Під час Першої світової війни висунули гасло про право націй на самовизначення. Війна зруйнувала Російську, Німецьку, Османську імперії та Австро-Угорську монархію, на руїнах яких почали формуватися нові національні держави. А деякі держави, утворені раніше, приєднали до себе території, населені представниками своєї національності, які раніше належали старим імперіям. При цьому зайняли й чимало земель, де компактно проживали великі групи людей інших національностей. Так, Королівство Румунія удвічі збільшило свої територію й населення: в його складі опинилися, крім етнічних румунів, сотні тисяч українців, угорців, болгар тощо. Переважна більшість українців, яких Бухарест підкорив своїй владі, проживала в Бессарабії та Буковині.
Як українці опинилися в Румунії
Українці здавна проживали поруч із румунами на територіях Бессарабії, Буковини і Мараморощини: тут ці два народи були автохтонами. Бессарабія від 1812 року перебувала у складі Російської імперії, де отримала статус губернії. На її півночі – в Хотинському повіті, і на півдні – в Аккерманському та Ізмаїльському повітах, проживало близько 500 тис. українців. А у північній частині Буковини, що з 1775-го була під владою Австрії, жило ще понад 300 тис. представників цієї національності. Нарешті, у південній Мараморощині, яка здавна перебувала під владою Угорського королівства, мешкало до 17 тис українців.
Упродовж тривалого часу офіційний Відень спирався на Буковині на нащадків молдовських бояр, які отримали статус австрійських аристократів. У руках священиків-румунів опинилося й керівництво Буковинською православною митрополією. Проте у другій половині ХІХ ст, після створення незалежної Румунської держави, серед провідної верстви буковинських румунів почало проявлятися бажання приєднатися до цієї держави. Австрійська влада, на противагу цьому, вирішила використати місцевих українців, надавши їм чималої політичної та культурної автономії. Українці створили власні громадсько-політичні товариства й навіть політичні партії, держава відкрила не лише початкові, але йі деякі середні школи з українською мовою навчання. Виникли й приватні українські гімназії, у краї видавалися українські газети й книги. А в Чернівецькому університеті відрили кілька кафедр з викладанням українською. Буковинські українці звикли користуватися такими національними правами, яких не мали представники цієї національності в інших провінціях Австро-Угорщини.
Бесарабія між Румунією та Росією…
Значно гіршою виглядала ситуація в Бессарабській губернії Російської імперії. Тут, як і в усій царській імперії, українців навіть не вважали окремою нацією, а називали «малоросами» й зараховували їх поруч із великоросами й білорусами до «єдиного російського народу». Відтак не існувало й системи освіти українською мовою, діти вчилися в російських школах. До революції 1905 року легальне політичне життя українців було тут неможливим. Принципові зміни відбулися лише після Лютневої революції 1917 року. Створена у Києві Центральна Рада висловилася за приєднання Бессарабії до України, й бессарабські українці дуже активізувалися.
Саме 1917 року в українських населених пунктах Бессарабії масово створювалися українські школи, виникали українські культурні товариства – переважно «Просвіти». Натомість бессарабські молдавани створили свій орган – «Сфатул Церій» (Крайову Раду), що проголосила у грудні 1917-го Молдавську Народну Республіку у складі нової демократичної й федеративної Росії. Невдовзі на її територію вступили румунські війська з метою запобігання більшовицьким нападам. А 27 березня 1918-го Сфатул Церій приєднала Молдову до Королівства Румунії, і цей акт було визнано західними державами. Але Москва не погодилася з цим і вважала Бессарабію своєю землею, окупованою румунами.
За підтримки російських більшовиків тут створювалося озброєне підпілля і навіть спалахували антирумунські повстання. У січні 1919-го повстав Хотинській повіт, допомогу повсталим надавали й українські збройні сили – на протилежному від бессарабського березі Дністра тоді існувала українська влада. Проте румунська армія жорстоко придушила цей виступ, і через замерзлий Дністер на лівий берег перейшли десятки тисяч бессарабців, рятуючись від репресій. По-різному склалися їхні долі в майбутньому: частина воювала в Червоній армії, інші осіли на території Радянської України як мирні люди. А під час сталінських репресій 30-х років багато з них зазнало переслідувань і навіть було страчено…
…і під владою Бухареста
Дії румунської влади в Бессарабії призводили до масових протестів місцевого населення, національні й політичні права якого офіційний Бухарест зневажав. Особливе невдоволення спричиняли результати аграрної реформи 1920-го, коли місцеві селяни не отримали сподіваної землі. Вона дісталася тим, кого румунська влада вважали своєю опорою у бессарабському селі. Цим скористалося більшовицьке підпілля, яке у вересні 1924 р. підняло масштабне Татарбунарське повстання. Воно охопило територію Аккерманського, Ізмаїльського, частково Кагульського та Бендерського повітів. На його придушення кинули 10 полків румунської армії, а також кораблі Дунайської військової флотилії й навіть Чорноморського флоту. Залучення таких сил дозволило придушити повстання.
