Країна Чемоданія

Про військові трофеї, які є власністю держави і використовуються як для військових цілей, так і на цивільні потреби, ми вже говорили. Сьогодні ж йтиметься про трофеї особисті, себто ті, що їх привезли з війни солдати й офіцери у своїх речових мішках або чемоданах. Колись Володимир Висоцький співав про «країну Чемоданію», маючи на увазі привезені з Німеччини чемодани трофейних речей. До речі, батько цього поета, співака й актора, полковник Семен Висоцький, теж привіз з війни чимало трофеїв, зокрема розкішний легковий автомобіль. Трофеями обмінювалися, їх навіть програвали в карти.

1209100021_7.1

Радянські солдати-визволителі носили трофейні годинники на обох руках…

Німці крали все: від чорнозему й музейних раритетів – до шмаття

Перш, ніж розповісти про привезене переможцями, згадаймо про ставлення до трофеїв самих переможених. Від початку війни до Німеччини потягнулися ешелони з усім, на що наклали око окупанти. Навіть рядові солдати в окупованих землях отримали право регулярно відправляти посилки сім’ям. Тож хапали все, що являло собою хоч якусь цінність. Якщо в мирного населення країн Західної Європи можна було поживитися різними коштовними речами, то в СРСР після двадцятирічного панування більшовиків більшість людей жила бідно. Проте і тут гітлерівці примудрялися знайти чимало цінного. З України відправляли, в основному, продовольство, якого в німецькому тилу в роки війни не вистачало. Але тягли й різні речі, відібрані у наших людей – до предметів одягу включно.

Рядовий солдат чи унтер-офіцер не мали значних можливостей для грабунку. А от один з вищих керівників «Тисячолітнього Райху», райхсмаршал авіації Герман Геринг, розгорнув бурхливу діяльність з розкрадання музеїв і палаців на захоплених землях. Картини, скульптури, гобелени, дорогі килими, антикварні меблі – все це ешелонами везлося до Німеччини. Крали все. Німецькі трофейні команди вилучали кольорові метали, потрібні для виробництва зброї та боєприпасів. Серед них опинилося чимало бронзових скульптур, які на думку німецьких експертів «не мали художньої цінності». Пам’ятники історії інших народів залишали їх байдужими: нацисти тут бачили лише метал, з якого можна робити снарядні гільзи. Загарбники накладали око на те, до чого дотягалися їхні руки. До Райху ішли навіть ешелони з краденим у нас чорноземом!

 ssw222r-041

Радянські офіцери привезли з Німеччини чимало велосипедів

Рядовим дозволялися посилки до 8 кг – маршали й генерали везли добро ешелонами

Спочатку трофеї стягалися з усієї Європи до Німеччини. А потім, коли наприкінці 1944-го Червона армія підійшла до німецької території, розпочався зворотний процес.. Якщо до того мародерство у військах каралося, то в Німеччині радянським  військовослужбовцям дозволили брати трофеї з «безгосподарного майна». Рядові солдати отримали право раз на місяць відправляти додому одну посилку вагою до 8 кг. Офіцерам же дозволялося відправляти ящики, вага яких не обмежувалася – лише визначалися стандартні розміри ящиків. Радянські люди вважали справедливим отримати компенсацію за те, що в них забрала війна, розв’язана противником. До того ж після вітчизняних злиднів вони побачили справжню розкіш. Рекордсменом тут був маршал Жуков – віз ешелонами. Та й не лише він. Дотепер у деяких сім’ях зберігаються речі, вивезені з Німеччини в останній період війни чи після неї. А трофеї вивозилися аж до 1 січня 1954 р., коли на території радянської зони окупації на повну силу почав функціонувати державний апарат Німецької Демократичної Республіки.  

Протягом 8 років вивозили трофеї з Німеччини до СРСР  

Переможці ділили майно, що дісталося їм за правом війни. Раніше в Радянському Союзі приватні автомобілі були величезною рідкістю, їх могли дозволити собі хіба що вищі посадовці, лауреати Сталінської премії, видатні актори чи провідні науковці та конструктори. А власний транспорт хотіли мати й інші люди. Війна відкрила таку можливість. У Німеччині генерали та офіцери захоплювали автомобілі й користувалися ними для своїх потреб. Щоправда, нерідко вищі командири відбирали кращі машини у підлеглих, тож установилася певна субординація: найпрестижнішими марками («Хорьх», «Мерседес», «Опель-Адмірал») послуговувався генералітет, машини класу «Опель-капітан» і відповідні їм належні були полковникам і майорам, а старшим лейтенантам і капітанам ліше інколи діставалися «Опель-кадети» чи «Опель-Олімпії». Найчастіше ж командири з нижчими званнями змушені були їздити на трофейних мотоциклах.

Все як завжди: Страждання – народу, здобутки – номенклатурі

Повертаючись на батьківщину, генерали отримували право безкоштовно вивозити автомобілі представницького класу. Полковники за вивезену машину платили чисто символічну ціну. Інші могли вивезти хіба що мотоцикл. Щоправда, знаходилося чимало спритників, які особисті речі вивозили під маркою військового майна, уникаючи тим самим їхньої конфіскації на кордоні: біноклі, фотоапарати тощо. До того ж, у СРСР завозили багато всякого добра централізовано. Сучасні російські історики підрахували, що з Німеччини у вигляді трофеїв було вивезено 60 тис. роялів, 460 тис. радіоприймачів, 190 тис. килимів, 940 тис. предметів меблів, 265 тис. настінних та підлогових годинників. У відкритий продаж в СРСР усе це не надходило. Куди ж воно поділося? А його за копійки викупило з баз партійне, військове, чекістське та інше начальство в різних куточках Радянського Союзу – номенклатура сповна скористалася плодами перемоги, досягнутої ціною величезних страждань простого народу.

Серед тієї ж публіки розподілялося й різноманітне барахло, вивезене з Німеччини. Так, до СРСР було доставлено 1 млн. 200 тис. чоловічих і жіночих пальт, 1 млн. головних уборів. Привезли від німців і тисячі вагонів вина, смаку якого простолюду скуштувати не довелося. А рядовому громадянину дісталося лише те, що він сам чи його близький родич приніс у солдатському «сидорі» – речовому мішку – на власних плечах. Хустина для матері чи дружини, забавка для дитини, а для себе – наручний годинник, портсигар, німецька бритва та губна гармошка, красива запальничка, зручна ложка з нержавійки та інші дрібнички. Привозили трофейні пістолети, через які постраждало багато людей, та мисливські рушниці. Останні могли собі дозволити лише генерали та офіцери. Везли і коштовності:

генерал НКВС Сєров, наприклад, привіз понад 30 кг золота.

Багато з’явилося тоді в СРСР німецьких акордеонів, особливо цінувалася марка «Вельтмайстер». Привезли й чимало велосипедів, у тому числі й раніше небачених мопедів. Офіцери намагалися розжитися високоякісним одягом, особливо шкіряним. Кому поталанило, зміг довезти до своєї домівки німецьке шкіряне пальто або таку ж куртку, високоякісне взуття, жіночі сумки та інші аксесуари «красивого життя». Але не всім удавалося перевезти речі через контрольно-пропускні пункти. Адже розжитися небаченими «дивами» хотіли й прикордонники, і співробітники НКВС, які не потрапили на німецьку територію. Тепер вони вилучали з солдатських «сидорів» усе, що їм сподобалося. А тих, хто не хотів віддавати, карали – іноді досить суворо.

Тільки фіни розрахувалися за репараціями повністю

Трофеї брали не лише в Німеччині, але й у країнах, чиї армії воювали на боці Гітлера. Першою відчула це Фінляндія: вже 1944-го вона змушена була вийти з війни, уклавши перемир’я з СРСР. Однією з умов наступного миру стала сплата Фінляндією репарацій Радянському Союзу в сумі 300 млн. доларів США за збитки, які завдала участь фінської армії в бойових діях проти радянських військ. Для початку фіни мали повернути рухоме майно та трофеї, які вони встигли вивезти з територій, що передавалися Радянському Союзу. Далі їх змусили за безцінь продати за безцінь радянській стороні панцерник берегової оборони «Вяйнемейнен». Це був перший в історії світового кораблебудування надводний корабель з дизель-електричною силовою установкою та газотурбінним наддуванням дизелів. Введений в експлуатацію 1932 року, він закінчив службу як морський монітор «Виборг» ВМФ СРСР 1966-го.

Переможені мали віддати радянській стороні фінляндське нерухоме майно у Таллінні й Ленінграді та невеличкий шматок території поруч з переданим СРСР Петсамо. А далі сплати здійснювалися фінськими товарами. Головним чином – металопродукцією, але не лише нею. Після війни в багатьох радянських гарнізонних містечках для проживання командирських родин будувалися так звані «фінські будиночки» – дерев’яні, зручні. У розібраному вигляді їх привозили з Фінляндії й збирали там, де було потрібно. З фінських верфей до радянських портів направлялися невеликі риболовецькі та учбові вітрильники – шхуни й баркентини – ними фіни також розраховувалися за збитки, завдані їхньою армією Радянському Союзу. Передавалися також рейдові та морські буксири, частина тральщиків. Вони відзначалися високою якістю.

Фінляндія – єдина країна, яка повністю розрахувалася з СРСР за репараціями. Це сталося восени 1952 р. А на зайнятих Червоною армією фінських територіях ще під час війни радянські солдати розжилися різноманітними красивими й зручними дрібничками. Особливо цінувався фінський посуд, інструменти, деякі предмети одягу – надто теплого. Чимало трофеїв у чемоданах привезли  переможці і з Австрії.

Через трофеї – до корупції

Не слід забувати, що внаслідок Другої світової війни територія СРСР значно зросла. Долучили Галичину, Волинь, Полісся, Бессарабію та північну частину Буковини, Закарпаття, частину Фінляндії, частину Східної Пруссії. А на Далекому Сході – Курильські острови й Південний Сахалін. Усі ці землі заселяли радянськими людьми й туди спрямовувався потік військових і цивільних осіб. Вони займали найкращі помешкання разом з усім, що не встигли вивезти попередні мешканці. Майно стало «трофейним», воно  дісталося чималій кількості громадян СРСР. Їхня психологія через це почала змінюватися: на зміну довоєнному аскетизму прийшла тяга до «буржуазної розкоші», значно поглибилися соціальні відмінності між привілейованими номенклатурними верствами та бідним простолюдом.

Воєнні трофеї сприяли й швидкому зростанню корупційних процесів у суспільстві. Мабуть, саме в «Країні Чемоданії» слід шукати початки того розкладання, що поступово з’їдало величезну радянську імперію. Гонитва за матеріальним багатством остаточно підірвала комуністичну ідеологію, зруйнувала віру в можливість повної соціальної рівності. А солдати-переможці, що осіли на щойно долучених до СРСР нових землях, уже не повернулися до рідних російських сіл. Серце Росії – так зване Нечорнозем’я – катастрофічно вимирало. Остаточно перетравити все поглинене імперія не змогла, вона почала важко хворіти й врешті-решт загинула.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *