Священнослужитель Олег КОРИЦЬКИЙ: І дар, і веління Боже…

Олега Івановича КОРИЦЬКОГО називають цілителем людських душ і тіл. Уже 13 років отець Олег присвятив служінню Господу‚ проповідуючи Його заповіді на теренах Путильщини й за кордоном. І вже 17 років поспіль він дбає про здоров’я краян як лікар-хірург і керівник хірургічного відділення Путильської центральної районної лікарні. Нині він одна з найпомітніших постатей сучасної Путильщини.

Не кожному під силу опанувати та воднораз вміло поєднувати такі суспільно важливі професії. Та на цьому отець Олег не зупиняється. У вільний час він пише книги про духовну історію сіл Путильщини‚ вивчаючи її в архівах та бібліотеках. Достеменно знає минувшину рідної Хмельниччини. На дозвіллі грає на гітарі. Але опорою й музою цілого життя вважає сім’ю.

Родинне коріння

 

Мала Батьківщина Олега Івановича Корицького, де він прийшов у світ 8 серпня 1972 року, – селище Наркевичі Волочиського району Хмельниччини. Його батьки Іван Йосипович та Леоніда Арсентіївна Корицькі все життя працювали простими робітниками на Наркевицькому цукровому заводі. Подружжя було віруючим.  Свого первістка назвали Олегом. І вже невдовзі у церкві святого Архистратига Михаїла села Бубнівка малюка охрестили.

Наука від бабусь

Олегові дитячі роки пройшли в Бубнівці, де проживали обидві його бабусі. Жінки намагалися передати хлопчикові найкращі вміння та надихнути на життєві мудрості.

Бабуся Антоніна Юліанівна Корицька, татова мама, мала неабиякий співочий дар. Її голос був ніжний, мелодійний і проймав до глибини серця. До війни вона співала в хорі. А в похилому віці її аудиторією та слухняними учнями стали онуки. Олег Іванович і нині пам’ятає пісню з п’єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка»: «Сонце низенько, вечір близенько…». Певно‚ саме від Антоніни Юліанівни всі Корицькі й навчилися співати та любити народну музику.

У світ духовний хлопця повела бабуся Ганна Іванівна Поплавська – мамина мама:

– В її оселі завжди пахло травами й квітами. Коли відпочивала швейна машинка «Зінгер», у великій хаті бабуся читала акафіст Божій Матері Почаївській‚ що був надрукований на сірому папері друкарською машинкою та обтягнутий палітуркою зі старих шпалер. З ікон на нас дивилися Божа Матір і Христос‚ – пригадує дитинство Олег Іванович.

Саме тоді в дитячій душі запалилася перша іскра духовності. Добра‚ мудра й виважена жінка завжди була прикладом для інших. Анна щиро вірила, ходила хресною ходою до Почаєва. Шлях був непростий: майже сотня кілометрів. У храмі вона постійно молилася до Почаївської ікони Божої Матері.

Окремим епізодом у пам’яті закарбувалося те‚ як бабуся Ганна брала хлопця з собою на похорони‚ де «пєвчі» співали церковні пісні. Олег Іванович пам’ятає їх досі.

Перший знак від Бога

 

Згодом Олег пішов до школи у Наркевичах. Навчався хлопець добре, наука давалася йому легко. Проте вирізнявся з-поміж ровесників чіткою позицією та вмінням відстоювати власну думку.

Одного тихого осіннього дня семикласник Олег зайшов до розваленої та пограбованої радянською владою церкви в сусідньому селі Юхимівці. Побачивши там безлад, дуже захотів прибрати. У дворі біля зруйнованої святині нарвав гілля клену‚ зібрав у віник і взявся замітати саме там‚ де колись був престол у вівтарі. І раптом хлопця полонило якесь дивне відчуття:

– Здавалося‚ ніби ти стоїш‚ а землі під ногами немає‚ наче перемістився в інший простір. А ще з’явилося відчуття‚ ніби хтось на мене дивиться‚ – пригадує Олег Іванович. – Огледівшись довкола, нікого не побачив. Через якусь мить ізнову підняв голову і побачив на стіні порубану сокирою ікону розп’яття Ісуса Христа. Здавалося, що Христос дивиться мені прямісінько у вічі. Це була моя перша свідома зустріч із Богом.

Родина – моя опора

 

1989-го Олег успішно закінчив школу і вступив до Чернівецького медичного інституту, який закінчив 1995 року. Навчаючись у виші, любив малювати, займався музикою. Багато знань юнакові передав досвідчений хірург, «маестро» Анатолій Іванович Васілов. Він і благословив молодого лікаря‚ вивівши на самостійну професійну стежину. Разом із Олегом, тільки в паралельній 21-ій групі, навчалася його майбутня дружина – чернівчанка Тетяна, яка здобувала фах лікаря-терапевта.

