Нашому поколінню випала велика честь закладати підвалини нової Української державності. Лягла на нас і величезна відповідальність за збереження того, що створено нашими предками, за творчий розвиток старовинних традицій, за побудову сучасної модернізованої держави. Виконання таких завдань вимагає значних зусиль не лише державних органів і громадських організацій, але й пересічних громадян. Та щоби збудувати щось путяще, треба мати певний план такого будівництва. А для цього – зрозуміти всю складність завдань, які стоять перед нами, і хоча би приблизно уявити той результат, якого прагнемо отримати.
МІЖ СХОДОМ І ЗАХОДОМ
Живемо ми на Сході Європи, межуємо з Росією – євразійською державою, найбільшою у світі за територією. В Європі формувалися свої цивілізації, в Азії – свої. У сучасних росіян азійські риси все виразніше витісняють європейські. Для європейця пріоритетною є людська особистість та її права, а для азіата – держава, яка використовує людей як інструмент.
Історія взаємин європейців та азіатів дуже складна й кривава. І сутички між ними нерідко відбувалися на території сучасної України. Така подвійна загроза позначалася на формуванні українського етносу, який мусив відстоювати своє, рідне, ставлячи опір чужоземним завойовникам. Але нерідко на нашій землі й мирно співіснували представники різних етносів, ділячись із нами здобутками своїх культур і засвоюючи нашу.
У сучасній мові часто використовується слово «етнос», проте далеко не всі вкладають у нього однаковий зміст. Навіть науковці, що фахово досліджують етнічні спільноти людей, дають різні визначення терміну «етнос», а що вже казати про людей простих, не спеціалістів! Слово це давньогрецьке, і воно означає «народ, плем’я». Люди здавна бачили, що існують різні людські спільноти, які відрізняються одна від одної своїми мовами, звичками, традиціями. Їм хотілося зрозуміти, чому ми у світі всі такі різні? І шукали те, на підґрунті чого виникають етноси. Найпростіше, що приходило до голови – це воля богів: вони створили різні народи, бо вважали за потрібне. Згодом почала розвиватися наука, яка потребувала раціональних пояснень. І таких з’явилося безліч. Марксисти, наприклад, особливе значення надавали економіці, відтак вважали, що етноси формуються на основі спільної території проживання й економічних зв’язків. Але більшість науковців визначальними вважали все ж таки зовсім інші чинники, пов’язані насамперед із людською психікою.
Нині більшість дослідників підкреслює: етнос виникає там, де люди впевнені у своєму спільному походженні, реальному чи міфічному. Вони створюють спільну культуру, розмовляють спільною мовою (не обов’язково!), їх об’єднує спільна історія. Причому далеко не завжди це реальна історія: у багатьох випадках вона вигадана. А от традиції і звичаї в них однакові чи подібні, самосвідомість спільна, як і назва, якою вони себе називають, щоби відрізнятися від інших народів.
Найчастіше такі спільноти називали себе просто «люди», дотепер така назва характерна для багатьох племен, ізольованих від цивілізації. Упродовж століть мова змінювалася, первинне значення слова забувалося, і лише завдяки дослідженням науковців удається знайти первинну основу деяких етнічних самоназв. Сусіди ж вигадували для них інші назви, нерідко образливі або такі, що мали підкреслити певну «неповноцінність» тих, кого так назвали. Наші предки, не розуміючи мови германців, назвали їх «німцями», тобто німими. Китайці ж упродовж століть називали іноземців «янгуйдзи», що перекладається як «заморські чорти». Лише нині вони користуються стилістично нейтральним «вайгожень» – «людина із зовнішньої держави». Себе ж етнічні китайці називають «хань» за назвою старовинної правлячої династії, а загальна назва для всіх мешканців Китаю різного етнічного походження інша – «Чжунго жень» («людина Китаю»).
Ми ж нині використовуємо термін «українець» як для означення етнічних українців, так і для всіх громадян України.
Спільна назва є важливою: вона дозволяє відчути те, що об’єднує особу з іншими, зрозумілими їй за багатьма ознаками людьми. А визначальною є їхня самосвідомість: коли людина відчуває себе належною до певної спільноти, їй легше в цьому непростому світі знайти опору і підтримку в інших людей. Спільне походження можна визначити лише на перших етапах зародження етносу: рід формується з кревних родичів, які родичаються з іншими родами і виникає плем’я. А далі вже племена утворюють народність, члени якої можуть мати зовсім різне походження. Правда, цей факт вони намагаються приховати різними вигадками: як поляки виводили себе від міфічного Леха, чехи – від Чеха, руські люди – від Руса.
Першою самоназвою наших предків було «Русь», згодом від неї утворене етнічне ім’я «русин». Письмові джерела зберегли назви деяких племен, землі яких входили до складу Русі: поляни, сіверяни, радимичі, древляни, дуліби, тиверці та інші. Вже у ІХ-Х ст. назва Русь згадується у письмових джерелах, причому йдеться в них про нинішні українські землі. А для північно-східних і північних земель (Ростово-Суздальської та Новгородської) цю назву стали використовувати лише від початку ХІІІ ст. Проте сучасні російські пропагандисти стверджують, що «справжня Русь» – це Новгород, Стара Ладога та інші російські міста. Звідти, мовляв, князі попливли ріками на південь і всілися на київському престолі. А Київ, буцімто – «хазарське місто». Хазари, нагадаємо, – це конгломерат різних народів, яким правила верхівка, що сповідувала іудаїзм. Українофобію тут намагаються поєднати з традиційним антисемітизмом. Причому в антиукраїнських агітках назву головного нашого міста подають у свідомо спотвореному вигляді «кыйов» – ще й з малої літери. Коли немає раціональних аргументів, вдаються до примітивних фальсифікацій і образ…
На землях нинішньої України формувалася народність, яка увібрала в себе різні компоненти. Основним був слов’янський, але помітними були і тюркські елементи. Дотепер ми використовуємо тюркські слова «майдан», «казан» і чимало інших: їх успадкували від тих половців, торків та інших тюркомовних вихідців з Азії, які вливалися в український етнос, мешкаючи поряд із ним. Не тільки зі Сходу потрапляли до нас люди, які поступово вливалися до складу українців. Ішов потік також із Заходу. Ми не завжди впізнаємо у сучасних питомо українських словах «дякую», «дах», «льох», «рада» та багатьох інших німецьку основу. Деякі германські слова прийшли до нас через вікінгів, які взяли помітну участь у формуванні тодішньої руської еліти – князів, бояр, дружинників.
Спілкувалися наші предки не лише із германцями, але і з народами, що розмовляють романськими мовами. Найтісніші контакти були з молдаванами, нашими найближчими сусідами на південному заході. Чимало з них упродовж століть вливалося до українського етносу, серед них були такі видатні діячі культури й духовного життя, як Петро Могила. А у східнороманські етноси включалася частина українців – наприклад, ватажок запорожців і господар Молдови Іван Підкова.
Із прийняттям християнства за східним обрядом наші предки поруч із говірками своєї рідної мови почали використовувати мову літературну, названу церковнослов’янською. А через неї засвоювали слова, взяті з південнослов’янських говірок. На руські землі потрапляли священики з Болгарії й Македонії, які вели церковну службу церковнослов’янською з великим включенням елементів своїх мов. Недарма дотепер українці розуміють без особливих труднощів мови південних слов’ян.
Формування української народності тривало в умовах її інтенсивних контактів із сусідніми (і не лише сусідніми!) народами. Наша культура увібрала в себе певні елементи і західних, і східних культур. Все ж західного виявилося більше, тому українці є невід’ємною частиною європейців.
Але історія наша була складною, нас намагалися позбавити і власного імені, і рідної мови, і своєї культури. Не вийшло раніше, не вийде й тепер, коли сусід розв’язав проти України підлу «гібридну війну». Своє ми зможемо відстояти, незважаючи ні на що!
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук.
