Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: АНАРХІЯ І ОТАМАНСТВО (частина 20)

Наше покоління створює свою державу і відстоює її незалежність у важкій боротьбі з агресором. Сто років тому українці Наддніпрянщини також відродили українську державність, проте зберегти її не змогли. Історики багато написали на цю тему, головним чином звинувачуючи Москву в тому, що вона завадила розбудувати Українську Народну Республіку. Так, саме у боротьбі і з білою, і з червоною Росією УНР стекла кров’ю і не змогла втриматися на політичній карті Європи. Але й самі українці винні в тому, що багато сил витратили намарно, замість їхньої концентрації на головному збереженні власної державності. Сумний досвід слід враховувати сьогодні, щоби знову не опинитися під чужою владою.

 

Чому українське селянство відвернулося від УНР?

Лівобережна Україна від 1654 року опинилася під владою Москви і поступово  втрачала залишки своєї державності. На початок ХХ століття дев’ятьма губерніями Російської імперії, де більшість населення складали українці, управляли із Санкт-Петербургу, і російське чиновництво у цих губерніях все робило для того, щоби назавжди витравити український дух. Допомагало їм у цьому православне духовенство, яке нав’язувало українцям і російську мову, і російський погляд на світ. Переважна більшість українців тоді – це селяни, які не могли отримати освіту рідною мовою і яких московські попи переконували, що справжня культура – лише російська. Селянські діти, вибиваючись завдяки наполегливій праці й навчанню нагору, в російськомовних містах переважно русифікувалися.

Коли 1917-го царська імперія почала розпадатися, українці ще не виховали достатньо кадрів для формування свого державного апарату, а нечисленні національно свідомі представники народу не мали досвіду державного будівництва, нерідко навіть не підозрювали, наскільки складним є процес творення власної держави. На жаль, серед освіченої частини українців розповсюдженими були тоді лівацькі ілюзії, які  спрощено трактували суспільне життя, акцентуючи насамперед недосяжні ідеали, а не привчаючи людей до марудної щоденної праці над вирішенням гострих проблем суспільного та економічного життя.

Від 1914-го мільйони українців воювали у складі російської армії, частина селянських дітей вибилася в офіцери. Створювався кістяк національної армії, проте сільські вчителі, бухгалтери, письменники і журналісти, які на хвилі революційного піднесення взялися створювати Українську державу, так і не зрозуміли значення регулярної армії як одного з найважливіших державних інститутів. А коли довелося захищатися від агресії, власних сил виявилося обмаль і довелося шукати іноземної підтримки. Солдати царської армії розбіглися по домівках із зброєю в руках, щоби силою захопити поміщицьку землю і обробляти її на користь свою і своєї родини.

Для українського селянина держава століттями була чужою й ворожою силою. Чиновники давили селян податками, поліція і жандарми примушували простих людей виконувати чиновницьку волю, а іменем царя-батюшки чоловіків забирали до армії і гнали на фронт – помирати невідомо за які інтереси. Розмовляла держава з українським селянином чужою мовою і ставилася до нього з неприхованим презирством. Не дивно, що антидержавницькі настрої були розповсюджені серед селян Наддніпрянщини.

Селянин прагнув справедливості, причому такої, яку вважав єдино правильною. А полягала вона в тому, що земля повинна належати тим, хто її обробляє, а вироблений у селянському господарстві продукт має повністю належати виробникові. Жодних податків, жодної поліції, жодного примушування людей робити те, чого вони не хочуть. Іншими словами – відсутність державної влади. Саме те, що носить назву «анархія», тобто безвладдя, безначальність. У містах анархізм розвивався як політичне вчення зі своїми теоретиками, а малограмотне селянство сповідувало його найбільш примітивну, стихійну форму. І коли більшовики закликали селян ділити поміщицьку землю, заклик цей знайшов у хліборобів повне розуміння і підтримку.

А створена у листопаді 1917-го Українська Народна Республіка (УНР) так само проголошувала конфіскацію поміщицьких і церковних земель і розподіл їх між селянами, але організовано і на законній основі. Правда, селяни самі взяли ініціативу у свої руки і землю поділили без «зайвих формальностей». Більшовицька влада відразу розпочала бойові дії проти УНР, тож українська влада, що не мала сильної армії, звернулася за допомогою до Німеччини та Австро-Угорщини. Ті прислали свої війська, але поставили вимогу: за цю допомогу передати значну кількість зерна та іншого продовольства. А здавати його добровільно селянство не бажало, і молода українська влада вилучати його силою не могла. Тому німці наприкінці квітня 1918 р. організували у Києві державний переворот і поставили при владі гетьмана Скоропадського. Про гетьманат у нас ще буде окрема розмова, зараз же підкреслимо: українське селянство не відчуло, що УНР виражає його інтереси, і фактично відвернулося від незрозумілої йому влади.