Вже 14 вересня 1991 року в Свято-Миколаївській церкві у Чернівцях отець Октавіан повінчав молодят. 1997-го молоде подружжя лікарів направили на роботу до Путили. Гірські умови видалися їм нелегкими: 14 років жили в гуртожитку‚ який більше нагадував барак. Бездоріжжя. Круті схили. Безмежні плаї. Численні хутори. Іноді доводилося долати багато кілометрів‚ щоби надати хворому медичну допомогу.

Тетяна все життя поділяє й підтримує життєву позицію чоловіка та є для нього доброю порадницею. Мають три донечки. Анастасія навчається на п’ятому курсі стоматологічного факультету медуніверситету. Антоніна та Анна – школярки. Родина щодня молиться Господу й дякує за те, що Всевишній в усьому їм допомагає.

getImage (3) 

Шлях до священства

Здобуваючи лікарську освіту, Олег не переставав тягнутися до релігії: часто спілкувався зі священнослужителями, читав християнську літературу. Поступово змінювалися погляди на життя. Одного дня доля звела Олега Корицького з настоятелем Свято-Вознесенського храму села Сергії протоієреєм Василем Фокшеком. Священика вразили знання лікаря про православну віру‚ церкву. Він і запросив Олега прийти до храму й спробувати читати молитви, Апостола. Так отець Василь допоміг опанувати першу духовну освіту та дав багато цінних настанов. Він і навернув Олега на стежину священства.

Згодом чоловік прийняв духовний сан, а далі – навчався в одному з духовних закладів Буковини. Один рік служив у Свято-Георгіївському храмі села Рижа в парі з отцем Анатолієм Слижуком (тепер він трудиться на парафії села Тораки).

2002 року з благословення митрополита Чернівецького і Буковинського Онуфрія став настоятелем церкви Первоверховних Апостолів Петра і Павла в селі Плоска. За 9 років залишив по собі добру згадку. Упорядкував деякі матеріали для книги про цю церкву, згодом – буклет про храм. Видавав парафіяльний листок «Православні дзвони Карпат».

Духовну підтримку мав від великих титанів Православної віри схіархімандрита Дмитрія з Почаївської Лаври та схіігумена Михаїла з Дуконії, нині вже покійних. Чималу істину містять книги Митрополита Антонія (Сурожського) та святого архієпископа Луки (Войно-Ясенецького). Саме духовні твори цих отців допомагали вивчати та пізнавати сутність релігії та Бога: всі ці служителі Божі теж були лікарями.

Духовну віру черпав із глибинних джерел православ’я – Свято-Аннинського жіночого монастиря, Свя́то-Успе́нської Поча́ївської лаври, Свято-Іоано-Богословського чоловічого монастиря в селі Хрещатик.

Поворот долі

 

За велінням Божим 11 жовтня 2010 року митрополит Онуфрій направив отця Олега на служіння до Свято-Троїцького храму села Киселиці на допомогу настоятелю храму Авксентію Вознюку, якому тоді було поважних 94 роки. Вони здавна товаришували та могли довго бесідувати про Бога й насущне. Прослужили разом 2 роки. Отець Авксентій служив Господу та киселицькій пастві від 1947 до 2012 року, здобувши любов і прихильність парафіян. Хай буковинська земля, яку він благословляв своєю молитвою, буде йому пухом. Сьогодні отець Олег трепетно оберігає духовні традиції‚ які залишив Авксентій, і вдячний парафіянам за їхні труди на благо церкви.

KLM_3786 

Лікар від Бога

Бути лікарем – це дар Господній, а священнослужителем – покликання Всевишнього.

Всі ці роки свята віра допомагає Олегу Івановичу успішно проводити операції. Щоразу перед тим‚ як узяти до рук скальпель‚ отець Олег молиться‚ і Господь завжди допомагає йому та хворому. Він вдячний головному лікарю й медперсоналу за розуміння та підтримку.

– Цілитель Пантелеймон чи Агапіт Києво-Печерський теж були одночасно і лікарями, і священиками, – каже отець Корицький. – Вони вважали, що лікування тіла – тільки половина справи, бо треба лікувати і душу, і тіло разом. – У лікаря своє послушаніє‚ а у священнослужителя – своє. Головне – робити справу добросовісно.

Запитай себе

 

– Кожний з нас у житті несе свій хрест. Життя дане людині Богом. У житті є все – і скорбота, і радість‚ і печаль‚ і втіха‚ і молитва‚ і безвір’я. Одні несуть свій хрест без нарікань. Інші бідкаються на Бога. Та християни все ж різняться від інших тим‚ що зі смиренням несуть свій хрест. Хоча й зустрічають на вузькій життєвій дорозі каміння‚ бруд‚ скелі‚ терни. Дехто думає‚ що дорога життя має бути широка та застелена квітами. Але Господь сказав: «Дорога до царства небесного вузька, і ворота вузенькі. Тільки смиренні та такі‚ які роблять діла милосердні, увійдуть туди. Господь просто запитає на суді: чи був ти у земному житті людиною?!», – навчає Олег Корицький.

Оксана ПОРОХ, член НСЖУ, Селятин, Путильщина, спеціально для Версій

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *