Сьомий день війни. Число сакральне. «Господь відпочив о дні сьомім від усієї праці Своєї, яку був чинив». Після сотворення світу, після створення райського краю, яку ми нині називаємо Україною.
Та відпочинок нам ще довго не світить. Треба закінчити пекельну роботу, яка називається війною. А потім відбудувати, залікувати, оновити… Відродитися всім смертям на зло.
Ще не видно кінця краю смертям, пекельному жаху. Моя внучка разом з дочкою десь на польському кордоні, слава Богу, втекли з самого пекла під час запеклих боїв над Київським водосховищем, другу внученьку вихопили з полумя палаючого Харкова, за півгодини до того, як у подвір’я оселі влетів фугас. Слава Богу – живі. Тепер у безпеці. Відносній. Повертатися тепер нікуди. Тепер моя родина – вигнанці. Біженці… Мені боляче, мене душить пекуча провина: як ми це допустили. До 14 року суспільство спало, сподівалися, що декларована «дружба» «братніх народів» – це не пустий звук. Намагалися дискутувати з п’ятою колоною, яка проникла в усі щілини суспільного життя. Були толерантні. Були завзятими пацифістами. Єлейне слово «злагода» дурманило мізки. І все вирішували: хто ми, куди прямуємо? Хоч мудрі люди попереджали, волали: звір з його «стародавнім інстинктом до пожирання інших народів» (Джеймс Мейс) уже проснувся, що в нього чіткі і готові плани до захоплення нашої території (Євген Марчук)… Ми мали сповна використати даний нам історією час, щоб озброїтися до майбутнього протистояння, захистити себе політично, ідеологічно, збройно.
За своє нинішнє прозріння ми платимо дорогу, неймовірну ціну.
Так, ми піднялися на повен зріст. Ми єдині. Ми глянули один одному у вічі, збагнули свою потугу, могутність, єдність. Ми безстрашні, ми – українці. Ми стерпимо, подужаємо, ми усе зможемо. Війна з ордою випалила з нас леп, бруд, перевернула нашу свідомість. І попри пекучу тривогу мене огортає чудотворне сяйво, коли я думаю, що я – українка. Коли молюся за наших воїнів. Коли дякую Провидінню, судьбі, що я частинка великого, прекрасного народу. І так, я у Києві. Я на своїй землі. І кроку звідси не зроблю. Терпіння і витримки, дорогі брати і сестри!
Довідково. Наталія Язорівна Дзюбе́нко-Мейс – українська письменниця, членкиня НСПУ, заслужений працівник культури України, член Ради Всеукраїнської Асоціації дослідників голодомору-геноциду України. Лауреатка Всеукраїнської літературної премії ім. О. Гончара (2000), міжнародної літературної Премії імені Дмитра Нитченка (2002), Премії імені Пантелеймона Куліша (2019), Народної премії України ім. Тараса Шевченка (2021).