 

Українське селянство у війні всіх проти всіх

Гетьман Скоропадський не зупинявся перед тим, щоби силою забирати продовольство у селян, і при цьому спирався на своїх союзників – німців та австро-угорців. Але селяни мали зброю і опиралися шалено. Лише від квітня до червня 1918 р. у ході селянських повстань в Україні загинуло майже 15 тис. німецьких військовослужбовців. Прибічники відновлення УНР готували загальне антигетманське повстання й створили власну армію. До неї приєднувалися селянські загони, очолені отаманами. Серед селянських отаманів були колишні офіцери й унтер-офіцери царської армії, сільські вчителі і сільські старости та інші вожаки з народу, яких винесла стихійна хвиля.

Єдиною, чітко сформульованої ідеології цей рух не мав. Його об’єднувало лише бажання скинути гетьмана і вигнати з України німців, щоби зажити омріяним вільним життям на власній землі. Отамани нерідко вважали себе нащадками запорожців і гайдамаків і закликали знищувати всіх, хто гнобив простий народ – від великих землевласників і чиновників старого царського режиму, до багатих представників національних меншин. «Отаманщина» як явище була досить різноманітною, проте повсюдно вона супроводжувалася насильством проти певних груп населення. Зокрема, на совісті деяких отаманів лежать єврейські погроми, у яких було вбито і пограбовано чимало ні в чому не винних людей. Часто грабували і німецьких переселенців у Причорномор’ї, ті ж мусили захищатися, використовуючи кулемети, встановлені на підресорні візки, так звані «тачанки». Цю зброю перейняли в них і махновці, і будьонівці. Заради справедливості слід підкреслити, що найбільше єврейських погромів в Україні організували білогвардійці. Доклали рук до убивств і пограбувань мирних євреїв і червоноармійці, насамперед будьонівці після поразки від поляків 1920 року.

Антиукраїнська пропаганда натомість у погромах звинувачувала «петлюрівців», включаючи в їхнє число селян-повстанців, які діяли під проводом сільських отаманів і не входили до складу українських Збройних сил. Проте не можна всіх отаманів зараховувати до погромників, убивць і мародерів. Були селянські загони, в яких підтримувалася дисципліна, і які вважали себе частиною українських Збройних сил, що підлягали Головному отаманові Симону Петлюрі. Він боровся проти погромів і пограбувань, але стихія нерідко виявлялася сильнішою. Напівпартизанські частини важко примушувати до дисципліни, особливо в умовах «війни всіх проти всіх».  Попри усе сказане, стотисячна армія під проводом  Головного отамана розгорнула наступ на Київ. А в листопаді 1918-го у Німеччині та Австро-Угорщині вибухнули революції й війська цих країн повернулися додому. Разом з німцями виїхав і Скоропадський, а до влади в Україні прийшла Директорія, яка вважала себе спадкоємицею УНР.

Їй довелося вести нерівну боротьбу одночасно і з білогвардійцями, і з Червоною армією. А у перші місяці 1919-го Червона армія розгорнула наступ на українські землі. До червоних долучилися й чималі сили під командою ряду українських отаманів, таких, як Никифор Григор’єв. Перейшов на їхній бік і селянський вождь Нестор Махно, який вважав себе ідейним анархістом і створив цілу селянську армію, що контролювала велику територію. Виступаючи на словах проти державної влади, Махно водночас спромігся навести певний порядок і організувати нормальне життя у своїй «столиці» Гуляй-Полі, де функціонували середні навчальні заклади, бібліотеки, інші установи культури.

Селянство переходило на бік червоних, бо розчарувалося в Директорії. Вони не побачили, що влада, яка називала себе українською, по-справжньому виражає селянські інтереси. Письменники та вчителі, що стали державними службовцями, багато уваги приділяли запровадженню української мови в різні сфери життя, але не вміли вирішувати елементарні соціально-економічні питання. Втім, у демагогії більшовиків українські селяни розчарувалися ще швидше. Коли червоні почали насильно вилучати у них продовольство, а в поміщицьких маєтках створювати «радгоспи», селяни відхитнулися від них і на більшій території України запанувала анархія.

Україна була знесилена «війною всіх проти всіх» і безвладдям, що розорювало країну. Більшовики скористалися цим виснаженням українських сил і за допомоги армії радянської Росії наприкінці 1920 р. встановили свою владу на території Наддніпрянщини. Змучене селянство вже не могло чинити організований опір і перестало надавати підтримку залишкам тих, хто ще намагався врятувати Українську державність. Через дванадцять років українське село заплатило найвищу ціну за свої помилки 1917-1920 років. Голодомор на тривалий час підірвав його волю до опору, знищив найбільш активну і продуктивну частину нашого селянства. 

Мусимо зробити важливі висновки з важких уроків історії. Коли українці роз’єднані і замість протистояння спільному ворогові б’ються один з одним, вони програють. Лише єдність і послідовність у боротьбі за своє роблять нас переможцями.

 

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *