До дня працівника природно-заповідної справи 7 липня
Сторожинець
Наявність садів і парків біля більш-менш респектабельних замків чи палаців завжди вважалась гарним тоном. Їхня відсутність, навпаки, свідчила про інтелектуальну чи матеріальну убогість власників цих архітектурних витворів. Так історично склалось. І ця традиція збереглася до наших днів; віриться, що вона не зникне і в майбутньому.
Нині, в часи розвинутої цивілізації, за принципом «Розділяй і володарюй» архітектура і флора розведені по різні боки відомчого бар’єру. Архітектура належить до сфери міністерства культури, а парки переважно є об’єктами природно-заповідного фонду (ПЗФ), тобто підпорядковані пильній увазі природоохоронних органів у різних їхніх обличчях. Території начебто спільні, та хто кому Рабінович?
Розберімося, що являє собою ПЗФ? Нинішню його структуру в Україні певною мірою можна вважати компромісом між декларованим збереженням первісних (природних) рис і властивостей територій чи окремих об’єктів та реальною, більшою чи меншою мірою, антропогенною трансформованістю (сучасних) ландшафтів. До неї належать заповідники (біосферні та природні), національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники (ландшафтні, лісові, орнітологічні, карстово-спелеологічні, ботанічні тощо), пам’ятки природи (комплексні, ботанічні, геологічні, комплексні тощо), заповідні урочища, парки – пам’ятки садово-паркового мистецтва, дендрологічні парки, зоопарки, ботанічні сади тощо. ПЗФ охоплює широкий спектр об’єктів і територій сучасного довкілля, або соціоприродної цілісності: природні, квазиприродні, різною мірою антропогенно трансформовані та антропічні. При цьому в дуеті все ж переважно підлягають охороні об’єкти культурно-ландшафтної та гуманістичної спадщини. Умовності ж і недостатні визначеності в трактуванні категорій об’єктів ПЗФ призводять до багатьох непорозумінь, термінологічної розбіжності, методологічних та методичних помилок, що за спроб практичної реалізації завдань розвитку ПЗФ і формування екологічної мережі призводить до значних труднощів і логістичних ступорів. Деколи до значних нервувань керівних осіб природоохоронних служб.
А на порядку денному декларовані намагання будь-що збільшити показники заповідності адміністративних територій – як правило, без жодного зв’язку з природно-територіальними реаліями (ландшафтною структурою) – часто призводять до прямої профанації заповідної справи та дискредитації її з огляду на завдання забезпечення збалансованого, або екоеволюційного (невірно – «сталого») розвитку. Наприклад, на Буковині це всі 40 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, ботанічний сад Чернівецького національного університету, 6 дендрологічних парків Чернівецької області, частина заказників, заповідних урочищ, які так само, як аналогічні об’єкти в інших регіонах України та різних держав, мають суто антропогенне походження. За нашою класифікацією, вони належать до групи антропічних гео(еко)систем, тобто певною мірою є постійно підтримуваними в той чи інший спосіб колекціями дерев і чагарників, призначених для забезпечення масової рекреації, професійно-лісового та екологічного виховання.
Особливої уваги заслуговують наявні парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва та окремі дендропарки, створені переважно наприкінці XVIII – на початку XX століть при магнатських маєтках-палацах завдяки модним течіям, добрій волі, смакам, фантазіям і статкам власників і меценатів. Серед насаджень переважають місцеві породи дерев і чагарників, «розбавлені» екзотами різних природних зон і фруктовими деревами. Постійний дбайливий нагляд за цими парками раніше забезпечувався штатом кваліфікованих спеціалістів-садівників. Нині всі ці парки належать до категорії критично зрілих і перезрілих вікових груп дерев і вимагають виваженого оновлення або реконструкції.
Ці об’єкти переважно перебувають на господарському балансі фінансово малоспроможних установ і організацій (лікарні, навчальні заклади, колишні сільради), де відсутні штатні посади садівників, тож їхня підтримка в належному функціональному стані є вкрай важкою і невдячною справою для власників. Парки – пам’ятки садово-паркового мистецтва вже за своїм призначенням перебувають у сполученій і тісній єдності з суміжними історико-архітектурними спорудами, формуючи щоразу унікальну природно-гуманістичну єдність. Проте, як уже зазначалося, вони існують у двох (у найкращому випадку) юридично-правових вимірах: як об’єкти ПЗФ, так і об’єкти історико-архітектурного надбання. Гарними прикладами природничо-гуманістичної гармонії є:
* палацовий комплекс Резиденції митрополитів Буковини і Далмації в Чернівцях (ще й об’єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО), біля якого синхронно був закладений парк з продуманою концентричною зональністю насаджень (нині Чернівецький дендропарк загальнодержавного значення – об’єкт ПЗФ;
* мальовничий палац барона Флондора у Сторожинці з супутнім дендропарком «Сторожинецький», також загальнодержавного значення;
* колишній панський маєток з парком-пам’яткою садово-паркового мистецтва у с. Ставчани Хотинського району;
* романтичний палац «Вільдбург» барона, капітана де Зотта з прилеглим парком (об’єктом ПЗФ) у с. Вікно колишнього Заставнівського району;
* подібні архітектурно-ботанічні комплекси у селищі Лужани, с. Чортория, м. Чернівці (Садгірський парк ПЗФ при палаці барона Мустяци), селищі Глибока (маєток Адама Сапеги та Броніслава Скібінецького і парк ПЗФ), парк із маєтком Григорчів у с. Карапчів колишнього Глибоцького району, парк із маєтком Франца Лугоборського у с. Петричанка та парк із мальовничим маєтком тих же Григорчів у с. Просіка; парк із палацом Гросса в с. Банилів-Підгірний; парк із мальовничим замком у с. Буденець і парк із маєтком династії Ільських у с. Красноїльськ; парк із маєтком графа Сикантина у с. Стара Жадова; парк з літньою резиденцією баронів роду Василько в селищі Берегомет Вижницького району.
ЧНУ
Така сама ситуація і в інших регіонах України з давніми традиціями створення садів і парків при маєтках відомих осіб. У Західній Європі давньою і поширеною традицією є створення ботанічних об’єктів аналогічного гатунку при замках і розкішних палацах (Німеччина, Франція, Велика Британія тощо). В Україні поки що залишаються законодавчо невідпрацьованими питання використання парків-пам’яток садово-паркового мистецтва для господарсько- рекреаційних цілей. Попри те, що вони створювалися з конкретною прагматичною метою, режим їхнього використання регламентується загальними нормами для об’єктів такої категорії ПЗФ. Це надає певний – доволі широкий – простір для популістських махінацій в обговоренні та прийнятті управлінських рішень у рамках менеджменту цих територій.
Пригадується, свого часу деякі так звані екологи мордували тодішнього начальника Держуправління екології Віктора Мотовиліна за згоду на впорядкування існуючих та прокладання нових асфальтованих доріжок у парку Жовтневому, мовляв це зашкодить грунту!!! Проте вони начисто забули, що парк створювався 30 років до того на землях людських городів і ягідників, де землю орали століттями. Пригадую зі свого особистого досвіду й епопею з дослідження підземних ходів на території дендропарку резиденції, де офіційні особи університету ледь не непритомніли від думки, що буріння розвідувальної свердловини ручним буром діаметром 3 сантиметри (!) може завдати непоправної шкоди об’єкту ЮНЕСКО. Довелося власноруч організувати переписку між університетом, обласною владою, мінкультом і мінприродою стосовно надання дозволу, проте кивання один на одного завершилось нічим. Ось так на міжвідомчому шпагаті і працюй!
У процесі подальшої посиленої антропогенізації соціоприродної єдності має зазнати адекватних змін і природоохоронне законодавство. Відтак, з огляду на необхідність застосування ландшафтно-екологічного та історико-географічного підходів до заповідної справи, доцільним є внесення змін до законодавчих документів і конкретних Положень про об’єкт ПЗФ, зокрема і до Закону України «Про природно-заповідний фонд України». Згідно з цим, пропонуємо до структури ПЗФ додатково внести таку «перехідну» міжвідомчу категорію соціоприродної єдності як «парково-палацові комплекси» загальнодержавного та місцевого значення, що дозволить легалізувати дещо прикриту практику одночасного їх збереження і використання. Необхідно без будь-яких побоювань розробити відповідні Положення, які регламентуватимуть їхнє оптимальне та ощадливе використання. Проблеми можуть виникати лише у визначенні пріоритетів, за якими єдиний комплекс необхідно буде відносити до юрисдикції того чи іншого закону та власника. У найоптимальнішому варіанті – прийняття спеціального Закону про парково-палацові комплекси. Ото ж бо! Так і живемо.
Віталій КОРЖИК, еколог, кандидат географічних наук
