Цього вечора звучала музика, яка більше нагадувала молитву. Тут говорили про постать Сидора Воробкевича — людину, що в ХІХ столітті поєднала духовне служіння, науку і мистецтво.

4 березня 2026 року в Чернівецькому обласному художньому музеї відбулася просвітницько-мистецька зустріч «Музика як молитва» в межах виставки «Універсум Воробкевича». Це був не просто музейний захід — це була спроба побачити Сидора Воробкевича як цілісну постать: священника, науковця, композитора, педагога і творця культурного простору Буковини. Цьогоріч минає 190 років від дня народження митця, який у ХІХ столітті значною мірою формував духовне й національне життя краю.

У виконанні хору викладачів і студентів семінарії прозвучав церковно-літургійний піснеспів «Святий Боже».

Проректор семінарії протоієрей Ігор Луцан висловивши щиру вдячність  Ярини Вишпінській за високий рівень організації заходу та плідну співпрацю.

Народний артист України Іван Дерда виконав «Заграй ми, цигане старий» та «Рідна мово». І ці твори раптом перестали бути сторінками з підручника, вони стали живим голосом ХІХ століття.

Колекціонер Юрій Мисько розповів про експонати з приватної збірки та виконав пісню на вірш Воробкевича «Над Прутом».

Вірш «Мово рідна, слово рідне…», написаний під псевдонімом Данило Млака, став програмним текстом української культури. Уже за життя автора він набув пісенного звучання й широкої популярності.

Показували старі видання творів Сидора Воробкевича, звучав спів — і здавалося, що через музику та слово він знову повертається до нас. Згадували і про історію з пам’ятником. Час ніби все розставив на свої місця, але легкий осад у серці все ж залишився.

Запис Сидір Воробкевич: музика як молитва спершу з'явиться на Медіа-Версії.

8 січня 2025-го у Чернівецькому обласному художньому музеї відбулася особлива зустріч — жива, тепла і наповнена глибинними сенсами. Тут представили тематичну експозицію, присвячену одному з найдавніших християнських обрядових дійств — Водохрещу. Виставка стала поєднанням музейного простору, живого слова, музики й безпосереднього дотику до історії.

В експозиції представлено близько 30 предметів із приватної колекції колекціонера Юрія Миська. Це — скляні штофи, збанки та графини початку ХІХ – початку ХХ століття, виготовлені в гутах Красноїльська, одному з провідних осередків гутного склоробства Буковини, а також керамічні збани кінця ХІХ – початку ХХ століття. Саме такі речі впродовж століть супроводжували людину під час водохрещенських обрядів, зберігали освячену воду, були присутні в родинних і храмових традиціях.

Особливу увагу привертали гутні штофи XVIII–XIX століть — масивні, з товстого зеленкуватого скла, з характерною асиметрією, що свідчить про ручну роботу. Деякі з них оздоблені християнською символікою — хрестами, рослинними мотивами, лініями, які асоціюються з рухом води.

Ці предмети є не лише зразками традиційного ремесла, а й матеріальними свідками віри та обрядової культури, де форма і декор несуть глибокий символічний зміст.

Зустріч модерувала Лариса Курущак, завідувачка відділу маркетингу, розвитку та комунікацій Чернівецького обласного художнього музею. Вона створила атмосферу відкритого діалогу між музеєм, колекціонером і відвідувачами, задаючи тон спокійної, уважної й зацікавленої розмови.

Колекціонер Юрій Мисько провів захопливу лекцію, під час якої розповів про історію кожного експоната, особливості гутного виробництва, символіку скла і шлях збирання колекції. Його виступ був наповнений особистими спостереженнями й любов’ю до предметів, які він не просто зберігає, а повертає в культурний простір.

Особливою окрасою заходу стало музичне слово. Пісню про Водохреща виконала Валентина Чолкан, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. І її звучання додало події щирої духовної глибини. Поетичне осмислення води як Божої благодаті, сили очищення й оновлення.

Прозвучав також вірш Юрія Федьковича, присвячений Різдвяним святам. Поезія органічно переплелася з мовчазною красою скла, створюючи єдиний художній простір.

На завершення зустрічі з підсумковим словом виступила Марія Ільків, заступниця директора Чернівецького обласного художнього музею. Вона наголосила на важливості таких камерних, змістовних подій, що поєднують музей, приватні колекції та живу традицію.

Після офіційної частини присутні мали унікальну можливість детально оглянути експонати, а деякі з них навіть потримати в руках — відчути вагу скла, його холод і сліди часу. Цей момент став особливо цінним, адже перетворив глядача на безпосереднього учасника діалогу з минулим. Зустріч завершилася спільним фото на згадку — як символом єдності людей, пам’яті й традиції.

Водохрещенська експозиція в Чернівецькому обласному художньому музеї стала не просто виставкою старовинних речей, а простором живої культури, де скло, вода, слово і пісня зійшлися в одному сенсовому колі. Навіть крихке скло здатне зберігати століття — якщо в ньому є світло.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Скло пам’яті і вода обряду: водохрещенська експозиція у Чернівецькому художньому музеї… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Він був радше австрійським, польським чи німецьким євреєм, а передусім і завжди – сином Народу Книги, ніколи не зраджуючи свого етнічного походження й конфесійної належності. Оренштайнова ідентичність була «збентеженою», як й політичні системи, в рамках яких йому випало жити і працювати. До того ж, він ніколи не вважав себе видавцем, а лише накладовцем і купцем, таким чином зберігаючи персональну відданість одній з наймобільніших форм виживання єврейства в умовах “чужого” етнічного оточення», – Іван Монолатій, історик, доктор політичних наук, професор – Поза сумнівом, Яків Оренштайн справді був талановитим організатором українського культурного життя початку – першої третини ХХ століття, її «соборником», який активно поєднував через свою професійну діяльність національні інтереси підавстрійських та підросійських українців. Ця обставина дозволила йому стати вдалим менеджером та промотором в умовах української бездержавності, символічним «українцем» Мойсеєвого визнання».
«Яків Оренштайн: Історія видавця-єврея та її сучасність», ©Історична правда.

У Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого підготовлено віртуальну і традиційну виставку книжок, які зберігаються у фонді відділу рідкісних і цінних книг. Ця віртуальна виставка творів друку галицького видавця Якова Оренштайна, що є у фондах бібліотеки. Деякі світлини видавничої діяльності Я. Оренштайна, засновника і власника «Галицької накладні» та «Української накладні» – за інформацією Галини Павлівни Нелипи, головного бібліотекаря відділу рідкісних і цінних книг Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого.

«Оренштайн 1902 р. видає щонайменше дві серії поштівок, розпочинаючи таким робом свою велику просвітницьку місію. Особливе місце серед них належить поштівкам із зображеннями діячів України з княжих часів до початку ХХ століття», – Іван Монолатій.

«…Впродовж «коломийської» доби свого видавничого чину він і далі видавав серії поштівок на різну тематику (нині відомо 745, зокрема 520 чорно-білих, 192 кольорові та 87 одноколірних поштівок), витворивши культурний феномен коломийської філокартії», – Валерій Ковтун, «Золота доба коломийської листівки».

Коли на ФБ розмістила фото з відвідування Коломиї, то добірку фото з заходів, присвячених відзначенню ювілею Якова Оренштайна, прокоментувала Лариса Курущак, завідувач відділу «Маркетингу, розвитку та комунікацій» Чернівецького обласного художнього музею. Вона додала фото рідкісної поштової картки з репродукцією світлини Ольги Кобилянської та Лесі Українки, зробленої в чернівецькому фотосалоні Йоганна Кржановського у 1901 році.
«На честь 15-річчя виходу альманаху «Перший вінок» Яків Орештайн видав серію поштівок «Рідне слово». Цікаво, що до альманаху оповідання Кобилянської не потрапило, але оминути увагою вже знану письменницю видавець поштівок не міг. Для репродукування на поштові листівки Орештайн використав фото, які йому надсилали письменниці, до яких він звертався з таким проханням», – Євгенія Кужавська «Ольга Кобилянська. Сила жіночого кола».
Ця унікальна листівка, що на фото, разом із добіркою стародруків кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. була частиною виставки «Лицарі світла. Буковинські класики української літератури: Ю. Федькович, Із. Воробкевич, О. Кобилянська». І цю листівку Юрій Мисько, історик, краєзнавець, відомий колекціонер буковинських старожитностей, нещодавно передав у подарунок Чернівецького художнього музею, вона стала цінним доповненням музейної колекції.

25.02.2025. Коломия. Урочистості поруч пам’ятної дошки видатному краянину Якову Оренштайну.

«Яків Оренштайн в хорошому сенсі монополізував українську видавничу справу поза Львовом і тут йому належить велика честь, пошана, пам’ять багатьох поколінь. Тому що Яків Оренштайн фактично був комунікаторм поміж християнами та юдеями, комунікатор поміж різноманітними політиками, які реалізовувалися і в нашому місті зокрема локальною та міжнародною політикою. Це людина, яка сьогодні насправді символічно повертається до рідного міста. Абсолютно не секрет, що в 1920-их роках польська влада міста заборонила йому повертатися до міста, фактично зробивши його вигнанцем з рідного міста. Сьогодні той момент, коли український видавець єврейського роду Яків Оренштайн повернувся до Коломиї», – Іван Монолатій.

25.02.2025. Коломия. Музей історії міста Коломиї:

• публічная лекція доктора політичних наук, професора, почесного громадянина міста Коломиї Івана Монолатія «Коломиєць Яків Оренштайн (1875-1942) — видавець, українофіл, політичний активіст»;
• Представленя книги Івана Монолатія «Виконавець слова. Яків Оренштайн» (Київ, 2025);
• презентація альбомів відомого краєзнавця і колекціонера, засновника і видавця серій коломиєзнавчих книжок-альбомів, почесного громадянина міста Коломиї та директора Коломийського педагогічного фахового коледжу Івано-Франківської обласної ради Валерія Ковтуна «Україна у поштовій листівці видавництв Якова Оренштайна» та «Тарас Шевченко і Прикарпаття» із серії «Українське мистецтво у старій листівці» і набору листівок «Як одягались покутяни», «Гайдамаки Т. Шевченка»;
• відкриття виставки «Яків Оренштайн: коломийські сторінки історії».

Сигнальний екземпляр книги Івана Монолатія «Виконавець слова. Яків Оренштайн» (Київ, «Дух і літера», 2025) автор передав із словами поваги і вдячності Валерію Ковтуну, директору Коломийського педагогічного фахового коледжу, колекціонеру та видавцю.

Відбулася і презентація альбомів відомого краєзнавця і колекціонера, засновника і видавця серій коломиєзнавчих книжок-альбомів, почесного громадянина міста Коломиї та директора Коломийського педагогічного фахового коледжу Валерія Ковтуна «Україна у поштовій листівці видавництв Якова Оренштайна» та «Тарас Шевченко і Прикарпаття» із серії «Українське мистецтво у старій листівці» і набору листівок «Як одягались покутяни», «Гайдамаки Т. Шевченка».

Попри драматичну долю – спадщина Оренштайна залишається живою. Його внесок актуальний і сьогодні: праця видавця стала символом боротьби за українське слово, а його діяльність надихає сучасних книговидавців. Відзначення 150-річчя Оренштайна — це не лише данина пам’яті, а й усвідомлення значення книги в усіх її аспектах.

Вдячні організаторам заходів вшанування і відзначення річниці з дня народження Якова Оренштайна.

Більше фото з заходів у Коломиї за покликанням – 150-річчя з дня народження Якова Оренштайна — одного з найвідоміших книговидавців України першої половини ХХ століття.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис 150-річчя з дня народження Якова Оренштайна спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Унікальна виставка поєднує образотворче й декоративно-ужиткове мистецтво та літературу. Експозиція вшановує великих творців української літератури Буковини – Юрія Федьковича, Ізидора Воробкевича та Ольгу Кобилянську. Виставка організована в рамках музейного проєкту «Літературно-мистецька Буковина». Це особливий мистецький проєкт, який уже понад десятиліття сприяє популяризації культурної спадщини краю та осмисленню її впливу на сучасне мистецтво», – Лариса Курущак, куратор виставки.

В експозиції разом із роботами знаних художників експонуються твори юних митців – Злати Крушельницької, Анни Лазарюк, Дарини Ніколаїшиної, Злати Мелещук.  Юні художниці – вихованці гуртка «Атр-терапія» Міського палацу дітей і юнацтва,  керівник Світлана Крачило. Доповнюють експозицію рідкісні друковані видання кінця XIX – XX століття та унікальні артефакти з приватної колекції Юрія Миська.

Сидір Воробкевич

РІДНА МОВА
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Тілько камінь має.
Як ту мову мож забути,
Котрою учила
Нас всіх ненька говорити,
Ненька наша мила?
Як ту мову мож забути?
Таж звуками тими
Ми до Бога мольби слали
Ще дітьми малими;
У тій мові ми співали,
В ній казки казали,
У тій мові нам минувшість
Нашу відкривали.
Мово рідна, слово рідне,
Хто ся вас стидає,
Хто горнеться до чужого,
Того Бог карає;
Свої його цураються,
В хату не пускають,
А чужії, як заразу,
Чуму, обминають.
Ой тому плекайте, діти,
Рідну руську мову,
Вчіться складно говорити
Своїм рідним словом! –
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Але камінь має!
1869

Мати таку свободу, щоби бути собi цiллю!
Передусiм бути собi цiллю, для власного духа працювати, як бджола; збагачувати його, збiльшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зорiючим у тисячних красках!
Передусiм бути собi цiллю й обробляти самого себе, з дня на день, зроку до року. Рiзьбити себе, вирiвнювати, щоби все було складне, тонке, миле. Щоб не осталося дисгармонiї анi для ока, анi для серця, для жодного зi змислiв. Щоби жадоба за красою утихомирилася.
Бути передусiм собi цiллю, а опiсля стати або для одного чимсь величнимна в сi часи, або вiддатися працi для всiх. Боротись за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя…
Такий мiй iдеал.
Свобiдний чоловiк iз розумом – це мiй iдеал.

Ольга Кобилянська, “Царівна”

Рідний край

Там, де я родився, там мій рідний край;
Слави, щастя, долі, Боже йому дай!
Слави, щастя, долі, веселу годину,
Мир во віки вічні, мир на Буковину!
Там, де я родився, там мій рідний дім;
Слави, щастя, долі дай там, Боже, всім!
А найпаче нені і вітцеві мому,
Мир во віки вічні, мир у ріднім дому.

Юрій Федькович

«Мистецтво завжди було носієм важливих ідей, що формують нашу пам’ять, ідентичність та цінності. Виставка є своєрідним підсумком багаторічного дослідження мистецьких процесів Буковини, що дозволяє побачити, як змінювалося образотворче осмислення видатних письменників та громадсько-культурних діячів другої половини XIX – початку XX століття. Запрошуємо вас поринути в світ слова й образу, де література, історія та мистецтво зливаються в єдиний культурний простір і відкрити нові грані літературної спадщини Буковини через образотворчість», – Лариса Курущак

Ворог боїться нашої мови, бо знає: поки вона живе – живе Україна. Тож бережімо її. Говорімо нею. Читаймо нею. Думаймо нею. Бо поки звучить українська – ми непереможні. 

Більше фото з виставки за посиланням – До Міжнародного дня рідної мови – виставка «Лицарі світла»

Виставка триватиме до 9.03.2025.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис До відзначення Міжнародного дня рідної мови – виставка «Лицарі світла» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Малярство на склі — один із давніх українських народних промислів, що заснований на багатогранних мистецьких традиціях минулих віків, полягає в нанесенні зображення зі зворотної сторони скла. Оптичні можливості скла мають властивість створювати певну ілюзію багатомірності світла. Тому підсилені пишним квітковим обрамленням і насиченим колоритом, картини на склі наповнювали житло українців чудовим сяйвом.

«В Україні живопис на склі поширився в ХІХ ст. та носив релігійний характер. Ікони на склі, за окремими винятками, малювалися не для храму, а для інтер’єру помешкань. Народна картина служила втіленням мрії про красиве життя, райський світ, заморську екзотику, відображала романтичні видіння, фантастичні уявлення, обрядові фольклорно-містичні дійства.

Запис Виставка малярства на склі «Крихкий відблиск минулого» від Юрія Миська спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Юрій Михайлович Мисько –  чернівецький колекціонер, співавтор разом  із Сергієм Володимировичем Пивоваровим   історико-краєзнавчих нарисів «Медальєрика і фалеристика Буковини».

22 травня кожного року на державному рівні відзначають чергову річницю перепоховання праху українського поета, письменника, художника та громадського діяча Тараса Григоровича Шевченка. Саме 22 травня 1861 року домовину з тілом Шевченка перепоховали на Чернечій горі біля Канева, як і заповідав великий український поет.

20 травня 1861 року на пароплаві «Кременчук» прах Кобзаря прибув до Канева. Перепохованням Тараса Шевченка опікувався художник Григорій Честаховський. 8 травня 1861 р у Петербурзі на Смоленському цвинтарі викопали домовину з тілом Тараса Шевченка, пронесли через усе місто до Московського (Миколаївського) вокзалу та залізницею відправили до Москви для подальшого переправлення в Україну. Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитрівськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бровари до Києва й Канева. 19 травня 1861 р. у храмі Різдва Христа Спасителя в Києві, де була виставлена домовина з тілом Тараса Шевченка, відбулася панахида. У Києві з Кобзарем прощалися студенти, багато городян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати Тараса в Києві. Але переважили ідея з Чернечою горою, бо за життя Шевченко мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева». Цією горою Тарас Григорович милувався, сидячи біля вікна у будинку Максимовичів. Від свого друга-енциклопедиста Шевченко дізнався, що гора – останній прихисток трьох гетьманів.  На Чернечій горі, де був старий козацький монастир, поховані гетьмани Іван Підкова, Яків Шах та Самійло Кішка. Несли тіло пророка на своїх раменах члени «Старої Громади»: нащадки князя Володимира, Гедиміна, нащадки гетьманів, передаючи Шевченку благость своїх родів. 22 травня після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

25 грудня 1845 р., Переяслав

І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

Кавказ. Уривок. 18 листопада 1845 р., Переяслав.

Дякуємо організаторам заходу і  пану Юрію Миську за представлену колекцію для виставки «В своїй хаті своя і правда, і сила, і воля…»

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Виставка «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля…» з приватної колекції Юрія Миська спершу з'явиться на Медіа-Версії.