Роздуми про неоднозначні події у Сихівському районі Львова
Я свідомо не поширюю відео чи фотографії нічних подій у Сихівському районі Львова. Такі кадри швидко стають частиною інформаційного шуму, де емоції остаточно витісняють зміст.
Натомість згадую світлину 1936 року з Гамбургу. На ній тисячі людей піднімають руку в нацистському вітанні. І лише один чоловік стоїть зі схрещеними руками. Це Август Ландмессер – робітник доку, який відмовився розчинитися в натовпі. Згодом він заплатив за свою незгоду з політикою Третього Рейху життям.
Французький соціальний психолог Ґюстав Ле Бон понад сто років тому описав механізми поведінки маси. У натовпі людина рідше мислить критично, зате легше піддається емоційному зараженню. Особиста відповідальність розмивається, а те, що наодинці здалося б неприйнятним, у великій групі починає здаватися майже природним.
Саме тому будь-який напад натовпу – незалежно від того, на кого він спрямований, – є небезпечним не лише для конкретних людей. Він небезпечний для самого суспільства. Бо в цей момент перестає діяти право, а починає діяти інстинкт.
Можна і потрібно дискутувати про роботу територіальних центрів комплектування, про помилки, порушення чи необхідність змін. У правовій державі для цього існують суди, правоохоронні органи, громадський контроль і публічна дискусія.
Але коли аргументи замінюють кулаки, а натовп проголошує себе суддею, ми переступаємо межу, за якою дуже швидко руйнуються не окремі інституції, а сам принцип верховенства права.
Історія неодноразово показувала: цивілізація починає відступати не тоді, коли з’являються агресивні люди. Вона відступає тоді, коли агресію починають сприймати як допустимий спосіб розв’язання проблем.
Мабуть, головне питання сьогодні полягає не лише в тому, що сталося на Сихові. А в тому, чи здатні ми, як суспільство, залишатися людьми, які мислять самостійно, навіть тоді, коли натовп уже зробив свій вибір.
Мені здається, ми не до кінця усвідомили, як сильно змінилося наше суспільство з 24 лютого 2022 року, коли військовий був символом захисту. Коли до військкоматів стояли тисячні черги. Люди зупиняли автомобілі, щоб підвезти бійців, несли їжу на блокпости, плакали, коли бачили колони техніки, дякували кожному, хто був у формі. Здавалося, що країна нарешті зрозуміла просту річ: наша свобода існує лише тому, що хтось щодня ризикує власним життям.
Минув час. У багатьох регіонах війна перестала бути щоденною реальністю. Так, сирени лунають і сьогодні, але там, де давно не прилітали ракети, людська психіка зробила те, що вміє найкраще, – адаптувалася. Люди повернулися до звичного життя: роботи, кав’ярень, відпочинку, відпусток, планів. І це природно. Ніхто не може жити у стані постійного страху.
Але разом із відчуттям нормальності прийшла й інша, значно небезпечніша річ – бажання, щоб війна залишалася деінде і не торкалася особисто тебе.
Захист держави поступово почали сприймати як чиюсь чужу роботу: хтось має воювати, хтось має втрачати здоров’я, хтось має гинути, але бажано не я.
Саме тому дедалі частіше обурення спрямовується не на російську армію, яка щодня вбиває українців, а на тих, хто виконує непопулярну, але необхідну функцію держави. Ми починаємо воювати між собою.
Напад на представників ТЦК у Львові – це не лише кримінальний епізод. Це ще й симптом того, що частина суспільства психологічно винесла війну за межі власного життя.
Історія вчить, що жодне суспільство не стає слабким за один день. Спочатку воно втомлюється, потім починає шукати прості відповіді на складні питання і зрештою знаходить внутрішнього винного.
Саме тоді натовп починає визначати, хто герой, а хто ворог. І саме тоді особливо важливо, щоб кожен залишався не частиною натовпу, а людиною, здатною думати самостійно, тому що війна ще не закінчилася. І реальність не змінюється лише тому, що ми втомилися її помічати.
А як війна закінчиться, залежить від кожного з нас.
Оксана Дудар, журналістка, ФБ
Від Медіа-Версій: Цей допис вдови героя війни Віктора Дудара зовсім не на захист ТЦК, а про те, що без реформи ТЦК та нормальної мобілізації, Україні не вижити. До слова, у ТЦК, за даними одного із депутатів ВРУ, служать нині 30 тисяч готових для фронту чоловіків. А якщо додати б сюди ще й поліцію?!.
