Замість 20% території під об’єктами природно-заповідного фонду маємо у краї заледве 12%.  Отже, що робитимемо?

На це запитання відповідає  кандидат географічних наук Віталій КОРЖИК – він же голова Чернівецької обласної організації Українського товариства охорони природи, заслужений природоохоронець України.

– Заповідна справа є одним з базових завдань збереження довкілля у придатному для проживання людини стані. Це розуміють навіть в Уряді нашої держави, недарма ж 21 листопада 2017 року тодішній  Президент України Петро Порошенко видав Указ «Про додаткові заходи щодо розвитку лісового господарства, раціонального природокористування та збереження об’єктів природно-заповідного фонду». Передбачалося зокрема у найближчі роки збільшити площу під об’єктами природно-заповідного фонду (ПЗФ) до 15%, а в Чернівецькій області – до 20%. Нагадаємо, що нині цей показник у нашому краї ледь дотягнув до 12% і вже понад 6 років уперто тупцює на місці.

Врешті-решт, виникають запитання старі, як цей світ: хто винен і що робити? Опустимо відповідь на перше запитання, бо у цій делікатній сфері державні, в тому числі й природоохоронні органи самі собою неспроможні впоратися із проблемою. Вона занадто складна і багатогранна. А ось що та як робити – лежить у сфері збалансованого розвитку суспільства й природи, конкретніше – у співпраці державних інституцій та громадськості, до якої так палко апелюють всі, кому це дуже пече.

Чернівецька обласна організація Українського товариства охорони природи та Буковинське товариство природодослідників розробили програму динамічного розвитку ПЗФ Чернівецької області, яка дозволить зрушити заіржавілий механізм з укритих мохом рейок і струсити державні органи та громадськість від інертності. Пропонується зосередити зусилля на одному фронті і оголосити 2020-2022 роки Роками заповідної справи на Буковині.

Зокрема, з боку обласної держадміністрації передбачається надати максимально ефективну підтримку трьом національним природним паркам у розширенні їхньої території до хоча б мінімально прийнятних європейських стандартів. І загальна справа не має обмежуватися лише цими установами. Розвиватись не парком єдиним!

Створення нових об’єктів ПЗФ, незважаючи на буковинське малоземелля, теж має певні перспективи, надто за активної участі місцевих громад. Як це не соромно, але 2020 року в області ще не знають таких, здається, елементарних речей, як кількість і розміщення поверхневих цінних утворень – водоспадів, природних озер, визначних дерев. Виняток – невидимі з поверхні печери, якими, попри всі перешкоди, вперто займаються спелеологи з «Троглодита», вже маючи чітко складений кадастр. Якщо сидіти у Чернівцях, жодна достовірна інформація під задок не підлізе.

Відтак, передбачається проведення обласних екологічних акцій «Визначні дерева Буковини», «Водоспади Буковини», «Озера Буковини» у контексті кампанії «Місцевим громадам – заповідна справа». Адже ніхто, крім мешканців – аборигенів (не цурайтеся цього гарного й зовсім не образливого терміну) не знає краще свою територію й природу, і в разі оголошення її цінності не зможе ефективніше захистити виявлені ними природні принади. Отримання масового інформаційного матеріалу дозволить скласти повну та ясну картину того, що маємо, й продумати реальні заходи щодо їхнього збереження та ощадливого використання.

Життя – це рух. Тому до цієї кампанії, крім громадськості, повинні будуть залучитися районні та обласна ради, державні адміністрації, інші державні установи, органи місцевого самоврядування. Девіз «Спільними зусиллями» є актуальним не лише для Чернівців.

Запис Гальма заіржавіли, а справу час зрушувати з мертвої точки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Весело і цікаво про серйозні, визначальні для життя краян речі у розмові з кандидатом географічних наук, спелеологом, екологом і громадським діячем. 

Народився традиційним способом 10 липня 1949 р. у Чернівцях. 1971 року з відзнакою закінчив географічний факультет  Чернівецького держуніверситету і спробував скуштувати вільного вчительського хліба на Волині. Та цьому щастю завадила стаціонарна аспірантура при кафедрі фізгеографії ЧДУ. Відбув її в 1971-1975 роках, з річною вакацією 1972-1973 року, якою скористався для строкової служби у війську; до високого звання єфрейтора чи, либонь, молодшого сержанта, як це личить кожному щирому українцю, не дослужився. І 1975-го розпочав буремну діяльність на державній службі в екологічній сфері, вдягнувши мундир інспектора державної водної інспекції. Грунтовна наукова підготовка, притаманна жвавість характеру і потяг до інспекторської романтики невдовзі дозволили йому стати висококваліфікованим спеціалістом у галузі поверхневих та підземних вод, а також знавцем усіх очисних споруд, смітників, гноєсховищ і дюкерів Буковинського краю. Це знайшло документальне підтвердження в його літературних поетичних вправах, які, втім, тривали під грифом «Для службового користування». Джерелами його натхнення стали стічні води із концентрацією забрудників, вищою за гранично допустимі норми. А 1989 року тоді ще не ювіляр продовжив свій інспекторський промисел в органах, які в кінцевому підсумку отримали назву Держуправління Мінекобезпеки в Чернівецькій області, де поступово і ніжно обіймав посади від старшого інспектора до завідувача сектору. Нещадно експлуатуючи службовий мотоцикл, об’їздив всю область і зініціював створення понад 70 нових об’єктів природно-заповідного фонду. Після створення собі нового робочого місця – Національного природного парку «Вижницький»  – перебрався ближче до лісу і став заступником директора по науці і рекреації.

2009 році вийшов на пенсію, але невдовзі знову зайшов у екологію – ближче до рідної води, у щойно створений Національний природний парк «Хотинський», де перебуває й понині.

Попри вирішення завдань державної ваги встигав займатися й особистими, як-от: написав понад 300 наукових праць та захистив кандидатську дисертацію з проблем антропогенних змін природного середовища Буковини; дослідив 90 печер і витягнув з них двох небіжчиків;  заснував чернівецьку школу спелеокарстознавства й відмучив 15 років головою спелеоклубу «Троглодит»; заробив золоту медаль на першому (і останньому) чемпіонаті СРСР із спелеотуризму 1979 року та радикуліт 1982-го. Був позаштатним кореспондентом чотирьох газет і двох журналів: у загашнику має понад 1000 публікацій. Викладав на кафедрі екології і права Чернівецького факультету Харківського державного політехнічного університету й був радником чотирьох голів обласної Ради з питань екології та екотуризму. Засновник і лідер Партії шанувальників ковбаси (України).

–  Віталію Павловичу, у вас завжди водночас було від 5 до 10 різних громадських посад. Що ви з ними робили?

– В один період було навіть 12. Тож намагався боротися з ними, як наша колишня держава боролася з гідрою Агропрому: скільки Агропром не скорочували, щоразу не менш як на третину, а наступного року він розбухав удвічі.

– Як ви дійшли до ювілею?

– Наполегливо працював організмом щодня.

– Завдяки кому або чому стали екологом?

– Завдяки партбюро рідного географічного факультету: після закінчення аспірантури я був єдиним з 30 аспірантів – випускників університету, кому не знайшли місця в альма-матер. Тож вийшов в люди і не повернувся.

– На вашу професійну думку, в чому основні причини всіх наших екологічних негараздів?

– У хлопському розумі у прийнятті вікопомних управлінських рішень. А ще – тваринний страх перед будь-якою особистою відповідальністю.

– Хто, на вашу думку, є найбільш відомим екологічним злочинцем в історії людства?

– Геракл. Усі його оспівані подвиги – суцільний екологічний злочин.

– Якими найбільш резонансними подвигами у структурах природоохоронних органів ви пишаєтесь?

– Практична екологія – це не біганина за тваринами чи сюсюкання з рослинами, а марудна копітка праця із документами та порушниками. Іншими словами, – екобюрократія.

Перше, чим я дійсно пишаюсь, це 17-річна борня за врятування велетенської унікальної білатеральної (Українсько-Молдавської) печерної системи «Попелюшка» від знищення, робочий вхід до якої знаходився у чинному Кривському гіпсовому кар’єрі поблизу сіл Крива та Подвірне. Боротись нашому спелеоклубу «Троглодит» довелось одразу на п’яти фронтах: проти дирекції кар’єру та його патрона – Міністерства промисловості будматеріалів Молдавської РСР (які всіляко перешкоджали дослідженню печери), проти імпотентного Держкомітету МРСР з охорони природи, проти відділу географії Академії наук МРСР, який намагався привласнити пріоритет відкриття і дослідження печери, проти молдавської преси, яка переслідувала ту ж мету, проти рідного Держкомітету з охорони природи УРСР, який просто самоусунувся від патріотичного обов’язку.

А тепер про результат: ми змусили-таки Мінпромбудматеріалів Молдови 1985 року розвернути фронт видобувних робіт убік від лабіринту, обладнати робочий вхід і зберегти печеру від руйнування, тобто юридично не легалізованій громадській організації «Чернівецький спелеоклуб «Троглодит» з сусідньої республіки вдалося зробити те, що не спромоглися зробити на власній території ні Академія наук, ні Держкомітет з охорони природи Молдавії! До речі, 4 липня все прогресивне людство відзначило міжнародне свято дослідників печер – Всесвітній Спелеопост.

Іншою не менш напруженою акцією стала битва з облагропромом – велетнем і монстром радянських часів – за заборону розробки торфовищ у долині р. Совиця-Заставнівська (1988-1989 р.р.). Порушивши гідрологічний режим, вони спровокували катастрофічну активізацію карсту в цілому регіоні, яку важко припинити. Ми відчули сильний тиск державних структур і навіть деяких науковців-неспеціалістів, однак провели солідні геолого-карстологічні дослідження і довели нашу правоту. Через 2 роки агропромівський монстр почив у Бозі, чкурнувши від обов’язку виправляти те, що накоїв. А карст-то прогресує!!!

            1990 року нарешті, після дворічних змагань із Заставнівською районною владою, вдалося закрити сміттєзвалище у незатампонованій великій карстовій лійці, стічні води з якої потрапляли до джерела питної води села Товтри. Ну, не хотіли спочатку вірити у фекалії, пробачте – реалії!

            1992-го на Буковині трапилася резонансна екокатастрофа, коли при транспортуванні залізницею нафти з Берегометських родовищ розлилось і затопило пристанційну територію у Сторожинці. Порушників треба було зразково покарати. Великі екологічні мужі чесали собі ріпу, бо методики нарахування збитків у молодій державі ще не було. Я ініціативно розробив тимчасову методику, яка завдяки оперативності тодішнього начальника Держуправління охорони природи Віктора Мотовиліна була терміново затверджена облвиконкомом. За її застосування обласний фонд охорони природи поповнився на 80 мільйонів тодішніх карбованців. До речі, ця тимчасова методика за аналогією застосовувалася і в інших областях України.

Та особистим екологічним шедевром вважаю операцію 1992 року під кодовою назвою «Сльози отця Володимира». При інтенсивній розбудові Свято-Іоанно-Златоустівського монастиря у с.Хрещатик бульдозери розширювали стрімкий і вузький спуск, а зайвий грунт просто спустили вниз по схилу, знищивши всю чагарниково-деревну рослинність. З боку сусідніх Заліщиків ця жирна коричнева шмарка на зеленому тлі виглядала занадто театрально, щоби не спричинити масове невдоволення. Справа була делікатною, бо ті, хто раніше цькував вірян, тепер самі ледь не щотижня бігали до церкви замолювати гріхи. На справу відрядили мене, атеїста.

Я пів дня чатував на настоятеля монастиря отця Володимира у його приймальні в розмовах з наближеними ченцями; за їхніми версіями, він одночасно, як свята трійця, перебував у Тернополі, Чернівцях і навіть у Києві. Але позиви організму примусили його нарешті спуститись з небес опочивальні у людську. На спроби звинуватити мене у переслідуванні церкви я порекомендував йому краще вивчити Святе Письмо і знайти абзац, де Господь забороняє псувати довкілля. Після підписання протоколу я у банку шукав сліди будь-яких рахунків монастиря, але їх не виявилось. За які ж то кошти монастир розростався, мов на дріжджах? Від дій отця Володимира відкараскалися і в управлінні Чернівецької Єпархії. Та через пару-трійку місяців монастир таки відшкодував завдані природі збитки у сумі 10 тисяч карбованців. Певне, миряни назбирали. Це був перший і, здається, останній прецедент в сакрально-екологічній історії України.

– Перейдемо до політики. Для чого Україні з її 300 з гаком партіями ще одна – Партія Шанувальників Ковбаси, лідером якої ви є?

– Чому це «Ще»?! По-перше, свій Маніфест і Програму партія оприлюднила на шпальтах обласних офіціозів 1994 року, коли в Україні було лише 20 інших партійок. Тож для чого нам оті додаткові 330? Що, кожному охочому дорватися до корита – по власній партії? По-друге, ми є єдиною партією, яка повністю і успішно виконала своє головне програмне завдання – забезпечила український народ колишнім дефіцитом – якісною і навіть доступною для пенсіонерів ковбасою. Пригадайте, що ми тоді на початку 90-х їли: пси плювалися, а коти загрібали усіма чотирма лапами. А чому нас не хочуть сприймати натуральними політиками? Бо ми, як довкілля, – не брешемо!

– Ви толерантні до опонентів?

– Так, деколи навіть можу вислухати думки інших.

– Що вас привело до спелеології?

– Потяг до турецьких та Довбушевих скарбів. А втім, еволюція вивела людину з печер, тепер туди ж її й заштовхує. Спелеологи – піонери еволюційного поступу людства. Тож ми завжди попереду.

– Що вважаєте запорукою екологічно здорового життя?

– Безперечно, народний вітамін С: яйце, сальце, м’ясце. Як мудро кажуть у народі, добре їсти, файно спати – Бог здоров’я мусить дати! Надто ж у чистому довкіллі!!!

Запис Віталій КОРЖИК: «Коротко до скрижалей історії – про ювіляра, себто про себе» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Щорічно протягом дня і ночі 4 липня в усьому світі спелеологи, тобто дослідники підземного простору, які в народі називають печерами, відзначають своє професійне свято. Щоправда, назвати його професійним важко, бо така професія – «спелеолог» – офіційно є лише в Туреччині, де у штатному розкладі Стамбульського університету  такий «титул» мають лише чотири співробітники-науковці. Та, як усім відомо, на те вони й турки.

Далекого 1973 року чернівецькі ентузіасти-дослідники об’єдналися у спелеоклуб «Троглодит», який безперервно та успішно працює вже 45 років. З цього приводу ми звернулися до ветерана підземних справ Віталія Коржика, який із великим задоволенням погодився сказати кілька слів про суть спелеології та її значення для усієї іншої, «непросвітленої» печерами популяції буковинців.

– Я думаю, краянам зайве нагадувати про Чернівецький спелеоклуб «Троглодит», назва якого перекладається з давньогрецької як мешканець печер. Ця неофіційна, юридично зареєстрована науково-дослідна, природоохоронна та еколого-просвітницька організація функціонує виключно на громадських засадах і особистому ентузіазмі його членів. Крізь горнило клубу пройшло  понад 400 спелеологів 5-ти печерних поколінь. Нині ж активно працюють 30 ентузіастів, які щорічно до скарбнички Буковини та суміжних регіонів України «додають» кілька нових печер. Можна згадувати наукові, спортивно-технічні і спелеоохоронні досягнення клубу, але це візьме забагато часу.

На відміну від інших, спелеологи бачать світ ізсередини

Хочу лише акцентувати увагу на тому, що «Троглодит» у своєму Статуті особливо підкреслює екологічний напрямок діяльності. На відміну від інших, спелеологи бачать світ ізсередини. Екологічні проблеми, які нині дошкуляють людству завдяки наполегливим зусиллям специфічного соціобіотичного виду «Гомо сапієнс», не лежать лише на поверхні, а у багатьох випадках провокуються станом підземного середовища. І проблема, яку ти не бачиш, про неї не знаєш або вперто не хочеш знати, від того не зникає. Тому своєю діяльністю ми намагаємося привернути увагу мешканців краю до питань, пов’язаних з підземеллями й довести їхню значимість і актуальність, бо без біблейської земної тверді все інше – ніщо.

Серце не болить, коли не бачать очі?

Про перелік головних проблем, пов’язаних із карстом, скажу окремо.

А їх, себто проблем, утворилося і накопичилося настільки багато, що давно слід вжахнутися й терміново взятися за їхнє вирішення.

Новоселиччина та Хотинщина отримують щорічно до 6-8 тисяч кубометрів (!!!) нових порожнин!

Найголовнішою, на мою думку, є проблема катастрофічного закарстування (тобто прискореного у тисячі разів збільшення об’ємів підземних порожнин) у регіонах поширення велетенських лабіринтових печер, передусім славнозвісної «Попелюшки» у східних частинах Новоселицького та Хотинського районів. Тут, завдяки постійному відкачуванню вод з Кривського гіпсового кар’єру Республіки Молдова і виносу в розчиненому стані гіпсів та вапняків, щорічно утворюється до 6-8 тисяч кубометрів (!!!) нових порожнин. З ними пов’язані катастрофічні провали до 20-метрових глибин, про які ми постійно чуємо, зникнення ставків, загальне погіршення інженерно-геологічної обстановки (проектанти та будівельники добре розуміють, що воно за таке). Процес розпочався й зупинити його важко. В недалекій перспективі варто очікувати на утворення прямого проточного каналу (спочатку підземного, а далі й наземного), яким води з Дністровського водосховища стрімко хлинуть у долину Прута, руйнуючи продуктивні землі, села, споруди. І це буде реальна екологічна катастрофа та ще й міжнародного масштабу! Що потрібне для того, щоби керівники області нарешті збагнули і осягнули цю небезпеку: велетенські провали з численними людськими жертвами та матеріально-технічними й економічними збитками на площі 600 квадратних кілометрів? Чи не доведеться повністю спускати Дністровське водосховище?

Такі масштабні проблеми назрівають і в Кіцманському та Заставнівському районах, де завдяки войовничому невігластву керівництва колишнього облагропрому і діям Кіцманської райагрохімії допущене грубе втручання у гідрогеологічний баланс великої спелео-карстової системи долини річок Совиця-Веренчанська та Совиця-Заставнівська на площі 400 квадратних кілометрів. За нашими даними, темпи щорічного приросту порожнин за рахунок зростання підземного перетоку з долини в долину сягають тут 4-5 тисяч кубометрів (!!!). З цього приводу спелеоклубу у 1988-1989 роках довелося вести з ними цілу війну, яку ми морально і науково виграли. Втім, ні облагропрому, ні райагрохімії давно вже немає, почили в Бозі й головні дієві особи супротивника, а проблема ж залишилася нащадкам і щорічно її масштаб зростає.

Печерні ридаючі очі самурая (Дністровський каньйон)

У тих же Кіцманському, Заставнівському, Новоселицькому та Хотинському карстових районах за останні 40 років безвідновно щезло близько 40 природних озер. Ландшафти змінюються буквально на очах, завдяки зростаючій гідродистрофії. І, що найгірше, там же найвищий ступінь забруднення карстових лійок сміттям, бо куди ж скидати сміття, як не в ями природного походження?! Тож вбачаю проблему не стільки у карстових западинах, як у головах місцевих жителів, бо потім їм же доводиться споживати з карстових джерел цю ж саме ними забруднену воду. Довести ці прості істини до «споживачів» вкрай важко.

Замість епілогу – про техніку безпеки

То що там стосовно техніки безпеки? – адже підземелля не прощають помилок.

Найкраща ознака неухильного дотримання нами правил техніки безпеки – це той упертий факт, що всі ми ще живі і здорові. Разом із шахтарями ми, спелеологи, маємо й високу покровительку – Святу Варвару. Зрештою, сам Ісус Христос був народжений у печері, у печері ж і похований. Ми впевнено крокуємо до світлої пітьми. А тому наш девіз: «Світ належить тому, хто йому радий!»

Запис Віталій КОРЖИК: «Світ належить тому, хто йому радий». Та, попри власний оптимізм, спелеолог попереджає про катастрофу міжнародного значення, яка чекає на буковинців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

12 березня 1977 року група молодих чернівецьких спелеологів під керівництвом Віталія КОРЖИКА обстежувала численні гроти у стіні верхнього видобувного уступу Кривського гіпсового кар’єру на південній околиці села Подвірне Новоселицького району. «І лише в останньому, майже безнадійному гроті, за законом жанру пригодницького фільму, з останньої щілини над верхнім конусом свіжої висипки розчарованим ентузіастам в обличчя несподівано і сильно потягнуло теплим протягом, – схвильовано пригадує Віталій Коржик. – А за кілька хвилин ми вже швидко просувалися глинистою, ніким до нас не ходженою підлогою широких коридорів досі невідомої печери. Коли ж півкілометрова розвідувальна «антена» зависла у павутинні заплутаного лабіринту, прийшло розуміння того, що сталося!».

У розмові з кандидатом географічних наук Віталієм Павловичем Коржиком – про минуле і сьогодення красуні «Попелюшки», її значення для науки та майбутнього України. Адже саме з її відкриттям закладені підвалини нового перспективного напрямку карстово-спелеологічної науки – спелеоресурсознавства.

 «У спелеології є своя містика і поетика»

– Так, це було географічне відкриття, справжнє географічне відкриття кінця другого тисячоліття. І де? У густо заселеній і здавна антропогенно перетвореній Буковині. Адреналін просто зашкалював. Адже це була наша печера – чернівецька! Те, про що мріє кожний спелеолог кожного спелеоклубу будь-якої країни, сталося із нами! – без емоцій Віталій не може згадувати той час. – Печера одразу «пішла». За неповні три роки її топографічно відзнята довжина перевалила за 60 кілометрів, а невдовзі сягнула й за 90, що вивело її в десятку найдовших печер світу та на третє місце серед печер у гіпсах.

Як бачимо, містика та поетика мають місце й у спелеології. Спонтанна назва «Попелюшка» виявилась віщою: із зовні непоказної замазури привходових лабіринтів низьких ходів вона перетворилася на прекрасну підземну принцесу, а відтепер і королеву-красуню нечувано велетенських коридорів і залів. Вона стала національною гордістю нашої країни.

Утім, «Попелюшка» була не просто своєю печерою, вона «запрограмувала» подальшу долю багатьох із нас і, завдяки цьому, стала явищем у спелеологічному світі та чинником розвитку людських уявлень про таємниці підземного світу. Приклад саме цієї печери дає чудову можливість наочно продемонструвати вплив географічного відкриття на широкий спектр життєдіяльності людини, особливо на Буковині.

«Наш спелеоклуб фактично став науково-дослідним інститутом на громадських засадах»

Перший наслідок – швидке зростання і консолідація нашого спелеоклубу «Троглодит». Як свідчить практика, там, де є конкретна робота, там є міцні згуртовані колективи однодумців і місця для різних чвар не залишається. До клубу прийшли молоді, але достатньо амбітні, перспективні і різнобічні за уподобаннями студенти, робітники і всі ті, кого вабили відкриття й романтика. За ці роки через клуб пройшло понад 400 відчайдухів кількох поколінь. Тут були і чисті спелеологи-спортсмени, або ж кейвери (печерники), і науковці-початківці – дослідники та природоохоронці. Поле, себто підземне середовище, для самовиявлення виявилося настільки плідним, що невдовзі спелеоклуб перетворився на міцну, самостійну і достатньо незалежну навіть у часи СРСР унікальну науково-дослідну, природоохоронну та туристсько-спортивну установу на громадських засадах, яка впевнено зайняла свою «екологічну» нішу у соціально-економічній та науковій сфері Буковини.

«Нагадаю, що до створення клубу на всій території Чернівецької області було відомо лише 4-5 невеличких печер, а нині досліджено й задокументовано близько 200. До речі, «Троглодит» першим серед інших спелеоклубів, та й взагалі туристських клубів СРСР 1987 року домігся статусу юридичної особи», – В. Коржик.

Копітка й наполеглива робота з топографічної зйомки печерного лабіринту (а топокарта є головним підтверджувальним документом) виховала гарні навички з картографії та орієнтування. Українські республіканські змагання зі спелеотуризму 1977, 1978 і 1982 років та перший (і останній!) зліт спелеотуристів СРСР 1979 року довели, що чернівецька топозйомка є найточнішою та найякіснішою, а наші топозйомщики й орієнтувальники завжди посідали призові місця всіх рівнів.

У дослідженні «Попелюшки» брали участь і спелеологи з інших міст України: Хмельницького, Тернополя, Львова, Києва, Вінниці, Одеси, Новоселиці, а також закордонні гості. Останні 30 років ми тісно співпрацюємо з нашим «молодшим братом», кишинівським спелеоклубом «Абіс», адже печера набула статусу білатерального (українсько-молдовського) заповідного об’єкту.

«Печера – феномен виявилася не по зубах навіть корифеям світової спелеології»

– Чим, окрім розмірів, приваблює «Попелюшка» і чим вона стала для спелеології?

– Якщо одним словом,то ця печера – феномен! Феномен у всіх аспектах. Кожний з її дослідників знаходив у ній свою екологічну нішу та інтерес. Але ми працювали командою і без надмірних особистих амбіцій. Проте наукова діяльність завжди була запорукою успіхів і сильною стороною нашого спелеоклубу. Відкриття унікальної в усіх відношеннях печерної системи «Попелюшка» з її параметрами і характеристиками, що виходили за межі традиційного розуміння спелеогенезу, спонукало прискіпливо досліджувати чинники її формування та функціонування. Для нас печера стала чудовим полігоном для відпрацювання і вдосконалення багатьох наукових напрямків.

Уже з перших кроків «Попелюшка» вражала своїми аномально велетенськими, як для горизонтальних печер у гіпсах, розмірами всіх її трьох поверхів, незвичними вертикальними підземними колодязями, дивними вапняковими кулісами, мінералогічним багатством відкладів, мінералізованими водами, а головне, газовим складом повітря – із високими концентраціями діоксиду вуглецю і відповідно меншим вмістом вільного кисню. Цих див не спромоглися пояснити навіть корифеї світової спелеології Олександр Ломаєв, Віктор Дублянський, Дерек Форд і Паоло Форті, які в різні часи відвідали печеру. Отже, з цим треба було серйозно розбиратися. І ми розібралися.

– Можна сказати про це коротко і якнайзрозуміліше?    

– Спробую ознайомити з результатами багаторічних досліджень сухою, але ємною науковою мовою. Отже, у сфері геології, карстознавства та спелеології це, по-перше, створення принципово нової теорії артезіансько-сифонного походження печери, яка пояснила формування порожнин за рахунок напірного висхідного розвантаження карстових вод (гіпогенний карст). По-друге, сформульовані уявлення про спелеогенетичну роль блоково-розломної тектоніки, а також уточнений механізм провалоутворення. По-третє, виявлена важлива роль бактерій та електрохімічних процесів у протіканні, здавалося б, чистого хімічного, як раніше вважалося, розчинення. До того ж, доведена принципова можливість успішного застосування новітніх геофізичних методів, таких, як вимірювання імпульсного електромагнітного поля Землі, мікросейсміка на лабіринтових полях тощо та виявлені етапність і приблизний час виникнення й розвитку печерного лабіринту. Окрім того, вивчені механізм і темпи розвитку агресивного техногенного карсту та отримані прогностичні дані за параметрами печери з орієнтовною цифрою загальної довжини – понад 10 тис. кілометрів. Повторюся, це те, що стосується геології, карстознавства та спелеології.

У сфері ж екології та медицини досліджені як механізм формування унікального газового складу підземного повітря та його динаміка, так і механізм формування хімічного складу і запасів мінеральних вод печерної системи. Вивчений вплив гіпоксично-гіперкапнічного складу повітря на людський організм і визначені його лікувальні властивості. А ще був розвинутий новий напрямок спелеомедицини із цікавими конкретними пропозиціями практичного використання у лікуванні широкого спектра хвороб.

«Печера забезпечує низку людських потреб…»

– Отже, плани з використання Попелюшки існували?

– Безперечно, хоча спелеоклуб – і не академічна державна установа. Питання практичного використання печери для різнобічних потреб людини стояло від перших років її дослідження. Саме тому на полігоні вивчення печери були закладені й підвалини нового перспективного напрямку карстово-спелеологічної науки – спелеоресурсознавства. А наслідком цього стала розробка концепціїї багатофункціонального використання потужних і постійно відновлювальних спелеоресурсів «Попелюшки» та створення на її базі міжнародного туристсько-рекреаційно-оздоровчого комплексу. Показово, що при розробці та затвердженні 1990 року Концепції розвитку міжнародного туризму у Чернівецькій області запроектований комплекс «Попелюшка» мав стати центральним об’єктом Дністровського туру. До речі, ця ідея й досі залишається надзвичайно перспективною та реалістичною.

Перепетії спелеоохоронної діяльності: тоді і зараз

– Але ж «Попелюшка» розташована під двома державами – Молдовою та Україною?

–  Саме білатеральний характер «Попелюшки», тобто розміщення під територією України та Молдови, є її особливістю. «Пікантність» ситуації в тому, що тривалий час діючий вхід розташований у гіпсовому кар’єрі сусідньої республіки. Завдяки наполяганню спелеоклубу, українська частина єдиного лабіринту вже у 1978 році була оголошена геологічною пам’яткою природи місцевого, а у 1981 році – республіканського значення із першим у вітчизняній історії прецедентом охорони підземної порожнини без власного входу до неї. Але робота спелеоклубу вважалась би неповноцінною без активної спелеоохоронної діяльності. Ніхто краще спелеологів не розуміє всього обсягу і складності завдань раціонального природокористування в умовах карсту, та ще й техногенно активізованого. Бо спелеологи, на відміну від іншого безтурботного людства, бачать Землю і всі її проблеми ізсередини. Тож охорона печери вважається пріоритетним напрямком нашої спільної діяльності. Натомість молдовська частина, незважаючи на наявність у ті часи тамтешніх державного комітету по охороні природи та академії наук, постійно руйнувалася вибуховими роботами. Але й бійцівський дух спелеоклубу виковувався та загартовувався у постійній боротьбі з радянськими плановими технократами по обидві сторони кордону. Неодноразові звертання до Держкомприроди Молдавії і Держкомприроди України, Академії наук України та Молдавії, обох республіканських Рад з туризму та екскурсій не дали жодного ефекту: «Попелюшка» з її проблемами не була потрібна нікому, окрім самих спелеологів. Позиційна і вкрай напружена війна із дирекцією Кривського кар’єру тривала довгих 8 років, аж поки не визнана ніким юридично громадська організація з Чернівецької області Української РСР, використовуючи авторитет Всесоюзного інституту карстознавства і спелеології (м. Перм) 1985 року змусила сісти за стіл переговорів повноважних представників Міністерства будівельних матеріалів (хазяїна «валютного» кар’єру), Держкомітету охорони природи та Академії наук Молдавської РСР і продиктувала умови капітуляції. Фронт кар’єру розвернули на 90 градусів і головний масив печерного лабіринту був врятований від знищення. Тобто для врятування печери на чужій території ми зробили те, що не змогли зробити на власній поважні державні структури.

Нині головним завданням є облаштування входу до печерного лабіринту з території України. Початок був зроблений 1990 року, коли ми пробили колодязь у досі невідому частину лабіринту.

«Попелюшка» – «мати» 7 докторів і 5 кандидатів наук»

– Чернівецький «Троглодит», як я зрозуміла, став таким, яким він нині є, саме завдяки «Попелюшці»?  

– Так, і печера віддячила сповна своїм лицарям і охоронцям. Їй присвячена чи не найбільша кількість наукових публікацій щодо печер України. Вона, прямо чи опосередковано, дала дорогу у велике життя семи докторам та п’яти кандидатам наук. Це доктори геолого-мінералогічних наук В’ячеслав Андрійчук, Сергій Волков, Георгій Рудько (останній вже тричі доктор – геолого-мінералогічних, географічних і технічних наук), географічних наук Богдан Рідуш, медичних наук Семен Білецький, Андрій Гоженко, Володимир Сирота. Кандидати географічних наук – ваш покірний слуга Віталій Коржик і Мирослав Проскурняк, медичних наук Віталій Кабашнюк, Олександр Бобилев та Володимир Калинюк. Трохи не вписуються в цю схему кандидати фізико-математичних наук Іван Малимон та технічних наук Юрій Добровольський, який нині вже є доктором наук, але якби не заразливий приклад географів та медиків, то невідомо, чи спромоглися б вони на цей мазохистський подвиг. І не кожна кафедра університету чи інституту може похвалитися такими здобутками! Фактично, спелеоклуб «Троглодит» виконував функції неофіційного науково-дослідного інституту на громадських засадах. Як гарно кимсь сказано: спелеологія – це громадянська совість офіційної науки.

– Віталію, я знаю вас дуже давно, практично від часів відкриття «Попелюшки», і можу стверджувати, що ви – агресивний захисник… печерного мислення… 

– Як відомо, 99,9% людей у розмовах часто вживають зневажливий штамп «печерне мислення» як синонім дрімучості, тупості, примітивності. Чернівецькій «Троглодит» своєю діяльністю стосовно «Попелюшки» доводить глибоко протилежне. Як влучно висловився американський письменник Эдгар Алан По, «Думка більшості завжди помилкова, бо більшість людей…»…

– Будьмо толерантними, не варто завершувати….

– Але хочу сказати, що більшість людей говорить, не думаючи. Втім, хочу сказати й інше: якби наші очільники всіх рівнів робили свої справи так чітко, самовіддано і відповідально, як це робимо ми, спелеологи, то справи в державі йшли б на порядок краще…

Людмила ЛЕБЕДИНСЬКА, «Версії» 

Запис 40 років потому: печера «Попелюшка» – справжнє географічне відкриття кінця ХХ століття спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перший і вельми корисний прецедент в Україні започаткували буковинці 

У Чернівецькій області в різні роки були створені три національні природні парки: «Вижницький», «Черемоський» і «Хотинський». Вони різні за природними умовами, ресурсними можливостями та доступністю, але їх об’єднує буковинський дух і спільність завдань.

Оскільки в нинішніх соціально-економічних умовах важко розраховувати на власні сили, парки вирішили для порятунку від бюджетних злиднів об’єднатися. Ініціатором виступив Національний природний парк «Хотинський». І в лютому три парки підписали Угоду про створення Асоціації Буковинських національних природних парків.

Співпраця передбачалася у проведенні наукових експедицій з дослідження природного довкілля, розвитку власного туризму і рекреаційного господарства та в організації спільних маршрутів екотуризму. Асоціація активізує й розширить екопросвітницьку діяльність з виховання в буковинців європейського підходу до раціонального використання природних ресурсів.

Позитиви цього об’єднання підштовхнули до такого кроку ще три парки – «Галицький» на Івано-Франківщині, «Дністровський каньйон» на Тернопільщині та «Подільські Товтри» на Хмельниччині. Відтак у Чернівцях на спільній нараді в приміщенні кафедри ботаніки та садово-паркового господарства ЧНУ ім. Ю. Федьковича повноважні представники чотирьох солідних природоохоронних установ чотирьох областей, за ініціативи того ж Хотинського національного парку, підписали цими днями Угоду про створення Асоціації Дністровських національних природних парків. Це перший і вельми корисний прецедент в Україні. Передбачається, що до Асоціації можуть приєднуватися й інші аналогічні установи природно-заповідного фонду держави, розміщені в басейні цієї ріки.

На порядку денному роботи Асоціації – формування спільної бази даних наукового, екоосвітнього та туристсько-рекреаційного потенціалу, розробка спільних програм у сфері туризму, проведення важливих кампаній зі збереження рибних запасів і рідкісних видів тварин і рослин.

Віталій КОРЖИК, старший науковий співробітник НПП «Хотинський»

Запис Національні природні парки об’єднуються спершу з'явиться на Медіа-Версії.