Війна і мир: Водночас і в одній державі

АТО – це для нас, цивільних, які прокидаються не під обстрілами «Градів», «Ураганів» і «Смерчів»,  а смакують вранці кавою, йдуть на роботу, ввечері сидять у кафе та ресторанах, відівідують концерти, виїжджають на природу…

А для тих, хто повернувся зі Сходу – це ВІЙНА. 

 DSCF2971

                      Поле бою – те місце, де ми жили

Денису ГРИГОРАШУ та Ігорю МАЛИШЕВСЬКОМУ – по 29 років. Обоє – лікарі. Цивільні, щоправда. У минулому. До зони бойових дій Денис потрапив у середині липня, а Ігор – у серпні. Хлопці кажуть саме так: до зони бойових дій, а не до АТО. Місце дислокації – село Степанівка, медрота 30-ї гвардійської механізованої бригади. Про цей населений пункт мало хто чув, хоча розташований навпроти Сабур-могили – кургану, за який велися кровопролитні бої з великими втратами.

Після того, як хлопці приїхали додому до Чернівців – Ігор на 10-денний відпочинок, а Денис – на лікування після поранення, – Степанівку зрівняли з землею. Вона просто зникла з мапи Донбасу – разом із мешканцями, що там залишалися, госпіталями та солдатами. Більшість вояків їхньої 30-ї гвардійської механізованої бригади, за словами лікарів, теж були знищені «Градами», «Смерчами» й «Ураганами».

                        Військкомат: звірка документів – шлях на фронт

А потрапили на фронт однокурсники досить… цікаво.  Пізно ввечері їх викликали до військкомату нібито для звірки документів, а за годину–другу вже відправили на навчання за межі області. Ігор перед цим щойно захистив кандидатську дисертацію й працював у БДМУ на кафедрі, а  Денис був травматологом у лікарні Швидкої допомоги. Обоє виправдовують військкоматівських чиновників, вважаючи, що ті не надурили їх, а просто самі не знали…

Удома ж на Дениса та Ігоря завжди чекають діти, яких у них по двійку, та дружини.

          Надавали допомогу й спали під цілодобовими обстрілами

З розповідей військових лікарів Григораша та Малишевського:

– У класичному розумінні ні лінії фронту, ні поля бою немає. Поле бою було там, де ми жили. А село Степанівка розташоване за 7 кілометрів від російйського кордону. Тож нас із ранку до ночі, точніше – цілодобово поливали з «Градів», «Ураганів» і «Смерчів».

Розгорнули 2 госпіталя з боків населеного пункту. У сільських хатах відвели по кімнаті під хірургію, реанімацію та інтенсивну терапію. У таких умовах оперувати неможливо, тож ми надавали тільки першу медичну допомогу й готували поранених бійців до евакуації (а Денис ще й супроводжував санітарний танспорт як лікар і як охоронець – авт.).  У «санітарці» (себто, санітарній машині – авт.) доводилося до 6 разів на день міняти колеса. Проїхати 30 км було надзавдання, яке виконувалося щодня й щогодини (Дениса було поранено саме під час транспортування – авт.).

Спали по кілька годин, у підвалі, де рятувалися від обстрілів: 5-годинний сон був за щастя. Потік поранених не закінчувався. Скільком допомогли – сказати не можемо, не рахували. Зупиняли кровотечу, виводили з больового шоку, одне слово, надавали першу медичну допомогу. Не вистачало, на жаль, кровоспинних препаратів. Волонтери доставляли такий порошок, яким засиплеш рану – місце відриву руки, ноги чи будь-яку іншу – і кров миттєво зупиняється. Бо лише після цього можна накладати стерильну пов’язку та евакуювати людину. До «санітарки» ж вміщалося 5 лежачих бійців або 10 сидячих.

До того випадку, коли росіяни збили санітарний гелікоптер з червоним хрестом на борту, поранених відправляли повітрям. Це було значно швидше. Але потім – тільки машинами. Бо вертоліт – добра  мішень. Отож шлях евакуації дуже тривалий – добу і більше. Вже з безпечних місць солдатів доправляли до шпиталів Житомира чи Хмельницька.

Надавати медичну допомогу доводилося і цивільному населенню. У селі залишилися переважно пенсіонери. А старші люди, як відомо, часто хворіють. Щоправда, після того, як вони навідувалися до госпіталю, інтенсивність обстрілів зростала… Втім, нам їх шкода, вони за все поплатилися своїм життям…

                             Про життя і смерть та любов до ближнього

Війна і мир – водночас і в одній державі. Ось що найбільше вразило цивільних лікарів, яким довелося стати військовими, у перші дні після повернення додому.

Як можна спокійно спати, їсти, народжувати дітей, коли інша частина громадян страждає і гине? Це запитання не тільки читалося в їхніх очах, а й озвучувалося ними. Як? Адже ні буковинці, ні інші мешканці країни навіть у страшному сні не можуть собі уявити, що відбувається на Сході. І саме на цьому «диві непричетності» наголошують усі, хто повертається із зони АТО, із зони ВІЙНИ…

…А мені спав на думку вислів геніального німецького письменика Еріха Марія Ремарка, який наголошував, що якби люди відчували біль одне одного як свій власний, то ніколи на світі не було б воєн.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії» , фото Ольги Максимюк

 

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *