Влада намагається тиснути на інститути громадянського суспільства. До співробітників громадської організації Центр UA та її партнерів почалися масові візити представників міліції із запрошенням надати свідчення або з’явитися до слідчого. Ця організація – ініціатор чи координатор кількох проектів, серед яких найвідоміші – Громадський рух «Чесно», Журналістський рух «СТОП ЦЕНЗУРІ!», Кіноальманах «Відкритий доступ», що містить скандальну новелу «Межигір’я». Також організація є представником Коаліції «За чесний референдум» та активним учасником ЄвроМайдану від найпершого дня. Повістки, що вручаються активістам, а також пояснення, що їх надають міліціянти, вказують на відкрите кримінальне провадження щодо ГО Центр UA за статтею про «відмивання коштів, одержаних злочинним шляхом». Це вкрай дивна стаття для громадської організації, яка все своє фінансування отримує від програм міжнародної технічної допомоги, зокрема від Європейського Союзу.

Як повідомив ще 10 лютого співробітник організації, чернівчанин Вадим Міський, тиск почався і щодо нього: «Приходила міліція до батьків у Чернівцях (місце моєї реєстрації), випитували дані про мене, мою діяльність як СПД та діяльність NGO Centre UA. Батько молодець, зумів з них витягти всі деталі справи, і при цьому нічого не розповісти. (Що є правильним – адже про себе розповідати маю я). Також, з багатьох регіонів продовжує надходити інформація про візити до партнерів та підпрядників Центру. Якби не міжнародні аудити двічі на рік, можна було б засумніватися в фінансовій прозорості Центру. Але позитивні висновки незалежних аудиторів і величезний суспільний вплив організації, де маю честь працювати, не дає режиму жодного шансу». Офіс ГО Центр UA відвідав Єврокомісар Штефан Фюле. Вадим Міський повідомив, що під час зустрічі з активістами Центру, Штефан Фюле зазначив: «Те, що я присутній тут, є певного роду реакцією. З одного боку, є повна солідарність і підтримка тієї чудової роботи, що її робить Центр UA. З іншого – це повідомлення владі, що гроші Європейського Союзу не є злочинними чи брудними грошима», – сказав Фюле. Свою позицію щодо ситуації з Центром UA Штефан Фюле збирався повідомити особисто Вікторові Януковичу. Судячи з того, що від візиту Єврокомісара минув тиждень, а вчора візити силовиків до активістів продовжувалися, думка європейців Януковичеві байдужа. І не лише в цьому питанні.

Учора СБУ оголосила антитерористичну операцію по всій Україні, до якої залучені МВС, Міноборони, Держприкордонна служба, центральні й місцеві органи влади. Спочатку серед громадських активістів шукали іноземних шпигунів, тепер шукатимуть терористів?

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Громадські активісти під прицілом: спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Розпад і створення…

Розпад почався з Османської імперії: турки програвали одну війну за іншою, втрачаючи все нові й нові території. Втім, і Російська імперія зазнала ганебної поразки у війні з Японією1905 року, втративши Південний Сахалін і Курили. Та й усередині старіючої імперії зростали національно-визвольні рухи.

На такому тлі Австро-Угорська монархія виглядала стабільною. Проте лише на перший погляд, адже міжнаціональні суперечності погрожували вщент розірвати цю «клаптикову державу». Будь-яка імперія прагне розширення, а переможні війни сприяють її зміцненню. Відень готувався до них і шукав слабшого противника, якого можна було б розгромити швидко і без особливих утрат. На цю роль обрали Сербію. Невеличка балканська держава мала велетенські амбіції: серед її правлячої верхівки поширювалася ідея «югославізму». Суть її полягала в об’єднанні навколо Белграда всіх південних слов’ян і створенні єдиної держави на чолі з правлячою в Сербії династією Карагеоргієвичів. На шляху до реалізації такої мрії стояла Болгарія, яка не бажала визнавати сербську зверхність, натомість хотіла прилучити до себе всі македонські землі, поділені між різними державами. У кількох війнах із Сербією болгари встояли, проте від Македонії їм дістався лише шматочок, решту поділили серби й греки. А Белград після перемоги у балканських війнах майже відкрито почав претендувати на Воєводину, Хорватію, Словенію, Боснію й Герцеговину. Всіма ними тоді розпоряджалася Австро-Угорщина. Сербську небезпеку вона розглядала як серйозну і готова була до силового вирішення конфлікту. Проте за спиною невеликого Сербського королівства стояла величезна Російська імперія, ігнорувати інтереси якої Відень не міг.

Піар або Пошук виправдання

Коли держава готується до війни, вона насамперед шукає виправдання такої політики в очах власних громадян і в очах світової громадськості. Найчастіше нагадується про необхідність захищати свої цінності від зовнішніх ворогів. Національні держави тут мають переваги: вони розповідають про унікальність національної культури, якій нібито загрожує зовнішній ворог, що прагне підкорити й асимілювати чужу націю. Але багатонаціональні імперії не можуть обрати такий шлях, оскільки в них існують панівна нація і залежні від неї народи, що прагнуть більшої самостійності.

В Австро-Угорщині панівні позиції посідали німецькомовні австрійці. Здавалось би, саме вони мали бути найбільшими патріотами Австрії. Проте чимало німецькомовних громадян відчували свою єдність із німцями імперії Гогенцоллернів, створеної 1871 року внаслідок об’єднання десятків німецьких держав під владою Пруссії. Майже водночас зародилася й доктрина пангерманізму, що висувала претензії Німеччини на світове панування. Її прибічники заявляли про культурну перевагу німців над усіма іншими народами, до яких вони ставилися з демонстративною погордою.

Нейманн подарував Гітлеру тепле пальто, за що той облаяв його

Особливу зневагу пангерманістів притягували євреї та слов’яни, яких в Австро-Угорщині проживало багато. Австрійська статистика розрізняла підданих імперії не за їхньою національною самосвідомістю, а за рідною мовою та віросповіданням. Євреї-ашкеназі (тобто німецькі євреї) розмовляли мовою їдиш, близькою до німецької, тому офіційно їх зараховували до «німецькомовних». Утім, серед євреїв Австрії вже зародився сіонізм – прагнення будувати власну державу в Палестині. А на побутовому рівні в Габсбурзькій монархії відчутним був антисемітизм. Хоча єврейських погромів тут не було (Австрія – не Росія!), проте вулицями Відня вже швендяв патологічний ненависник євреїв – Адольф Гітлер. У грудні 1909 р. цей двадцятирічний бездомний художник-невдаха замерзав на вулиці. Гроші в Адольфа скінчилися, і добросердечний торговець поношеними речами Нейманн віддав йому тепле пальто, зовсім безкоштовно. Замість подяки цей угорський за походженням єврей почув лише гнівні образи на адресу «брудних євреїв, які все мають».

У травні 1913 р. Гітлер з австрійської столиці переїхав до німецького міста Мюнхена, бо не хотів служити в австрійській армії й жити в казармі поруч із «чехами та іншими слов’янами». Серед німецькомовних австрійців, які складали меншість населення держави, Гітлер за своїми поглядами був далеко не самотнім. Але між австрійцями частіше зустрічалися патріоти саме Австрії. На них досить ефективно діяла габсбурзька пропаганда, яка оспівувала велич монархії, її славну історію, велику австрійську культуру.

Під скіпетр Габсбурга чи царського орла?

Австрієць пишався своїми земляками – геніальними композиторами Гайдном, Моцартом, Бетховеном. Він гордився видатними австрійськими письменниками і поетами, блискучими художниками, особливо Віденського Сецессіону. Проте інші народи Австро-Угорщини плекали власні надбання, їх важко було об’єднати навколо знакових фігур австро-німецької культури. Угорці вибороли рівні права з австрійцями й прагнули якнайшвидше асимілювати слов’ян і румунів, які проживали в угорській частині двоєдиної монархії. Слов’яни ж намагалися зберегти себе й протистояли наступу панівних націй. На початку ХХ ст. особливу активність проявляли чехи, у середовищі яких зріли ідеї відродження власної державності. А польська еліта мала надію відродити Річ Посполиту «від моря до моря». Серед західних українців точилася боротьба протилежних ідейно-політичних напрямків. Народовці виступали за об’єднання українських земель під скіпетром Габсбургів, а москвофіли хотіли навернути Галичину, Буковину й Закарпаття під владу російського царя. Між румунами Австро-Угорщини зріло бажання об’єднатися із незалежним Румунським королівством. Яку спільну модель патріотизму можна було запропонувати таким різним народам із протилежними мріями і прагненнями?

Російський панславізм = німецький пангерманізм

Ідею реформувати монархію висунув спадкоємець престолу ерцгерцог Франц-Фердинанд. Одружений із чешкою, він добре знав настрої слов’ян. Тому виступав за надання їм тих же прав, які мали німецькомовні австрійці та угорці, а відтак перетворення двоєдиної монархії на триєдину Австро-Угро-Славію. Ця ідея зустріла шалений опір як затятих австрійських патріотів, так і пангерманістів, які зовсім не сприймали слов’ян рівними собі. Подібні плани спричинили тривогу і в Сербії: в разі їхньої реалізації сподівання Белграда на приєднання до свого королівства південнослов’янських земель монархії Габсбургів ставали зовсім примарними. Тривожили вони й Росію, яка намагалася протиставляти слов’ян Австро-Угорщини німцям і угорцям, виходячи з власних загарбницьких планів. Російський панславізм був нічим не кращий за німецький пангерманізм.

Франц-Фердинанд передбачав кінець імперій, тому не хотів війни

Число ворогів Франца-Фердинанда швидко зростало. 17 серпня 1913 р. імператор призначає його генерал-інспектором збройних сил Австро-Угорської монархії. На відміну від багатьох генералів-маразматиків прогнилої імперії, п’ятдесятирічний генерал-інспектор мав гострий розум і аналітичні здібності. Він різко виступав проти можливої війни із Сербією, безпомилково передбачаючи наступний хід подій: на допомогу сербам прийде Росія, далі у бойові дії вступлять і всі великі держави. А результатом великої війни буде розпад і Австро-Угорщини, і Російської імперії.

Такі прогнози збурювали шалену лють тупих австрійських генералів. Вони вважали себе найбільшими патріотами Австро-Угорщини і для її зміцнення готувалися до переможної війни. Проте такий «патріотизм» несе лише загибель загниваючій державі. Наприкінці ХХ ст. тим же шляхом «в нікуди» пішли правителі СРСР, розв’язавши «маленьку переможну» війну в Афганістані. А вона зжерла величезні ресурси і підштовхнула процеси розпаду радянської імперії. Мисляча частина суспільства попереджала, що подібні авантюри неминуче завершуються дуже погано, але Кремль не дослухався. Так само на початку ХХ ст. австрійські «патріоти» не хотіли чути аргументованих антивоєнних прогнозів. Це було шовіністичне сп’яніння, яке передує великим історичним потрясінням.

Ігор Буркут, кандидат історичних наук

Запис ПАТРІОТИ ПРОГНИЛОЇ ІМПЕРІЇ або ШЛЯХ «У НІКУДИ» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Разом із цісарем старіла й деградувала його монархія

Крім безумовного розвитку, була й не менш безумовна відсталість: Буковина разом з Далмацією вважалися найменш розвинутими частинами Австро-Угорщини.

Буковинське село задихалося від безземелля, а його мешканці були задавлені високими податками. Зовсім невипадково в другій половині ХІХ ст. серед селян поширювалися русофільські настрої: неписьменні селяни вірили попівським казкам про те, що російський цар буцімто «визволить» православних буковинців від католицького ярма Габсбургів і скасує всі непосильні цісарські податки.

Лише зростання грамотності й загальної культури наших краян на початку ХХ ст. поклало край широкому розповсюдженню таких ілюзій. Але критичне ставлення до Франца Йосифа існувало не лише серед темної селянської бідноти, але й в освічених верствах населення. Монарх на схилі років досяг такого стану, коли старечі хвороби впливають не лише на працездатність людини, але й на її розумові здібності. Разом із цісарем деградувала і його монархія. Франц Йосиф відзначався винятковим консерватизмом: він ніколи не користувався телефоном й тривалий час опирався проведенню електрики до свого палацу. Він був навіть проти запровадження кулеметів у збройних силах: надто подобалися йому старі мітральєзи – багатоствольні вогнепальні установки.

Франц Йосиф не командував військами безпосередньо на полі бою, але з гордістю носив вищі військові ордени своєї держави та російський орден святого Георгія. А 1849-го, на честь першого року свого правління, встановив високу нагороду – орден Франца Йосифа кількох ступенів. Не будучи справжнім полководцем, отримав вище військове звання генерал-фельдмаршала, причому тричі – в Австрії, Пруссії та Великій Британії. Саме з його благословення Австро-Угорщина вступила у війну 1914-1918 рр., не маючи для участі у світовій бойні жодних нагальних причин. Та й розпалювали війну у власних інтересах інші держави, надто Німеччина та Велика Британія.

Російсько-австрійські конфлікти: Волинь і Поділля, Галичина і Буковина 

Саме Перша світова війна поклала край імперії Габсбургів, що проіснувала кілька століть і спромоглася здобути статус великої держави.

Упродовж тривалого часу Габсбурги протистояли наступу Османської імперії на Європу, і після розгрому турків під Віднем 1683 року (до речі, завдяки зусиллям поляків і українців), правителі Австрії претендували на лаври рятівників християнства від агресивного ісламу. Втім, їхня династія дбала не стільки про захист європейських народів від азійських орд, скільки про власну імперію. До своїх володінь Габсбурги долучали землі багатьох народів. Територія імперії зростала, але зростали і складнощі управління нею.

Коли молодий імператор Франц Йосиф І 1848 року посів престол, у країні вирувала революція. Значними зусиллями, спираючись на допомогу російської армії, він зумів приборкати революційне море. Та міжнаціональні проблеми імперії нікуди не зникли, і протягом майже семи десятків років правління імператор намагався знайти прийнятний вихід з глухого кута, куди невпинно прямувала його держава.

Внутрішня слабкість неминуче призводила до зовнішньополітичних поразок. У 1859-1866 роках імперія Габсбургів вимушена була віддати італійцям колись окуповані нею Ломбардію й Венеціанську область. А поразка у війні 1866 р. з Пруссією позбавила Австрію статусу великої держави. Коли імперія припиняє зростання за рахунок захоплених земель, вона рухається до неминучого розпаду. Військові поразки тільки підсилюють цю небезпеку.

Відню потрібні були відчутні перемоги. Франц Йосиф скористався поразкою Туреччини у війні 1877-1878 рр. з Росією та ввів свої війська у Боснію і Герцеговину. Її окупація (а у 1908 році й анексія) засвідчила: Габсбурги активізують наступ на Балкани, намагаючись взяти півострів під власний контроль. Але туди ж спрямовувала свою експансію і Росія, тож визрівав конфлікт між двома сусідніми державами.

Була ще одна важлива причина загострення російсько-австрійських відносин: Габсбурги на підставі «історичного права» претендували на Волинь і Поділля, що перебували у складі Російської імперії. Володіючи Галичиною і Буковиною, вони вважали обгрунтованими свої претензії на всю територію колишнього Галицько-Волинського князівства. Натомість Росія, декларуючи політику «збирання руських земель», все голосніше претендувала на західноукраїнські землі у складі монархії Габсбургів.

Трагедії довкола спадкоємця престолу 

Апетити правителів не мали нічого спільного зі справжніми інтересами народів двох сусідніх держав. Мирна співпраця приносила значні (причому, взаємні!) вигоди сусідам, але жадібність можновладців призводила до страшної трагедії. До того ж, і Росія, і Австро-Угорщина на початку ХХ ст. зіткнулися з проблемами, які неможливо було вирішити старими, звичними методами: Росію у 1905-1907 роках струсонула революція, яка вплинула й на сусідню Австро-Угорщину. Щоби попередити подібний вибух у себе, австрійські панівні верстви реформували виборче право, чим зміцнили демократичні тенденції у своїй державі.

Проте чимала влада залишалася в руках монарха. А в нього не склалося зі спадкоємцем престолу. Максиміліан, рідний брат Франца Йосифа, не чекаючи звільнення австрійського престолу, сів на імператорський трон у Мексиці, але 1867 року був скинутий і розстріляний революціонерами. Цісар мав єдиного сина – Рудольфа, якого після загибелі брата проголосив кронпринцом. Але 1889 року і той пішов з життя, найімовірніше – через самогубство. Спадкоємцем став племінник Франца Йосифа, Франц Фердинанд. Проте й його життя завершилося трагічно. Вбивство австрійського престолонаслідника у Сараєво влітку 1914 р. стало приводом для початку Першої світової війни.

Австрійці, чехи та угорці досі живуть за регламентом Франца Йосифа

Трагедії переслідували родину монарха в останні десятиліття його правління. Через конфлікт матері імператора з його дружиною Єлизаветою остання повинна була жити окремо від чоловіка й сина. Позбавлений нормального подружнього життя, Франц Йосиф заводив коханок і навіть не приховував таких зв’язків, що спричиняло осуд віденської аристократії. А 1898 року імператриця Єлизавета була вбита анархістом, і ця трагедія позначилася на здоров’ї монарха. Незважаючи на нещастя, що переслідували його, Франц Йосиф намагався регулярно, навіть педантично займатися державними справами. Він ретельно дотримувався здавна заведеного денного розпорядку: вставав рано, працював у кабінеті чітко визначений час, приймав відвідувачів, здійснював прогулянку на свіжому повітрі і рано лягав спати. Його звички переймалися підданими, і навіть тепер австрійці, угорці й чехи продовжують жити за регламентом, установленим у часи Франца Йосифа.

…Буковинці поставили йому пам’ятник

Але в сучасній Австрії культу монарха немає. Австрійці давно відмовилися від імперських амбіцій, створили власну національну державу з високим життєвим рівнем громадян і захищеними правами її мешканців. Особливого сентименту до Габсбургів там не існує. Натомість серед галичан і буковинців нерідко можна почути ностальгійні оповідки про «добрі старі часи матінки-Австрії». Чернівчани з ініціативи політика Арсенія Яценюка, уродженця нашого міста, навіть відкрили 2009 року пам’ятник Францу Йосифу, створений заслуженим художником України С. Івановим і скульптором В. Цісариком. Ставлення до покійного монарха у європейців, а тим більше у росіян, досить неоднозначне, тож нерідко з цього приводу можна почути слова подиву від гостей нашого міста.

Проте буковинці мають власний погляд на свою історію та пов’язані з нею фігури. Габсбурги створили імперію, яка не витримала випробування часом і розпалася у 1918 році. Але перебування нашого краю в її складі залишило чимало слідів і в матеріальному, і в духовному житті буковинців. Символом цілої епохи залишився Франц Йосиф І, пам’ятник якому спонукає чернівчан до роздумів над трагічною історією Габсбургів: подібних трагедій сповнене непросте минуле Старого континенту.

Ігор БУРКУТ, історик

Запис Трагедія Габсбургів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чому так? Може, тому, що сільський голова ще у 90-х «намотав» на колеса 1,5 мільйона кілометрів європейських шляхів і знає, якими мають бути дороги? Але ж інші керівники краю теж бачили на власні очі, як живуть європейці. Та їхній досвід чомусь не позначився на житті громад.

Тож у чому секрет Захарія ШЕВЧУКА, який кермує громадою лише 25 місяців, та за цей малий проміжок часу село вже відчуло позитивні зміни, спричинені його менеджерською роботою?     

«Усі мусять дотримуватися законів. І моральних – першочергово. Недарма ж михальчанські газди будували вдовам хати. Нині добру традицію відродили»

На думку Захарія Шевчука, недотримання законів – джерело всіх бід українців та України. Тому ця вимога є головною у ставленні до себе, до свого оточення і навіть до начальства – одне слово, до всіх без винятку. Такий підхід дозволяє назвати Шевчука керівником нового європейського зразка. І хоча майже дві третини життя Захарія Івановича припало на минуле ХХ століття, це не заважає чоловікові бути європейцем від голови до ніг. Утім, інфікування демократією відбулося в нього навіть не в 90-ті, коли ганяв машини, щоби утримувати сім’ю, вивчити дітей. Це, швидше, передалося йому у спадок від батьків і дідів, адже Шевчуків у селі завжди поважали та прислухалися до їхньої думки.

– У тому, що мене обрали сільським головою, не стільки моя заслуга, як репутація моєї родини, моїх прадідів, нехай з Богом спочивають, – каже Захарій Іванович. – Бо коли мене обирали, я нічого не обіцяв односельцям. Просто вони знали, як ставляться Шевчуки до людей, як працюють. Часто-густо саме вони були інінціаторами толок. Скажімо, немає вдова хати, тож збираються газди і будують її. Із соломи та глини роблять каракоти – цегла по-нашому. Моя баба при цьому завжди варила їсти і всіх пригощала. Так ось, до речі, цю традицію ми нині повернули. Раз на рік збираємо громаду з 30-40 осіб та розчищаємо захаращений потічок. Завозимо деревину самотнім, а також для школи. Тут  співпрацюємо зі спецлісгоспом.

Самодостатній, освічений, енергійний, Шевчук вміє розгледіти за деталями основне та сміливо розставити крапки над «і» незважаючи на чини та посади. І все ж найдивовижніша його риса – неймовірна відданість закону. Він ніколи сам не переступить межу дозволеного і не дозволить зробити цього іншому. Бо тільки в ДОТРИМАННІ ЗАКОНУ вбачає вихід із того глухого кута, в якому нині ми всі опинилися.

Він, приміром, не розуміє, як можна було поставити хрест на в’їзді у Михальчу, не узгодивши з громадою.

– А як завтра захочуть поставити мусульманський півмісяць? – риторично запитує сільський голова. – Це ж самоуправство. Усі мусять дотримуватися законів. А районний чиновник від землі натомість каже мені: «А той хрест вам заважає?»  Та ж я до чого веду? У такий спосіб ми вчимо людей жити не за законом. Бо й самі живемо не за законом. Тоді й на порядок годі сподіватися. Всі, приміром, знають, що я прихильник опозиції. Та як законослухняний громадянин виконую чинні закони. А тут під час виборів приїжджає свій, рідний, опозиційний кандидат і розклеює агітацію на стовпах. Я йому кажу, що для цього у нас є спеціально відведені місця. А він мені у відповідь: як це так, мовляв, може бути, щоби в моїй машині був прапорець ОУН-УПА, а я його не підтримую! Але ж, шановні, закони для всіх одні! І це має бути головним. І саме цього мусимо навчати дітей, якщо хочемо бачити свою старість щасливою. Бо ж найкраще навчання, як відомо, – власний приклад.

«Я прийшов у сільраду не керувати, а працювати і змінити життя людей на краще. Бо це моє рідне село, де мешкають мої діти і, сподіваюсь, житимуть правнуки»

– Захарію Івановичу, а що заважає роботі, окрім тотальної неповаги до закону?  

– Стара система. Найгірше від неї перейшло нам, у незалежну Україну. Саме вона нас і душить. Зараз усе за гроші – і освіта, і посада. Та почну здалеку. Коли я їхав поступати у сільськогосподарський інститут до Камянця-Подільського, зі мною ні мами, ні тата не було. Я закінчив школу із золотою медаллю. І, як зараз памятаю, на наш механічний факульет було 49 медалістів, а на курс набирали 150 студентів. У підсумку – 6,5 абітурієнтів на місце. Вже під час навчання побачив, що з усіх 150 лише 50 вчилися, бо мали для цього розум. Ще 50 студентів вчилися, бо мали зв’язки, а решта 50 вчилася, бо «стукала»  на тих і других. Так ось ми від цієї жахливої системи ще досі потерпаємо. Вихід один: позбуватися її. Тому й прийшов у сільраду не сидіти в кабінеті та писати довідки, а працювати. Бо маю на меті щось змінити. Тут дуже давно нічого не змінювалось, а ставало лише гірше та гірше. А це ж моє село, де живуть мої діти і, сподіваюсь, житимуть онуки та правнуки. Саме тому виконую свої обов’язки без огляду на рідних, наближених чи друзів. Для мене всі однакові  – так є і так буде, подобається це комусь чи не подобається.

– Як вирішуєте головні проблеми?

– Поступово, хоча не так швидко, як хотілося б. Класичне питання – земля і люди – залишається на порядку деному. Всім охочим землі вже не вистачає. Землі запасу – а їх мали 37 гектарів – правдами-неправдами розійшлися під забудови. Якщо на сході люди мають 50-100 га землі на пай, то в нас – 55 соток. З цього не розбагатієш. Тепер батько дає сину місце в себе на городі під будівництво. Та життя діалектичне, ситуації змінюються. Скажімо, у законопроекті про приватизацію землі дуже багато мінусів. Але, можливо, ми зможемо викупити назад у комунальну власність землю в людей, які не оброблятимуть її. Одне слово, шукатимемо вихід.

На території сільради маємо 4 фермерских господарства. Щоби отримати допомогу від держави, треба мати не менше 100 га землі. А у наших фермерів – по 5-7 га. Вони обробляють її силами власних сімей.

А от стосовно доріг, то ми майже молодці! Впоралися до негоди, і нині у нас немає жодної глиняної дороги – всі гравійні. Хоча за нинішніх цін ремонтувати чи прокладати шляхи – задоволення, що мало кому «по кишені». Та все ж поволі вирішуємо і цю проблему. Не хочу хвалитися, але скажу, що 80 км наших комунальних доріг почищені краще, ніж чернівецькі. Бо я щодня везу дітей до школи та університету. Старша донька працює в ЧНУ. А ще цього року нам поталанило – отримали півмільйонну дотацію з держбюджету. Як наслідок, заасфальтували центральну дорогу аж до церкви. Своїми ж  силами і за підтримки місцевих підприємців – їх у нас зареєстровано 240 осіб – поклали бруківку в центрі села на 1150 кв. метрах. Краса, як на вул. ім. О. Кобилянської!

– Бюджет у вас дотаційний?

– Безперечно. Та маємо чимало підприємців, які займаються автомобільним бізнесом. І за 2 роки ми освоїли від цих надходжень (перша реєстрація авта) 700 тисяч власних коштів. Їх і спрямували на гравіювання глиняних доріг.

– Захарію Івановичу, чи змусила Вас приватизація енергопостачальних компаній, таких як Обленерго, «Чернівцігаз» тощо, по-іншому поглянути на власність громади? Спонукала до певних дій?

– Так, ми вже почали виготовляти документи на все своє нерухоме майно, а це ж і дороги, і будівлі, одне слово, все, чим володіє територіальна громада. Втім, переконаний, нині жодна сільрада не має повного пакету документів на своє не рхоме майно. Доволі дивна ситуація. Адже без цього ми не можемо співпрацювати з приватизованими структурами на кшталт Обленерго, «Чернівцігаз» тощо. Принаймні, ми вже зрозуміли це і почали поволі рухатися. Цими днями отримали державний акт на постійне користування школою-дитсадком. Отже, маємо право власності на будівлю, де розташована одна дитяча дошкільна група та молодші класи.

Свої газові труби, які люди проклали за свій кошт, ми передали «Чернівцігазу» в оренду. Бо хтозна, може невдовзі прийде інший, альтернативний, постачальник, який братиме за свої послуги менші гроші. Тоді перейдемо до нього. Зі своїми трубами.

У стосунках з Обленерго свої нюанси. Скажімо, людина збудувала магазин і разом з ним – підстанцію. Власник магазину передав підстанцію на баланс сільській раді, а сільська рада – Обленерго, але, зрозуміло, без передачі права власності. А тепер дивимося, що відбувається далі. РЕМ, де-юре без дозволу сільради, а де-факто – без дозволу громади, не може нікого підключити до цієї підстанції. Але ж підстанцій у селі не вистачає. І РЕМ робить додаткові підключення, погіршуючи якість обслуговування. Галузь не розвивається, а проблеми перекидаються на людей: хочеш отримати послугу, скажімо, світло, прокладай кабель і став підстанцію… Зрештою, потроху все вирішуємо, але не так, як хотілося б.

– Та не хлібом єдиним? Чи не так Захарію Івановичу? Як у селі з дозвіллям? Молодь не нудьгує? Зрештою, й Ви – колишній спортсмен…

– У командному заліку на районній  спартакіаді 2011 року ми посіли 14-місце. А цього року взяли перше! Інструктор Василь Зварич – молодий і завзятий. Організував дитячу футбольну секцію. Щоби вона працювала, потрібно небагато – бажання і трохи підтримки. Ну а Михальчанську трасу з мотокросу знають в усій Україні. Торік ми приймали другий етап Кубка України з мотокросу. Але бізнесу з цього не робимо. Більше переймаємося фізичною культурою, а не професійним спортом.

Завідувачка будинку культури Марина Піта закоханістю у справу не поступається спортінструктору. Цьогорічна Маланка перевершила всі наші сподівання. Захопила і старих, і малих. Не поступалася навіть Вашківецькій, хіба що була меншою за об’ємом.

– Ви об’їздили всю Європу. Де набільше сподобалося?

– В Японії (сміється). Там немає ні сміття, ні мух. Запитав якось у гіда, тримаючи в руках недопалок цигарки, куди викинути? Бо довкола не було жодного смітника. У відповідь:на землю! Як? – дивуюся. «Будемо вертатися, недопалку вже не буде – приберуть», – пояснив. А річ у тім, що урни в них у дворах заховані. З-під ворітні, так би мовити, за чистотою стежать двірники: як тільки хтось десь щось кинув – вони одразу ж замітають. Загалом,

я люблю країни з традиціями. Такі, як Японія, Іспанія – та й Україна теж до них належить. Українцям треба тільки повернутися до цих традицій, напруживши генетичну пам’ять, та згадати, що першу Конституцію написали українські козаки. Тому  повага до законів у нас у крові. Просто умови життя трьох попередніх поколінь заретушували це високе почуття… Його треба обновити.

Що призводить до успіху? Точка зору українців і європейців:

високий інтелект: у нас – 30%, у них – 56%;

вміння обійти закон: у нас – 33%, у них – 5% (!);

наявність впливових родичів: у нас – 51%, у них – 12%;

добра освіта: у нас – 25%, у них – 49%;

багаті батьки: у нас – 36%, у них – 15%.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Європа в окремо взятій Михальчі спершу з'явиться на Медіа-Версії.