У Чернівецькому театрі лютує Барабас Карабас?

Звідтіля вже не перший рік ідуть актори, артисти балету, технічні працівники – по-одному, сім’ями…

Мирослав та Світлана Маковійчуки, Антон та Ольга Сисюки, Денис Жупник, у якого нещодавно народила дружина (до речі, теж актриса театру), Наталія Щербакова, Максим Сідоров, Василь Михайлишин, Юрій Кухаренко… Перерахунок талановитих артистів, які тихо, без зайвого розголосу залишили сцену чернівецького театру, можна продовжувати довго. Хтось із них пропрацював тут десятки років, а комусь вистачило й одного театрального сезону, щоби розчаруватися у внутрішній ієрархії та у власних примарних перспективах. Коротше кажучи, у театрі триває вже звичний (для внутрішнього спостерігача) робочий процес вибудови чіткої вертикалі «своєї команди». І все би нічого, бо досі, якщо під склепіннями драмтеатру собаки тихесенько і підвивали, караван собі йшов далі… Аж раптом один із чергових акторів театру, страшно навіть писати про таке! – відмовився… звільнятися.

Мова, звісно, про Івана Даніліна, який за 11 років роботи в театрі, як виявилось, остаточно і безповоротно втратив акторську кваліфікацію. Мабуть, те, що він був задіяний чи не у кожній виставі, їздив за кордон підвищувати свою акторську кваліфікацію – навпаки, зіграло з Іваном, як і з давньогрецьким філософом, злий жарт: «чим більше ти знаєш – тим більше «твоя голова» розуміє, що ти не знаєш нічого…» І якщо дружині Івана, Інні Даніліній, дали ще рік, щоби зробити для себе відповідні висновки, то щодо її чоловіка керівництву театру довелося вжити крайніх заходів.

А до нього ж спочатку зверталися по-хорошому: «Іване, напиши заяву за власним бажанням – і живи приспівуючи: хочеш, дозволимо тобі декорації тягати, хочеш – прилаштуємо білетером?» Але той чомусь вперся, і домовлятися не захтів. Обурення керівництва театру зрозуміти можна: ну і справді, поміркуймо, чого такого актора тримати?!

Скажіть, чи помічав хтось в нього якоїсь пристрасті до «біленької», чи виходив Іван п’яним на вистави, чи бив пляшки у себе в гримерці? Та ні, до алкоголю він аж занадто стриманий, зайвого собі не дозволяє, тим паче на робочому місці, у стінах театру. Тоді, може, Іван прогульником є злісним, ігнорує репетиції, зриває вистави?! Теж ніби ні: колеги відгукуються про нього як про дисципліновану, відповідальну, працьовиту людину. То, може, у нього просто характер кепський, конфліктний, буває, що зривається, в істерики впадає, бризкаючи несамовито в усі боки слиною? Та ж знову ні! Характер в Івана спокійний, стриманий та на диво врівноважений. І, що найгірше, – у вільний від роботи час він з дітьми усілякими возиться в Театрі юних чернівчан при Чернівецькому міському палаці дітей та юнацтва, навчаючи їх акторської справи. Та ще й у якихось авангардних виставах грає, коротше, як для актора муздрамтеатру – виявляє занадто багато ентузіазму, ініціативи та самостійності.

Звісно, що таким акторам зараз у нашому театрі – не місце. А те, що Іван Данілін надумав з театром судитися – зайвий раз доводить його невдячність. Та й загалом, кожному з нас, шановний глядаче, варто було б замислитись, а що, перефразовуючи відомий вислів  Д.Кеннеді, ми зробили для свого театру. Звісно, чи не кожен перший школяр чи студент може обурюватися, що їх примусово, як худобу, заганяють на вистави. Якийсь «перечитаний» інтелектуал виглядатиме ледь не в кожній виставі чужі шаровари. Рафіновані бабусі не втомлюються дорікати місцевим білетерам їхніми львівськими колегами, а випадкові туристи щиро дивуються, чого парадні двері до театру відкривають тільки у вихідні, та й то лише ввечері. Навіть актори тихенько стогнуть, нишком обурюючись через постійні репетиції і «вводи»… Звісно, можна не стриматись і написати у відповідь усім неукам, профанам, і просто черствим, упередженим недоброзичливцям: усе у нашому театрі добре, театр працював, працює, і буде працювати на благо нашої вітчизни! Проте, поза цією навколишньою метушнею та балаганом, чи справді ми робимо щось конкретне, щоб наш театр став кращим, цікавішим, сучаснішим?

Іван ДАНІЛІН, звільнений актор чернівецького драмтеатру:

Я працюю в театрі з 2001 року, проте за весь цей час подібних атестацій, коли перевіряли б усіх артистів драми, балету та оркестру, не було. Члени атестаційної комісії мали би протягом місяця ходити на вистави,  оцінюючи артистів, проте насправді вони зібралися лише на дві останні вистави перед закриттям сезону. Вони переглянули «Солодку Дарусю» і «Тисячу снопів вітру», в яких мене лише епізодичні ролі.

Потім нас по черзі викликали в окремий кабінет. Директор театру, Юрій Марчак, зачитав мою характеристику – просто перелік вистав, де я був зайнятий, і то не всіх. Він не ознайомив мене з нею попередньо, за два тижні, під розпис, як того вимагає закон. Запитань до мене стосовно творчості та професійної кваліфікацій не було. Говорилося лише про те, що я не ставлюся до театру як до постійного місця роботи. Наголошували, що коли я приїхав з Москви, де підвищував кваліфікацію, то дуже змінився, мені дорікали якоюсь іншою роботою – поза театром. Хоча за кількістю зіграних вистав за театральний сезон – я на другому місці, і весь репертуар майже на мені… До того ж моя діяльність поза театром відбувається у вільний від роботи час.

Зрештою, мені повідомили, що 8 з 12 членів атестаційної комісії вирішили, що я не відповідаю свої посаді, тобто – профнепридатний. Отже, актором працювати не можу. Директор театру, він же і голова цієї атестаційної комісії, Юрій Марчак, запропонував мені дві інші посади – машиніста сцени або контролера-білетера.  Я відмовився. Тоді мене звільнили за статтю.

Звісно, що з таким рішенням атестаційної комісії я не погоджуюсь, вважаю, що з цим треба боротися, тому і підготував подання до суду, бо лише так можу поновитися на роботі.

 Юрій МАРЧАК, директор Чернівецького драмтеатру:

Ми отримали наказ про проведення атестації від міністерства культури на обласну державну адміністрацію. Безпосередньо курує нас обласне управління культури. Тому ми змушені були провести атестацію. Дирекція театру разом із управлінням культури створили атестаційну комісію, до якої ввійшли вокалісти, викладачі училища мистецтв, тобто люди-спеціалісти, які передивлялися вистави, «тренажі».

8 членів атестаційної комісії вирішили що він не відповідає посаді, четверо – утрималися. Івана ознайомили з протоколом рішення атестаційної комісії, голосування проводилося таємно. Рішення ж атестаційної комісії є обов’язковим для виконання керівнику та працівнику театру…

Іван Данилін здобув вищу освіту, вже працюючи в театрі. Проте, знаючи, коли у нас відпускний термін, Іван «створював» його собі так, як вважав за потрібне. Я нічого не маю проти того, що він закінчив ще й Московську школу. Проте і для мене, і для нашої на сьогоднішній день законодавчої бази – той документ нічого не дає абсолютно, він виграв просто грант, через інтернет, й отримав право навчатися один місяць в Москві, підвищувати кваліфікацію. Акторську школу не проходять не за один місяць, а за 4 роки…

Іван ПЕТРУСЯК, начальник управління культури ОДА:

У кожному конкретному випадку звільнення актора є свої причини, озвучувати які публічно не завжди потрібно і коректно. У звільнених акторів (а серед них – і заслужені артисти), були дисциплінарного плану порушення, зловживання деякими речами, одним словом, вони вели себе неадекватно… Тому сказати, що в театрі почали чіплятися до когось, не можна. Навпаки… Процес рухається вперед. І хтось, можливо, творчо відстає…

Наприклад, у найбільш непередбачуваний час з театру зникають актори. І це подається так, що вони були на лікарняному, тоді як їх ніде не можна було знайти. Ми навіть робили запит, чи ці актори не перетинали кордон, де займалися приватними справами… Я б не хотів, щоби це було публічним фактом, проте бувало і таке…

Тому, коли я чую, що прибігає актор і каже: «Перенесіть виставу, бо в мене халтура»… А таких моментів в театрі чимало… У мистецтві ж, на жаль, компромісів не може бути. Там або працюють, або…

Зокрема, до Івана Даніліна є серйозні претензії щодо дисципліни, є претензії щодо фаховості. І це не є рішення однієї особи. В атестаційній комісії була ціла низка фахівців, які прийняли таке рішення…

Для Санкт-Петербургу – переможець, для Чернівців – профнепридатний?!

Барабаси Карабаси, – вибачайте, що так називаю «відповідальних осіб від театру», – дорікають акторам, які потрапили до них у немилість, безвідповідальністю, фаховою невідповідністю, творчою відсталістю… Зрештою, я б ще міг повірити в якусь випадкову «неадекватність», проте коли таким стає кожен другий артист театру?! Будьмо відверті, в Чернівецькому театрі яскраві костюми та громіздкі декорації все частіше затуляють собою акторську гру, колективну творчість, власну імпровізацію… А якщо хтось з акторів намагається вирватись з цього прокрустового ложа, його за першої ж нагоди викидають з театру як якийсь непотріб. Не секрет, що звичайному актору, щоби вижити і хоч трохи справляти враження «достойності», крім основної роботи доводиться ще десь підпрацьовувати та «халтурити». Зокрема, не гребують такими підпрацьовками (зокрема, тамадами на весіллях) і керівники театру! Ясна річ, що високим мистецтвом на таких «халтурах» і не пахне. Проте коли актор починає займатися поза театром якоюсь творчістю, справді мистецтвом – у Барабасів Карабасів це викликає справжній переляк та нестерпні ревнощі. Вистава Олега Мельничука «Пісок з урн» про життя видатного чернівецького поета Пауля Целана, яку чернівецький глядач вперше мав змогу побачити на торішніх «Меридіанах» нещодавно виборола на одному з Санкт-Петербурських театральних фестивалів перше місце. Відомі російські театральні критики та народні артисти Росії (Александр Галибін, Георгий Тараторкін, Юлія Мельнікова, ………..) із захватом зустріли її на пітерській сцені. А головну роль у цій виставі грав Іван Данилін! То хто ж у чернівецькому театрі насправді «профнепридатний»?!

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»