Людина з інвалідністю: від «тиші й затишку» за дверима власної оселі – до виходу в світ

Рома-Кисляк-Марина-Порошенко2-700x476Коли Романа Кисляка – людину з інвалідністю, переселенця, який працює таксистом у Львові, брутально вигнали з львівського ресторану Vapiano Lviv (бо чоловік, бачте, не зовсім звично, на думку офіціанта, виглядав), то на його захист піднялася вся Україна. Мало того, що цей ресторан викреслили з потенційних місць відвідування безліч людей, українці вимагали від закладу вибачень і покарання неадекватного працівника. Підтримала Рому навіть перша леді: дружина Президента України Марина Порошенко запросила хлопця на каву і поспілкувалася з ним особисто. Одна з перших осіб держави реально оцінила ситуацію і зрозуміла, що проблема не в окремо взятому офіціантові, і навіть не в окремому ресторані. Проблема глибша – в свідомості пересічного громадянина, який не сприймає того, хто не подібний на нього самого. Саме тому в Радянському Союзі «інвалідів не було» – вони сиділи в своїх домівках, аби «не псувати» своїм виглядом міфу про «успішну радянську людину». Огидна радянська спадщина перейшла у свідомість українців, і ламати ці стереотипи доведеться довго і болісно. Найкраще – прищеплювати розуміння безумовної рівності людей перед Богом і суспільством з дитинства. І це маємо закладати в голови своїм дітям ми. А щоби у нас виникло бодай розуміння такої необхідності (якщо немає вродженого відчуття), це мають власним прикладом показувати перші особи, владники, відомі, популярні і публічні люди – а також будь-хто, хто хоче й може. Запроваджувати таку, якщо вам завгодно, «моду» – бути нарівні, а не пишатися ні своїми грішми, ні популярністю, ні здоров’ям.

Услід за Мариною Порошенко акцію підхопила вся Україна. Наприклад, львів’яни самоорганізувалися і збирали охочих через соцмережі, поширили не лише заклик, а й коротку інструкцію, як діяти. В інструкції закликали зустрітися по різних мікрорайонах міста, почастувати запрошених кавою-чаєм-тістечком (адже сенс акції не власне у їжі, а в можливості людям з інвалідністю потрапити до кав’ярень), не затримувати людей, які захочуть піти раніше («Часом у людей є певні фізіологічні особливості і вони не можуть довше сидіти з вами і йдуть з зустрічі не тому, що ви їм не сподобались, а так організм вимагає і незручно про це говорити!» – зазначають організатори). І на чому ще наголошують організатори: «З місця зустрічі розходимось по РІЗНИХ кафе та ресторанах щоб максимально показати свою присутність та привчати обслугу та громаду до того, що будь-які послуги повинні бути для всіх. Відгуки про зустріч, обслуговування, доступність закладів і т.п. заохочуються нашими подяками, оплесками та посмішками. Не біймося писати про реальну ситуацію. На помилках будемо вчитись та вдосконалюватись разом».

Йдеться саме про ПУБЛІЧНІСТЬ таких акцій як запоруку позитивних змін у нашій свідомості.

Приємно, що акцію – хоча й не так масово, як у Львові – підхопили буковинці.

Голова Чернівецької облради Іван Мунтян запросив на каву односельчанина – мешканця с. Кам’янка Глибоцького району Олександра Малофія. Олександр – інвалід дитинства, він доволі мобільний, часто буває в центрі села, ходить до церкви. А от у кафе, яке працює в селі вже два роки, потрапив уперше – на запрошення.

61

Спілкування, як розповів посадовець, було дуже насиченим і взаємно цікавим: «Ми їли піццу, розмовляли про все на світі…  Саша розпитував про Майдан, говорили про роковини трагічних подій. Розповідав про особисте, про проблеми людей, які позбавлені можливості ходити власними ногами, про духовне. Я відповідав на Сашині запитання. Обговорили те, що в нашій місцевій церкві немає пандуса. І що якби пандус був – туди б приходили люди на візках, бо вони хочуть приходити і молитися, але бояться обтяжувати інших своєю безпомічністю». Голова обласної ради дав обіцянку профінансувати облаштування пандуса на вході до церкви, а також вирішив пошукати для Олександра новіший візок.

«Це спілкування – надзвичайно потужний досвід для мене, – підсумував Іван Мунтян. – І, сподіваюся, що це приємність для Саші. Караю себе лиш за те, що не зробив цього раніше. Спілкування – це необхідність. Після вчорашнього вечора можу сказати, що не лише люди з інвалідністю бувають обділені спілкуванням. Це ми, не спілкуючись з ними, обділяємо себе».

Голова облради запропонував кожному, хто має таку можливість – а насамперед депутатам усіх рівнів, запросити на каву людину з інвалідністю. На заклик голови облради відгукнулися хотинчани:  депутат районної ради Анатолій Банар та керівник громадської приймальні Ірина Мартинюк запросили в кав’ярню молодих людей – мешканця с. Долиняни на Хотинщині Леоніда Руснака та хотинчанина Андрія Сарахмана. У Леоніда вади слуху, він навчався у відповідному чернівецькому інтернаті, де здобув професію програміста. Андрій має хворобу Дауна, більшість часу проводить з мамою.

3

«З Леонідом за кавою спілкувалися через записки – на жаль, Леонід не говорить, а мови жестів його співрозмовники не знали. Активний, впевнений у собі хлопець писав, що цікавиться технікою і… квітами. Розповів, що має дівчину – вона з Вінниччини, вони разом навчалися в інтернаті, а тепер спілкуються віртуально. І він дуже хотів би дарувати їй квіти… – розповіла про спілкування Ірина Мартинюк. – Андрій, якого на запрошення пана Анатолія та пані Ірини до «Рок-піцерії» відпустили батьки, часто перепитував, чи гарно він поводиться, і хвилювався, що він без мами. Андрієві 29, він ніде не навчався, постійно перебуває під наглядом родини. Іноді його відправляють до магазину – з запискою для продавця, що йому продати».

«Ми зрозуміли, що величезною проблемою – більшою за матеріальні проблеми! – є неадаптованість людей з особливими потребами до життя в суспільстві, – підсумував Анатолій Банар. – Їм складно все: від елементарного походу до крамниці – до забезпечення себе засобами для існування. Змінити такий стан речей мають держава і суспільство разом. Запрошення на каву – це маленький крок до цих змін. Самі люди з інвалідністю усвідомлюють свої можливості, і всі хто навколо – господарі закладу, гості – також вчаться сприймати ситуацію так, як належне. Дивно, що цього треба ще вчитися – але на жаль, так є».

інклюзія

Ці дії і відгуки хочеться адресувати тим, хто закидає доброчинцям у соцмережах і не тільки звинувачення у піарі під гаслом «Добро любить тишу і затишок». Не «тиша і затишок», а саме публічне привернення уваги до проблеми – найперше завдання для відомих людей стосовно ставлення до людей з інвалідністю. І на щодень, а не тільки після шокуючих історій. Бо тоді ці історії будуть безкінечними. Тільки не всі їх учасники є публічними, тож на їх захист і не підніметься суспільство.

Оксана Драчковська, мама дитини з інвалідністю: «Ця акція була задумана саме як ПУБЛІЧНА. Щоб якомога більше людей побачили тих інвалідів за межами їхніх домашніх в”язниць, дізналися про їхнє існування і почали нарешті звикати до них. Бо мене особисто вже задовбало, що на мою дитину дивляться так, ніби я прибульця якого на візку везу. А багатьох аж так це задовбало, що вони своїх дітей з дому не вивозять… То на біса тут, питається таємність якась?! Знов заховаємо тихенько каліку і фоткати не будем? Та хто ж про нього знати тоді буде?!»

За даними Міністерства соціальної політики України станом на січень 2015 року в країні мешкає 2,8 мільйона людей з інвалідністю. У зв’язку із військовими діями на сході кількість людей з інвалідністю і надалі зростатиме.

 

В Україні:

понад 180 тисяч осіб мають порушення опорно-рухового апарату

близько 46 тисяч осіб з порушеннями слуху

близько 80 тисяч  – з порушеннями зору

близько 276 тисяч людей мають психічні, розумові порушення

168 тисяч дітей з інвалідністю

За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я, майже 15% населення у всьому світі має інвалідність

А поки в соцмережах «ламають списи» навколо питання, чи мають такі акції бути публічними, а чи й надалі можновладці в «тиші і затишку» відкуповуватимуться від людей з інвалідністю раз на рік в День інваліда кількома десятками (чи сотнями – неважливо) гривень і не говоритимуть про рівне до них ставлення – Львів сколихнула ще одна шокуюча історія. Про неї повідомив у мережі фейсбук користувач Руслан Горовий, якого разом з подругою не пустили у відомий ресторан «Криївка»:

«В мене ніколи не було ілюзій з приводу стосунків між державою і інвалідами. Держава робить самий мінімум, аби не виглядати вишкварком і все. Знаю це добре, бо сам інвалід з дитинства.

Наші міста не пристосовані для інвалідів, особливо для тих, хто пересувається на візку. І що особливо протівно – більшість «колясочників» вже давно махнули на це рукою. Не можеш видертися на бордюр? Ну буває. Не влазить видана державою коляска в ліфт? Ну таке діло. Не можеш зайти в магазин чи кафе? А чого ти туди взагалі поперся? Но то держава. Чинуши. А оце був в вихідні з друзями у Львові і зіткнувся з іншою бідою. Зі ставленням звичайних людей. Нас не пустили в Криївку.

Довбоньоб з автоматом прокричавши «гасло» відчинивши двері, раптом побачив перед собою компанію і людину на візку. Далі суть розмови.

– Так а ви куди?

– До вас.

– Так ви ж не зможете?

– Та як не зможем? Зможем. Шось придумаємо.

– В нас вниз ступєньки.

– Ну дайте ми ось до вас в передбанник зайдемо і глянемо шо до чого?

– Та ніколи мені тут, мені людей розсажувать треба!

МЕНІ ЛЮДЕЙ РОЗСАЖУВАТЬ ТРЕБА, Карл.

Бійки не сталося тільки тому, що Віка, яка була на візочку, мене попросила. Я стиснув зуби і розвернувши її поїхав геть. В нас був лише один вечір і псувати собі настрій ніхто не хотів. Хоча я особисто більше туди не ходок. Що й відображено на фото. В усіх адекватних країнах де я побував ставлення до людей з обмеженими можливостями інше. І завезуть і допоможуть. Тим більше, шо ми не милостиню просить прийшли, а гроші витрачать.

ПС. Це не про зраду пост, це про нас, про людей. Ми були 27.02.2016, там є камера і все можна перевірити, кому цікаво. Я про інше. Бачите людину, що можливо допомоги – принаймні запропонуйте. Невсеремос».

Ховатися «в тиші і затишку» – не можна. Гайда на каву!

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *