Мешканець Чернівців Василь Савка – виконавчий директор благодійної громадської організації «Справа Кольпінга» в Україні. Завдяки роботі, він уже багато років подорожує різними країнами, переймаючи досвід «Справи Кольпінга» з усього світу, впроваджуючи її на рідних теренах і ділячись здобутками і досягненнями українських структур, об’єднаних під «дахом Кольпінга». Його «карта мандрів» охоплює практично всі країни Європи, нещодавно він повернувся з робочої поїздки з Африки, а найбільшою його мрією була і залишається – попри те, що уже втілена – казкова Індія.
Про улюблену роботу, яка долає кордони – як матеріальні-міждержавні, так і міжкультурні, міжрасові і міжособистісні – ділиться враженнями з «Версіями».
Допомога – в самодопомозі
«Справа Кольпінга – це «дахова» спілка для локальних структурних об’єднань, товариств, які в областях мають назву «Родина Кольпінга» і діють при католицьких та греко-католицьких парафіях, охоплюючи учасників-християн незалежно від їхньої конфесійної приналежності, – пояснює Василь Савка. – Наш засновник – римо-католицький священик Адольф Кольпінг, беатифікований в 1991 році. Поруч з світським головою організації на її чолі стоїть духовна особа – презес, лідером всесвітнього об’єднання є монсеньйор. В Україні організація має філії у 8-ми регіонах: Рівному, Луцьку, Львові, Івано-Франківську, Закарпатті, Хмельницькому, Вінниці, Чернівцях. Плануємо відкриття філії у Тернополі. Нашим девізом є «допомога у самодопомозі» в різний спосіб. Ми намагаємося вирішувати проблеми людей на локальному рівні – фінансово, людськими ресурсами, підтримуючи різноманітні ноу-хау. Адже, на жаль, не всі люди, які дійсно потребують нагальної допомоги, здатні знайти шляхи вирішення своїх негараздів. Найпростішим схематичним прикладом може стати такий: коли селянин збирає поганий урожай – вважає, що йому потрібен трактор. Хоча насправді не в тракторі річ. Насправді покращити врожай можна новими технологіями.
Що ми реально робимо для людей – разом з людьми? У Львові, наприклад, підтримуємо активну групу самодопомоги – яка комплексно займається допомогою родинам з дітьми, які страждають на аутизм. Це велика проблема, про яку мало говорять у суспільстві. Зазвичай у нас або поміщають дітей з особливими потребами у спеціальні інтернати, або залишають їхні родини наодинці з проблемою. Зрозуміло ж, що батьки дітей-аутистів не вічні, а не адаптовані до суспільства їхні діти після відходу батьків – приречені. Тож у Львові створені два реабілітаційних центри для таких дітей (в Україні аналогічних закладів раніше не було) – після відповідного навчання групи зацікавлених у цьому батьків у Німеччині, Австрії, Чехії на базі так званих «амбулаторій аутизму», тобто центрів денного перебування. Я знаю родини, де діти-аутисти радіють з цих програм реабілітації, а об’єднання зусиль груп самодопомоги дає реальний, відчутний результат.
Інший напрямок – створення «університетів третього віку». Це справжнє навчання, де викладає потужна професура – для людей віком 50+. Люди, які з певних причин свого часу не змогли здобути освіту, якої прагнули, і займалися не тим, що їм подобалося – можуть абсолютно безкоштовно, а водночас – повно, предметно і серйозно – вивчити те, що їх цікавить (психологію, культуру, конфліктологію, та навіть ядерну фізику!) і зреалізувати себе. Маємо вже шість таких «університетів третього віку» – окрім Чернівців (де почесним опікуном є багаторічний екс-ректор ЧНУ Степан Костишин), у Львові, Івано-Франківську, Ужгороді, Стрию (де ще?), де займаються близько чотирьох сотень студентів.
Розпочинаємо роботу і в сільськогосподарському напрямку. Наразі маємо експериментальний проект у Кіцмані, коли родина на власному городі опановує органічне землеробство, абсолютно нові, екологічно чисті способи господарювання і досягає високої врожайності без застосування хімії і навіть без застосування традиційних способів обробітку земельної ділянки.
Консультуємо законотворців. Чимало законодавчих моментів у сфері інклюзії (збільшення ступеня участі всіх громадян, особливо – з труднощами у розвитку, в соціумі – авт.) прийняті завдяки нашим рекомендаціям. Дві важливих для розвитку «університетів третього віку» резолюції прийняті в Мінсоцполітики не без нашого впливу.
Напрямків багато, результати є. Головне, чого ми навчаємо людей – не чекати, що хтось робитиме замість них, а робити самим».
Кращий – не конкурент, а помічник і приклад
«Понад рік тому, – продовжує виконавчий директор «Справи Кольпінга», – у нас створилася освітня команда, до якої увійшли по два представники від країн (Румунії, Угорщини, Польщі, України), які поставили собі завдання розвивати «Справу Кольпінга» у Східній Європі. У кожної організації з інших країн свої ноу-хау, свій досвід. Румуни, наприклад, краще вміють проводити масові заходи, у нас успішніший досвід «школи лідерів», поляки фаховіші в написанні грантів на ЄС. У нас немає між собою конкуренції, ми ділимося досвідом одне з одним.
Трохи важче йдуть справи в Молдові, уже понад 10 років туди невтомно їздить з ідеями «Справи Кольпінга» австрійський священик Альфред Вайс, якому вже 75 років, і попри важкість просування цих ідей, він, як і ми, вірить, що Кольпінг і самодопомога будуть в Молдові. Непросто розвивалася організація в Сербії, а також в Косово, де ми неодноразово бували з допомогою, і де саме українців вважають причетними до збереження і розвитку тамтешньої організації.
Було, звісно, і в нас не безхмарно. Якось в Ужгороді, де дві німецькі волонтерки саме проводили курси німецької мови для десятка зацікавлених, в приміщення увірвався «беркут», який прислали за чиїмось «сигналом», аби «розігнати оргію». Коли силовики побачили переляканих викладачок і студентів – їм було дуже ніяково, довелося перепрошуватися.
Загалом у мене вже другий паспорт, густо вкритий печатками. У Європі довелося побувати: в Португалії, Франції, Нідерландах, Італії, Австрії, Швейцарії, Німеччині, Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Угорщині, Сербії, Косові, Албанії, Чорногорії, Боснії, Герциговині… Усі без винятку поїздки – по роботі, і тільки 1989-го перед падінням Берлінської стіни я їздив до Німеччини приватно.
Тепер у моєму паспорті є і печатки африканських країн».
В Африці вражає бажання людей щось змінювати
«Як це не дивно, до Африки українська «Справа Кольпінга» їхала не розвивати організації іншого континенту, а… здобувати досвід, – дивує співрозмовник несподіваним повідомленням. – Там «Справа Кольпінга» почала працювати ще у 80-х роках минулого століття і саме там одна з найдинамічніших континентальних спілок. Наприклад, тільки в Уганді – 11 тисяч членів організації, в Танзанії – 10 тисяч, а в наймолодшому об’єднанні – в Руанді – поки що лише тисяча. І це не формальне членство. В тих країнах значно важче вступити до «Справи Кольпінгів, аніж у нас. Там недостатньо просто визнавати наш статут і знати історію організації, там після оголошення про бажання вступити до спілки рік чекають, далі здають іспити на знання біографії Кольпінга, відбувається перевірка на справах – і тільки тоді приймуть до організації.
Попри загальну нерозвиненість економік африканських країн – «Справа Кольпінга» там розвивається шаленими темпами. Саме завдяки можливості отримання безпосередньої, персональної допомоги.
Там чудово працює програма «мікрокредитів від Кольпінга». Ми бачили кілька проектів, коли люди отримували певні суми на відкриття власного млина, через півроку повертали ці кошти і залишалися з процвітаючим бізнесом. Зрозуміло, що в умовах Африки, коли йдеться про мікрокредит, це означає суму в 500 або максимум 1000 євро – у нас стільки витратиться хіба що на оформлення документів. Там інвестиції потрібні зовсім невеликі. Але в адаптованому до наших умов вигляді це цілком може працювати і в нас.
Інший проект – «Справа Кольпінга» профінансувала одній родині купівлю кращого насіння бобових. Вирощений з цього насіння урожай дозволяє ним поділитися ще з кількома родинами і вирощувати вже кращий урожай масово, уникаючи загрози голоду.
Ще приклад: родині, яка має двох корів і кілька кіз, надали мікрокредит на створення пристрою для вироблення газу з гною. Завдяки цьому пристрою, родина готує їжу на газі, а також забезпечує електричне освітлення однією лампочкою.
Там діють навчальні програми з сільського господарства. Цікаво, що сільське господарство в країнах Африки полягає переважно у вирощуванні бананів. Виявляється, їх є понад 200 видів, і люди там розрізняють їх на перший погляд. Наша організація влаштовує курси, на яких навчають людей, як використовувати перегній, компост. Як не дивно, це дуже подібно до нас – тільки ми вже до органічного землеробства повертаємося, а вони до нього лиш доходять, практикуючи насамперед збиральництво. Хоча в Уганді, наприклад, яка є перлиною Африки, – ідеальні грунти і умови для сільського господарства, у країнах центрального поясу біля екватора зеленіше, ніж у нашій смузі лісостепу.
Там прекрасно працюють каси взаємодопомоги – всі члени організації відраховують невеликі суми, і коли виникає необхідність – можуть взяти співвідносну до своїх внесків суму для покриття раптових потреб.
Там усе по-іншому. Там школа – це халабуда з грубих дошок, через широкі щілини між якими падає сонячне проміння і можна не перейматися відсутністю електричного освітлення. Але там діти хочуть вчитися. Там, звісно, не носяться з дітьми так, як у нас, але діти народжуються і ростуть міцнішими. Там не зразу звикаєш до місця приготування і споживання їжі (це може відбуватися якраз поміж стайнею, курником і ємністю для переробки гною на газ) – але зовсім скоро перестаєш на це зважати. Дехто з моїх колег дивився на їхню бідність і плакав – але я не відчував до цих людей співчуття. Плакати там можна хіба що від розчулення. Вони по-своєму щасливі. У тих умовах, у яких є. А їхнє бажання змінити щось – вражає.
Мрії про нові подорожі
«Я побував у багатьох країнах, – усміхається Василь на запитання «Версій». – Але найбільше люблю Косово. Це дуже гарна країна з неймовірними краєвидами, там завжди цікаво, і там найкраща в світі кухня і взагалі гастрономія.
А найцікавіше, звичайно, в екзотичних країнах. До них належать країни Африки і Індія. До речі, якщо порівнювати, то в Африці набагато… чистіше, ніж в Індії. Готелі в Африці – це справжні готелі, а в Індії це може бути якась ненадійна конструкція з дахом, душ – просто відро води з черпаком, а таргани й інші жуки і комахи – всюдисущі, незважаючи на намагання відгородитися від них протимоскітними сітками. Їжа настільки гостра, що я плакав після кожного ковтка і за час відрядження вилікував усі шлункові хвороби. Але куди б я ще раз поїхав – то це в Індію. Вражень від неї найбільше. Це країна-казка!»
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
