Очільник Садгірської в місті Чернівцях районної ради Юрій Бурега з дитинства захоплюється географією та історією. Пригадує розповіді старших людей, яких наслухався, коли малими з друзями пасли корови. Це були оповідки тих, хто народився раніше за першу світову війну…
Буковинський трон для цісаря
«Серед тих, хто посіяв зерна цікавості до давнини – моя бабуся 1908 року народження. Саме вона розповідала – не то казку, не то билицю, – як Буковина готувалася до приїзду цісаря, і відомі майстри-теслі виготовляли для нього крісло-трон, достойний для того, аби цісар на ньому сів перепочити. Кажуть, таких крісел було кілька, і якесь із них досі зберігається в одному з музеїв Путильщини. Загалом у розповідях старих людей відчувалася велика повага до цісаря Австро-Угорщини. Та й не дивно, адже то були часи, коли різні етноси і конфесії мали цілком рівні права на розвиток.
Бабуся розповідала, що працювала в барона Мустеци, який мешкав тоді в Садгорі. Зарплату їм платили щотижнево. За першу зарплату вона купила сорочку, спідницю – тобто тоді можна було за тиждень роботи себе вдягнути. Саме від бабусі знаю, як садгірці на всі свята сходилися до церкви, а на Водохреща освячували воду біля джерела в Мустеци. Воно і зараз є, там і досі найкраща вода: з неї немає накипу.
Садгірська синагога і будинок равина Фрідмана, 1904 р.
Зі спогадів бабусі та її ровесників знаю, що в Садгорі начебто була канатна дорога. А візуальне підтвердження цього знайшов аж нещодавно».
«Радію можливості «зафарбувати білі плями історії»
«Отже, знав від старожилів, що в Садгорі ще до І світової війни збудували канатну дорогу. Для чого ж її використовували?
Залізниця в нас була від 1868 року, і нею з інших країв Австро-Угорської імперії звозилося зерно. Його вивантажували з вагонів, ставили на спеціальний піддон, і далі приблизно на висоті 4 метрів піддони рухалися по закріплених на стовпах мотузках до так званого «Чорнівського млина» – на відстань 6-7 км. Це тепер він зветься «Чорнівський», бо розташований біля вул. Чорнівської. Там зерно мололи на борошно досить високої якості (спочатку млин був водяним і жорна крутилися під дією потоку води, а вже пізніше млин обладнали генератором). Мішки з борошном поверталися канатною дорогою назад до залізниці – повз сучасну вул. Красіна, вздовж річки Мошків до її верхів’їв. Борошно і зерно в такий спосіб постачали і до військової частини. Млин працював до початку 80-х років минулого століття. На жаль, не збереглося від нього жодних механізмів – нічого, крім 4-поверхового приміщення однієї з найдавніших кам’яних будівель, якій понад 300 років. Камінь для її будівництва, кажуть, привозили навіть не з Буковини, а у камінні фундаменту можна навіть розгледіти вкраплені частинки срібла.
Мій пошук візуальних доказів нарешті увінчався успіхом. Програміст Едвард Йосипович Туркевич, який обслуговує програмне забезпечення комп’ютерів районної ради, розповів, що збирає старовинні фотографії Чернівців. І є в нього фото канатної дороги, але він, мовляв, не розуміє її призначення. Тож «пазли склалися»: я знав історію про канатну дорогу, а він мав фотопідтвердження її існування!
Механізми, які приводили в дію канатну дорогу, 1917 р.
Відтоді ми ділимося один з одним знахідками. Я дуже тішуся з можливості дізнатися щось нове про свій край і розповісти про це людям, а ще більше тішуся, коли люди від цього радіють».
«Ми не відчуваємо історичних втрат негайно. Але через століття вони стають незворотними»
Дуже мало людей знають про існування канатної дороги в Садгорі – навіть ті, чиїми городами вона проходила. Шкода, що так мало знаємо про свій край. Ми вчили історію стародавніх віків, середніх віків, знаємо все від Месопотамії до Пунічних війн, а про своє коріння мали уявлення менше, ніж про єгипетські піраміди чи римські і візантійські імперії. Хотілося б ці «білі плями» зафарбувати, тобто відкрити їх людям. Адже всі знаменні події, принаймні з австро-угорського періоду, збережені в архівах. На жаль, у нас не було доступу до європейських архівів під час «залізної завіси», але ж тепер він є!
Тому ми маємо і фотографії, і навіть відеозаписи початку минулого століття: наприклад, запис 1917 року, коли австрійський уряд повернувся на Буковину і взявся за відновлення зруйнованого залізничного та автомобільного мосту через р. Прут, а ерцгерцог (згодом – цісар) Карл І відвідував Чернівці і приймав військовий парад між Ратушею та «Голден Палас» (сучасний готель «Київ»).
Коли не просто чуєш чи читаєш спогади, а маєш можливість побачити їх – це долучення до столітньої давнини. І мушу зазначити, що місто тоді виглядало не гірше, ніж сьогодні! І люди були пристойно вдягнені – у фраках, циліндрах, пані в капелюшках з вуалями…
У 1900-му році кількість кам’яних будівель у Санкт-Петербурзі, Львові та Чернівцях була однаковою.
Та й наявність канатної дороги сто років тому можна за рівнем інженерно-технічної думки порівняти з тим, як би в Чернівцях зараз було метро… І те, що в 1900-му році кількість кам’яних будівель у Санкт-Петербурзі, Львові та Чернівцях була однаковою, і якщо через Прут до Садгори трамвайну колію почали будувати 1913-го року, а тролейбус з міста до Садгори пустили тільки десять років тому – то ці факти також свідчать на користь наших геть недурних предків.
Знати ці речі, вміти співставити, проаналізувати – оце історія, і цим вона мені подобається більше за географію, до якої я також давно прихильний. Але географія більш статична. Гора як стояла сто років тому, так і тепер стоїть, а історія динамічна і вимагає аналізу. Хоча ми не помічаємо змін щорічно, але зрештою через століття вони вже вражають.
Канатна дорога – сучасна вул.В.Александрі, маг.”Вігода”, 1917 р.
Аби зацікавити цим земляків, долучити їх до процесу аналізу, переконати думати, а не йти за течією – розповідаю їм про все, що сам «розкопав». Нещодавно влаштував майже лекцію під час одного зі свят громади в клубі на Рогізній – із проектором, з якого на екран демонструвалися старовинні світлини, я ж розповідав про них. Люди впізнавали свої вулиці і навіть будинки! Всім було дуже цікаво, тож згодом я з подібними «лекціями» побував у педколективах двох шкіл у Садгорі. Головна думка цих просвітницьких зустрічей: не треба «винаходити велосипед», треба знати свою історію і вибудовувати майбутнє не з нуля, а на основі того, що вже давно придумане і випробуване нашими дідами і прадідами.
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
