У числі 39 «Версій» була публікація «Хто відповість за помилку: споживач чи надавач послуг?». У ній ішлося про те, що 84-річну жінку ненароком, сподіваємося, надурила касирка М. Іванюк з Ощадбанку, помилково перерахувавши гроші не на потрібний, а на інший рахунок. Відтак читачка написала до газети, що хоче, аби їй повернули кошти.
Попервах здавалося, що проблема вирішиться легко і просто. Адже як було раніше? Керівник підприємства/закладу читав «сигнал» у газеті й реагував на критику. Нині ми живемо у демократичному суспільстві, тож керівник хоче – читає, а не хоче – не читає. У нашому випадку директор Чернівецького обласного управління ПАТ «Державний ощадний банк» Руслан Запаранюк, певно, місцеві газети не жалує. Та, врешті-решт, це його особиста справа. Тим паче, що, як пояснив мені знайомий банкір, Чернівецьке управління – це просто шматочок Києва у Чернівцях, тож його зовсім не цікавлять місцеві проблеми. Все вирішується там, нагорі. Але саме це і є найсумнішим «секретом Полішинеля» для рядових споживачів банківських послуг. Дивна річ, ми говоримо про децентралізацію, а спостерігаємо з точністю до навпаки – централізацію. І подібне не тільки з банками. Щоби відремонтувати стаціонарний телефон, треба звертатися куди? До Києва. Для перевірки будь-якої кафешки, їдальні чи ресторану Держспоживслужбі доводиться отримувати дозвіл де? У Києві тощо. Ту саме і з державною установою «Чернівецький обласний лабораторний центр МОЗ України», себто колишня санітарна служба або СЕС, яка давно «почила в Бозі». Відтак і контакти Чернівецького Ощадбанку знайти практично неможливо. На їхньому сайті – лише адреса й реклама послуг. А де, хто і за що відповідає – запитання риторичні, тобто без відповідей. Довелося звертатися на гарячу лінію Ощадбанку до Києва, щоби отримати бодай якийсь телефон чернівецьких ощадбанківців. Але й далі було не все так просто. Та завдяки журналістській наполегливості мені все ж таки вдалося «достукатися» до керівництва банку . Втім, від секретарки я спершу почула відповідь, яка мене, м’яко кажучи, ошелешила. У розпал робочого дня вона сказала, що керівництва нема і коли буде, їй не відомо. Я свідома того, що окремі фірми працюють навіть в онлайн-режимі. Але ж не державні установи!
Врешті-решт зателефонував пан Іван, керівник одного з напрямків діяльності банку, і вже з ним ми вирішували цю проблему. Щоби повернути гроші скаржниці, банку була потрібна її заява. Публікація в газеті для них не була підставою для вирішення питання. На зауваження, що за публікаціями газет відкривають кримінальні справи, банкір парирував, що у них свої правила. Довелося сусідці нести бабусину заяву. Керуюча філією, де касирка помилилися, шалено вибачалася. Хоча, як на мене, варто було б вибачатися касирці, бо поводилася та при повторному зверненні клієнтки дуже зухвало.
Одне слово, втішитися можна лише тим, що клієнтці банку гроші повернули. Та, думаю, так буде не завжди. І порада юриста, який обслуговує банківських клієнтів, мусить вас у цьому переконати.
Отже, ніколи в касі нічого не підписуйте, доки не звірили всі рахунки, навіть якщо черга і люди сваряться, що ви всіх затримуєте. Бо ніхто вас не захистить, окрім вас самих. Будьте уважні!
Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»
