Архивы ювіляр - Медіа-Версії

Артур КОЛЬНІК: 125 Пронизливий погляд з Чернівців

Lida — Thu, 14 May 2015 11:20:51 +0000

Ювіляри 2015 року
З колекцій Чернівецького художнього музею

Митець-філософ: Сьогоднішнє – це учорашнє й завтрашнє
Єдиним живописним твором всесвітньовідомого художника-експресіоніста Артура КОЛЬНІКА (1890-1972) в музеях України є портрет «Дівчинка з ведмедиками». Ця робота написана у Чернівцях 1925 року і є окрасою експозиції Чернівецького художнього музею. Цьогоріч вона цілком самодостатньо може бути подана на виставці однієї картини на вшанування автора в рік його ювілею. Зображення дівчинки з іграшками – твір надзвичайної сили як за дивовижною виразністю живопису полотна, так і за промовистим звучанням образу. Глибоко зворушує та бентежить замислено-пронизливий вираз зелених очей дитини. Виникає враження, що цей погляд передрікає подальший перебіг життя художника у 82 роки завдовжки. Разом з тим здається, що митець досяг незбагненного ефекту чудодійного зв’язку між простором картини та сьогоднішньою реальністю.
Стан зосередженої вдумливості виражають не лише проникливо-серйозні очі дівчинки, а й вперто-рішучі положення рук. Неймовірно виразне враження справляє також протиставлення статичної фігури динаміці кубістичних елементів зображення, надаючи полотну винятково-промовистої декоративності та привабливої ошатності. Енергійним співставленням відкритих кольорів і напівтонів художник з артистичною майстерністю досягає емоційності та експресивності образу.

Артур КОЛЬНІК. Дівчинка з ведмедиками. 1925 р. Полотно, олія. З колекції Чернівецького художнього музею

Артур КОЛЬНІК. Портрет жінки. 1926 р. Полотно, олія. З колекції Bad-David Museum (Ізраїль,
кібуц Барам)

Артур КОЛЬНІК. Єврей. 1926 р. Полотно, олія. З колекції Bad-David Museum (Ізраїль, кібуц Барам)

Коли щастить, пошуки бувають успішні
«Дівчинка з ведмедиками» за манерою виконання є близькою до написаного роком раніше портрета «Старий єврей». Його репродуковано у виданні 2005 року (Т. Дугаєва «Таланти Чернівців»). Проте інші портретні твори митця, які постали протягом дванадцяти чернівецьких років, залишаються здебільшого невідомими або малознаними. У вирі часів вони опинилися в музейних та приватних збірках різних країн світу і, здебільшого, й дотепер не є надто поширеними. В ході опрацювання матеріалу виявлено кілька таких творів Артура Кольніка («Єврей», «Портрет жінки», графічний жіночий портрет (1926, 1928 р.р. Музей Bad-David, Ізраїль, кібуц Барам), а також «Автопортрет» (1927 рік. Ізраїль, Аукціон Kedem, 2013). Репродукцію профільного портрета актриси на ім’я Міріам Орлєска розмістив львівський польськомовний тижневик «Chwila» 1930 року.

Кроки до експресіонізму

Якщо звернутися до більш ранніх творів (парні портрети: 1919 р. – «Елегія. Смуток розлуки», Варшава, аукціон, 2011, та 1920 р. – «Літній чоловік і дитина», приватна колекція), стає помітним, що вже тоді Артур Кольнік особливу роль надавав зображенню рук та їхніх красномовних жестів. Згодом у чернівецьких роботах він почав підсилювати емоційну виразність образів геометризованою живописною структурою та більш визначено окреслювати силует лінією-обводкою як формоутворювальним та водночас декоративним елементу. Ці характерні деталі відграють суттєву роль у передачі психологічного стану потретованих, напруги їхніх почуттів та внутрішньої енергії. Наведеним вище творам, як і полотну «Дівчинка з ведмедиками», властиві стилістичні риси експресіонізму. Відтак у чернівецький період художня манера митця набула яскравих ознак цього мистецького напряму.
Раритети Чернівецького музею
Крім портрета «Дівчинка з ведмедиками», у Чернівецькому художньому музеї зберігається примірник раритетного видання 1936 року «Під циліндром» («Sous le chapeau haute forme») із 12 ксилографіями Артура Кольніка, присвяченими антивоенній тематиці періоду Першої світової війни. Цю рідкісну книгу передав музею пан Яснозор Шевчукевич 1991 року.
Є сподівання, що в науковому обігу з’явиться ще один експонат Чернівецького художнього музею, автором якого є Артур Кольнік. На цю подію маємо ще почекати, оскільки над портретом, про який йдеться, належить попрацювати реставратору.

Автопортрет. 1927 р. Папір, пастель.
Ізраїль, Аукціон Kedem, 2013

З біографії художника

Артур Кольнік (Arthur Kolnik) є художником яскравого мистецького таланту. Народився 4 травня 1890 року у Станіславі (тепер Івано-Франківськ), навчався у Краківській Академії мистецтв, де отримав кілька нагород, а також бронзову та срібну медалі. Саме у Чернівцях (1919-1931) тривало його становлення як живописця, графіка та ілюстратора книг. І ще 40 років життя митця пройшли в Парижі, де він помер 1972 року. На життєву долю Артура Кольніка випали драматичні фронтові випробування під час Першої світової, поранення, поневіряння перших років життя у Парижі, арешт і жахи табору для біженців під час німецької окупації у 1940-х роках, смерть першої дружини. Водночас відданість покликанню художника гартувала його цілеспрямованість і успішний творчий поступ. В історії мистецтва він відомий як представник École de Paris (паризької школи), знаний творами на теми хасидських традицій, та як ревний поборник збереження духовних витоків єврейського народу. Роботи Артура Кольніка експонувалися на численних виставках 1910-20 р.р. у Відні, Чернівцях, Кракові, Нью-Йорку. Наступного десятиліття – у Парижі, Буенос-Айресі, Лондоні, Варшаві, Ризі. В Ізраїлі тріумфальне відкриття виставки майстра відбулося 1948 року. Найбільш широкий показ його творчого доробку відбувся 1968 року в Тель-Авіві, де експонувалося 130 його творів. Нині живопис і графіка митця представлені у музеях Європи, США, Ізраїля та в багатьох приватних колекціях. Вони регулярно з’являються на світових аукціонах.
Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України

Запис Артур КОЛЬНІК: 125 Пронизливий погляд з Чернівців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Художник і час: чотири пори року Андрія ЖИТАРУ

Lida — Thu, 14 Aug 2014 08:34:30 +0000

Наприкінці березня 2014 року в сороковини загибелі перших Героїв Небесної сотні, в університетській церкві Трьох святителів у Чернівцях сталася подія, незвична для храму: тут була виставлена картина буковинського художника Андрія ЖИТАРУ «Пам’яті Небесної сотні». Сказати правду, священики спершу вагалися, адже храм – не виставкова зала. Та назва картини й привід для її написання були трагічними, тож картину прихожани змогли побачити – в оточенні фотографій усіх відомих на той момент загиблих героїв. Нині авторові картини виповнилося 60.

Коло життя на батьківському обійсті

Малинівка на Новоселиччині, де живе Андрій Житару, зовсім не схожа на приміські «царські села» на Буковині: звичайне село, звичайні хати… Подвір’я, де зустрічає нас художник, розгороджене виноградними шпалерами на окремі ділянки. Між шпалер і квітників гордовита курка казкового рудого кольору водить курчат. Рівними рядками стирчать на городі кілочки, до яких прив’язані помідори. Серед дерев старого саду стоять кілька вуликів. А далеко внизу між деревами виглядають сусідські будівлі і ходять… страуси: односелець тримає страусячу ферму.

Лише одне – й найсуттєвіше – відрізняє обійстя Житару від звичайних селянських: всюди – і в майстерні, колишній господарській будівлі, і в стайні, перетвореній на сховище для картин – картини, картини, картини. Їх сотні, і лише самому господарю відомо, де яка, і лише сам господар вирішує, що показати. Хоча так нагадують снопи різнокаліберні пензлики у глиняних горщиках, і вичавлені тюбики фарб, розкладені у певному порядку, схожі на якесь збіжжя чи сухі плоди. І суміш запахів – олійного, живописного із селянським, побутовим…

Мені пощастило: до цього моменту я лише чула про художника, а роботи його бачила в миттєвих сюжетах місцевого телебачення. І зустріч з усім цим мистецьким багатством була приголомшливою. Мій фотоапарат давно розрядився, а Андрій Георгійович все виставляв картину за картиною…

Вдруге мені пощастило в тім, що художник Житару – зовсім не той відлюдник, як мені розповідали деякі чернівецькі знайомі. Це дуже щедра у спілкування людина. Він докладно розповідає про своє життя, просто манера оповіді в нього рівна й спокійна, бо всі емоції цієї людини – в її картинах.

«Мені жаль, що я не можу писати картини цілий рік. Від весни, коли починаються перші городні роботи – і до пізньої осені, коли вже дав раду врожаю й зробив консервації, майже безперервна селянська робота. Все має бути зроблене у певний час: пропустив, запізнився – і не матимеш врожаю, не матимеш засобів до життя. І відмовитися від господарства я не можу: живу з цього, пенсії не маю… Картини не продаються… А до зими фарби пересихають…»

Селянське коріння не дає художнику можливості робити аби як: здається, безкінечність праці сама надихає на себе. З 3 гектарів власної землі господар обробляє власноруч 75 соток, решту здає в оренду…

28 картин в італійській «к’єзі»

Так склалося наше з вами життя, що на Буковині мало не кожний знає, що таке «к’єза». Італійською це – церква. Кілька років тому Андрій Житару 8 місяців працював в Італії. Там він познайомився із румунським священиком, який після розпаду Союзу й масової міграції заробітчан в Європу став одним з тих, стараннями кого відкривалися в суто католицькій Італії православні церкви. Отець Троян Вальдман точно відчув, чим можна допомогти відірваним від рідного людям, як їх втішити…

В одній з двадцяти таких офіційно відкритих церков Андрій Житару за роботу сторожем і прибиральником мав житло й харчі – і працював над своїми картинами. Написані роботи сохли на стінах церкви. Мало-помалу італійці дізналися про незвичного робітника у церкві. Дехто з прихожан дивувався, що священик дав художнику прилисток у церкві, звертали увагу на те, що той не кладе на себе хреста… На що мудрий священик відповідав, що про віру цієї людини говорять його картини…

Якось до церкви прийшли міланський депутат і представники університету й місцевого, як сказали б ми, відділу культури.

Андрія Георгійовича вразило тоді ставлення європейців до культури, до митця. Вони виділили Житару 1000 доларів на фарби й полотно, за умови… що він буде писати картини. І приходили потім щомісяця – перевіряти, чи він працює. За п’ять місяців Андрій Житару написав тоді 28 робіт. 2000 року в Мілані навіть відбулася його виставка. 7-8 картин навіть удалося продати. Ще кілька подарував церкві й місту. Решту привіз додому.

А повертатися довелося, бо захворіли й злягли водночас і батько, й матір. Брат, уже немолода людина, поставив ультиматум: «Або ти повертаєшся, або можеш назовсім залишатися там». Вибору практично не було…

«У нас допомагати художнику не прийнято…» – каже Андрій Георгійович, без гіркоти й образи в голосі.

Мистецтво потрощеної дійсності

Коли спотворені релігія, історія й моральність і звичні засади життя зовнішнього руйнуються, людина повертає свій погляд в середину самого себе. Багато хто з мистецтвознавців таким чином пояснює, звідки в митцеві з’являються зародки прагнень до нереалістичного, абстрактного, до власної внутрішньої природи. Саме такий художник – Андрій Житару.

Зламані кола, перехрещення ліній, поєднання непоєднуваних кольорів і голови, що літають… Дійсність Андрія Житару була спотворена ще до його народження.

Хліборобська родина Житару мешкала у Малінешті (нинішня назва Малинівка відповідна лише за звучанням) від діда-прадіда. Тут Андрій Георгійович живе постійно, з короткими виїздами на виставки чи презентації.

Між Андрієм Георгійовичем (1954) та його старшим братом (1941) – не просто 13 років різниці, це 13 років війни й заслання репресованих батьків. Заслання не разом, сім’єю: батько, мобілізований до румунської армії, після капітуляції Румунії потрапив у радянський полон й пройшов усі кола пекла.

Повернувшись на Буковину, батько доклав усіх зусиль, аби дати синам освіту. Старший брат Андрія Георгійовича – лікар. Батько бачив, що молодший прагне до малярства, навіть до художнього училища після восьмого класу відпустив. Але потім наполіг, щоби й молодший отримав професію, з якої можна було б жити. Андрій Георгійович навіть встиг попрацювати кілька років лікарем, поки малярство перемогло остаточно.

«Кожний художник, свідомо чи підсвідомо, відображає свій час. Я – з Радянського Союзу, який був побудований на людському горі й буквально на людських кістках. І на брехні.

Свій час, усе горе й страждання, що випали людям, Андрій Георгійович у своїй творчості водночас і узагальнює – і прив’язує до конкретної землі, до нашої Буковини, яка розділила усі напасті з Україною. Більш рання серія картин «Удови Буковини» – безкінечні фігури удів – саме й сповнена цим горем і печалями. Варто зауважити, що ця прив’язка не зменшує змісту того, що робить художник, а навпаки збільшує його.

Офіційно призначений того часу «соціалістичний реалізм» лише поглиблював цю прірву між дійсністю й митцем. Кожна картина Андрія Житару – відбиток людського страждання, так він бачить свій час, таким бачить своє завдання.

Знайомство із творами Василя Кандінського, картини якого Житару читає як відкриту книгу, тільки підказало форму, за якою можна сховатися від зовнішнього, темного, брехливого, спустошливого…

Художник охоче й докладно розповідає про зміст картин, про значення кожної лінії та кольорової плями… Та не намагайтеся переказувати пояснення художника: якщо вам пощастить зустрітися з його картиною, увімкніть власне внутрішнє око, своє знання історії рідної землі, свою здатність до розуміння й співчуття.

Якщо у вас це вийде – ви побачите й те, що творчість Андрія Житару не залишає нас у безнадії, у порожнечі й темряві. На Землі бувають різні пори року, різні часи…

“НЕБЕСНА СОТНЯ”

“УДОВИ БУКОВИНИ”

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Художник і час: чотири пори року Андрія ЖИТАРУ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Микола БУЧКО: «З доброти виростає людина»

Lida — Thu, 31 Oct 2013 14:02:32 +0000

Вірш із таким рядком відомий український поет Микола Іванович Бучко написав ще 12-13-річним хлопцем. А нині його творчий вечір з нагоди 65-річчя відбувся у філармонії саме під такою назвою. Усі кошти від квитків будуть перераховані на Фонд «Подаруй дитині життя», який уже понад 5 років опікується хворими на лейкемію дітками. Зрештою, і всі учасники концерту – артисти філармонії – долучилися до цього, бо відпрацювали безкоштовно.

А доброчинності в області сьогодні потребують 136 онкохворих дівчаток і хлопчиків. На допомогу чекають Юрко МАТЕЙЧУК з Путильського району, Валерія ЄСИПЧУК з Чернівців, Назар ГРАБ з Вижницького району, Ангелінка ТОДОРОВИЧ з Кіцманського району та багато інших. У їхніх батьків немає десятків тисяч гривень на дорогі препарати, без яких лікування неможливе. І Микола Бучко як поет і громадянин попри таку біду байдуже пройти не може. Людина з громадянською позицією, він ще понад 30 років тому організував перше незалежне громадське об’єднання інтелігенції – «Оберіг». І нинішній його вчинок – це просто нормальний людський прояв.

Та повернімося до філармонійної зали. Від першого номера – композиції «Аве Марія» у виконанні неперевершеного колоратурного сопрано Олени Урсуляк – артисти тримали глядачів у приємній напрузі. Ювіляр читав свої вірші. Під гучні оплески лунали пісні відомих на Буковині виконавців – Марини Тимофійчук, Надії Буйної, Василя Данилюка, Надії Селезньової, Лариси Бережан – на слова Миколи Бучка. Теплі і щирі слова привітань з побажаннями творити, жити і бути щасливим ювіляр приймав від представників творчої інтелігенції краю.

На завершення вечора академічний камерний хор під керівництвом Надії Селезньової заспівав ювіляру «Многая літа». Зал підспівував стоячи.

Вл. інф.

Запис Микола БУЧКО: «З доброти виростає людина» спершу з'явиться на Медіа-Версії.