Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: МИР БЕЗ ПЕРЕМОГИ (частина 22)

Період 1917-1921 рр. в українських землях був дуже важким. Перша світова війна і революції, наступні війни й анархія руйнували країну, до крайньої межі втомлювали людей. Влади мінялися з калейдоскопічною швидкістю, розруха поглиблювалася. Бажання миру будь-якою ціною поширювалося в суспільстві.

 

«Червоні» посилюються

На Україну накочувалися хвилі окупантів – то «білих», то «червоних». «Білі» боролися за «єдину неділиму Росію» й не визнавали існування України й українців:  для них існували лише «Малоросія» і «малороси». Натомість більшовики зрозуміли, що мати підтримку вони зможуть, лише визнавши деякі реалії життя. Тому все частіше починали говорити про «червону Україну», про «єдність українських і російських пролетарів». Свої війська в Україні називали «Українською Червоною армією» – й навесні 1919 р. вони нараховували понад 188 тис. чол. Проте політика більшовиків у національному питанні була непослідовною, до того ж їхня грабіжницька «продрозверстка» відштовхувала селянство від підтримки червоних. Відтак більшовики зазнали чергової поразки в ході радянсько-польської війни 1920 року, коли Військо Польське разом з частинами української армії під проводом Петлюри зайняли Київ і чимало районів Правобережної України. Втім, невдовзі Червона армія перейшла в наступ і влітку 1920 р. вже витіснила поляків та їхніх українських союзників із Правобережної України.

Союз Петлюри з Пілсудським чимало українців оцінили вкрай негативно. Для збереження контролю над більшою частиною Наддніпрянщини Головний Отаман погодився віддати полякам Галичину, що призвело до розриву Злуки 1919 р. Найбільш дисциплінована і боєздатна частина об’єднаних Збройних Сил України – Українська Галицька Армія – перейшла на бік Денікіна, а потім і червоних. Правда, під час радянсько-польської війни червоне командування, порушивши свою обіцянку, кинуло Червону Українську Галицьку Армію (ЧУГА) проти українських сил під проводом Петлюри. Галичани відмовилися виконувати цей наказ, в результаті чого залишки УГА покинули фронт і опинилися в таборах для інтернованих на території Чехословаччини.

Українців різко послабила незгода між лідерами Директорії, особливо між Петлюрою і Вінніченком. Значної шкоди нанесло і те, що Петлюра фізично знищував потенційних конкурентів на посаду Верховного головнокомандувача, насамперед дуже популярного у військах полковника Болбочана (до речі, вихідця з Буковини). Зашкодило українській справі й те, що селянська армія під проводом Нестора Махна не об’єднала своїх зусиль з армією УНР проти спільних противників. Навпаки, Махно зі своїми хлопцями опинився у складі Червоної армії, і саме їхніми зусиллями були розбиті білогвардійці в Криму. Більшовики «віддячили» махновцям тим, що знищили їх майже всіх у тому ж таки Криму, лише невеличкій частині пощастило прорватися за кордон. Там же після радянсько-польської війни опинилася й та частина армії УНР, яка не бажала скласти зброю перед більшовиками. За мирним договором 1921 року з Польщею червоні домоглися від поляків згоди роззброїти українських вояків і помістити їх у табори для інтернованих.

 

Ціна миру без перемоги

Після остаточного розгрому врангелівців у Криму й завершення війни з Польщею в Україну прийшов відносний мир. Правда, місцями ще тривала партизанська війна проти червоних – наприклад, в історичному Холодному Яру. Але війна, від якої смертельно втомилися прості люди, в цілому була завершена. Причому не перемогою українського народу, а відмовою більшості українців від подальшого збройного опору червоним окупантам. Кого змусила зробити це втома, а хтось повірив соціальній демагогії більшовиків про «владу робітників і селян».

Наївні люди дорого заплатили за те, що повірили професійним брехунам. Більшовики вміли давати красиві обіцянки, проте замість виконання їх найчастіше вдавалися до репресій і пограбувань. У Криму їм повірили білогвардійці – буцім-то склавши зброю, вони не підлягатимуть репресіям. Здалися, але їх тисячами розстрілювали з кулеметів або ще живих топили в морі. Не менш жорстоко розправлялися і з українськими вояками та повстанцями, які потрапили до більшовицького полону. А після встановлення радянської влади в українських губерніях чекісти почали активно виявляти «прихованих ворогів влади робітників і селян». Поширювалася система донощицтва: «стукачів» всіляко заохочували доносити на знайомих, колег по роботі, навіть близьких родичів. Те, що раніше вважалося ганебним, за нової влади перетворилося на «виконання громадського обов’язку». 

Селяни повірили, що із завершенням бойових дій вони отримають можливість спокійно займатися своїми справами і вільно розпоряджатися результатами власної праці. Проте «продрозверстки» не припинилися, навпаки, лише посилилися. Українському селянству довелося заплатити найвищу ціну за те, що воно відмовилося битися з ворогом до кінця, а повірило казкам про «мир» та іншим облудним обіцянкам, які лунали з Москви.

 

Жорстока розплата

У 1921-1923 рр. селянство Півдня України на собі відчуло весь жах більшовицької політики, спрямованої на «зміцнення диктатури пролетаріату». Організувати нормальне економічне життя на початках свого правління більшовики виявилися неспроможними. Їхні фантазії при зіткненні з реальністю довели свою нежиттєвість. Економіка розвалювалася, гіперінфляція сягнула небачених масштабів: паперові гроші знецінилися настільки, що навіть дрібні побутові покупки вимагали сум у мільйони рублів. А за корову доводилося платити цілий мішок грошей. Все більшого значення набувала мінова торгівля: люди мусили вимінювати одяг на продовольство. Переповнені поїзди везли так званих «мішечників» із товаром на обмін. А станційне господарство було настільки розваленим, що пасажирам доводилося заправляти тендери паровозів водою з річок чи струмків за допомоги відер, а замість дефіцитного вугілля рубати дерева вздовж залізниць і нагрівати паровозні котли сирими дровами…

У селі не вистачало чоловіків і коней, – мобілізованих до війська. Поля оброблялися погано або взагалі не оброблялися, зерна отримували все менше. А 1921 року Південь України, Поволжя й Кубань уразила сильна посуха. Там розпочався справжній голод. Про голод на Поволжі радянська преса повідомляла, тому з-за кордону почала надходити продовольча допомога. Але – тільки в російські райони. Про голод в українських губерніях навіть повідомляти було заборонено. Чому? А тому, що за допомоги голодної смерті Москва намагалася  у зародку придушити повстанський рух українського селянства, якого дуже боялася.

Зерно забирали навіть у тих українських районах, де від голоду вже помирали люди. І відправляли його в Росію, куди привозили й продовольство з інших країн, особливо зі Сполучених Штатів. Американці годували до 10 мільйонів росіян, рятуючи їх від голодної смерті. А з голодної України Москва примудрялася вивозити зерно на експорт, вириваючи тим самим шматок хліба з рота нещасних українських дітей і прирікаючи їх на жахливу смерть. Досі невідоме точне число загиблих від голоду, але рахунок ішов на мільйони… 

Продовольство постачалося до українських міст – робітники його мали. Отримували їжу партійні й державні чиновники, червоноармійці, чекісти. Були запроваджені продовольчі пайки для всіх комуністів, у тому числі й сільських. У російських губерніях, уражених голодом, до Червоної армії провели мобілізацію і цих червоноармійців спрямували в Україну. Тут їх кинули на вилучення зерна в українських селян. Червоноармійцям дозволили відправляти додому продовольчі посилки, чим вони залюбки користалися. А голодні селяни не мали сил, щоб опиратися відкритому пограбуванню.

Правда, за кордоном все-таки дізналися про голод в Україні, і попри байдужість Москви почала надходити допомога. Наприклад, з Чехословаччини відправили ешелон з зерном, поставивши умову: два вагони продовольства будуть передані чехам, що живуть в Україні. Лише у серпні 1923 року голод у південноукраїнських районах подолали. Влада придушила повстанські настрої. Червона Москва вперше випробувала тут зброю голоду і була задоволена результатом. А українці побачили, що насправді означає «мир за будь-яку ціну». Забувати цей жахливий досвід не можна у жодному випадку. Нині ми знову чуємо з Москви заклики до подібного «миру». Якщо забудьки піддадуться цій облудній пропаганді,  результати будуть ще жахливішими: жорстокість Москви меж не знає.

 

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

1 response on Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: МИР БЕЗ ПЕРЕМОГИ (частина 22)

  1. I have to show my passion for your generosity in support of those people that must have help on in this content. Your personal commitment to passing the message all-around appeared to be surprisingly advantageous and have all the time allowed folks much like me to reach their objectives. Your own invaluable guideline implies a whole lot to me and even further to my office workers. Many thanks; from each one of us.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *