те, що кожен український фільм за його участі відрізняється від усіх тих, де він… не знімався.

За класичним радянським романом Андрія Головка актор зліпив у 1967 р. образ демобілізованого червоноармійця Давида Мотузки в кінофільмі “Бур’ян” режисера Анатолія Буковського (1925-2006). Комсомолятам герой настільки сподобався, що невдовзі Іван Миколайчук став лауреатом Республіканської премії ЦК ЛКСМ України імені Миколи Островського.

Але знаєте, що було невтямки молодим ленінцям?

У ґрунтовній науковій розвідці “Історія України” (1972-1976) відомий історик-державник, академік Української вільної академії наук та Міжнародної академії наук у Парижі Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко (1884-1973) зазначила:

– Українці не мали у своєму пантеоні жорстоких, суворих богів. Вони жили одним спільним життям із веселою, радісною природою України і відчували її ласку. Цю людяність української вдачі й відчування на кожному кроці зв’язків із природою яскраво виявлено і через 200 років після Хрещення.

Так що комунізмові-ленінізмові на нашій землі нічого не лишалося, окрім як “смоктати лапу”.

Кар’єра молодого актора розвивалася бурхливо. Уже 1968 р. за роль Миколи у фільмі “Камінний хрест” Леоніда Осики йому дали звання “заслужений артист України”. Сценаристом стрічки, до речі, виступив знаний український поет Іван Драч (1936).

На жаль, про той кіношедевр суверенна Держава згадала і вшанувала його тільки через тридцять років, та й то – гамузом, коли в 1997 р. за стрічки “Камінний хрест”, “Захар Беркут”, “Подарунок на іменини”, “Гетьманські клейноди” режисерові Леоніду Михайловичу Осиці вручили Державну премію України імені Тараса Шевченка.

Смерть перетворює життя на долю.

*   *   *

Івана Миколайчука вирізняли допитливість, прагнення до акторських рішень. Ці риси допомогли кінохудожнику стати самобутнім митцем. У фільмі “Комісари” (1970) він зіграв комісара Громова – людину з загостреною моральною сприйнятливістю й духовним максималізмом. Своєю індивідуальністю, дивовижною переконливістю, виправданням пропонованих обставин Іван Миколайчук заражав глядачів, примушував співпереживати й вірити. Картина стала помітним явищем в українському кінематографі, вона довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.

Він не задовольнявся тією міркою, котру ми так часто до себе прикладаємо: бути не гірш від сусіда. Як невиправний романтик та першовідкривач, який очима шукає небо, а не землю, у співавторстві з Юрієм Іллєнком (1936-2010) він написав сценарій, у якому згодом зіграв одну з центральних ролей – Петра Дзвонаря.

Етапна для всього подальшого українського кіно стрічка “Білий птах з чорною ознакою” (1971) відкрила нову сторінку творчості Миколайчука. Відтоді у своїх фільмах він прагнув стати деміургом: писати сценарій, обіймати режисерське крісло, створювати музику, виконувати роль головного персонажа:

– Спочатку було Кіно, і Кіно те було від Бога і Кіно було Бог, і ніщо, що постало на Землі, не постало без Нього.

У наступній картині – “Пропала грамота” (1972) Бориса Івченка, створеній за комедійною повістю Миколи Гоголя, – актор не лише створив колоритний образ козака Василя, а й фактично виступив співрежисером.

Він також доклав таланту до музичного оформленням стрічки; картину доповнили пісні у виконанні жіночого вокального тріо “Золоті ключі”: Марічка Миколайчук (дружина), Ніна Матвієнко (1947), Валентина Ковальська (1947). У кінофільмі “Пропала грамота” чи не вперше за радянських часів ожила сива українська бандура – досі в жодній картині не використовувалися безмежні можливості того інструмента.

Знаєте – можливо, із натяжкою – але беруся стверджувати: хоч такого інституту в радянському кінематографі не існувало, але саме Іван Миколайчук відтоді покладав на себе й продюсерські функції.

Наприклад, саме за його ініціативи та його стараннями з яскравих співачок було створене жіноче тріо “Золоті ключі”, що піснями озвучувало картину “Пропала грамота”. Ансамбль народився просто… в однокімнатній квартирі Івана Миколайчука, що тоді була по вулиці Жилянській. Першою піснею стала “Ой попід гай зелененький…”, яку на прохання актора виконала хоровий диригент Марічка Миколайчук із подругами. Вперше вони, нині – знані артистки України, записувалися просто неба, на річці Псел, на Полтавщині.

Кадр із фільму Пропала грамота, 1972 р.

*   *   *

Іван Миколайчук завжди шукав нові інтонації, оригінальну музику, власну мову, щоб це по-справжньому вражало й хвилювало. Він дрейфував від традиційного кіно, тяжіючи до поетично-філософського осмислення дійсності.

Утім, у 1970-х рр. почалися гоніння на діячів культури. Кати завжди починають із праведників. Нищівним ударом по українському кінематографу стало вилучення з мистецтва – а потім навіть й арешт – Сергія Параджанова.

Торкнулося це й Івана Миколайчука. У 1968 р. під час зйомок “Аннички” хтось звинуватив його в націоналізмі. У відповідь актор спалахнув, намагаючись пояснити різницю між націоналізмом і патріотизмом. Інцидент підсумував наклеп, у якому доброзичливець назвав Миколайчука “людиною ворожої ідеології”.

Негідник мав рацію. Ідеї, люди, боротьба – ось три головні складові будь-якої національно-визвольної боротьби.

Комусь завжди покладено запалити й високо тримати смолоскип.

– Історія нашого духу і крові – то історія наших духовних лідерів, еліти українського народу. Решта – тільки тло.

Ще більш ускладнилася ситуація після фільму “Білий птах з чорною ознакою”.

Стрічку, що здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю (1971), сприйняли ледь як не випад ворожих націоналістів проти соціалістичних завоювань та інтернаціоналізму. Свою позицію акторові доводилося пояснювати в різних інстанціях. Він відчував себе зацькованим та обкладеним з усіх боків. Це при тому, що за кордоном Миколайчук перетворився на суперзірку європейського кіно.

– Лелека – то птиця Божа! Її чіпати не можна! – попереджала картина.

*   *   *

Таланти завжди живуть, як на долоні, на видноті перед чесним народом.

Є в тому чимало гарного, але знаходиться задосить і неприємного.

Скажімо, із Марічкою вони не наважились вінчатись у церкві, бо за Іваном Миколайчуком стежили ще зі студентської лави. Подібний сигнал у партійні органи міг поставити хрест на подальшій акторській кар’єрі.

Це лише здаля видається, що зірки купаються, наче вареники в сметані.

Уявіть собі, перші п’ять років подружнього життя Миколайчуків чоловік та дружина не мали.. обручок. Золоті персні обом Марія купила власним коштом тільки 1967 р., коли побувала в Мексиці на гастролях.

Івану обручка виявилася завеликою, і він часто її губив, але завжди знаходив.

*   *   *

Подібно до смолоскипа, Іван Миколайчук перебував під пильним поглядом, тож ні принципів, ні вподобань не змінював, попри звабливу усмішку кокетливої долі.

Локацією котроїсь із картин став Гурзуф. Маючи вільний від гастролей тиждень, до Криму приїхала й Марія. Великою компанією одного дня вони сиділи в літньому кафе на мальовничому пагорбі – відпочивали, тішилися життям, спілкувались. Як завжди, Іван Миколайчук не поспіхом курив панські “Мальборо”, тримаючи цигарку в правій руці. Аж раптом до столика кіномитців наблизилась невідома дівчина та запропонувала акторові… вийти з нею та побалакати.

У товаристві однодумців

– А в мене від друзів секретів немає, – відверто відповів Іван.

На це нахаба взяла чоловічу руку, зняла обручку й пожбурила зі словами:
– Жена – не стена, подвинется!

Усі присутні вибухнули від гніву, а незнайомка накивала п’ятами.

– Шукайте, друзі, – попросив Миколайчук. – Хто знайде перстень, я заплачу стільки, скільки він захоче.

Нікому не пощастило, а буквально за кілька днів обручку знайшов місцевий двірник. Реліквію він повернув Іванову Миколайчуку, а ось від платні категорично відмовився.

*   *   *

Йому вірили мільйони, бо він себе не розбазарював, а знав справжню ціну глибоким почуттям. Незадовго до смерті, коли Івану Васильовичу несила було самостійно вставати з ліжка, він зізнався дружині:

– Мицінько, крім тебе – ніколи нікого не любив. І якби не ти, я б і не одружився.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко

Запис Іван Миколайчук. Смерть перетворює життя на долю спершу з'явиться на Медіа-Версії.

      Кінопалац «Чернівці» підготував на відзначення Дня народження Івана Миколайчука приємний сюрприз для чернівчан та гостей міста – покази найвідоміших та знакових фільмів за участі нашого знаного земляка.

      15 червня о 18.30 у Великому залі демонструватимуться «Тіні забутих предків» в міжнародному прокаті «Диќі ко́ні вогню́» (англ. Wild Horses of Fire) — культовий український радянський художній фільм режисера Сергія Параджанова, відзнятий 1964 року на кіностудії імені Олександра Довженка. Екранізація однойменної повісті Михайла Коцюбинського.

Фільм став дебютним для Івана Миколайчука, який згодом став відомим актором і режисером, а також одним із символів українського кіно.

Зйомки фільму здійснювалися в справжніх гуцульських хатах села Криворівні Верховинського району Івано-Франківської області та на його околицях. Саме тут Михайло Коцюбинський написав свою повість. У перший рік прокату фільм переглянули 8,5 млн глядачів..

Гарвардський університет додав стрічку до списку обов’язкових для перегляду студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві.

Займає позицію  №1 у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.

А наступного дня, 16 червня, о 18.30 можна буде переглянути «Вавілон ХХ» – український радянський художній кінофільм режисера Івана Миколайчука,знятий на кіностудії імені Олександра Довженка 1979 року. Кінокартину було відзнято в селищі Витачів Обухівського району Київської області. Створено за мотивами роману Василя Земляка «Лебедина зграя» про перші кроки колективізації в українському селі.

Займає 10-у позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.

 Вхід до кінотеатру на ці кінофільми вільний.    

Запис Безоплатні покази фільмів Івана Миколайчука спершу з'явиться на Медіа-Версії.