Не зупинюсь і не пропаду, бо не пливу за часом

Світлана Якібюк
Світлана Якібюк

Чи могли б ви бути режисером у півсотні акторів, маленьких і великих, із закритими очима? До того ж, коли очі заплющені не лише у вас, але й в них теж? І зіграти так, щоби темрява зникла і заграла веселка? Саме так працює Світлана ЯКІБЮК, керівник концертно-мистецького колективу «Черемшина» клубу головного підприємства Чернівецького УВО УТОС, який цими днями утретє за десятирічну історію підтвердив звання «Народного». І коли не знаєш, то нізащо не здогадаєшся, що ця молода симпатична жінка, якій лише 33 роки – інвалід І групи за зором.

Не поспішаючи йду до УТОС: до зустрічі залишилося 10 хвилин. Однак, незважаючи на ранішню годину, Світлана вже на роботі: приходити на 10 хвилин раніше – один з її принципів.
– На роботу приходити ніколи не рано, – посміхається нашагероїня, – скільки всього треба встигнути зробити!

– Як ти стала керувати клубом, адже цього треба вчитися?

– Я навчалася у Кам’янець-Подільській школі для слабозорих дітей, потім працювала на УТОС прибиральницею. 2003-го року вступила до Чернівецького училища мистецтв і через 3 роки закінчила його з відзнакою. Виконувала усе нарівні зі зрячими одногрупниками. Ще під час навчання мене призначили керівником драматичного колективу, а згодом – директором клубу.

– Важко керувати людьми?

– Спочатку керувати дорослими дядьками було страшно – думала, що вони не будуть мене слухати. Та після першої репетиції це минулося.

– Маєш якісь секрети вмілого керівництва?

– Зі сліпими та слабозорими працювати нелегко. Ці люди надзвичайно емоційні і вразливі, усе беруть близько до серця. До того ж майже ніхто не має не те що спеціальної, але й хоч якоїсь освіти – лише талант і бажання. Тому на одного доводиться прикрикнути, іншого – розцілувати і сказати, що він най-най… А іноді просто чогось «не помітити». Але все одно з дорослими важче працювати, ніж з дітьми.

– Ти працюєш ще й з дітками?

– Торік ми створили драматичний гурток «Веселкові кольори» для дітей від 7 до 18 років. У гуртку займаються 15 зрячих і слабозорих дітей, чиї батьки працюють на УТОС. У гуртку є одна дуже талановита зряча дівчинка, якій хочеться допомогти, Надя Дутчак. Їй 17 років, але вона цілком доросла самостійна людина, яка не лише «викладається» на всі 100, але й допомагає молодшим дітям. Для них вона безперечно авторитет. Ще у нас є гурток художнього читання і вокальний дует, у якому співаємо я і моя подруга Ольга Гуска.

«Чарівна ваза» з… «Рукавички»

– Які вистави ставляться на сцені УТОС?

– Моєю першою постановкою було «Сватання». Потім ми поставили водевіль «По-модньому», казку для дітей «Новорічний колобок». Дитячий гурток показує виставу «Чарівна ваза», яку моя подруга Оля переробила з усім відомої «Рукавички». Справа в тому, що в гуртку більше дівчаток, тож у нашій «вазі-рукавичці» замість жабки та мишки жили Троянда, Ромашка та інші гарні квіти.

– Але звання «Народного» колектив отримав за «Сватання на Гончарівці»…

– Над цією виставою ми працювали майже два з половиною роки. Мені радили не братися за цю постановку, бо це складна п’єса: три дії, дуже багато мізансцен, часто міняються костюми. Але я не знаю слова «не можу». Ми доклали чимало зусиль, витратили багато часу, та результат вартий того!

– Погодься, нині працювати в культурі – справа матеріально неприбуткова…

– Швидше збиткова! Усе тримається переважно на ентузіазмі. Я отримую, скажімо так, ледь не мінімальну зарплату, всі інші учасники колективу – ні копійки. А ще ж треба шити костюми, виготовляти декорації, записувати музику… Ми зібрали цілу «колекцію» різних грамот та подяк, останню нещодавно отримали з нагоди Всеукраїнського дня працівників культури та аматорів народного мистецтва, але грошей це не додає…

– На гастролях буваєте?

– Ми часто виступаємо в районах області, беремо участь у різноманітних фестивалях для інвалідів, їздили на огляд-конкурс до Євпаторії. Дали концерт у Кам’янець-Подільському в тій школі, яку я закінчувала. Нещодавно перемогли на фестивалі для інвалідів «Зимова феєрія». Я – автор сценаріїв та ведуча заходів, які проводить Асамблея інвалідів на чолі з Марією Кирилюк.

Діяти, як Цезар!

– Ти надзвичайно енергійна і весела людина. У колективі всі такі?

– А ми ще й дуже розумні! (сміється). Ось наприкінці минулого року влаштовували брейн-ринг для інвалідів. Про нас згадали за тиждень до проведення, не сприймали серйозно. А я тим часом швиденько зателефонувала дівчатам, ми «сколотили» команду, назвали її «Берегиня». Діяли як Цезар: прийшли, побачили перемогли!

– У драматичному гуртку грає і твій чоловік…

– Він у мене постійно на сцені. Міша з розумінням ставиться до моїх відряджень і до роботи, хоча йому важко залишатися самому (Світлана – слабозора, а Михайло – незрячий – ред.). Більше того, він навіть допомагає мені декорації виготовляти. Каже: «Хто ж, як не я, тобі це все просто так зробить…»

– Творчі люди зазвичай не розповідають про свої плани, та все ж…

– Постійно хочеться зробити щось таке, чого ще ніхто до мене не робив. Найперше, хочу зробити повноцінну дитячу виставу. А для дорослих хочу зробити такий собі мікс: уривки з кількох різножанрових вистав, щоб усе було як у житті: драма, трагедія, комедія… Хочу, аби в цих уривках були вокальні і танцювальні номери. Мої дітки гарно співають і танцюють. Коли це вдасться, можна буде задіяти усіх 45 гуртківців на одній сцені!

– Що допомагає тобі постійно рухатися вперед?

– Я не зупиняюся на досягнутому, не «пливу за течією», не дозволяю собі байдикувати, тому впевнена: я не пропаду і ті, хто зі мною поруч, – теж!

Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *