Нещодавно український інтернет поширив сенсаційну інформацію. Відомий виконавець Василь Лютий заявив, що мелодія популярного російського романсу «Поручик Голіцин» «запозичена» в українців! Мовляв, ще 1949 року український повстанець Микола Матола (не плутати із сучасним закарпатським письменником Миколою Матолою) написав пісню «Друже Ковалю», де яскраво передані реалії важкої війни, яку вели залишки УПА та озброєного підпілля ОУН проти радянізації Західної України. Використані у пісні й призабуті нині слова, що вживалися повстанцями. Так, «ґрипсом» вони називали зашифровану інформацію, яка передавалася кур’єрами.

Уже котрий тиждень чекаємо грипсу,
Коли запалає Вкраїна в огні.
Мій друже Ковалю, затягнемо пісню,
Бо дуже нелегко й самому мені.

Смертельна боротьба проходила тоді страшний «бункерний» етап. Тому й написав автор цього твору характерний рядок «Сльозиться у схроні зволожений мур». Відірвані від рідних, борці за волю України згадували про них вдень і вночі:

Нам сниться в розпуці згорьований батько,
Зсивіла дружина приходить у сні…

Лише пісня несла розраду, дозволяла відволіктися від тяжких дум. А її чудова мелодія легко запам’ятовувалася. Згодом, як вважає український співак, нею скористався один із засновників російського блатного шансону Михайло Звєздінський у романсі, присвяченому поручику Голіцину та корнету Оболенському, нащадкам знаменитих аристократичних родин.

Як Дейнека з Люберців став Звєздінським

Про фігуру самого виконавця російського шансону варто розповісти детальніше. Його справжнє прізвище Дейнекін, в якому проглядається українське коріння: «дейнеками» у XVII ст. називали в українських землях повсталу селянську голоту, озброєну звичайними палицями. Сам же Михайло народився 1945 року в підмосковних Люберцях, що згодом сумно уславилися кримінальним угрупованням «люберецьких». Батька його розстріляли до народження сина, а дід ще раніше отримав «вишку» за свою юнкерську молодість. Такий початок життя не віщував нічого доброго. Першу «ходку на зону» Мишко здійснив у зовсім молодому віці: обікрав чужий автомобіль. Потім було ще дві, вже за суто кримінальними і значно серйознішими статтями. На зоні співав, здобувши певну популярність серед зеків. А опинившись на волі, почав виступати перед публікою під сценічним псевдонімом «Звєздінський».

Наприкінці 60-х рр. в його репертуарі з’явився романс «Поручик Голіцин», авторське право на який сам Звєздінський згодом зареєстрував на власне ім’я. Правда, в його авторстві існує чимало сумнівів, бо співака вже ловили на привласненні чужих творів. Широко популярним романс став у 70-і рр., коли на фоні масового розчарування в комуністичній ідеології громадська свідомість почала ідеалізовувати білогвардійців. А цей твір надавався для неї найкраще – на відміну від популярних в еміграції романсів «Графиня» чи «Біле танго». Адже радянські люди легко розуміли сюжет «Поручика Голіцина» з усіма його нюансами. Йдеться, звичайно, про масового слухача, який не мав детальних знань минувшини.

Проте спеціалісти з військової історії звернули увагу на одну кричущу невідповідність. Звєздінський співав: «Корнет Оболенский, надеть ордена!». А у реального корнета (перший офіцерський чин в кавалерії) декількох орденів у принципі бути не могло. Він міг отримати лише три бойові нагороди – ордени св. Анни, св. Станіслава та св. Георгія, всі – найнижчих ступенів. 4-ий ступінь ордена св. Анни носили не на грудях, а прикріпляли до холодної зброї. Орден св. Станіслава займав перший знизу щабель в ієрархії російських орденів і видавався найчастіше. Знак ордена носився у петлиці на орденській стрічці. А орден св. Великомученика і Побідоносця Георгія вважався найпрестижнішою нагородою для військових. Якщо корнет отримував орден св. Георгія 4-го ступеня, він негайно підвищувався в офіцерському чині. Так що корнет Оболенський не міг надягнути ордени, бо у найкращому випадку на грудях у нього був лише орден св. Станіслава.

Генерал Гончаренко = Юрій Галич

Зрозуміло, що справжній білий офіцер такого «ляпу» не допустив би. До того ж у колах білої еміграції «Поручика Голіцина» практично не знали й не виконували. Звідси й було зроблено висновок: романс є «новоділом» і його треба вважати псевдо-білогвардійським. Правда, коли «Поручика» заспівали у різних куточках СРСР, з’явилося декілька варіантів слів, причому досить відмінних між собою. Наприклад: «Поручик Голицин, надеть ордена!», що вже докорінно міняє справу. Від «канонічних» слів, які співали зі сцени – а найбільш відомим виконавцем романсу став Олександр Малінін – значно відрізняються деякі варіанти. Є й такі:

За павших друзей, за поруганный кров наш,
За всё комиссары заплатят сполна,
Поручик Голицин, к атаке готовьтесь,
Корнет Оболенский, седлайте коня!

А воздух Отчизны прозрачный и синий,
Да горькая пыль деревенских дорог,
Они за Россию, и мы за Россию,
Корнет Оболенский, так с кем же наш Бог?

Над нами кружат чёрно-красные птицы,
Три года прошли, как безрадостный сон,
Оставьте надежды, поручик Голицын,
В стволе остаётся последний патрон.

Щодо слів романсу виникало все більше запитань. Нарешті, інтернет повідомив: знайдено їхнього справжнього автора! Ним виявився емігрант, генерал Георгій Гончаренко (1877-1940), твори якого друкувалися під псевдонімом Юрій Галич. Народився він у сім’ї офіцера російської імператорської армії і з дитинства обрав військову кар’єру. Після революції 1917 р. опинився у Києві, рятуючись від більшовиків. Коли його старий знайомий по Санкт-Петербургу Павло Скоропадський став гетьманом України, Гончаренко отримав генеральський чин в армії Української Держави і очолив її нагородний відділ. А під час повстання Петлюри вчасно не зорієнтувався й опинився в тюрмі разом з офіцерами-білогвардійцями. Із своїм співкамерником поручиком Костянтином Голіциним (!) втік і пробився на південь, до генерал Врангеля. Вже з Криму відправився в еміграцію.

Без проблем отримав громадянство Республіки Латвії: він народився на латвійській землі, тому й мав таке право. Оселився у Ризі, багато писав віршів й прозових творів, чимало друкувався. А коли 1940 року Латвію зайняла Червона армія, генерал Гончаренко зробив те, що обіцяв публічно. Бо неодноразово заявляв, що жити під владою більшовиків у жодному випадку не буде. Тож коли співробітники НКВС піднімалися сходами, щоби заарештувати генерала, Георгій Гончаренко покінчив життя самогубством. Офіцерська честь для нього виявилася вищою за елементарне прагнення жити.

Ведь завтра под утро на красную сволочь
Развёрнутой лавой пойдёт эскадрон,
Спустилась на Родину чёрная полночь,
Сверкают лишь звёздочки наших погон.

Навряд чи такі слова міг написати колишній радянський зек Звєздінський. Але у творчості українського (а потім білого) генерала Гончаренка вони виглядають цілком органічно. Присвячений молодим товаришам по службі в армії Врангеля, поручику Голіцину та корнету Оболенському, вірш генерала не здобув серед емігрантів широкого розповсюдження – тоді багато писалося подібних творів. Інша річ, коли слова поклали на музику, тільки тоді вони й стали популярними.

Про мелодію романсу

І тут виникає закономірне питання: а звідки взялася мелодія романсу? Російські музикознавці стверджують, що на неї виконувався романс «Избушка» («Хатинка»), який входив до репертуару знаменитої Віри Паніної, блискучої виконавиці циганських пісень і класичних російських романсів. Утім, мелодія «Хатинки» все ж дещо відрізняється від тієї, на яку поклали «Поручика Голіцина». Її використано для іншого романсу:

Не надо грустить, господа офицеры,
Что мы потеряли, того не вернуть.
Уж нету Отечества, нет уж и веры,
И кровью отмечен ненужный наш путь.

Можливо, українець Василь Лютий все-таки має рацію: мелодія «Поручика» запозичена у пісні «Друже Ковалю»? Дехто з вітчизняних музикознавців стверджує, що в українському варіанті мелодії відчувається вплив класичного австрійського вальсу. Фахівцям є простір для студій.

А ми звернемо увагу на інше. Російський романс «Поручик Голіцин» написаний від імені офіцера-аристократа, який після програшу у Громадянській війні мусив покинути батьківщину. Він зійшовся у смертельному бою із селянами, яких зневажав сам і яких люто гнобили його предки. Якби не зверхність дворянської еліти, її презирство до «черні» та бажання й надалі жити за рахунок простолюду, війни між громадянами однієї держави вдалося б уникнути. До дворян прийшла важка розплата за їхні давні гріхи. Таким є закон життя – за все доводиться платити.

А пісню «Друже Ковалю» написав воїн Української Повстанської Армії. Він воював на власній землі з чужинцями, що прийшли встановлювати тут свої порядки. Його бойові побратими стали на прю з противником, який не зупинявся перед небаченими раніше провокаціями і підлою брехнею, намагаючись перекласти свої злочини на українських повстанців.

А нам би одверто агітки лукаві
Розбити об святість твердої руки.
Та іменем нашим свої чорні справи
Ізнову прикрили московські полки.

У цьому й полягає принципова відмінність між двома авторами – українським повстанцем і колишнім білим генералом. Один захищав селян, а другий воював з ними. Але обидва вони були українцями, талановитими творцями. Тільки їхні здобутки привласнили інші люди. Ймовірно, що найвідоміший нині білогвардійський романс створено за мотивами вірша, написаного українцем, і мелодії (вірогідно) народженої українцем. А скористався їхнім доробком один із засновників російського блатного шансону. Так із творів двох українців з’явилося явище російської масової культури. Лише один приклад, але з нього видно витоки «меншовартості» українців, талантами яких завжди збагачувалися спритніші та нахабніші за нас. І процес цей, на жаль, продовжується.

Запис Українці створюють, користають інші спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Час від часу до Чернівців  навідуються дослідники із Європи, подивитися на місто, де народилася і провела юність Нінон Гессе (Ауслендер). Гадаю, від того, що у нас немає жодної меморіальної дошки, присвяченої Нінон, або хоч чогось, що нагадувало про неї – їм стає тільки цікавіше. Більше простору для досліджень… для фантазій. А Нінон, між іншим, була не тільки дружиною, а ще відомою німецькою поетесою, мистецтвознавцем і видавцем літературної спадщини Германа Гессе.

Справді, якась плутанина у нас з цими дошками. Купа сумнівних радянських письменників відзначені, а ті, хто піднімається над їх рівнем, як Еверест – ні. Втім, і в цьому є своя справедливість. Навіщо нам Гессе? Тим більше – його дружина? А наших буковинських радянських письменників тут особисто знали. Так що у Чернівцях і дошки через знайомство, через дружбу, з особистої прихильності. Заради дружби можна навіть витерпіти творчість ушанованих.

Але перед тим, як перейти до матерій суто краєзнавчих, варто поговорити про долю. Справа в тому, що у 14 років чернівецька дівчина Нінон прочитала книгу молодого письменника Гессе і прийшла у таке захоплення, що написала йому листа. Гессе ж так вразив цей лист, що він відповів. Тому, якщо у світі є випадковості, то це тільки тому, що ми робимо не те, що хочемо. Все, що ми по-справжньому хочемо – не випадково.

Це дивне суголосся двох душ – листування дівчини і доволі зрілого письменника видали у Німеччині майже п’ятдесят років тому. Переклали багатьма мовами світу. Серед цих мов, як здогадуєтеся, немає української і російської. На жаль, усі мої титанічні зусилля поцупити текст в Інтернеті, щоб перекласти бодай дещицю, не дали жодного результату. Тож дослідники із заходу їдуть до Чернівців, щоб подивитися на малу батьківщину Нінон, а чернівчанам, щоб дещо дізнатися про неї та старі Чернівці, треба рухатися на Захід, принаймні купувати там книжки. Така склалася парадоксальна ситуація.
Отже, зав’язалося листування, яке час від часу переривалося. Адже Нінон поїхала вчитися у Відень і Париж, невдало вийшла заміж за художника і особисто зустрілася з письменником тільки через багато років.

«Я зустрічав і любив Нінон на прізвисько Іноземка, темно дивилися її очі з-під темного волосся, вона ревнувала мене до Фатме, принцеси мого сновидіння, але, можливо, що вона й була Фатме, сама цього не знаючи». Ці рядки з культової, свого часу, книги Гессе «Паломництво у країни Сходу» безумовно присвячені Нінон Ауслендер ( прізвище, якої і перекладається, як – іноземець). Фірмовий тьмяний відсторонений погляд Нінон згадують багато її знайомих.

Взагалі-то рядки особистих листів Германа Гессе, коли він тільки познайомився із Нінон, просякнуті Еросом і задоволенням від здорового харчування. І це виглядає досить банальним. Навіть, коли він вирішив відпочити з Нінон у всесвітньо відомому нині Давосі, він зауважує у листі до друга: «Коли спускаєшся з гори на лижах, почуваєш ступнями і колінами хвилю кожного повороту, крутість схилу, дрібні підйоми і спуски так ясно, як коханець відчуває, пестячи, тіло коханки». Відчувається, що день для Гессе був продовженням ночі. Але якби все було так просто, то про Нінон не варто було б писати. Вона з тих жінок, хто доводить, що еротичним є також і мозок. Або, якщо не так фізіологічно, внутрішня душевна складова.

«Його скорили її шарм, багатство внутрішнього світу, її уміння забувати самітність у виснажливій роботі і наповняти своє життя змістом», – пише у біографії «Життя мага» французька дослідниця Жаклін Сенес. І вже більш пізні листи Гессе просякнуті захопленням від душевної та інтелектуальної неординарності Нінон.

І це безумовно так. Тому, що навіть кілька знайдених мною віршів Нінон доводять, – в її житті був один вихід – вийти заміж за Нобелівського лауреата. І не тому, що вірші її настільки складні, а тому, що вони якраз прості і щирі. А простоти і щирості в цьому житті неймовірно мало. У нас, наприклад, працівники ЖРЕПу такі складні, що дадуть фору всім лауреатам.

«Я – справжня? Або це лише сон?
Де знаходяться кордони буття?
Бути задоволеною тим, що є. І знати точно: шляху
немає іншого – крізь метушню часів і місць.
Іноді мені здається, я знаю, чим є життя.
Шкода, що цвіте воно лише раз.
Адже сил моїх – на мільйон доль і життів.
Я хотіла б танцювати, співати, закликати і вести.
В літерах, фарбах відтворити риси Вічності.
Створювати, створювати і жити не одним життям.
Але, відчуваю, що ніби мене закрили, відчуваю дивне безсилля.
Чому немає сил злетіти?»

Приблизно так висловлювала своє щире здивування самим фактом життя і обмеженістю лише одним тілом, однією долею, одним життям чернівчанка Нінон. Чомусь здається, якщо б люди частіше про це думали, частіше дивувалися життю, то навіть такі віддалені від питань буття сфери, як дерибан бюджету, проходили більш по-людськи. Адже це тільки Нінон Гессе здавалося, що життя є чимсь незрозумілим. Вийдете на вулицю і ви побачите купу провінціалів, які достеменно знають, чим є життя і що треба робити.

Отже, тепер про Чернівці і краєзнавство. Нінон була донькою відомого чернівецького адвоката Якова Ауслендера. Дослідники пишуть, що вона жила на розі Панської і Ротгассе (тепер Доброго). В її дворі ріс горіх, в тіні якого літніми днями вона відпочивала у гамаку. У цьому гамаку вона і прочитала книгу Гессе. Поряд росли троянди, між якими, за німецьким звичаєм, ставили скляні кулі на патичках. Такий персональний рай чернівецької дівчини.

Тепер важко уявити, де саме міг бути серед суцільного каміння Кобилянської, трояндовий сад. Адже, якщо саме на розі, то єдиний будинок, що міг би підійти під описання, це теперішній будинок «Аваль» банк. Чи міг там бути сад із трояндами? Чи не занадто він великий для особняку? Адресна книга показує, що адвокат Ауслендер жив на Ротгассе, 13. Навряд чи це на розі. На Доброго, 13, нині офісна будівля і, до речі, є адвокатська контора «Ткач і ко». Але з описання сну Нінон, де вона снить, що повертається до батьківського будинку, мені стало зрозуміло, що вона жила на Кобилянській. Чи не на Кобилянській, 13, де нині міське управління юстиції? Там, до речі, непоганий двір.

Родина покинула Чернівці у зв’язку з російською окупацією під час Першої світової війни. Поза Чернівцями справи у адвоката Ауслендера не йшли, він втратив майже увесь капітал. Тому у 1918 році він вирішив повернутися. Його сподівання відновити практику, однак, не виправдалися. Очевидно, війна остаточно підірвала його сили і він помер на початку 1919-го. Місто, на той час, переживало справжню розруху.

Нінон, як любляча донька, дізнавшись про хворобу батька, через новоутворену Югославію та Румунію їхала до Чернівців у товарних вагонах, і навіть у візках, запряжених кіньми. Вона встигла побачити батька і він помер у неї на руках. Батька поховали у Садгорі на єврейському цвинтарі. У двадцяті роки, час від часу Нінон навідувалася у Чернівці, адже тут ще жили її родичі, і був родовий будинок. Час її особистого знайомства з Гессе співпав з часом прощання з Чернівцями. У 1928 році вона продала батьківський будинок у Чернівцях. І це рік, коли вона востаннє була у рідному місті.

Але Чернівці не відпускають так легко. Ще тривалий час Ауслендер спілкувалася із земляками. Зокрема, брала участь у рятуванні відомого чернівчанина, поета і астролога Мозеса Розенкранц. Мозес майже одразу після німецького концтабору потрапив у радянський. Причому в останній – за абсолютно фантастичних обставин. Коли пишуть про Другу світову війну, іноді згадують німців, які рятували євреїв. Але вперше я дізнався про єврея, який рятував німців. Звісно, це був чернівчанин – Мозес Розенкранц. Де, крім Чернівців, могли ще так пофігістично ставитися до національної приналежності? Мозес працював після війни у румунському Червоному Хресті і допомагав знайомим по Чернівцям німцям втекти на Захід. Діяльність його була, очевидно, настільки активною, що НКВС не полінувалася викрасти його у Бухаресті і перевезти до Одеси. А там вже уторованим шляхом до Норильську.

Одним з тих, хто сприяв поверненню Мозеса спочатку до Бухаресту, а потім до Німеччини, була Нінон Гессе. У якої, як дружини Нобелівського лауреата, очевидно, було більше зв’язків, аніж у самого лауреата. До речі, цікаво, що доля «відшкодувала» Мозесу втрачені роки. Прожив він сто років. Листування дружини Мозеса і Нінон досі зберігаються в архівах. Подібні чернівецькі історії можна нанизувати одна на одну. Але… В них немає нічого вартого меморіальної дошки, згадки у теперішніх Чернівцях. Справді, навіщо тут ті непевні здивовані люди, серед провінційного світу впевненості?

Запис Вона не знала, що таке життя але передрекла його спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Вірші мов тайфун»

– У чому секрет творення саме вашої поезії?

– Я порівнюю свої вірші з погодою: вони приходять на думку раптово, ніколи не знаю, скільки буду писати і про що, не знаю, як саме сприйму новий вірш. Не можу творити за завданням – треба почекати, поки прийде натхнення. І коли воно приходить – мене ніби вириває з буденності і народжуються вірші… Їхній «приліт» можна порівняти із тайфуном…

Іноді відчуваю себе інформатором – сама не переживаю певну ситуацію, але почуття і хвилювання інших такі у віршах, ніби це йде із середини моєї душі.

Я надто емоційна, а емоційні люди, як губки, всотують в себе емоції інших.

Вірш буде жити стільки, скільки його будуть читати. Якщо він ще й комусь западає в душу – це найбільше досягнення поета.

Захворіла… поезією

У дитинстві батьки Олени зіштовхнулися з проблемою: маленькій Оленці вже три рочки, а вона й досі не розмовляє. Тож тато брав дівчинку на руки і читав їй поезії Пушкіна, Лермонтова, Франка. Одного прекрасного дня дитина заговорила і відтоді захворіла… віршами. А в чотири роки вже читала сама.

А ти в букеті
протиріч
Навчись завжди
покласти кому,
Яка зуміє зняти
втому
І засвітити
темну ніч.

– Без чого не уявляєте свого життя?

– Я виросла на поезії Лесі Українки, Марини Цвєтаєвої, Анни Ахматової, Тамари Севернюк. Люблю поезії Володимира Вознюка – коли їх читаю, здається, що вірші написані особисто для мене. А найкращим подарунком завжди була і є книга. Ця любов і привела до навчання на філологічному факультеті Чернівецького національного університету. На другому курсі почала писати. Мабуть, коли я начиталася мудрих книг, Бог дав мені «спробу спробувати» самій написати (посміхається).

– Яких тем торкаєтесь у своїх поезіях?

– Теми кохання, філософії, перебування людини на Землі. У «Римогромах» є поезія, де ліричним героєм є чоловік, який втратив маму. Там немає жодного слова про смерть, але сподіваюсь, що вірш читача наштовхне на роздуми про ставлення до рідних.

Зрозуміти Омара
Хайяма,
Розібравши себе
на слова,
Зрозуміти,
Де хула і слава,
О, поете, тобі хвала!

Постійно беру уроки мудрості з книг Омара Хайяма. Це людина, яку ніколи не бачила, ніколи з нею не зустрінусь, але відчуваю від його поезії певну інформацію. Цікаво, що Хайям жив і творив в ХІ ст., але проблеми втрати, розчарування, милосердя, самотності, кохання актуальні й досі.

Любов КАФАНОВА, «Версії»

Запис Олена ЛОГІНОВА: «Вірші – це плід душі» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Досьє:

Ліза Даст (справжнє ім’я приховує).
Народилася у Львові, середню школу закінчувала в Торонто, де має родичів. Тому й розмовляє з легким акцентом.

Любить стріляти з лука, танцювати стриптиз, подорожувати. Останнє місце, де побувала, – Африка.

Ненавидить літературну маргінальність, згущене молоко, секс натщесерце.

– Для чого така загадковість: чому приховуєш справжнє ім’я і не показуєшся на люди?

– Чи не знаєте, як іноді сонце за хмари від сорому ховається, надивишися людської недоладності? Та й більше за все лементу від людей, які ніц не роблять в літературі. То одноденої тривалості потуги… А взагалі-то мене дуже легко пізнати серед людей: маю два вуха, гострий ніс та два невидимих друга, що завше поряд зі мною. Зодягнена у шкіру власного виготовлення. Трохи глуздів, дещо клепки – і цілуюсь терпко-терпко. Як де пізнаєте, підходьте знайомитись (сміється).

– До речі, це нічого, що я на «ти»?

– Та ні, це лиш зобовязує нас до брудершафту десь на буковинських дахах.

– А в житті ти не менш епатажна, ніж у творчості. Як сама ставишся до того, що пишеш? Ти вважаєш свої вірші високою літературою?

– Дивлячись, що вважати високопробною літературою. Українські хрестоматії – то явне марнування паперу та фарби, навіть у клозеті вони навіюють нудьгу.

– А де слід читати твої вірші?

– Ліпше за все перед тим як кохатися: стоячи однією ногою на димарі, іншою танцювати твіст і неодмінно підгодовувати курчат на раменах (сміється).

– У твоїх віршах багато ліричних героїнь. Це якось пов’язане з орієнтацією чи, може, такий собі піар-хід?

– Орієнтація у людини може бути лиш одна: до прекрасного, до сузіря радісних бегемотів (сміється)!

– Чому не залишилася жити в Торонто? Як взагалі ставишся до нинішньої ситуації в Україні?

– Хіба в наших газетах пропускають лайку? Лайку, як на мене, завбачливо придумало людство саме для оптимального опису ситуації в Україні на початку 21 століття.

У Торонто я закінчила 10-11 класи. Там нецікаво бути собою, усім до дупи твоя епатажність і божевілля.

У нас тут не треба докладати особливих зусиль, щоби довести до морального оргазму всіляких «дєвучок-мальчіків». Подивіться на своїх поетів: це ж рагульство чистої води! Тому я пірву їх усіх і за місяць-другий стану найвідомішою поеткою в Україні!

– Як сім’я ставиться до твоєї творчості?

– Маму лякає те, що в мене багато віршів про секс. Батька – що про секс не лише з чоловіками. А я собі думаю: «Якщо про це нині пишуть усі, то чому б не втерти їм носа і не показати, як це правильно робити!»

– Чим займаєшся, окрім того, що пишеш. Як заробляєш на життя?

– Раніше танцювала стриптиз у Києві. Але довше, ніж на рік, мене не вистачило, бо українські чоловіки зазвичай мають стриптизерок за повій, а я не така і не хочу, аби моя карма «паскудилася» їхніми хтивими поглядами. Продовжу займатися стріп-дансом тоді, коли люди почнуть дивитися на це, як на мистецтво, а не туподивитися на зад і цицьки…

– Будеш розкручуватися, як поетка? Як саме?

– Про мене почали говорити не богемні літератори, а звичайні «Васі-Каті-Пєті», які перексерювали один в одного мої вірші. Ніхто мені не вірить, але до недавнього часу я навіть не користувалася соціальними мережами, тож була дуже здивована, коли товариші з Пітера телефонували мені, і казали, що дивним чином мою «Забрьохану еротику» читають і там.

– Так перший рукопис називається?

– Так. Коли я зрозуміла, що ним зачитуються, вирішила – давати більше! Звичайно ж, не сподіваючись на визнання!

Емма АНТОНЮК, «Версії»

Запис Ліза ДАСТ: «Давати, не сподіваючись на визнання» спершу з'явиться на Медіа-Версії.