Активний опір українців Південної Бессарабії змусив офіційний Бухарест піти на деякі поступки. Так, влада дала дозвіл на створення 120 початкових шкіл для українських дітей, українці отримали право на створення декількох кооперативів. Їм також було забезпечено представництво в румунському парламенті.
Політика Бухареста на Буковині
Буковину ж румунські війська зайняли у листопаді 1918-го, коли розпалася Австро-Угорщина. Українське населення північних повітів краю 3 листопада провело Народне віче у Чернівцях, на яких висловило свою волю до возз’єднання з усім українським народом у складі єдиної Української держави. Воно запропонувало буковинським румунам справедливо розділити територію краю, виходячи з матеріалів перепису населення 1910 р. і визнаючи право румунського населення на самовизначення. На жаль, більшість політично активних представників румунського населення зайняла іншу позицію і запросила румунські війська зайняти Буковину.
Вступаючи на територію Буковини, румунські військовики стверджували, що йдуть наводити порядок і захищати населення від розгулу злочинців, які відчули свою безкарність в умовах розвалу австрійської влади. Насправді ж йшлося про захоплення повітів, компактно заселених українцями, і долучення їх до Румунії. Свою загарбницьку політику офіційний Бухарест виправдовував так званим «історичним правом» – мовляв, якщо до 1774 р. вся Буковина входила до складу Молдавського князівства, то права на неї має Королівство Румунія як спадкоємиця середньовічної молдовської держави. Буковинські ж українці не мали достатньої військової сили, щоби захистити свій вибір: кілька десятків озброєних добровольців не могли на рівних протистояти 8-й дивізії румунської регулярної армії. 11 листопада 1918-го, у день завершення Першої світової війни, румунська армія зайняла Чернівці – головне місто Буковини.
У складі Австро-Угорщини Буковина мала статус герцогства – окремого коронного краю з досить відчутними правами. Румунська влада відразу ці права різко обмежила, а потім і скасувала. У 1918-1928 роках у краї тривав воєнний стан, в умовах якого були закриті всі українські культурні товариства і українські газети, а вживання української мови через суд припинили. У школах запроваджувалася румунська мова й до 1927 року в краї не залишилося жодної української школи. Все викладалося румунською, українську вивчали як предмет, причому у дуже скороченому обсязі. У 1932-му термін «Буковина» зник з адміністративно-територіальних карт: замість єдиного краю було утворено п’ять румунських округів.
Українців фактично позбавили статусу національної меншини. Влада спиралася на «теорію» румунського історика Йона Ністора (нового ректора румунізованого Чернівецького університету), за якою на Буковині проживають «румуни, які забули рідну мову своїх предків». Буцімто австрійська влада стимулювала штучну українізацію місцевих румунів за допомоги тих українців, які переїжджали з Галичини на Буковину. Але ці переселенці завжди тут були в меншості, й вони відрізнялися від буковинських українців за конфесійною ознакою: переважна більшість буковинців – православні, а галичани – здебільшого греко-католики.
Псевдо-теорія Ністора мала для українців дуже сумні наслідки. Оголосивши їх «румунами, які забули рідну мову своїх предків», влада вчила їхніх дітей тільки у румунською. Українські гімназії в краї були ліквідовані ще 1920 року, як і початкові школи. У Чернівецькому університеті закрили українознавчі кафедри. А від 1925-го колишня автокефальна Православна митрополія Буковини і Далмації була перетворена на одну з митрополій Румунської Православної Церкви, і в традиційній літургії церковнослов’янську мову замінили румунською.
Для українців офіційна політика асиміляції й денаціоналізації, яку проводив Бухарест, представляла дуже велику небезпеку. Їхнє становище було гіршим, ніж становище галицьких українців у сусідній Польщі. Деяке послаблення тиску відчувалося лише у 1928-1933 роках, коли до влади в Румунії приходила Національно-селянська партія. У краї розгорнулася активна діяльність нової Української національної партії, на чолі якої стояв Володимир Залозецький-Сас, відомий історик мистецтв і громадсько-політичний діяч. Від 1928 р. у Чернівцях виходила україномовна газета «Час», яка мала велике значення для української громади краю. Упродовж кількох років виходив і тижневик «Рідний край».
Переважну більшість українців північної частини Буковини у ті часи складало дрібне селянство. Аграрна реформа 1920 року не виправдала його сподівань: у середньому їм удалося збільшити свої земельні володіння лише на півгектара. Натомість офіційний Бухарест використав аграрну реформу для переселення на Буковину румунських селян з інших районів країни. Їм дісталося у середньому по 4 га землі та 1 га пасовищ, що ставило переселенців у кращі економічні умови, ніж місцевих буковинських селян. А масове переселення етнічних румун було одним із засобів асиміляції українського населення краю.
Боротьба буковинських українців за свої права
У часи Австро-Угорщини буковинці звикли відстоювати свої права легальними методами, маючи для цього реальні механізми – політичні партії та громадсько-політичні організації, систему місцевого самоврядування, буковинський сейм, власну пресу тощо. З приходом румунської влади, у період воєнного стану, ці можливості були втрачені. Лише 1927 року вдалося створити Українську національну партію, яка намагалася захищати національні права українців. Вона вимагала відкриття українських шкіл, використання української мови у школах, церкві та адміністрації. Актуальні питання такого захисту національних прав піднімалися й на сторінках тодішньої газети «Час». Спроби захисту прав українського населення Буковини здійснювалися і в рамках деяких загальнорумунських політичних партій, але помітних результатів вони не давали.
Коли не вдається домогтися переконливих позитивних результатів легальними методами, виникають умови для появи нелегальних організацій. Такі виникли й на Буковині. Діяльність ОУН поступово поширилася на Буковину, зв’язковим від неї був С. Никорович. Від1931-го він видавав і редагував тут журнал «Самостійна думка». Навколо журналу об’єднувалися ті, хто боровся за українську справу і прагнув здобути досвід такої боротьби. Від 1934 р. крайовим провідником ОУН на Буковину, Бессарабію і Мараморощину став Орест Зибачинський, який розгорнув активну діяльність. Її безпосередньою метою було значне зростання національної свідомості українського населення і його цілеспрямований опір румунізаторській політиці бухарестської влади. Члени ОУН намагалися діяти в легальних організаціях – наприклад, спортивних товариствах.
Румунські спецслужби були стривожені такою діяльністю й почали арешти українських активістів. У 1937-му в Чернівцях відбулися два судові процеси проти українців, які мали значний суспільний резонанс. Після них націоналістичний рух пішов у глибоке підпілля, концентруючись на вихованні кадрів.
Невдоволення українців румунізаторською політикою Бухареста намагалася використати у своїх інтересах Москва. Через своє підпілля на Буковині й в Бессарабії вона вела пропаганду, метою якої було приєднання всіх українських земель до УРСР. Проте ефективність такої пропаганди виявилася невисокою: на Буковині й в Бессарабії багато людей добре знали, якою насправді є радянська влада. Під час Голодомору 1932-1933 років сюди втікали з сусіднього Поділля українські селяни, рятуючись від голодної смерті. Місцеві надавали їм посильну допомогу, а українські підпільники провели церковну панахиду за жертвами штучного голоду в УРСР.
1938 року в Румунії встановили королівську диктатуру, згорнувши парламентську демократію і ввівши цензуру. Боротися за свої права українцям стало ще важче. Було заборонено діяльність української Національної партії, але складне міжнародне становище почало тиснути на румунський уряд і він пішов на деякі поступки, щоб здобути підтримку серед українського населення Буковини, Бессарабії і Мараморощини. Правда, обіцянки розширення українського представництва в органах влади і збільшення годин української мови в школах не були втілені у життя: невдовзі Румунія змушена була віддати СРСР ті українські землі, що 1918 року опинилися в її складі.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
.
