2003-Й: СИСТЕМА

Те, що здавалося українським громадянам некерованим хаосом, чимось тимчасовим і помилковим, насправді не було такою вже стихією. Навіть навпаки. 2003-го року на високому офіційному рівні в Чернівцях нарешті прозвучало: те, що відбувається у нашому суспільному житті, – це система.

Як Віктор у Чернівцях про систему сказав

Михайла Романіва, який у 2003-му став головою Чернівецької ОДА, представляли на посаду з такою пишністю, що думка про сходження на трон виникала сама по собі. На цьому представленні Чернівці вперше побачили Віктора Януковича, тодішнього прем’єр-міністра. Місцевий бомонд з цікавістю слідкував за дуже рухливими бровами нового губернатора, адже тепер їм треба було навчитися розуміти, що означає цей мімічний танець.

А Віктор Федорович поклав важку долоню на руку пана Романіва і сказав прості, але цікаві слова: «Представляю вам Михайла Васильовича. Це – гарна людина, людина системи». Буковинські дотепники потім спробували інтерпретувати це як кримінальний сленг. Але Янукович, який тоді, до речі, не комплексував щодо поганих ораторських здібностей і тому промови його виходили легшими і зрозумілішими, мав на увазі зовсім інше.

Система для чиновника – це щось на кшталт Бога для людини. Її неможливо побачити, але важливо відчувати її вимоги, бажано шкірою, спиною, нюхом, холодком біля анусу (тут вже як у кого). Слова Януковича значили всього лише те, що для певної верстви чи, краще, касти в Україні склалися певні негласні правила гри для «обраних» (між іншим, склалися вони під кінець епохи Кучми). І новий губернатор ці правила розуміє і грає саме за ними. Він не безглуздий інтелігент, не авантюрист-вискочень, не випадково демократично обраний клоун, а правильна людина системи. Такий меседж Януковича, гадаю, був абсолютно зрозумілим для всіх присутніх чиновників і лише для народу залишився темним.

Система, до речі, дуже цікаве поняття. Ми шпетимо посадовців, але не робимо жодного зусилля, щоби відчути їхню психологію. Якщо хтось думає, що система йде чиновникам тільки на користь, жорстоко помиляється. Бо це – річ жорстка. Іноді система вимагає людських жертв серед «своїх» і майже всіх обтесує так, що за кілька років на посаді люди змінюються більше, ніж за все життя.

Коли народ шаленіє від того, що чиновник стрибає з партії в партію, «зраджує», то він просто не розуміє, що йдеться лише про слугу «системи». І з точки зору системи, гордо не поступатися «принципами», боротися за ілюзорні інтереси народних мас є безмежним ідіотизмом.

Із точки зору «системи» так звані політичні (та й інші) принципи звичайних людей є абсолютною безглуздістю. На цьому розумінні й будується відмінність між «лохами» й «тими, хто право має».

Наша нова «аристократія» це добре усвідомлює. І, коли йдеться про народ, вживає слово «люди» з особливою інтонацією. Ніби підкреслюючи, що самі вони вже не зовсім з цієї категорії. Про «людей» очільники говорять з таким же здивуванням і обуренням, з яким люди говорять про «владу». В промовах чиновників «прості люди» виглядають безглуздими баранами, пасивними неробами, які мріють про халяву і безвідповідальність.

Пам’ятаю один такий фуршет з буковинськими очільниками. Один каже: «Головне, ставитися до народу терпляче. Яку б безглуздість не втнули, завжди стримую себе». Інший йому заперечив: «А я їх ненавиджу. Ще у молодості керував великим колективом і якось обламався з грошима, зарплату недодали. Так вони з такою люттю не мене дивилися, що зрозумів – нічого їм не потрібно, тільки ні за що не відповідати б та ще стабільне бабло. Як згадаю їхні очі, аж моторошно стає. Тварюки!».

Але ці промови, шановний читачу, ви не почуєте від політиків у ток-шоу. Там народу лестять. І дивуються, що той народ, як дебільний, завжди «ведеться».
У системи є певна логіка і навіть справедливість. Але звичайній людині краще триматися від неї подалі, як від автомату для гоління, з анекдоту.

Анекдот такий: Винахідник: «Ми придумали автомат для гоління. Закладайте голову в цей отвір, і леза голитимуть вас автоматично. Експерт: Але у людей такі різні обличчя! Винахідник: За першим разом – так».

Тому, коли ми обговорюємо, що треба було б зробити, що треба змінити у глобальному сенсі, що було б, якби туди потрапили нормальні люди… Люди потрапляють туди різні, а виходять – однакові. Насправді, змінити майже нічого неможливо, логіка системи вища за бажання і «лохів», і «аристократів».

Це досить дивна заява, але насправді так воно і є. І знаменність 2003-го року саме в тому, що ця система в Україні більш-менш склалася та позбавилася випадкових людей.

Про випадкових. Шкода, що раніше не демонструвалися сесії міської ради. Гадаю, виборців би вразило, скільки разів депутати останніх скликань вголос говорили про полегшення, яке відчули від того, що серед депутатів майже немає гуманітарної інтелігенції. Ця верства вважалася на кшталт юродивих (на мій погляд, іноді справедливо). Бо це були люди не від системи.

Джинса

2003-й, можливо, перший рік, коли передвиборча кампанія почалася майже за півтори роки до виборів. У чернівецькій пресі, як для невиборчого року, надмірно багато так званої «джинси».

Термін, про який багато знають зараз, але майже нічого не знали тоді. «Джинса» – це розсилка пропагандистських однобічних статей, автор яких, як правило, невідомий, а іноді ще й колективний. Статті пишуться за певними правилами у столичних піар-агенціях і друкуються в провінційних часописах, як би на правах реклами, але без відповідної позначки.

Зараз цією технологією користуються усі політичні сили. Тоді ж, з точки зору «джинси» вразила кампанія Віктора Андрійовича Ющенко. Вона зааганжувала одразу кілька буковинських газет. Штабісти Ющенка поставилися до такого роду пропаганди дуже серйозно. І статті друкувалися в буковинській пресі з неукраїнською регулярністю. Статті ж від штабістів Януковича почали друкуватися лише 2004-го. Не так талановито і, що дивно, не так наполегливо. Чи то через впевненість у перемозі, чи то через одвічне «авось». Сприймала усе це публіка дуже безпосередньо.

Звісно, досвідчений журналіст виявляє замовлення і пропагандистські прийоми у першому ж абзаці. Але звичайний читач не відчуває маніпулювання і сприймає все як стовідсоткову реальність. Власне, це і дозволяє «аристократії» говорити про «лохівство» мас, та їхню безглуздість. Адже маніпулюють бажанням «халяви», почуттям національної «пихатості», відчуттям неаргументованої правоти, безглуздою ненавистю до іншого, бездумністю тощо. Тож святий народ не тільки радісно віддає свою долю у руки шахраїв, але й ще одночасно танцює у шароварах, або з червоними прапорами, або у російських косоворотках. Зміст той самий.

«Джинса» – одна з ознак нової системи відносин. Для журналістів вона стає чимось буденним. І під існування «джинси» можна навіть підвести певну «філософську» базу. Боротьба з нею стає таким же декоративним заняттям, як боротьба з корупцією для чиновників.

 

Рятівний Ющенко

Кінець епохи Кучми, доволі кволий і безрадісний, із 150-гривневою пенсією та мізерними зарплатами, вимагав від системи створення міфу про рятівника, який принесе оновлення. Кого він мав би рятувати? Українців чи систему? На цю тему, гадаю, цікаво поміркувати кожному. На моє глибоке переконання,йшлося про порятунок системи.

Міф про оновлення рятував безпорадну ситуацію, що склалася в країні. Без нього невдовзі стався би соціальний вибух, і система була б зламана. Тому Ющенко, безумовно, на мій погляд, рятував систему. Наші пострадянські люди не мають імунітету проти демократичних інструментів маніпулювання приблизно так само, як чукчі не мають імунітету проти горілки. Ніхто не усвідомлює неймовірну парадоксальність ситуації, коли недавній поступливий слухняний прем’єр-міністр чомусь постає в образі суворого опозиціонера. Мало хто задумується над логікою такої зміни.

Цікаво, що образ скромного симпатичного проамериканського демократа, виліплений веселими політтехнологами, люди сприйняли без поправок на те, що він створений спеціалістами, яким заплачено шалені гроші. Тобто, про цих спеціалістів навіть зараз ніхто не думає. Хоча про них весь час і теревенять. Демократія, на жаль, завжди пов’язана з подібним маніпулюванням і певного роду безчесністю.

Подарунок долі, Семена Співака і російської політики?

Але, звісно, крім системи у світі існують й інші дивовижні речі. Наприклад, театр. Гастролі Санкт-Петербурзького Молодого театру у біднуватих Чернівцях 2003-го року були схожі на диво. Чернівецький глядач очікував якогось підступу.

Що ж тут не так? Колишній чернівчанин, режисер Семен Співак (батько відомої акторки Емілії Співак) приїхав у пору відпусток не один, а з цілим петербурзьким театром, декораціями та шістьма виставами. Від самих лише підрахунків, скільки це могло б коштувати, зупинялося дихання.

Семен Якович на прес-конференції сказав, що це жест стосовно рідного міста. Театр був якісний, проте, смаки чернівчан так змінилися за тридцять років, поки Співака не було, що з глядачами були проблеми. Але й тут, на жаль, я запідозрив втручання системи. Саме тоді Росія прийняла рішення про сприяння культурному обміну між Росією і Україною (очевидно, в очікування виборів 2004 року). І, сподіваюся, петербурзькому театру гроші були все ж, хоча б частково, відшкодовані. В будь-якому випадку я отримав щире задоволення. Показово, що в цьому ж році до Чернівців приїхала Алла Пугачова, Максим Галкін, Пресняков тощо. Система чи ні?

 

1 response on 2003-Й: СИСТЕМА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *